5.3. Фамілістичні аспекти соціальної політики та соціальної роботи

Складні соціально-природні процеси, пов’язані з шлюбно-сімейним життям людини, відбуваються до певної мірі на основі механізмів саморегулювання. Останні закладені в сутність шлюбно-сімейної системи. Цивілізація прагне модернізовувати ці механізми, реагуючи на соціальні запити тих чи інших соціальних груп. Але наслідки соціальних заходів не завжди виявляються такими, які очікували.

Дії урядів, громадських організацій будуються відповідно до певних концептуальних уявлень. Трансформації інституту сім’ї з глобального погляду можна розглядати, наприклад, як модернізацію сім’ї або її кризу. Парадигма модернізації сім’ї інтерпретує все, що відбувається з сім’єю, як прояви прогресивних і неминучих процесів, які проходять у суспільстві. Трансформація сім’ї розглядається як елемент модернізації всього суспільства. Так звані кризові явища викликані відставанням змін у сім’ї від змін у суспільстві (урбанізації, емансипації жінок і дітей тощо). Звідси реагування суспільства може полягати в сприянні новим демографічним відносинам, компенсаційним заходам. Сімейна політика під таким кутом зору визначається як комплекс практичних заходів, що дають сім’ям з дітьми певні соціальні гарантії. Мета цих заходів - покращити матеріальний стан, точніше пом’якшити економічні проблеми сім’ї і забезпечити функціонування сім’ї в інтересах суспільства.

Сімейна політика багатьох країн Європейського Співтовариства і США має деякі відмінності. Одні країни, наприклад Франція, розробили й певним чином законодавчо оформили сімейну політику, інші, такі як Великобританія, США, Нідерланди, не мають виразної сімейної політики. США, Ірландія віддають пріоритет захисту дітей із бідних сімей, у Данії, наприклад, підтримують усі типи сімей. Акценти сімейної політики зміщуються залежно від економічної кон’юнктури, соціальних змін, демографічної ситуації. Зростання безробіття, спад виробництва можуть призводити до скорочення фінансування системи соціального забезпечення через зменшення надходжень у бюджет.

Європейське Співтовариство і Рада Європи періодично проводять конференції, семінари з проблем сімейної політики, розповсюджують публікації, виробляють рекомендації урядам щодо державної підтримки сім’ї, змін сімейного законодавства. Нині в країнах Заходу в рамках соціальної допомоги здійснюються як мінімум такі заходи: медичне обслуговування жінок у період вагітності й народження дитини, надання й оплата декретних відпусток, спостереження за здоров’ям немовлят і дітей молодшого віку, право на відпустку для виховання дітей (так звана відпустка батьків, або відпустка для догляду за дитиною), сімейна допомога на дітей, податкові пільги, позики під низькі проценти (або субсидії) для придбання або оренди житла та деякі інші. Зазначимо, що подібні заходи існують і в нашій країні, однак, зрозуміло, кількісні й якісні показники їх здійснення не можна порівнювати, а реальні можливості надання деяких із них вкрай обмежені (наприклад, надання кредитів на будівництво житла, виплата допомоги при народженні дитини та ін.).

Незважаючи на те що країни Європейського Співтовариства прагнуть виробити уніфіковану сімейну політику (це важливо передусім з огляду на досить вільне пересування робочої сили в цих країнах, певні взаємні зобов’язання), система соціальної допомоги в кожній із них має свою складну диференціацію, застереження щодо умов, термінів, вікових обмежень тощо. Так, відпустка у зв’язку з вагітністю і пологами повністю оплачується тільки в чотирьох країнах (Німеччині, Франції, Люксембурзі, Нідерландах). Від 50 до 90% заробітної плати одержують жінки п’яти країн (Бельгії, Данії, Іспанії, Ірландії, Італії), ще менші компенсації в Греції і Португалії. У Великобританії і США системи оплати залежать від певних обставин, зокрема тривалості роботи на одному робочому місці. У деяких країнах (Данія, Іспанія, Португалія) повна оплата декретної відпустки гарантується тільки тим, хто працює в державному секторі. Відрізняються відпустки й за тривалістю. (Докладніше див.: Государственная семейная политика в странах Европейского Сообщества и США: Сб. обзоров / Отв. ред. О.Б.Осколкова; РАН Ин-т научной информации по общественным наукам. - М.: ИНИОН, 1996. - 223 с.).

