36. Лютнева революція 1917 р. Створення Української Центральної Ради, її лідери та політична програма

Революція в Росії 23 лютого 1917 р, повалення монархії, зречення Миколою ІІ престолу призвело до того, що революційні настрої перкинулися і на Україну. Метою Української революції було здобуття автономії як першого кроку до незалежності, рушійними силами виступали укр. інтелігенція, селянство, військові, робітництво. Основні події початку революції-Створення 17 березня 1917р. УЦР. 20 березня обрано керівний склад: голова - Грушевський, заступники - Винниченко, Єфремов. УЦР складалася з 882 депутатів. Мета- домагання нац-територіальної автономії України, перебудова Росії на федеративну демократичну республіку. Свою діяльність ЦР відзначила 4-ма універсалами. І Універсал 23 червня 1917 р. проголошував автономію, наступним кроком було створення Генерального Секретаріату на чолі з Винниченком. 3 липня 1917 р. ІІ Унів. Проголошував, що УЦР- єдиний орган революційної України,став щн одним кроком до становлення автономії. ІІІ Унів. 7 листопада 1917 р. проголошує створення УНР у межах 9-ти укр.губерній, окреслює програму дій:8 год. робочий день, скасув. поміщицького землеволодіння тощо. ІV Унів.22 січня 1918р. проголошував незалежність У, але відстояти цього не вдалося.

37. Унр і Брестський мир. Перша радянсько – українська війна

Проголошення ІV Універсалом незалежності УНР дало Центральній Раді юридичне право представляти інтереси республіки на міжнародній арені. Центральна Рада розгорнула активну дипломатичну діяльність, спрямовану на збереження незалежності України.

27 січня (9 лютого) 1918р. в Бресті між Центральною Радою і країнами німецько – австрійського блоку був підписаний мир (Брестський мир):

• Україна вийшла зі стану війни з країнами німецько – австрійського блоку

• Німеччина і Австро – Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над усією територією УНР. Центральна Рада погодилася на введення німецько – австрійських військ в Україну

• Центральна Рада взяла на себе обов’язок поставити союзникам велику кількість хліба, м'яса, яєць та ін. продктів, сировини. В Україну передбачалися поставки с\г техніки, машин

Радянсько – польська війна, яка велась у 1920 р., була наслідком взаємних претензій між РСФСР і Польщі, бажанням більшовиків перенести більшовицьку революцію на Польщу, а потім на всю Європу. З вини Антанти не було врегульоване питання про східку границю Польщі. Польське правління не визнавало УРСР, що була у воєнно – політичному союзі з РСФСР. Керівництво РСФСР розсудило позицію Польщі як ворожнечу і вважало за неможливе подальші спроби заключення миру.

Ця війна коріним образом й інтереси українського народу.

38. Українська держава п. Скоропадського. Внутрішня і зовнішня політика

Без перебільшення можна стверджувати, що жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зо­внішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що ви­никли на теренах імперії Романових. Здійс­нювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Но­вий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.

Характерною рисою кадрової політики ге­тьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації, вузькопартійного

впливу. Основний акцент робився на професійній під­готовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвар­дійських сил, ні лідерів більшості українських політич­них партій. Провідні держави світу замість реальної до­помоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою.

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж — виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення за­лежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало ґрунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опо­зиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві вер­ховний орган республіки — Директорію — під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти ге­тьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський залишив Київ.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі до­сягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключ­ного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбувалося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з по­ловиною місяців 1918 р.