58. Пізня схоластика. Вільям Оккам. “Бритва Оккама”

Виступає як антитеза до зрілої схоластики. Є бажання зруйнувати звязок розуму і віри. Пізні схолатки сприймаються як попередники Відродження. Віддають приорітет волі перед розумом. Емансипація філософії від теології Дунс Скот, Вільям Оккам. Первинне пізнання – інтуїтивне. “Сутності не слід збільшувати без необхідності”

Оккам – номіналіст, монах-францисканець. Реальним існуванням наділяв лише одиничні субстанції, поза мисленням. Так звані універсалії – це лише імена, які визначають класи предметів. У пізнанні Оккам закріплює інтуїтивність. Поняття, які не зводяться до інтуїтивного пізнання, не піддаються перевірці та досвіді, вони повинні бути ілюміновані із філософією. Це і є принцип «Бритви Оккама».

Хоча все реальне, за Оккамом, одиничне, все ж індивіди можуть бути розподілені розумом на класи, тобто розподілені за родами та видами. В самих речах намає ні загального, ані часткового. І те, і друге притаманне тільки нашому способові сприйняття однієї і тієї ж речі. Науки поділяються на реальні та раціональні. Реальні науки розглядають поняття з погляду їх відношення до речей, раціональні — з точки зору їх відношення до інших понять, а не до речей. Тому номіналізм Оккама іноді називають "термінізмом", що пов'язаний з його вченням про досвід. Догмат простоти, ясностіі стислості.

59. Антропоцентричність філософії епохи Ренесансу.

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відро­дження. Основою філософської практики стає схоластика. У цей час католицька церква стає слабкою та вразливою.Соціально-економічною суттю цієї епохи є заро­дження капіталізму та розкріпачення особи. У цей час помітне прагнення до бунту, програма розриву зі старим, утвердження нових форм спілкування, виховання, стосунків між людиною і природою, люд. і Богом. Найперспктивніше розвивається в Італії.

Хри­стиянство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом, нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна особа була скована феодаль­ними відносинами. Людина отримала свободу, але не знала як її використати.15 ст – це століття найбільшої культурної кризи, людина вірить у надприроднє і у себе, цікавиться соціальними речима, природою.Тоді не було жодної ідеї, не було впевненості. Людина відокремлилась від церкви, не вірить Богові, залишилась сама.Теологізм замінює антропоцентризм.Людина бере на себе атрибути Бога-творця.

Назва епохи походить від переконання її творців у то­му, що вони відроджують культуру античності. Відбувається переорієнтація на природньо-тілесне бачення світу. Відкритий гедонізм.Людина піддається насолоді, задоволенню. Але такий підхід є повер­ховим. Античність не знала духовного виміру особи, вона не була опосередкована середньовіччям. Тому особа епохи Відродження є принципово іншою.

60. Натурфілософські ідеї мислителів доби Відродження.

Відомий мислитель раннього Відродження — неопла­тонік Микола Кузанський, який в новому дусі трактував ідеї неоплатонізму. «Єдине», на його думку, охоплює все, воно не має нічого протилежного со­бі. Звідси парадоксальний, але логічний висновок: «єди­не» — тотожне безконечному. Згідно з цим твердженням одиниця, єдине (мінімум) і безконечне (максимум) збіга­ються. Іншими словами, безконечність можна мислити як єдине, а єдине — як безкінечність. На цій підставі М. Кузанський висловив кілька парадоксів, зокрема про збіж­ність діаметра і кола на безкінечності, про відсутність від­мінності між центром і колом.Людина – це центр, у якому концентрується Бог. На безкінечності будь-яка точка стає центром. Відбувається перехід від геоцентризму до геліоцентризму.До Бога ставляться негативно. Розрізняють розсудок і розум.Розум охоплює єдність протилежного. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і без­кінечності (світу) стала основою пантеїзму.