В останні роки в країнах Західної Європи почала формуватися концепція сімейної політики, спрямована на зміцнення сім’ї як соціального інституту. Ставиться завдання про створення таких соціальних умов, які б повніше задовольняли потреби батьків і дітей. Ця концепція передбачає покращення умов праці батьків, які мають дітей, зокрема, збільшення тривалості відпустки для догляду за дитиною із збереженням права повернення на колишнє місце роботи, ширше застосування гнучкого графіка роботи, неповної зайнятості, ширше залучення батьків до роботи в дитячих дошкільних закладах, розширення системи пільг на дітей.

Необхідність всебічного зміцнення сім’ї як соціального інституту зумовлена станом сучасної сім’ї, який оцінюється як глобальна криза сучасності, рівновелика екологічній. Під кризою сім’ї в даному контексті розуміється послаблення сім’ї як соціального інституту в масштабах суспільства, що виявляється насамперед у недостатньому виконанні сім’єю репродуктивних і соціалізаційних функцій, а також супроводжується послабленням сім’ї як союзу подружжя, родичів, батьків і дітей. Така парадигма орієнтує політиків, учених на ліквідацію не зовнішніх відносно сім’ї причин, а пороків соціальної організації ринково-індустріального типу. Сутність кризи сім’ї полягає в послабленні соціально-нормативної регуляції родинності, трансформації культурних символів і зразків, зниження цінності шлюбу, сім’ї з дітьми, єдності всіх сімейних поколінь. Такий підхід вважає безперспективною орієнтацію соціальної політики на усунення чи корекцію негативних наслідків спонтанної еволюції сім’ї. Прихильники концепції кризи сім’ї розглядають сімейну політику як діяльність держави, політичних партій, громадських організацій, груп тощо, спрямовану на підтримку, зміцнення сім’ї як соціального інституту, сімейного способу життя. Іншими словами, вони виступають за активні дії в напрямку зміцнення сім’ї в суспільстві.

Здається, що в кожній із названих концепцій розуміння стану сучасної сім’ї (концепції модернізації і концепції кризи сім’ї) є свої сильні сторони. Однак перша парадигма страждає певною пасивністю. Друга, навпаки, спрямована на активні дії, однак у ній присутня й утопічна віра в широкі можливості соціальних перетворень. Існує також загроза, що ці перетворення можуть заважати соціально-природній поліфункціональності шлюбу і сім’ї. Таким чином, вироблення сімейної політики потребує різнобічного обгрунтування: соціального, економічного, світоглядного, політичного. Цілком логічно, що воно буде залежати від орієнтації тих, хто займається розробкою соціальної політики.

За радянських часів політика стосовно сім’ї в нашому суспільстві була досить суперечливою. Спочатку була спроба "вперше у світі довести рівноправність жінок до повного знищення останніх слідів нерівності жінки в галузі шлюбного й узагалі сімейного права і, не обмежуючись формальною рівноправністю жінок, намагатися звільнити їх від матеріальних тягот застарілого домашнього господарства шляхом заміни його будинками-комунами, громадськими їдальнями, центральними пральнями, дитячими яслами тощо" (Восьмой съезд РКП(б): Протоколы. - М.:Госполииздат, 1959. - С.396). Таке завдання було поставлене програмою Російської комуністичної партії (більшовиків) у 1919 р. Даний підхід передбачав широке залучення жінок у суспільне виробництво й заміщення певних функцій сім’ї іншими соціальними інститутами.

Пізніше, у 60-ті рр. цей курс був уточнений. Ставилося завдання "повністю усунути залишки нерівного становища жінки в побуті, створити всі соціально-побутові умови для поєднання щасливого материнства із усе активнішою і творчою участю жінок у суспільній праці і громадській діяльності, занятті наукою, мистецтвом" (ХХІІ съезд Коммунистической партии Советского Союза. 17-31 октября 1961 года. Стенографический отчет: В 3 т. - М.: Госполитиздат, 1962. - Т.3. - С. 300-301). Для цього планувалося: надавати жінкам відносно легші й у той же час достатньо оплачувані види робіт; збільшити відпустки у зв’язку з вагітністю; забезпечити умови для скорочення й полегшення жіночої праці в домашньому господарстві; створити можливості для заміни цієї праці суспільними формами задоволення матеріально-побутових потреб сім’ї; розширити мережу громадського харчування, зробити його дешевшим, смачнішим, поживнішим у порівнянні з харчуванням у домашніх умовах; забезпечити щасливе дитинство кожній дитині шляхом широкого розгортання мережі дошкільних дитячих закладів, шкіл з продовженим днем, піонерських таборів, шкіл-інтернатів з безплатним утриманням дітей.

