47. Початок інформаційних обмінів у людському суспільстві. Усні і писемні форми інформації.

Інформаційний обмін – це процес руху інформації з метою розподілу та споживання даних, які виробляються суспільством.

Первинні форми збору, поширення інформації та її коментування дослідники пов’язують з історією Давнього Єгипту. У Луврській колекції папірусів знайдено документ, датований 1750 р. до н. е. (епоха фараона Тутмоса III), в якому міністр Размара коментує кілька статей офіційного органу єгипетського уряду. Тобто можливе існування рукописного єгипетського Палацового журналу. Усі пражурналістські явища за формою можна розподілити на усні, знакові і письмові. До усних відносимо діяльність гомеродромів, ораторство, спілкування в людних місцях. З давніх часів представники державної влади розсилали з наказами та повідомленнями гінців: глашатаїв, дяків, герольдів. Це й був головний інститут некоментованого інформування в античному світі. Головним інститутом впливу та переконання, обміну думок, а також головним каналом масової комунікації античності було ораторство. Воно, як стрижень, пронизує всю античну цивілізацію від її витоків до самого руйнування. Явищем, що межує між усною та знаковою пражурналістикою, є театральна вистава – одна з найважливіших форм масової комунікації та управління соціальними процесами у стародавній полісній Греції. Давньогрецький театр був масовим явищем: його могли відвідувати одночасно приблизно 20 тис. людей, знаходячись там цілий день. Головними письмовими КМК античності були різноманітні об’яви, надписи на п’єдесталах епонімів, стінах і т.д. та римські прагазети “Acta senatus” та “Acta diurna”. Приватне інформування також виконувало функції комунікації, але все ж таки не масової.

Стосовно до історіографії, в усній культурі функцію комунікації виконували лише ті тексти, що читалися вголос, наприклад, тексти логографів (VІІ–VІ ст. до н.е.), які тяжіли, з одного боку, до документалізму, а з іншого – до цікавості. Логоси дали поштовх для розвитку історіографії і письмової публіцистики.

48. Журналістика і соціальні інститути с-ва.

ЗМІ розглядаються як соціальний інститут, який має специфічні функції. В узагальненому вигляді визначення йому дала Європейська асоціація видавців газет. У спільній декларації вони відзначили, що преса, радіо й телебачення як суспільний інститут:

- виконує унікальну культурну, політичну й соціальну роль;

- додає особливий внесок в інтелектуальне й економічне життя у тих сферах, де вона розповсюджується, діючи як перший постачальник інформації, новин, думок, розваг і реклами;

- виконує життєво важливу функцію захисника демократії й свободи як охоронець спільноти, якій вона служить, виступаючи стримуючим елементом проти зловживань владних структур, урядів, сусідів, обох сторін виробництва, профспілок та інших організацій.

Це загальні засади функціонування ЗМІ в демократичному суспільстві, що разом з тим дають їм змогу повноцінно виконувати такі прикладні функції журналістики як: інформаційно-пізнавальну, ціннісно-орієнтаційну, комунікативно-естетичну, психологічної регуляції та ін. Крім того українські ЗМІ нині активно опановують нові методи співпраці з різними гілками влади в державі.

Журналістика – один з соціальних інститутів. Це означає, що вона так чи інакше пов’язана з громадськими, урядовими, партійними чи суспільними інститутами. Через ЗМІ створюються образи решти соціальних інститутів – журналістика стає організуючим центром підтримки тих сил, від імені яких вона виступає.

Таким чином журналістика перетворюються на “четверту владу”. Кожна із чотирьох влад силою свого авторитету та в межах закріплених за нею повноважень прагне підтримувати той баланс різних інтересів, які не лише забезпечують життєдіяльність цієї спільноти, але і примножують її сили.