49. Право громадян на і-цію - найістотніша ознака демократії.

Право на доступ до інформації є конституційним правом людини, яке передбачене і гарантоване ст. 34 Конституції України, а саме, право кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати і-цію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Закріплене Конституцією України право на і-цію передбачено, насамперед, Законами України "Про звернення громадян", "Про і-цію", "Про доступ до публічної інформації" та іншими нормативно-правовими актами. (з роз’яснення Мін’юсту від 3.05.2012 Право на доступ до інформації як елемент правового статусу особи).

Розвиток права на і-цію в Україні безпосередньо пов'язаний із розвитком свободи думки і слова, преси, права на вільне вираження своїх поглядів і переконань та інших фундаментальних прав і свобод людини і громадянина. Право на інф. як таке сформулювалося в другій половині ХХ століття у зв'язку з бурхливим розвитком інформаційних технологій.

В Конституції, право на інф. закріплено у статті 34 [2], положення якої відповідають статті 19 Загальної декларації прав людини, статті 18 і статті 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [4], статті 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод [5]. В Основному Законі України також містяться статті, положення яких гарантують реалізацію права на і-цію (ч. 3, ч. 4 ст. 32, ст. 50, ст. 57 та ін.), а також норми, в яких містяться підстави обмеження такого права (ч. 2 ст. 32, ч. 3 ст. 34).

Положення статті 34 Конституції України конкретизуються та деталізуються в багатьох законах і підзаконних нормативно - правових актах, таких як: Закони України "Про і-цію" від 2 жовтня 1992 року, "Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні" від 16 листопада 1992 року, "Про телебачення і радіомовлення" від 21 грудня 1993 року, постанова Верховної Ради про підсумки парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні" від 16 січня 2003 року та ін. Значний вплив на реалізацію права на інф. мають політична, економічна ситуації, а також загальний розвиток с-ва в державі. Із розвитком інформаційного с-ва, інформаційних технологій, процесів глобалізації дуже актуальною стає питання захисту інформації та інформаційної безпеки.

50. Пражурналістські явища. Умови і чинники їх появи та зникнення.

Пражурналістика – це такі процеси суспільної комунікації, які існували до зародження друкованих періодичних видань; були пов’язані з цілеспрямованим розповсюдженням у “психологічній масі” актуальної, соціально значущої інформації, тобто виконували функцію каналу масової комунікації; тяжіли до сучасних форм журналістики та публіцистики.

Усі пражурналістські явища за формою можна розподілити на усні, знакові і письмові.

Потреба в обміні інформацією між людьми виникла ще в давнину. Особливо вона посилилася після винаходу писемності — могутнього засобу спілкування на дальні відстані (вважається, що перший письмовий текст з'явився в різних країнах 8-6 тисячоліть до н. е.). Звернення до нового типу спілкування — знаковому листу, пов'язане з наростанням складності в економічних і політичних відносинах родоплем’яних співтовариств, посилилося в період формування державності, коли треба було фіксувати товари, податки, облікові і обмінні операції.

З утворенням держави розвиваються усні форми розповсюдження інформації, величезну роль грають оратори (Демосфен (Греція), Цицерон (Рим)), що впливають на думку і поведінку слухачів. І-цію поширювали і урядові гінці, глашатаї, герольди, дяки, зачитуючи послання, реляції, рескрипти, булли.

Але в надзвичайно великих державах старовини усні форми розповсюдження відомостей актуальних повідомлень були малоефективні і тому завжди йшов пошук кращих способів письмового інформування. Антична Греція запозичила алфавіт у фінікійців — торгового народу стародавнього Середземномор'я. Купці Фінікії передали і досвід монументальної пропаганди: на кам'яних стелах висікалися розповіді про справи правителів, на металі гравірувалися зведення законів. Персидський цар Дарій, як повідомляє Геродот, починаючи похід на Грецію, поставив «два стовпи з білого каменя, з яких на одному ассірійськими, а на іншому еллінськими буквами були вирізані імена всіх народів, яких вів він з собою, а вів він всіх, над якими володарював». Вже з утворенням держави почали писати на покритих гіпсом дошках, які вивішувалися на видних місцях, на папірусових сувоях, а також на пергаменті. Перші рукописи створювалися і зберігалися так: «вістрями типу шила видряпували силлабограми і інші знаки на глиняних табличках, які потім сушили на сонці. У тих випадках, коли табличок набиралося багато, їх берегли, підібравши по серіях. Іноді їх складали в корзини або перев'язували в пачки, іноді ж складали в дерев'яні скриньки».

