78. Особливості діяльності інвестиційних компаній.

Інвестиційні компанії – це нова форма кредитно-фінансових інститутів, що активно почали розвиватися в західних країнах у повоєнні роки, хоча існувала і в довоєнний період.

Інвестиційні компанії шляхом випуску власних акцій залучають грошові кошти, які потім вкладають у цінні папери промислових та інших корпорацій. Таким чином, за рахунок придбання цінних паперів вони здійснюють нарівні з іншими кредитно-фінансовими інститутами фінансування різних галузей економіки.

Нині інвестиційні компанії поділяються на два типи: закриті та відкриті.

Інвестиційні компанії закритого типу здійснюють випуск своїх акцій у певній кількості. Новий покупець може купити їх у попередніх утримувачів за ринковою ціною.

Інвестиційні компанії відкритого типу, які називаються взаємними фондами, випускають свої акції поступово, певними частинами, в основному новим покупцям. Ці акції, як правило, можуть передаватися або продаватися. Більш зручна організаційна форма – компанії відкритого типу, бо постійна емісія дозволяє їм збільшувати власний грошовий капітал і таким чином постійно нарощувати інвестиції в цінні папери корпорацій.

Особливість інвестиційних компаній полягає в тому, що серед їх покупців зростає частка кредитно-фінансових закладів і торгово-промислових корпорацій.

Кожний інвестор інвестиційного фонду повинен платити комісійні при купівлі для нього акцій та управлінні внеском. Розмір комісійних різним компаніям і залежить, як правило, від фінансової могутності і репутації компанії. У повоєнні роки в розвинених капіталістичних країнах найбільш швидкими темпами зростали компанії відкритого типу (взаємні фонди). У цілому розвиток інвестиційних компаній тісно пов’язаний із динамікою та масштабністю ринку цінних паперів: чим вищий рівень розвитку ринку цінних паперів, тим вище рівень розвитку інвестиційної компанії. Тому найбільшого розвитку вони набули в промислово розвинених капіталістичних країнах, особливо в США, Канаді, Англії, ФРГ, Японії.

Основою пасивних операцій інвестиційних компаній є залучені грошові кошти від реалізації власних цінних паперів, акціонерний капітал, резервний фонд, нерухомість компанії.

Активні операції інвестиційних компаній мають певну специфіку і відрізняються від операцій інших небанківських кредитно-фінансових інститутів. Справа в тому, що основні грошові кошти, отримані від продажу власних акцій, інвестиційні компанії обох типів вкладають в акції різноманітних корпорацій і компаній. Майже 80 % активів інвестиційних компаній становлять акції. В останні роки інвестиційні компанії диверсифікують власну діяльність, вкладаючи кошти в облігації корпорацій. Специфіка вкладень полягає в тому, що одні компанії концентрують свої інвестиції в прості акції, інші – в привілейовані, треті – в облігації. Крім того, існує галузева спеціалізація, коли компанія купує цінні папери, наприклад, тільки, залізничних чи машинобудівних компаній, автомобільних чи електронних корпорацій.

Розвиток інвестиційних компаній залежить від стану ринку цінних паперів, в основному акцій. Тому часті коливання їх курсів впливають на фінансовий стан інвестиційних компаній. Падіння курсів акцій, і особливо біржові крахи, уповільнюють їх розвиток, а іноді призводять до банкрутств. У США в середині 70-х – на початку 80-х років темпи їх розвитку суттєво знизилися, а деякі компанії збанкрутіли. При цьому розмір активів інвестиційних компаній суттєво знизився.

Інвестиційні компанії залучають до інвестиційної діяльності широкі верстви населення, тобто дрібного інвестора. Завдяки цьому вдається, по-перше, мобілізувати значні кошти для капіталовкладень в економіку, по-друге, створити певну ілюзію, що можна стати володарем акцій і таким чином власником. З цією метою ціни на цінні папери встановлюються низькі, доступні для середніх верств населення. У США, наприклад, вони коливалися в повоєнні роки від 2 до 20 – 30 дол. Звичайно дрібного інвестора залучають у періоди біржового буму, коли курси акцій зростають. Однак в умовах погіршення кон’юнктури (особливо при біржових крахах) вони, як правило, несуть найбільші збитки. Практика західних країн показує, що основними вкладниками є великі індивідуальні та колективні інвестори, а контроль за діяльністю інвестиційних компаній здійснюють найбільші акціонери.

У 70-і роки виникли нові інвестиційні компанії відкритого типу, які отримали назву взаємних фондів грошового ринку (Money Market Mutual Funds). Такий вид інвестиційних компаній отримав розвиток, в основному, в США і Канаді. Їх назва обумовлена тим, що вони працюють на ринку цінних паперів в основному з короткостроковими цінними паперами. Як і інші фонди відкритого типу, вони теж випускають акції. Однак їх акції дуже дешеві (1 дол. за акцію). При цьому вартість акцій не змінюється в результаті коливань позикового процента, і тому мають тверді ціни. Це зумовило широкий приплив клієнтів до таких фондів, забезпечивши їм досить великі накопичення. Так, активи фондів грошового ринку в США з нуля в 1970р. виросли до 200 млрд. дол. у 1982 році, а на початку 90-х років – до 300 млрд. дол.

Формування пасивних операцій цих компаній здійснюється в основному за рахунок випуску дешевих акцій. Свої грошові кошти вони вкладають у короткострокові папери: короткострокові державні (федеральні) облігації (короткострокові векселі), муніципальні облігації, комерційні папери приватних корпорацій, а також у фінансові інструменти (акцептовані векселі, депозитні сертифікати банків). Деякі фонди такого типу спеціалізуються на паперах тільки федерального уряду. Фонди грошового ринку мають певні пільги порівняно з іншими інвестиційними фондами: вони вільні від вимог зберігати свої обов’язкові резерви в Центральному банку (ФРС), не сплачують податків за муніципальними облігаціями. Крім того, необхідно зазначити ще одну обставину: тривалий час процент за їх акціями був вище, ніж за вкладами комерційних банків (5,25 %). Більш низький процент у вказаних кредитно-фінансових інститутах обумовлено інструкцією ФРС. Це зумовило в кінці 70-х років широкий відплив грошових коштів із комерційних та ощадних банків і позиково-ощадних асоціацій до взаємних фондів грошового ринку, що суттєво погіршило ліквідність цих інститутів. Тому з 1982 року в США було проведено дерегулювання процентних ставок та введені депозитні рахунки грошового ринку (Money Market Deposit Account), що дозволило відрегулювати потоки грошових накопичень між комерційними банками, позиково-ощадними асоціаціями та взаємними фондами грошового ринку. У результаті відбулося збільшення грошових коштів на цих депозитних рахунках і почався відтік грошових коштів із фондів грошового ринку, що суттєво скоротило розмір їх активів.

У кінці 80-х – на початку 90-х років конкуренція за залучення грошових коштів між банками і фондами увійшла в більш стійку фазу, бо останні використовували свободу від резервних вимог ФРС, а перші користувалися перевагами федерального страхування депозитів. У той же час, взаємні фонди стали проводити та розширяти деякі спекулятивні операції. Так вони почали використовуватися для зберігання процентних платежів і дивідендів в очікуванні реінвестування. Крім того, багато приватних осіб, які самостійно розпоряджаються власними активами, мали право відкривати тут власні акціонерні рахунки (share accounts). Це дозволило акціонерам досить швидко і безкоштовно переводити грошові кошти з рахунків взаємних фондів грошового ринку залежно від кон’юнктури на рахунки інвестиційних фондів, що займаються вкладеннями в довгострокові цінні папери.