2.4. Гендерні підходи до визначення жіночих і чоловічих ролей у сім’ї та суспільстві

Приблизно з 60-х років ХХ століття в наукових дослідженнях усе більше став про себе заявляти гендерний підхід. Термін "гендерний" (від англ. gender - рід, вид, стать) спочатку вживався у феміністській літературі для обгрунтування потреб, прав жінок як окремої видової спільноти в суспільстві. Тепер цей термін усе частіше застосовується при аналізі специфіки жіночої і чоловічої життєдіяльності.

Традиційні уявлення про жінку й чоловіка мають біологічну основу, відповідно до якої люди діляться на категорії "чоловік", "жінка" або, у рідкісних випадках, "гермафродит" (людина з ознаками чоловічої і жіночої статі). Згідно з цим існують споконвічні стереотипи поділу чоловічих і жіночих ролей у суспільстві. Існують також стереотипи і в окремих галузях громадського та приватного життя, зокрема диференціація жіночих і чоловічих функцій у шлюбі, сім’ї.

Поняття "гендер" було задіяне, щоб простежити й підкреслити характеристики індивідів, сформовані не біологічно, а соціально, за допомогою культури, і тоді поняття "чоловічий", "жіночий" буде належати до соціальних, соціально-психологічних атрибутів.

Сильний поштовх для гендерних пошуків дала активна прихильниця феміністського руху Маргарет Мід, яка в 1935 р. опублікувала працю "Стать і темперамент". У ній вона спробувала довести, що сексуальні (статеві) ролі, які існують у нашому суспільстві, не визначаються біологічними чинниками. Такого висновку вона дійшла, вивчаючи життя трьох племен Нової Гвінеї. У кожному з них чоловіки й жінки виконували зовсім різні ролі, інколи прямо про­тилежні загальноприйнятим стереотипам.

На основі зазначених досліджень М.Мід зробила висновок, що хоча в кожному суспільстві якимсь чином установлені ролі чоловіків і жінок, це не обов’язково свідчить про наявність протилежностей між особами однієї та другої статі і відносин панування чи підкорення між ними, і що між чоловіками і жінками не існує вродженої різниці, яка б визначала певні сексуальні ролі.

Під впливом гендерних досліджень, спрямованих на наукове обгрунтування "легітимності" жіночої емансипації та необхідності подальших змін у бік більшої участі жінок в політичній, діловій та інших сферах, почали з’являтися й праці, у яких по-новому осмислювалася чоловіча гендерна суть. Французька дослідниця Елізабет Бадентер, зокрема, виявила, що чоловіки у своєму розвитку проходять шлях "важчий і довший, ніж шлях жіночого розвитку, всупереч поглядам, що існували тривалий час" (Бадентэр Э. Мужская сущность: Пер. с фр. - М.: Изд-во "Новости", 1995. - С.6). Аналізом чоловічої життєдіяльності як видової стали займатися спеціальні Центри вивчення чоловіків у США (на середину 90-х років їх було більше 200), Англії, Австралії, Скандінавських країнах. При їх появі спостерігалася певна закономірність: чим заповзятіше поводили себе феміністки, тим активніше виникала потреба досліджувати й чоловічі проблеми.

В американській соціології, яка найбільше зазнала феміністичних впливів, склалася теоретична модель, відповідно до якої відмінності між чоловіками й жінками треба визначати на ос­нові аналізу чотирьох компонентів статевої самосвідомості: біологічної статі, гендерної ідентичності, гендерних ідеалів і власне сексуальних ролей.

Поняття біологічної статі включає первинні і вторинні фізіоло­гічні ознаки, характерні для чоловіків чи жінок, - органи розмножен­ня, волосяний покрив на обличчі і т.д. Гендерна ідентичність пов’язана з уявленнями про свою стать: чи відчуває себе людина в дійсності чоловіком або жінкою. Усвідомлення людиною своєї статі не завжди відповідає її біологічній статі. Хрестоматійним є приклад про знаменитого американського тенісиста Рені Річардса, який, ставши пізніше лікарем, відчув, що його гендер ідентичний жіночому. Він виявив бажання, щоб йому зробили транссексуальну операцію, і став жінкою.