Відомо, що в Древньому Єгипті при дворі фараонів «виходила», у вигляді папірусних сувоїв, «Газета»; на противагу їй існувало і опозиційне «видання». Але більш стійким виявилося інше пражурналістське підприємство: у Стародавньому Римі за вказівкою Юлія Цезаря стали «виходити» і утримувалися протягом століть зведення різних звісток - «Acta Senatus» і «Acta diurnal populi Romani». У письмових копіях «Асta» розсилалася по містах і провінціях Рима.

Для передачі оперативних відомостей і новин використовувалися стіни громадських будівель, які покривалися білою фарбою; на площі біля будинку верховного жерця виставлялися спеціально оброблені білі міцні дошки: на них писали про урядові розпорядження, важливі державні новини, про сприятливі і несприятливі дні, про підсумки ворожінь по польоту птахів і т.д. Далі ці дощаті щити — таблиці — складалися в архів. При Гаї Юлії Цезарі за допомогою вибілених дошок, що виставлялися для загального огляду, оперативно повідомляли про рішення сенату. При імператорі Августі на дошках почали публікувати і світську хроніку. Були і рукописні видання, які виходили щодня і містили відомості про життя держави, суспільні події, війни, ігри і т.д. Створений по розпорядженню Цезаря тижневик «Комментаріус рерум новарум» («Записки про нові події») переписували 300 рабів.

Антична культура впритул підійшла до створення інституту журналістики, тобто регулярного сповіщення всього населення про повсякденні події. Але і стіни, і каміння, і папірусові сувої, і пергамент — це були лише протогазети, пражурналістські явища, тобто первинні форми обміну інформацією (дуже вузьке коло читачів і обмеженість розповсюдження «видань»). На рубежі I–II ст. н.е. переживає розквіт римська сатира (Ювенал, Марціал, Лукіан). У ранньому Середньовіччі (V–X ст. н. э.) на свідомість і поведінку аудиторії впливають повчальні трактати і проповіді.

Тим часом переможну ходу починає папір: вперше отриманий в Китаї ще в I—II ст. н.е., він опинився спочатку в Японії (VI ст.), потім вже в X ст. через арабських купців потрапив до Європи, змінивши там пергамент, а на Русі — бересту.

У Японії до виникнення друкарської техніки існували «газети» - відбитки з обпалених глиняних дощок. Відома найстаріша така «газета» - «Іоміурі Каварабан» 1615р. В Англії поширювалися рукописні листки «News Letters».

У 1320 році біля Майнца (Німеччина) була заснована перша паперова фабрика, що сприяло широкому розповсюдженню мистецтва гравюри (на дереві вирізувався малюнок або текст, потім з дерев'яної площини віддруковували до сотні екземплярів на окремих листах). Середньовічні рукописи прикрашають заставки, орнаменти, мініатюри. В ході Сторічної війни (1337—1453 рр.) виникають агітаційно-пропагандистські відозви, прокламації, віршовані і прозаїчні памфлети.

Розвиток виробництва, зростання товарообігу вимагали оперативної передачі новин, і у великих містах створюються інформаційні бюро. Одне з перших було створене в 1530 р. у Венеції, звідки і пішла в побут назва «газета». Метою цього інформаційного бюро було збір політичних і торгових вістей, відомостей про кораблі, що пішли і прийшли, про ціни на товари, про безпеку доріг, а також продаж їх копій зацікавленим особам. Утворюється навіть особливий цех переписувачів новин, які з'являються в Римі під назвою novellanti або gazettanti. Подібні бюро створювалися і в інших європейських містах.

Але тільки з винаходом Гуттенбергом друкарського верстата стало можливим забезпечити оперативність передачі інформації і давати її населенню в необхідному об'ємі. Друга половина XV в. ознаменована повсюдною появою друкарень: Італія — 1465 р., Швейцарія — 1468 р., Франція — 1470 р., Бельгія, Угорщина, Польща — 1473 р., Чехія і Англія — 1482 р., Австрія і Данія — 1482 р., Швеція — 1483 р., Португалія — 1487 р.