24. Джерела формування української журналістики.

Готувала за: «Історія української преси» (Аркадій Животко), «Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис» (Шкляр В.І., Мелещенко О.К., Мукомела О.Г., Паримський І.С.)

На українських землях, у порівнянні із західноєвропейськими країнами, преса з'явилася на 150 літ пізніше. Визначні події з українського життя мали відгук і оцінку впродовж довшого часу лише на сторінках західноєвропейської преси. Так, повстання Богдана Хмельницького (1648), перемоги і творення Української держави знайшли відгук і освітлення на сторінках англійської, французької, німецької та ін. преси. Так само в цій же пресі можна було зустріти й інші відомості з українських земель.

Щойно за гетьмана І. Виговського можна побачити зародок української преси. Крім звичайних універсалів за час його гетьманування почали видаватися спеціальні друковані універсали для козацької старшини, в яких побіч різного роду наказів, законів тощо подано вже і поточні вісті. Був це фактично своєрідний сурогат часопису, що появлявся і пізніш аж до 1709 р.

По полтавській битві московська влада заводить щораз то все більші обмеження прав і вільностей українських. На цей саме час припадає і наказ царя Петра І, яким забороняється друкувати українські книжки, а передруки наказано зрівнювати з московським: "...На ново жодних книг, окрім церковних попередніх видань не друкувати; але і ці церковні старі книги за такими ж церковними книгами виправляти (справлять) перед друком з тими великоруськими друками, щоб жодної різниці й особливого наріччя в них не було". За таких умов не могло бути й думки про будь-які публікації на східноукраїнських землях.

Дещо легші умови були на галицько-українських землях. Але і тут ще не скоро з'являється часопис. Першого січня1776 р. появляється перший на українських землях тижневик французькою мовою під назвою "Gazette de Leopol", перше число якого появилося у Львові, його власником і видавцем був ближче невідомий Chevalie Ossoudi. Проіснував цей часопис лише рік. Його сторінки (кожне число виходило на 4 стор.), як також сторінки його додатків, приносили вісті зі всіх великих міст Європи. В основному це були вісті політичного характеру, а подекуди і з приватного життя. Відповідали вони за формою нинішнім телеграмам і заміткам-хронікам. Жодних статей (редакційних чи інших) тут не було.

Серед цих вістей траплялися часом вісті й з українського життя, як місцевого характеру, так і зі східних українських земель.

На східних українських землях постання періодичної преси сталося ще пізніше, а саме в першій половині XIX ст. Найперше появляється вона у Харкові, потім в Одесі, врешті, в Києві.

Першим таким часописом був тижневик під назвою "Харківський Еженедельник", що його почав видавати 1812 р. харківський книгар Лангнер при найближчій участі проф. Харківського університету К. Нельдехена. Часопис близько стояв до університету, подаючи інформаційний матеріал, в якому відбивався місцевий побут та інтереси, якими жило громадянство тодішньої Слобожанщини. Появилося 12 випусків. Припинив своє існування з огляду на малу кількість передплатників, що було зазначено управою університету такими словами: "...в тутешньому краї дуже мало людей, що цікавляться такими творами (сочинениями)".

Першим щоденником на східноукраїнських землях став "Одесский Вестник", що почав виходити в Одесі 1827 р. і протримався до 1893 р.

У Києві перший часопис (газета) з’явився 1835 р. Власне був це сурогат газети під назвою "Киевские Объявления", що виходили в 1835-38 і 1850—58 pp. Появлялися вони щодня, але тільки впродовж одного місяця січня, під час контрактових ярмарків.

Врешті, з наказу російського центрального уряду з 1838 р. почали виходити в губерніальних містах "Губернские Ведомости", що появлялися весь час аж до 1917 р.

Програма молодої української журналістики в час її народження, зважаючи на хронікальний зміст, іде у двох напрямках. Один з них — науково-літературний (історія, етнографія, красне письменство, тощо), другий — сатирично-літературний.

Обидва ці напрямки визначаються одною спільною рисою: незважаючи на лояльність, що її вимагали умови політичного життя і що її в різний спосіб мусив виявити той чи інший часопис, всі вони мали за мету формування в українському суспільстві національної думки і свідомості.