Гендерні ідеали являють собою соціальні очікування чоловічої і жіночої поведінки. Ці очікування базуються на усталених уявленнях про "типові" якості чоловічої і "типові" якості жіночої поведінки. Однак відразу треба зазначити, що їх "стабільність" до певної міри відносна, вона час від часу зазнає змін, модних трансформацій, які можуть охоплювати тільки частину суспільства. Наприклад, в 1650-1660 рр. у Франції спостерігалася мода на манірну поведінку жінок. Вважається, що манірність виникла як реакція на грубість придворних короля Генріха ІУ. Манірниці пропонували новий ідеал емансипованої жінки, яка має право на освіту, просування в соціальній ієрархії. Вони засуджували шлюб і материнство, виступали за "пробний зв’язок" і за його розрив при народженні спадкоємця, який мав залишатися в батька. Прихильниці манірності визнавали кохання чоловіка до жінки, а не навпаки; вони вимагали покірності закоханого чоловіка на межі мазохізму й відкидали модель чоловічої переваги. Частина чоловіків (манірники) прийняла ці правила. Вони засвоїли женоподібну витончену моду: довгі парики, екстравагантні пера, мушки, духи, рум’яна.

Англія в період 1688-1714 рр., який називається англійською Реставрацією, також пережила справжню кризу "мужності". У цей час були здійснені певні кроки щодо перерозподілу ролей чоловіків і жінок у шлюбі, сім’ї і сексуальних стосунках. Поняття мужності стає предметом гарячих суперечок. Жінки поряд з вимогами рівності в "бажаннях" і правах почали заявляти, що вони хочуть бачити чоловіків ніжнішими, і навіть "жіночнішими". У справу включилися памфлетисти, які почали змальовувати "нового" чоловіка в образі гомосексуаліста, пустого базіки, чарівного як жінка; самих жінок при цьому слід було жаліти, адже від них тепер відверталися чоловіки.

У сучасному суспільстві можна спостерігати різні гендерні ідеали, які продукуються масовою рекламою, фільмами. У рекламі тютюнових виробів мужній чоловік постає образі ковбоя. У теле- та відеофільмах емансиповані жінки зображуються в образі "вовкодавів" - мужніх працівників поліції (у нас - міліції), які, володіючи витонченою хитрістю, великою витривалістю, усіма мислимими і немислимими навичками бойових видів боротьби, одноосібно знищують цілі зграї злочинців. За ідеал пропонується образ англійської принцеси Діани, яка не побоялася "умовностей" королівської сім’ї і показала, що може жити самостійно, як "сучасна" жінка.

Четвертим компонентом статевої самосвідомості є сексуальні ролі, пов’язані з поділом праці, з обов’язками і правами чоловіків і жінок. У минулому сексуальні ролі були чітко визначені: чоловіки мали займатися суспільним виробництвом і матеріально забезпечувати свої сім'ї; жінки повинні були виконувати домашню роботу - вести домашнє господарство й ростити дітей. Виділялися й особливі професії, пов’язані з ризиком, певними фізичними вимогами, на які приймалися, як правило, чоловіки. Тепер статеві ролі, подібно гендерним ідеалам, змі­нюються. Наприклад, у наш час жінки становлять більше половини працюючих у суспільному виробництві; вони служать в ар­мії, у міліції, їх немало серед водіїв тролейбусів, таксі, навіть вантажних автомобі­лів - усі ці сексуальні ролі колись не відповідали традиційним ідеалам.

У суспільствах звичайно передбачається, що всі названі чотири компоненти знаходяться в збалансованій єдності. Очікується, що біологічна особа жіночої статі відчуває себе жінкою і це відчуття відповідає загальноприйнятому визначенню "жіночності". Мається на увазі, що вона готова взяти на себе ролі й обов'язки, традиційно пов’язані з її статтю. Однак у дійсності таке передбачення не завжди правильне.

Вчений кінця ХІХ - початку XX століття О. Вейнінгер у своїй праці "Стать і характер" звернув увагу на те, що існують численні перехідні ступені між чоловіком і жінкою, так звані "проміжні" статеві форми. Пояснюючи цю думку, він наводив такий приклад: як фізика свідчить про ідеальні гази, тобто такі, які цілком підпорядковуються закону Бойля - Гей-Люссака (насправді йому не підпорядковується ні один газ), так і ми можемо прийняти ідеального чоловіка й ідеальну жінку як типові статеві форми, які в дійсності не існують.

