68.Парцелярна система у Франції. Її суть і роль у розвитку ринкової економіки країни.

З приходом до влади якобінців було прийнято знамените аграрне законодавство 1793 року. Воно проголошувало конфіскацію дворянського землеволодіння, знищення всіх дворянських привілеїв і повинностей, передачу общинних земель у власність селян без будь-якого викупу. Однак, далеко не одразу прийшли очікуванні економічні результати - - зростання заповзятливості нових сільських господарів, підвищення продуктивності праці, перетворення землеробства на ємний ринок для промисловості. Навпаки, устрій аграрних відносин, що склалися після революції, гальмував розвиток промисловості та відбивався на результатах її розвитку. Головною його особливістю був дуже малий розмір селянського землекористування. Селяни отримали у власність невеликі наділи, а передаючи землю синам у спадщину, мусили її ділити. Кожний наступний поділ землі призводив до її дроблення на невеликі частини, так що середній розмір господарства в країні становив близько 0,5 га. Таке господарство отримало назву парцела, що означає — частина, або дрібне, нестійке та малоприбуткове господарство. Парцеляризація села, по-перше, загострила демографічну проблему в країні. Щоб уникнути поділу землі, французький селянин намагався не мати багато дітей. По-друге, вона стримувала процес руху робочої сили із села в місто. Дрібним селянським сільським господарствам відповідали дрібні майстерні в промисловості. І по-третє, що було найбільш небезпечне для розвитку ринкового господарства Франції на той час, - парцеляризація села породила широке впровадження в селянське господарство лихварського кредиту. Лихварі, а це були місцеві багатії— крамарі, купці, окремі заможні селяни, давали позику під заставу землі і, користуючись безвихідним становищем селян, нав'язували їм дуже високі відсотки. Оплата в призначений термін позики й відсотків була, як правило, непосильною для боржника. Тому ці обов'язки переходили від старших членів сім'ї до молодших, і цілі покоління селян не могли звільнитися від лихварського гноблення.

69.Особливості розвитку ринкового господарства у Німеччині (середина хуп - середина XIX ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях представників історичної школи та марксизму.

У 1815р. «Священну Римську імперію» учасники Віденського конгресу замінили на Німецький союз, що був формальним об'єднанням 38 самостійних німецьких держав. Між ними не було єдиного законодавства, спільних армії, фінансів, єдиної грошової системи. Замість обіцяної конституції, навколо якої повинна була об'єднатися держава, прусський король проводив політичні репресії, чим примусив багатьох демократичних політиків залишити Німеччину.

У 30-х рр. XIX ст. у Німеччині розпочинається промислова революція, яка пройшла три етапи. Кожному з них передувала певна політична подія. У 1833 р. було створено Німецький митний союз, який скасував внутрішні кордони між більшістю німецьких держав з населенням 25 млн жителів. До союзу не ввійшло тільки декілька північних держав і Австрія. Його створення сприяло формуванню загальнонімецького внутрішнього ринку і прискоренню економічного розвитку.

Традиційно промисловий переворот охопив, перш за усе, текстильну промисловість. Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і використанням парових двигунів зріс попит на вугілля. Найбільшим розвитком характеризувався Рейнсько-Вестфальський промисловий район. Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина яких 1835 р. становила 12 км, а вже наприкінці 40-х— 2,5 тис. км. У 30—40 рр. пожвавилося сільськогосподарське виробництво.

Наступному етапу промислової революції (1850—1860 рр.) передувала буржуазно-демократична революція 1848 р. її результатом стало об'єднання Німеччини навколо Прусії, більшість населення якої були німці.

І все ж після революції 1848 р. промисловий переворот відбувався більш швидкими темпами, що було зумовлено рядом чинників. У 1850 р. був прийнятий закон (він не поширювався на селян Західної Прусії та Померанії), за яким селянин ставав власником ділянки землі, яку він обробляв у поміщика.

Політичною передумовою третього етапу промислової революції (70-ті роки XIX ст.) стала франко-прусська війна (1870— 1871), яка завершилась перемогою Німеччини та її політичним об'єднанням у Німецьку імперію (1871).

Реалїї ринкового розвитку на новому етапі досліджувалися представниками нової історичної школи, що склалася в Німеччині в 70-ті рр. XIX ст. Найбільш послідовними виразниками її ідей стали Густав фон Шмоллер («Народне господарство, наука про народне господарство та її методи»)^ Карл Бюхер («Виникнення народного господарства»), Людвіг Иозеф Брентано («Класична політична економія»).

Так, Г. Шмоллер, спираючись на інституціональні підходи до вивчення економічної дійсності, писав, що народне господарство с частиною суспільного життя, складовою соціального «тіла» і повинне сприйматися лише у зв'язку з іншими суспільними проявами. У своєму дослідженні німецький економіст важливу роль відводив історичному методу, на основі якого він вважав за необхідне нанизувати факти економічної дійсності, аналізувати конкретні господарські інститути, що в результаті стає підґрунтям для пізнання закономірностей ринкового розвитку.

З виникненням монополій Л. Брентано звернувся до вивчення сутності цих господарських форм. У картелях, наприклад, він бачив об'єднання підприємців, що створені з метою планомірного пристосування виробництва до попиту, уникнення надвиробництва і всіх його наслідків: падіння цін, банкрутств, знецінення капіталу, безробіття та голоду. Розробки вченого у сфері монополізації економіки були широко використані в пізніших доктринах державно-монополістичного регулювання.