- •1. Предмет історії філософії
- •2. Природа філософського знання, його місце у світогляді.
- •3. Духовне зростання людства крізь призму ясперівської концепції осьового часу
- •4. Західна та східна культурі парадигми. Проблеми сумісності.
- •5,6 Основні засади буддизму
- •7. Жень як центральна категорія конфуціанства.
- •8. Вчення Конфуція про виправлення імен.
- •9. Ґенеза, природа і розвиток античної філософії
- •10. Періодизація античної філософії.
- •12. Перші іонійці – натурфілософія мілетської школи
- •13. Філософія Фалеса.
- •15. Діалектика Геракліта Ефеського.
- •16. Геракліт і його вчення про Логос
- •19. Вчення про буття і небуття Парменіда.
- •20. Атомістична теорія Демокріта.
- •21. Софістика і зміщення осі філософського пошуку з космосу на людину.
- •22. Античні просвітники – особливості філософської пропаганди софістів.
- •23. Мудрець перед лицем смерті – Сократ.
- •24. Особливості філософського стилю Сократа – іронія і маневтика.
- •25. Переоцінка Сократом традиційних цінностей.
- •27. Друга навігація Платона та її наслідки для античної філософії.
- •28. Вчення Платона про ідеї
- •29. Гносеологічні погляди Платона – теорія амнезису.
- •30. Проблема людини у Платона – дуалізм душі і тіла.
- •31. Діалог Платона Федон.
- •32. Критика Аристотелем платонівського вчення про ідеї.
- •33. Психологія Арістотеля – вчення про три душі.
- •34. Етика Арістотеля
- •35.Дві парадигми природи мист-ва: Платон і Арістотель. Вчення Аріфстотеля про катарсис
- •36. Александр Македонський і перехід від класичної до елліністичної епохи. Зміна орієнтирів.
- •38. Філософія скептицизму
- •37. Філософські напрямки елліністичної епохи(епікуреїзм,стоїцизи, еклектизм)
- •39. Стоїцизм. Загальна х-ка
- •40. Філософія неоплатоніків. Вчення Плотіна про еманацію. Тріада неоплатонізму.
- •42. Феномен християнства в історичному контексті.
- •44. Періодизація патристики
- •45. Апологетика перших століть християнства. Фідеїзм Тертулліанна
- •46. Антагонізм граду земного і граду Божого у філософіїї Августина Блаженного
- •47. Філософські і богословські погляди Августина.
- •48. «Сповідь» Августина Блаженного.
- •49. Августинове тлумачення проблеми співвідношення волі людини і волі Бога: проблема божественної благодаті. Вчення про предисценацію.
- •50. Пізня патристика. Северин Боецій.
- •51. Загальна характеристика схоластики та її періодизація.
- •52. Полеміка реалізму і номіналізму.
- •53. Рання схоластика. Ансельм Контерберійський.
- •54. Зріла схоластика. Тома Аквінський.
- •55. Антропологія Томи Аквінського. Людина як compositum душі і тіла (вчення про людину).
- •57. Співвідношення віри і розуму, теології і філософії в ідейній спадщині Томи Аквінського.
- •58. Пізня схоластика. Вільям Оккам. “Бритва Оккама”
- •59. Антропоцентричність філософії епохи Ренесансу.
- •60. Натурфілософські ідеї мислителів доби Відродження.
- •61. Скептицизм Мішеля Монтеня
- •62. Зародження протестантизму. Мартін Лютер.
- •63. Емпіризм Френсіса Бекона
- •64. Емпірико-сенсуалістична лінія в теорії пізнання Нового часу.
- •65, Суб’єктивістське перетлумачення людського пізнання. Протиставлення суб’єкта до об’єкта у філософії Рене Декарта.
- •66. Принцип раціоналістичного методу Декарта.
- •67. Релігійна філософія Паскаля.
- •68. Суперечлива природа людини у Паскаля. Людина як «Мислячий очерет».
- •69. «Думки» Паскаля. Основні ідеї.
- •70. Феномен Просвітництва (від деїзму до атеїзму). Значення «Енциклопедії».
- •71. Деїзм філософії просвітників.
- •72. Ідеалістичне спрямування німецької класичної філософії.
- •73.Етичні погляди Канта.
- •74. Гносеологічна концепція Канта. Розум і Розсудок.
- •75. Особливості діалектичного методу Гегеля. Гегелівська тріада.
- •76. Суперечність між системою і методом.
- •77. Особливості розвитку філософії в хiх ст. Започаткування некласичної парадигми
- •78. Передекзистенціалізм Скорена Кєркегора. Вчення про 3 стадії людського існування.
- •79. Філософія життя. Загальна х-ка
- •80. Філософія Фрідріха Ніцше. Загальна х-ка
- •81. Ніцшівське протиставлення аполлонічного та діонісійного начал у житті і культурі.
- •82. Головні засади фройдизму. Неофройдизм. Поняття колективного безсвідомого.
- •83. Філософія позитивізму. Основні етапи
- •84. Екзистенційна філософія у хх столітті.
10. Періодизація античної філософії.
Всього у античній філософії є 5 періодів:
1 Натуралістичний 6-5ст.до.н.е. – ключові проблеми космосу, природи – іонійці, піфагор.,елеати, атомісти.
2 Космологічний(антропологічний) 5 ст.до н.е. – перші спроби визначити сутність і природу людини – софісти, Сократ.
3 Синтетичний 5-4 ст.до н.е. – відкрита реальність надчуттєвого світу. Органічне формування основних філос ідей – Платон, Арістотель.
4 Елліністичний 4ст. до н.е.-2-3ст.н.е. – епоха А.Македонського, створ.еллініст.шкіл:кінізм, епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм.
