26. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.

У 40-х роках XIX ст. учасниками українського національно-визвольного руху були різночинці - (вихідці з різних верств суспільства). 1846 р. 12 Інтелігентів-різночинців створили таємну організацію, яку вони назвали Кирило-Мефодіївським братством. Лідерами організації були історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, учитель Ва­силь Білозерський і чиновник Микола Гулак. Вони прагнули серйозних змін у житті українського народу, хоча не знали точно, як цього домогтися, їхні ідеї були значною мірою ро­мантичними. Програмні положення братства були викладені М. Костомаровим у двох документах. «Книга буття українсь­кого народу» — перший документ — розповідала про минуле України і закликала українців очолити рух усіх слов'янських народів за волю та демократію. Другим документом був «Ста­тут» братства. Передбачалося, що звільнені народи створять демократичну слов'янську федерацію, столицею якої мав ста­ти Київ. Братство мало на меті поширювати свої ідеї шляхом пропаганди. Питання про збройне повстання не порушувало­ся. Головним у документах було визнання права народів на самовизначення і демократичний устрій держави. Важливим було визнання рівності людей перед законом, різко критику­валося кріпосне право.

У роботі братства брав участь Тарас Шевченко. Він вважав, що досягти змін можна тільки шляхом революції і критику­вав поміркованих членів братства. Навесні 1847 р. братство було розкрите поліцією, члени його відправлені на заслання. Більшість було покарано помірковано, лише Гулак отримав З роки тюремного ув'язнення, а Тараса Шевченка на 10 років було віддано у солдати без права писати і малювати.

Діяльність братства була першою спробою української інтелігенції перейти до політичної боротьби з метою вста­новлення у країні демократії. Результати діяльності були незначні, але сам факт розроблення широкої політичної про­грами перетворень заслуговує на повагу. Уперше за трива­лий час було порушено питання про відновлення української держави.

27. Соціально-економічне становище Наддніпрянської України в першій половині хіх ст..

На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) належали Російській імперії. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній сфері перебувало ядро феодально-кріпосницької системи: основний засіб виробництва – земля, що належала поміщикам, і основна виробнича сила – залежне від феодала чи держави селянство.

Для розвитку аграрних відносин у цей період характерне посилення експлуатації селян. Селянство поділялося на дві основні групи – поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян). Поміщицькі селяни переважали в Східній Україні, Правобережжі, а державні – на Лівобережжі та Півдні України. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації. Незважаючи на те, що закон 1797 p. офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила 4–6 днів на тиждень. Селяни відробляли і додаткові повинності (будівельні дні) та сплачували натуральний та грошовий оброки.

Крім поміщицьких селян-кріпаків існували державні селяни, які вважалися вільними. За користування землею вони виплачували державі феодальну грошову ренту. На сплату державних податків йшло майже 40% селянських прибутків. Оскільки основна частина селянства була не в змозі сплачувати такі суми, зростали недоїмки, які на 1853 p. становили 68 млн крб.

На ефективність сільськогосподарського виробництва суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому – плугом, ралом, сохою, серпом, косою. Рутинний стан техніки, традиційна система землеробства, низька організація праці та малоземелля були головними чинниками прогресуючого падіння врожайності.

Промисловий переворот в українських землях, що належали Російській імперії, розпочався у ЗО–40-х роках. В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувається поступове витіснення кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою. Нові машини та технології вимагали якісно нової робочої сили – дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої в наслідках праці. Цілком зрозуміло, що закріпачений робітник не відповідав цим критеріям і тому частка вільнонайманої праці продовжує неухильно зростати. Якщо 1825 p. вона становила 25% , то 1861 p. – вже майже 74%.

Потреби економіки та поглиблення диференціації промисловості сприяли появі в українських землях нових галузей – кам'яновугільної, машинобудівної, цукроварної тощо. Помітні зрушення відбулися в розміщенні промислових підприємств та в складі їхніх власників. Зокрема, якщо до середини 40-х років майже три четвертих підприємств належали переважно поміщикам і розташовувалися в селах та містечках, то надалі вони будувалися в містах, а підприємцями ставали купці, міщани та багаті селяни. Поступово формується спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції. Донбас перетворюється на крупний центр кам'яновугільної промисловості, який за видобутком вугілля 1860 р. в межах Російської імперії поступався лише Сілезькому басейну. Українські землі дедалі більше спеціалізуються на виробництві цукру.