51. Україна за часів хрущовської „відлиги”. Особливості процесу дестаналізації в Україні.

Смерть Сталіна 5 березня 1953р. внесла в життя СРСР істотні зміни, потреба в яких давно назріла. Ці зміни були пов’язані з діяльністю першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова.Він поклав початок дестаналіхації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства.

Реформи в політичній сфері спияли певній лібералізації та демокритизації суспільно-політичного життя:

-люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки;

- відновилися демократичні норми діяльності КПРС

-зросла роль Рад – як в центрі, так і на місцях, але зберіглося верховенство партійних органів над державними;

-викрито злочинну діяльність Л. Берії та його поспак в Україні(Мешика та ін.) ,розпочалася реабілітація жертв масових репресій.;

-засуджено культ особи Сталіна. Це зробив Хрущов на ХХ з їзді КПРС у доповіді „Про культ особи і його наслідки”.З їзд засудив репресивну політику Сталіна і проголосив курс на демократизацію суспільства.

Поставивши завдання „наздогнати і перегнати Америку” і пообіцявши за 20 років побудувати в СРСР комунізм, М.Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки. Економічні реформи,проведені в 50-ті роки,радикально змінили умови розвитку промисловості і сільського госп.

-підвищення самостійності колгоспів і радгоспів;

-ліквідація машинно-тракторних станцій і передача їх майна колгоспам і радгоспам;

-зб. закупівельних цін на зерно, картоплю, продукцію, тванинництва

Соціальці прграми

-пенсійна реформа 1956р. підвищила середній розмір пенсій за віком більше ніж у 2 рази. Пенсії почали виплачуватись і колгоспникам;

-тривалість робочого дня скоротилась до 7 гол, а для працюючих у вугільній і гірничорудній промисловості – до 6 год.

Уже початковий період десталінізації призвів до серйозних змін в Україні. Характерними рисами цього періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль українського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 p. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади.

52. Дисидентський рух в Україні в 60-80-х роках

Дисидентський рух мав три основні течії:

1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці – Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 p. в Києві. Її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися незалежності від СРСР зовнішньої політики України, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національне орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл

та ін.

Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства було залучення до сфери своєї діяльності національного фактора.