Завдання звільнити людей від значної частини домашніх обов’язків, у тому числі від виховання дітей, було пов’язане не тільки з комуністичним уявленням про модель життєдіяльності людини. У цілому низька продуктивність праці на підприємствах Радянського Союзу вимагала все більшого і більшого залучення працівників. Поповнення трудових ресурсів було можливе насамперед за рахунок жіночої частини населення. До того ж економічна політика держави дозволяла підтримувати більш-менш нормальний матеріальний рівень сім’ї за умови, що вона буде дводоходною (двокар’єрною), тобто коли будуть працювати в суспільному виробництві і чоловік, і дружина. Отже, така доктрина об’єктивно була спрямована на позасімейні орієнтації людини. Основним первинним колективом, з яким пов’язувалося задоволення досить широкого кола потреб, для дорослої людини виступав трудовий колектив, для дитини – дитячий садок, школа. Сім’я як соціальний інститут послаблювалася. З іншого боку, державою здійснювалися ідеологічні, культурно-просвітницькі заходи щодо підтримання сімейних цінностей у суспільстві. З початку 80-х рр. сім’я вже почала виділятися як об’єкт турботи з боку держави. У 1986 р. було намічено до 2000 р. практично кожну радянську сім’ю забезпечити квартирою або індивідуальним будинком. Але все це виявилося черговим прожектом.

Перед сучасним українським суспільством серед інших питань постає й завдання вироблення певних напрямів сімейної політики. У демократичному суспільств сімейна політика формується провідною політичною силою, що одержала перемогу на виборах, при врахуванні певних традицій та альтернативних чи взаємодоповнюючих пропозицій інших політичних, громадських, релігійних організацій, які також розробляють свої проекти заходів щодо досягнення мети й вирішення завдань сімейної політики в інтересах тих чи інших верств населення. В Україні ще немає досвіду формування сімейної політики саме на такій основі. Тому корисним є вивчення досвіду інших країн, щоб запозичувати прийнятні для нашого суспільства заходи і одночасно не повторювати їхні помилки.

Цікавий досвід (позитивний і негативний) у цьому плані має така країна, як Швеція, де була здійснена радикальна соціалізація функцій сім’ї. Тут у центрі уваги урядових програм були турбота держави про здоров’я жінок і дітей, безплатне або пільгове утримання дітей в дитячих яслах і садках, дотації на одяг, субсидії на житло, оплачуваний батьківський догляд за дітьми, різні форми безплатного харчування, а також відповідне економічне планування. Одночасно були реалізовані заходи щодо інтенсивного залучення молодих матерів на ринок праці. У 1971 р. відповідно до концепції, що "кожний дорослий має нести відповідальність за себе самого, не будучи економічно залежним від кого-небудь іншого", шведський уряд модифікував податкову систему, замінивши податок з сукупного сімейного доходу роздільним оподаткуванням подружжя (чоловіка і дружина). Роздільне оподаткування викликало швидке зростання "чистих доходів" двокар’єрних пар (тобто тих, де працювали чоловік і дружина) і зниження доходів однокар’єрних сімей, що підірвало економічні основи шлюбу. Наслідки натиску на сім’ю були приголомшливі: в 1966-1970 рр. щорічно в Швеції укладалось 51368 шлюбів, а в 1976 - 1980 рр. 37777 шлюбів, тобто кількість шлюбів знизилася на 36%; помітно скоротилась народжуваність дітей, половина усіх народжень відбувалась поза шлюбом. Деякі політичні партії цієї країни відреагували на такі зміни в суспільстві тим, що почали пропонувати різні програми сімейної політики, спільним елементом яких є певне повернення до "традиційної" сім’ї.

Партія поміркованих заявила про необхідність створити умови для того, щоб батьки самі турбувались про своїх дітей, щоб брати й сестри могли допомагати своїм братам і сестрам, що страждають тими чи іншими недугами, щоб діти піклувалися про своїх старих батьків. Для цього вона запропонувала ввести нову допомогу на дітей-дошкільників, розраховану на всі сім’ї, а не тільки на ті, чиї діти відвідують дитячі дошкільні заклади, що субсидуються державою; висунула квазіваучерну програму для дітей, яка дасть можливість релігійним та іншим групам відкривати нові школи, надаючи допомогу школярам. Партія поміркованих вбачає загрозу для сім’ї виключно в бюрократії і державі. Її мета - відродити класичну буржуазну сім’ю, описану в соціології Т.Парсонса, передати втрачені сімейні функції (виховання, освіту, догляд за маленькими дітьми) від бюрократії ринковим структурам.