Представником першої течії в молодій українській журналістиці на східноукраїнських землях 1816 р. стає журнал, що виходить із професорських кіл Харківського університету під назвою "Украинский Вестник" за редакцією і співробітництвом визначних на той час наукових і літературних сил, як проф. Євграфа Філомафитського (1791-1831), проф. Р. Гонорського (1791-1819), проф. О. Склабовського (1793—1831), Гр. Квітки-Основ'яненка (1778-1843), П. Гулака-Артемовського (1793-1831).

Одним з головних завдань, що було поставлено видавцями і редакцією та зазначено у вступному слові, — "...дать лучшее поняте о здешнем крае", а також ознайомлення читачів з історією України та збудження почуття любові до неї. Висуваючи це завдання, видавці були свідомі труднощів, що стояли перед ними:

"Не можна... ручатися, — каже у вступній статті редакція, — щоб можна було дати найповніше уявлення як про саму Україну, так і її населення, бо успіх в цьому залежить від багатьох сторонніх причин".

Вже з першої книжки головним змістом журналу стає історія України та поодиноких її країв, етнографія, географія в оригінальних працях, як також описи і спомини, спроби української літературної творчості.

Перше число (за січень 1816 р.) принесло на чільному місці більшу працю під заголовком "Гетьман Хмельницький", просякнута почуттям глибокої пошани до українського козацтва (автор - директор Чернігівської гімназії М. Марков).

З інших праць звертають на себе увагу такі, як наприклад: історичний огляд Г. Квітки-Основ'яненка "О Малой России", М. Грабовського — "Историческия замечания о Малороссии, от смерти гетмана Богдана Хмельницкаго до Полтавского сражения", як також згаданого вже М. Маркова, який дав "Введение в малороссийскую историю".

Окреме місце на сторінках "Украинского Вестника" займають "Листи до видавців", написані в гумористично-сатиричній формі, що розповідають про побут і вдачу представників тогочасного с-ва. Їх автором був Г. Квітка-Основ'яненко, що виступив тут під прибраним іменем - Фалалея Повінухіна.

Представником української літературної творчості в "Украинском Вестнике" став П. Гулак-Артемовський, який здобув в історії українського письменства належне місце по опублікуванні тут відомої байки "Пан та собака".

Окремо був в "Украинском Вестнике" введений відділ інформативно-хронікарський. Головне місце займають в ньому "Харківські записки". Заступники часописів – альманахи.

Повстання декабристів 1825 р., польське повстання 1830 р., рух за кордоном — все це занепокоїло російський уряд. Маючи за собою вже досвід і традицію в боротьбі з українством, звернув він увагу на українське життя і став на шлях його чергового приборкання, бо побоювався розвитку його національного вияву і розвитку. Наслідком цього стає те, що понад тридцять років не бачимо вже на східноукраїнських землях жодного українського часопису. Тим часом українські літературні і наукові кола не думали про підготовку до смерті. Навпаки, в боротьбі з реакцією вишукували вони інших шляхів, щоб промовити до українського с-ва. Таким шляхом стає видавання різного роду альманахів та збірників, що заступають собою журнали. Першим з цих альманахів появляється 1831 р., за редакцією проф. О. Шпигоцького, "Украинский Альманах". Другим альманахом була "Утренняя Звезда", де містили свої твори Квітка-Основ'яненко, Гулак-Артемовський, Є. Гребінка та інші. У сорокових роках XIX ст. появилися чотири альманахи-збірники. В першу чергу, це цінні збірники, що їх 1840 р. почав видавати М. Максимович під назвою "Кіевлянин".

На західних землях гурток «Руська трійця» (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький) видає альманах «Зоря» (згодом перейменований у «Русалка Дністровая»)

Політичний і культурний рух, започаткований 1848 роком, крім "Ради Руської", як громадсько-політичного осередку, покликав до життя просвітнє товариство "Галицько-руську Матицю" та "Собор учених", поклав початки театральної діяльності тощо. Поруч з цим починає розгортатися і преса. Виникають нові часописи, зростають та поглиблюються змістом, передусім у Львові. Упродовж п'яти років їх кількість зростає до 11 (газет і журналів).