5 Релігійний 3-5ст. н.е. – період античної язичницької думки. Ключова ідея – неоплатонізм. Наступним був етап зародження і формування догматів християнства.
12. Перші іонійці – натурфілософія мілетської школи
Першою історичною формою філософії є натурфілософія. Мислителі цього періоду вдаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові. Те, що грецькі мислителі розпочали свої філософські шукання зі спроб осягнення світу, на відміну від мислителів Індії та Китаю, які починали з аналізу переважно соціально-етичної проблематики, спричинене тим, що вони належали переважно до торгово-ремісничої верстви, для якої передусім важливе було знання про світ.
Натурфілософія — система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.
Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософське знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей. Таке поєднання науки й філософії виявилось плідним для них обох. У сфері науки греки, будучи учнями єгиптян і вавилонян, значно перевершили їх.
Загалом натурфілософи розмірковували над такими основними проблемами:
— що є основою (субстанцією) світу, як вона співвідноситься з конкретними речами (співвідношення загального та одиничного, єдиного та множинного);
— як пояснити зникнення і виникнення речей за не-знищуваності субстанції;
— як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій.
Поєднанням філософії та зародків науки в натурфілософії можна пояснити те, що греки послідовно, через логічні обґрунтування і заперечення висунули геніальні здогадки, які довелося поглибити або відкинути фундаторам науки Нового часу. Цим поєднанням зумовлена підвищена увага до логічної аргументації, яка відрізняє давньогрецьку філософію від східної. Філософія, що перебуває в лоні міфології, не знає такої аргументації. Особливо відчутним був взаємовплив філософії та математики, починаючи від Фалеса, який був філософом і математиком, до Евкліда, який був послідовником однієї з сократівських шкіл. Цей взаємозв'язок сприяв плідному розвитку обох галузей знання.
13. Філософія Фалеса.
Давньогрецька філософія виникла в найбільш розвинутих торгових центрах Еллади, на узбережжі Передньої Азії. Першим мислителем вважають Фалеса, купця з Мі-лету (звідси його прізвище Мілетський; традиція давати прізвища за назвою міста, звідки походить мислитель, зберігалась до епохи Відродження). Він стверджував, що основою всього сущого є вода. Все з'являється з води і зникає, перетворюючись на воду. Всі речі — це перетворення води.
Яким би наївним не здавалося тепер це твердження, за своєю суттю воно було революційним. Воно передбачало поділ сущого на видиму та невидиму частини, пояснення його без допомоги потойбічних сил. Головне, Фалес запропонував модель пояснення, згідно з якою одиничне має бути виведене із загального, пояснене через загальне. Різноманітність світу він звів до єдиної основи, первня. Нині може здаватися, що мислення за моделлю (категоріальною структурою) — від одиничного до загального, від множини до єдиного — завжди було притаманне всім людям і народам. Насправді ця модель постала внаслідок розвитку культури, а вперше запропонував її саме Фалес.
Новаторський характер думки Фалеса підтверджують історичні факти. У давньому Вавилоні, де також була розвинута математика, така модель мислення не була відома. Там мислення рухалося від одиничного до одиничного, вирішуючи задачі за наявними одиничними зразками, фалес запропонував іншу модель — від загального (правил, формул, принципів — так у майбутній науці постане загальне) до одиничного. До речі, він (за переказами) блискуче застосував цю модель при вимірюванні висоти єгипетської піраміди: коли тінь від палиці зрівнялася з довжиною палиці, він виміряв довжину тіні піраміди. В основі обох явиш є загальне.
Модель мислення від одиничного до загального (пошуки основи, законів) і навпаки — від загального до одиничного (пояснення фактів, одиничного на основі загального) заклала одну з основних засад європейської науки.
14. Вчення про апейрон Анаксимандра.
Першооснову Анаксимандр знайшов не серед реальних стихій, що підлягають спостереженню, а в апейроні. Прикметник апейрос по-грецьки означає неосяжний, неозорий, безмежний, безкраїй. Апей-рон Анаксимандра безсмертний, непідвладний знищенню і вічно рухається. На безмірності алейрону базується здатність не вичерпуватися, бути вічним генетичним початком Космосу, лежати в основі взаємоперетворення чотирьох стихій: адже якщо стихії перетворюються одна в одну, отже, у них є щось спільне, що само по собі не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ні вогнем. Анаксимандр стверджував, що апейрон - основа і єдина причина всієї суті; алейрон все із себе виробляє сам: обертально рухаючись, апейрон виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне й тепле; їх парні комбінації утворюють землю (сухе й холодне), воду (вологе й холодне), повітря (вологе й гаряче), вогонь (сухе й гаряче).
Апейрон Анаксимандра є дещо невизначене.
Анаксимандр першим усвідомив, що безкінечність якої-небудь певної стихії (наприклад, землі, води, повітря чи вогню) призвела б до її відокремленості, переваги над усіма іншими стихіями як конечними. Апейрон Анаксимандра є невизначене, а тому байдуже до всіх стихій, що вихідні з нього й породжуються ним. Природно, Анаксимандр першим у філософії усвідомив несумісність деякої однозначності якісної визначеності початку й атрибуту безкінечності. Концепція початку як апейрона, тобто не визначеного кількісно і якісно, правильна у сучасних умовах. Відомий чеський космолог Лео Рігер у книжці «Вступ до сучасної космології» вказує на те, що спроби підсумувати сучасні уявлення про матерію та її властивості обов'язково приходять до ідеї апейрона Анаксимандра. Справді, будь-яке однозначне й вичерпне онтологічне визначення матерії в принципі неможливе. А поняття безкінечності й невизначеного збігаються, адже часто говорять: функції (або число) стають невизначеними, маючи на увазі їх нескінченне зростання.