Інше бачення сімейної політики в партнерів поміркованих - Християнсько-демократичної соціальної партії. Ця партія вбачає небезпеку для суспільства в матеріалізмі, який негативно впливає як на уряд, так і на ринок. Християнські демократи в підході до проблем сім’ї менш "вороже" ставляться до "правильного" використання державної влади й більш підозріло - до капіталістичної свободи. Вони критикують узурпацію шведською державою деяких функцій сім’ї, але й викривають надмірність індивідуалістичного лібералізму( "свобода без людських взаємин не є цінністю"). Християнські демократи підтримують суверенітет природної сім’ї, акцент роблять на необхідності відновлення реальної економічної ролі сім’ї у її зв’язку з аутентичними емоційними узами. Вони покладають провину за високий рівень розлучуваності на встановлену законом рівність між шлюбом і співжиттям, критикують податкову реформу, у результаті якої оподаткування здійснюється на індивідуальній основі, ігноруючи, що люди живуть домогосподарствами. У число пропозицій християнських демократів входять такі: подовжити процедуру розлучення для того, щоб дати шанс шлюбу "одужати"; розширити шлюбне консультування; виплачувати "допомогу за доглядом " усім батькам дошкільників, а не тільки тим, чиї діти відвідують дитячі садки і ясла (вільний вибір форм догляду за дітьми, можливість скорочення прямої підтримки державою дитячих дошкільних закладів); знизити податки на кожну дитину, підвищити розмір розмір допомоги сім’ям з трьома й більше дітьми. Вони вважають життєво важливим навчати молодь батьківству, утверджуючи її в думці, що шлюб - необхідна основа сім’ї.

На противагу поміркованим, які прагнуть повернути сім’ю в лоно ринку, християнським демократам, які покладають надії на керований державний сектор як засіб реабілітації традиційної сім’ї, Партія нових демократів виступає за масове зниження податкового тиску для того, щоб дати можливість сім’ї існувати тільки на заробіток одного члена сім’ї. Вони виступають проти повної гендерної рівності, вважаючи пошуки в цьому напрямку втратою часу для реальної жінки, яка живе реальними проблемами.

Чи є в Україні сімейна політика? Якщо вести мову про "генераторів" політики, якими мають бути політичні партії, то можна відзначити, що сімейна політика, за досить рідкісним виключенням, не стоїть на перших місцях у соціальних програмах партій. Звертає на себе також увагу й те, що пропозиції щодо сімейної політики в основному торкаються матеріальних сторін питання, які вирішити окремо часто-густо просто неможливо (Докладніше див.: Глазунов С.В. Фамілістичні аспекти соціальної політики в Україні // Грані. - 1999. - № 5. - С.117-121). Таким чином, можна стверджувати, що в програмах сучасних політичних партій України є тільки окремі елементи сімейної політики. Комплексний підхід до цієї проблеми не спостерігається.

Офіційна державна політика стосовно сім’ї представлена ширше в різних документах: Законах України, Указах Президента України, Постановах Кабінету Міністрів України. Вони, зокрема, намагаються спрямувати соціально-економічну політику на розв’язання таких гострих проблем населення і сім’ї, як: стимулювання народжуваності шляхом державної підтримки сімей з дітьми, надання їм соціальної допомоги; зниження дитячої смертності шляхом підвищення якості медичного обслуговування та пропаганди здорового способу життя батьків; зниження смертності населення в найбільш активному віці, особливо чоловіків, за рахунок поліпшення умов та охорони праці, а також стану навколишнього середовища, побутових умов та впровадження здорового способу життя; забезпечення нормальних умов життєдіяльності сім’ї, підвищення якості життя за рахунок розвитку побутових послуг, часткового вивільнення жінок із суспільного виробництва, насамперед з важкими й шкідливими умовами праці; створення широкої мережі державних та недержавних служб допомоги сім’ї, впровадження нових соціальних технологій її підтримки та соціально-психологічної адаптації до ринкових умов; стимулювання та підтримка сімейного підприємництва. У даному контексті урядом України розроблений механізм адресної соціальної допомоги і компенсаційних виплат сім’ям і окремим громадянам з урахуванням рівня їх матеріального забезпечення.