Ліквідація Кирило-Мефодіївського братства відбилася тяжкими наслідками на національно-громадському житті східноукраїнських земель кінця 40-х та першої половини 50-х років. Зокрема в літературно-журналістичному житті ці роки визначалися як роки порожнечі, що за винятком лише деяких спроб протяглися аж до початку 1860-х років.

До цих спроб треба зарахувати також перший український рукописний часопис під назвою "Самостайне Слово", що його в 1861—1862 рр. видавали студенти-українці Київського університету.

Поза цим українське слово в публікаціях зовсім замовкло, а коли часом і озивалося, то лише десь на сторінках провінціальної чужої преси. Серед органів цієї преси, крім інших, у першу чергу треба згадати "Черниговские Губернские Ведомости", у редагуванні яких брав участь український етнограф О. Шишацький — ближчий знайомий Л. Глібова.

Після Валуєвського циркуляру 1863 року – занепад і літератури, і журналістики. Емський указ 1876 року тільки погрішив ситуацію.

У цей час на західних українських землях політична ситуація дещо змінилася і полегшала. Першим політичним і літературним часописом цього часу стає "Слово", що починає виходити з 25 січня 1861 р. двічі на тиждень. Воно користувалося значною популярністю на той час – близько 1,5 тис. передплатників. В цілому "Слово" впродовж свого існування приносило статті політичного змісту, економічні замітки та розправи, статті на теми народної освіти, праці на історичні та літературні теми, спомини, життєписи, поезію і оповідання. Широко поставлений був також відділ дописів. Виходив часопис до середини 1887 року.

Революція 1905 р., що охопила всю Росію, викликала серед українського с-ва надію на створення національної преси українською мовою.

Революція спричинила оголошення Маніфесту 17 жовтня 1905 р. Разом з іншими свободами оповіщав маніфест також свободу друку. Цензурні обмеження відпадали. Не треба було, як раніше, питати дозволу на видання газети. З цієї точки маніфесту скористалася Лубенська (на Полтавщині) українська "Громада" на чолі з братами Шеметами. Приступила вона до видання першої під Росією національної газети українською мовою, назвали її "Хлібороб — селянський часопис". Газета була відверто націоналістичною, тому не змогла проіснувати довго, вже після 5-го випуску її друк зупинили.

Появляється українська преса і в українських колоніях та в інших місцях скупчення українців. У Благовіщенську, на Амурі, Українська Рада видає газету "Українська Амурська Справа", у Харбині з 5.ХІ. 1917 р. виходить літературний, політичний і економічний тижневик Маньчжурської Окружної Ради під назвою "Засів", там же (1922) виходить орган Української Громади під назвою "Вимоги Життя", у Хабаровську — тижнева газета "Хвиля України" з гаслом "Боротьбою досягнемо права на землю і волю", там же Українська Рада видає тижневик "Ранок", у Владивостоці за редакцією Д. Боровика виходить тижнева газета "Українець на Зеленому Клині", тут же в 1919 р. виходить щоденна газета під назвою "Щире Слово", а потім "Громадська Думка", якої появилося тільки троє чисел за редакцією В. Ковтуна. Припинилася через громадянську війну. На Сибірі в 1917 р. виходила газета під назвою "Українець на Сибіру" (Омськ).

З початком війни 1914 р. українську пресу було заборонено. На 1915 р. пощастило залишитися лише двом легальним часописам, два часописи почали виходити наново, а три виходили нелегально. Отже, з 17 часописів, що виходили в 1914 р., легальних органів було лише 4.

З приходом в Україну радянської влади приходить ступнева, але рішуча ліквідація національної української преси. Залишається і в дальшому розвивається лише преса комуністична.

Після здобуття Україною незалежності розпочинається абсолютно нова доба у розвитку журналістики.

Становлення національної журналістики пішло емпіричним шляхом, тобто почалося із змін діяльності преси, радіо, а теорія лише повільно плентається за цим процесом. ( Мукомсла О. Г., Паримський « Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра»).