Сучасний американський соціолог Н.Смелзер також пише, що "на основі психологічних досліджень виявлено, що не існує "чисто" чоловічої і "чисто" жіночої особистості" (Смелзер Н. Социоло­гия: Пер. с англ. - М.: Феникс, 1994. - С.342). Хоча більшість членів суспільства вірять у загальноприйняті гендерні ідеали - ідеалізовані уявлення про призначення, поведінку і почуття чоловіків і жінок. Наприклад, дітей, які не відповідають цим ідеа­лам, називають "зірвиголова" або "матусин синок". "Зірвиголовою" називають самовпевнену дівчинку, яка любить займатися змаганнями, особливо "нежіночими"; "матусиним син­ком" вважають хлопчика, чуттєвого, схильного до співчуття, який не любить футбол, тікає замість того, щоб дати здачі. У такому разі діти починають розуміти, що їх поведінка не схвалюється, намагаються вести себе відповідно до своєї статі. Негативна реакція на "недоречну" поведінку не є єдиним чинником, що впливає на розвиток гендерної ідентичності. Психологи вважають, що тут беруть участь три основні психолого-педагогічні процеси: моделювання, підкріплення й самосоціалізація.

Моделювання - процес, у якому діти імітують дорослих. Спочатку вони наслідують людину, яка більше за всіх турбується про них, - маті­р чи іншу людину (звичайно жіночої статі). З допомогою психоаналітичних досліджень виявили, що на ранніх етапах соціалізації хлопчики і дівчатка ототожнюють себе зі своїми мамами. На пізніших етапах дівчатка звичайно зберігають свою прив'язаність до матері; хлопчики починають зближуватись з батьками чи іншими сильними особистостями чоловічої статі. Таким чином, хлопчик повинен змінити свою орієн­тацію в період, коли він дуже потребує емоційної підтримки. У протилежному разі можуть виникнути певні проблеми. Треба зауважити, що владна мати може перешкоджати зближенню юного сина зі своїм батьком.

Підкріплення – поняття, пов’язане з нагородами чи покараннями. Батьки заохочують поведінку, відповідну статі дитини, і висловлюють несхвалення недоречної поведінки. Можливо, хлопчиків частіше хва­лять і лають. Це особливо помітно, коли справа стосується загально­прийнятих зразків поведінки, що відповідають статі. Батьки більше стурбовані, якщо їх сини ведуть себе як "матусини синки", ніж коли їх дочки ведуть себе як зірвиголови. У той час як батьки схильні засуджувати несамостійність хлопчиків, вони дозволяють дівчаткам бути залежними від інших і навіть схвалюють це. У результаті хлопчики засвоюють принцип, що треба розраховувати на свої власні до­сягнення, щоб набути самоповаги, в той час як самоповага дівчаток залежить від того, як до них ставляться інші.

Самосоціалізація пов’язана з тим, що діти самі готують себе до життя в суспільстві на основі вербальної і невербальної соціаль­ної взаємодії. Подібно акторам, які намагаються знайти різні інтер­претації ролі, діти відтворюють поведінку людей, яких вони знають, про яких вони чули, бачили і т. д. Критерієм для них є відповідні реакції насамперед ровесників. Поступово, потрапляючи в тисячі життєвих ситуацій, діти починають усвідомлювати, що втілення певних зразків викликає повагу або осуд інших. Хоча в деяких випадках цей процес відбиває стандарти батьків, самосоціалізація має і свою самобутність. Цим почасти пояснюється той факт, що інколи гендерна ідентичність дітей, що виростають, не відповідає бажанням чи очікуванням батьків. На основі розглянутих процесів (моделювання, підкріплення і самосоціалізація) діти вчаться усвідомлювати себе дівчатками чи хлопчиками, у них формуються явлення про мужність чи жіночність.

Навіть короткий розгляд різних поглядів, теорій, віровчень щодо походження шлюбу, сім’ї, норм, моделей поведінки жінки, чоловіка, дітей, визначення їх ролей показує, що кожний погляд має свою аргументацію, свої докази на користь того чи іншого уявлення. Кожна людина по-своєму їх сприймає, адже скільки людей, стільки й особистостей. Тому не можна й не треба нав’язувати якусь одну доктрину, видаючи її за "істинну". У демократичному суспільстві все має відбуватись відповідно до демократичних механізмів формування громадської думки, самосвідомості людини.

Одночасно треба бачити й іншу сторону цієї "медалі". Якщо культура є груповою популяційною адаптацією людини, то можна передбачати, що перевагу матимуть ті етнокультури, субкультури, які будуть успішно здійснювати прищеплення своїх ціннісних норм, уявлень молодим поколінням і не допускатимуть високого рівня "розмивання" своєї культури зовнішніми, "чужими" запозиченнями. Суспільство для свого самозахисту має протидіяти процесу культурної маргіналізації.