У цілому соціальна державна політика в Україні все ще спрямована на різного роду виплати, допомоги, пільги для різних категорій сімей. Такі дії дуже потрібні і, можливо, нині вони відповідають логіці розвитку суспільства. Однак необхідно серйозно задуматись над системою "доходи - податки - кредити". Вона повинна бути орієнтована на створення умов, за яких сім’ї могли б самі ефективно підтримувати фамілістичний спосіб життя. Йдеться про політику зміцнення саме сім’ї з дітьми, а не просто захист інтересів жінок, дітей чи чоловіків окремо. Сімейна політика має включати механізм не тільки економічних, а й духовних, ідеологічних, освітніх заходів, які б сприяли формуванню відповідної свідомості людей, насамперед молодого покоління.

Соціальну підтримку сімей можна розглядати як складову сімейної політики, мета якої полягає в наданні допомоги сім’ям для подолання різного роду кризових ситуацій, вирішення проблем, що виникнули в їх житті, з якими вони не в змозі упоратися самі, за рахунок своїх ресурсів. Соціальна робота з сім’ями – це різні форми діяльності, які реалізують соціальну підтримку.

У зв’язку з тим що економічні можливості суспільства надавати соціальну допомогу населенню завжди є обмеженими, і особливо це стосується сучасної України, актуальним концептуальним і практичним питанням постає вироблення пріоритетних напрямів соціальної підтримки сімей, визначення форм соціальної роботи. Позитивну роль тут можуть відігравати й різні соціологічні дослідження з цих проблем. Наприклад, виявлення специфічних груп сімей, яким треба надавати соціальну підтримку, їх конкретних потреб; визначення ефективності інфраструктури соціальних служб і можливих необхідних змін у цій галузі; вивчення поінформованості населення про можливості одержання соціальної допомоги та інші питання.

Теоретично кожна сім’я може зустрітися з так званими нормативними й ненормативними кризовими явищами. Нормативними називають кризові явища в сім’ї, пов’язані із змінами сімейної структури: утворення шлюбної пари; народження першої дитини; діти вперше ідуть до школи; викликана роботою присутність/відсутність батьків чи подружжя в сім’ї; підліток покидає дім; поява в сім’ї нерідних дітей; втрата чоловіка/жінки; втрата батька/матері; утворення нової пари; неодруженість. Нормативне ускладнення життя сім’ї породжується її власним розвитком. Існують кризові явища, викликані випадковими явищами, і називаються вони ненормативними кризовими явищами в сім’ї. До них належать: хвороба; передчасна смерть; тривала розлука; розлучення; втрата роботи; тюремне ув’язнення; стихійні лиха, політичні/економічні кризи; військові дії тощо.

При виникненні складних життєвих обставин (нормативних і ненормативних) сім’я має мобілізовувати свої ресурси, змінюватися ради самозбереження або в інтересах її членів. Однак немало сімей не в змозі самостійно подолати труднощі. Об’єктами соціальної підтримки повинні бути не всі й не будь-які сім’ї, а тільки ті, які дійсно потребують допомоги. Іншими словами, важливим завданням є створення типології сімей, яким необхідно допомагати.

Зарубіжні й вітчизняні соціологи, спеціалісти-практики соціальної роботи виділяють такі типи сімей, з якими ведеться соціальна робота: неповні сім’ї; багатодітні сім’ї; сім’ї, які мають дітей-інвалідів; сім’ї, які мають малих дітей; молоді сім’ї; сім’ї з проблемними шлюбними взаєминами; сім’ї алкоголіків; сім’ї безробітних; сім’ї, де чоловік і жінка розлучаються; сім’ї, у яких один із членів перебуває в місцях позбавлення волі або психіатричній лікарні; сім’ї, у яких спостерігається насилля над дітьми або іншими членами сім’ї; сім’ї з вітчимом або мачухою; сім’ї з прийомними батьками; сім’ї з підлітками, схильними до суїциду; мультипроблемні сім’ї (сім’ї, де поєднуються дві і більше проблеми) та деякі інші типи сімей (Докладніше див.: Антонов А.И., Медков В.М. Социология семьи. - М.: Изд-во МГУ, 1996. - С.274).

У кожного типу сімей є свої, специфічні проблеми. На сучасному етапі розвитку наше суспільство намагається здійснювати сукупність заходів, які гарантують сім’ї (або окремій особі) надання адресної диференційованої допомоги в особливо складних життєвих обставинах у вигляді готівкової чи безготівкової грошової допомоги, допомоги в натуральній формі, а також допомоги у вигляді пільг, послуг, консультацій тощо. Метою соціальної допомоги є створення умов для подолання складних життєвих обставин та забезпечення можливості участі особи в житті суспільства. За допомогою механізму соціального, сімейного менеджменту необхідно поєднувати зусилля державних закладів, установ, різних неурядових організацій, спрямовані на соціальну підтримку сімей.