83. Філософія позитивізму. Основні етапи

Позитивізм як форма філософії проходить у своєму розвитку ряд етапів — позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але її основні вихідні ідеї при цьому залишаються практично незмінними.

Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857 рр). Вся попередня філософія, на думку Конта, орієнтувалася на теологічні і «метафізичні» питання і тому ніколи не була досконалою, науковою. Вона націлювалася на осягнення «внутрішньої природи речей», на пошуки «перших і кінцевих причин», смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню; саме тому попередня філосфія є химерою, невиразною, нереальною. Усе розв'язується і пізнається науково, а що не піддається науці – непояснюване. Позит.пов'яз.із методами точних, але природничих наук. Конт писав, що позитивне означає реальне на противагу до ілюзорного.Реальність – це фактуальне існування.

В другій половині XIX ст. розпочинається етап так званого «другого позитивізму», творцями якого стали Е.Мах і Р.Авенаріус.

На початку XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант позитивістської філософії — «третій позитивізм», або «неопозитивізм». Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму.

Тоді ж у рамках Віденського гуртка розробили принцип верифікації. Суть принципу верифікації полягає в тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу, «псевдотвердженням» і від нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити твердження з фактами.

84. Екзистенційна філософія у хх столітті.

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій фі­лософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття і час»). Найбільшої популярності набув після Другої світової війни.

Екзистенціалізм (лат.— існування) — суб'єктивістське вчен­ня, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часо­вість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціона­лістів К'єркегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію К'єркегором, який різко протиставив суб'єктивне унікально-неповторне іс­нування (екзистенцію) людини об'єктивному існуванню речей світу. На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітар­них режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм на­магався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдно­го з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування силь­ної — свободної та відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття у світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст.

Представники цієї течії намагалися розв'язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізнього Гайдеггера, головною темою дослідження екзистенціалістів є існу­вання людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого.