3.2 Детермінація шлюбної поведінки в сучасному суспільстві

У сучасному суспільстві кожна людина має право вільно обирати собі шлюбного партнера. Теоретично для цього є достатньо широкі можливості як у розумінні тієї сукупності осіб, з якої можна вибирати, так і ступеня свободи індивідуального вибору. Однак обрання шлюбного партнера не є довільним з огляду на чинники культурного, соціального, психологічного й соціально-біологічного походження. З соціологічного погляду найзагальнішими атрибутивними засадами вибору шлюбного партнера виступають просторова близькість (іншими словами, сусідство або обставини, які сприяли знайомству майбутнього подружжя) і гомогамія (тобто пошуки партнера із спільними або подібними характеристиками - психологічними, соціальними, фізичними та ін.).

Спосіб життя, моделі соціалізації молодого покоління, які ним формуються, у тому числі "дітоцентрична" орієнтація сім’ї, так чи інакше "інфантилізують" ставлення молоді до вибору шлюбного партнера. Зокрема, під час вітчизняних соціологічних спостережень були зафіксовані певні тенденції до збільшення "випадковості" в структурі обставин, за яких познайомились майбутні чоловік і дружина. Так, за дослідженнями Л.В.Чуйко, що проводилися в 1970 р. в Києві, молоді пари знайомилися переважно там, де вони найбільше проводили часу, зокрема: на роботі - 22%, у місцях дозвілля та відпочинку - 30%, під час спільного навчання - 26% (Чуйко Л.В. Браки и разводы: Демографическое исследование на примере Украинской ССР. - М.: Статистика, 1975. - С 17). Дослідження Українського науково-дослідного інституту проблем молоді, проведеного в десяти регіонах України в 1994 р. (Лавриненко Н.В., Якубова Ю.М.), дали дещо іншу картину обставин знайомства шлюбних партнерів. Найчастіше знайомства, що ведуть до шлюбу, відбувалися через друзів та знайомих (39%), а також "випадково" на вулиці, у транспорті тощо (20,7%). Зменшилася кількість сімейних пар, що познайомилися на роботі та в місцях спільного навчання, вони становлять 17% опитаних (Молода сім’я України 90-х / Редкол.: Ю.М.Якубова, М.Ф.Головатий, О.О.Яременко. - К.: А.Л.Д., 1996. - С. 76), що у два рази менше, ніж за дослідженнями Л.В.Чуйко. На відміну від соціальної практики минулого, висловленої в народній мудрості "Шукай жінку не в хороводі, а на городі", сучасна ментальність молоді з різних причин змістилася в бік гедоністичних індикаторів щодо одруження.

Найважливішими рисами гомогамії у виборі шлюбного партнера вважається вік, етнічна приналежність, соціальний статус, освіта, рівень інтелекту, зовнішність і сумісність біологічних ритмів. Зарубіжні дослідження вказують на те, що найбільшу роль відіграють вік, етнічна приналежність та освіта.

Статистичні дані за різні роки показують, що в сучасному українському суспільстві в цілому прослідковується традиційний незбіг віку партнерів, а саме невелике перевищення віку чоловіків над віком своїх дружин, тобто в очах чоловіків вік асоціюється з жіночою привабливістю, яка найповніше проявляється в юності, а в очах жінок - з високим статусом старших за них чоловіків. За даними 1997 р. це насамперед стосувалося молоді від 20 до 29 років. У цей же період чоловіки віком 16-19 років одружувалися з однолітками та жінками старшими за віком. Частка одружень із жінками старшими за віком у цієї групи найбільша (кожне друге). Для порівняння, у перші післявоєнні роки, тобто в часи різких диспропорцій чоловічої та жіночої статі, такий шлюб був поширений серед чоловіків до 25-річного віку. Переважно на однолітках в ті часи одружувалися чоловіки віком 25-29 років. Статева диспропорція людей віком 16 - 29 років нормалізувалася нещодавно (1993-1997 рр.), коли межа віку, у якому чоловіки беруть шлюб з жінкою старшою за себе, відсунулася до 19 років. У 1997 р. серед чоловіків віком 16-19 років взяли шлюб із жінкою молодшою за себе майже 75%, старшою за себе - близько 15%, з однолітком - 10%. У цьому році частка молодих жінок (16-29 років), які вийшли заміж за старших чоловіків, становила приблизно 70%, за молодших - 18%, за однолітків - 12%. Позитивною тенденцією є те, що поступово зменшується шлюбний вік жінок. З початку 90-х років більша частина жінок одружується у віці 16 -19 років. Чоловіки в основному беруть шлюб в 20-24 роки. Негативною тенденцією можна вважати той факт, що загальна кількість одружень серед усіх вікових групах зменшується. Можна висловити припущення, що найближчим часом цей показник не буде збільшуватися. На це вказує і наше соціологічне дослідження, проведене в 1996-1997 рр. з широкого кола питань, які стосувалися шлюбу і сім’ї. У цьому опитуванні прийняли участь 1352 юнаків і дівчат віком від 15 до 17 років та 1565 дорослих громадян віком від 18 до 60 років із Придніпровського регіону України (Дніпропетровської, Запорізької та Кіровоградської областей). Воно показало, що серед опитаних юнаків і дівчат від 28 до 42% вважали необов’язковим для кожної дорослої людини рано чи пізно вступати в шлюб.

Етнічна ендогамність (однорідність), на думку вчених, загалом сприяє стабільності функціонування подружньої пари. Серед українців у 1989 р. процент осіб, що одружилися з представниками інших національностей, був одним з найвищих у колишньому СРСР: 32,4% серед чоловіків і 32,1% серед жінок (Демографический ежегодник / Стат. сб. - 1991. - М.: Статистика, 1992. - С.402). Для росіян він становив 16,1% у чоловіків і 17,7% у жінок; для білорусів - 38,5% і 37,2%; узбеків - 6,5% і 5,2%; грузинів - 16,5% і 8,8%; литовців - 11,5% і 12%; латишів - 24,7% і 23,6%; естонців - 14,7% і 14,8%; молдаван - 27,9% і 29% відповідно. Спеціальне вибіркове соціально-демографічне дослідження Міністерства статистики України в грудні 1996 р., що стосувалося 3 млн сімей, у яких вік подружжя не перевищує 29 років (вибіркова сукупність - 3514 сімей), показало, що в даного типу сімей переважають однонаціональні шлюби. Їх частка досягає близько 68,9% у містах і 78,4% у селах; частка сімей, у яких члени сім’ї належать до різних національностей, - 31,5% у містах і 21,6% у селах. Однак ступінь етнічної неоднорідності все ж досить високий.

У юнацькому віці люди не завжди задумуються над роллю освіти. Наше дослідження показало, що 43-59% відсотків юнаків і дівчат вважають неістотною роль освіти в шлюбі, 10-28 % висловилися за те, що вона має бути одного рівня, і 19-22% за те, що в чоловіка повинна бути більш висока освіта. За даними американських досліджень половина соціальної подібності в подружньому союзі забезпечується асортативною шлюбністю за освітою. Імовірність вступу в дошлюбні, а потім і в шлюбні стосунки людей з однаковою чи близькою за рівнем освітою вища. За розрахунками російських фахівців для чоловіка з будь-яким рівнем освіти максимальною є вірогідність вступити в шлюб з жінкою, що має той же рівень освіти, і навпаки, чим більше відрізняється рівень освіти потенціальної нареченої від рівня освіти нареченого, тим менша ймовірність того, що вони одружаться.

Рівень освіти тісно корелює з соціальним статусом (належністю), оскільки освітня гомогамія одночасно означає і статусну гомогамію, коли партнери належать до однієї або до близьких соціальних груп. Вельми великою є тут і вірогідність того, що партнери матимуть однакові цінності, переконання, ставлення до різних сторін життя.

У процесі шлюбного вибору діє тенденція, коли чоловіки віддають перевагу молодшим жінкам, які мають нижчу освіту і належать до нижчої соціальної групи. Для жінок спостерігається протилежна тенденція. Внаслідок посилення диференціації соціальної структури українського суспільства швидше всього утвориться надлишок професійно зайнятих незаміжніх жінок старшого віку з високою освітою, які не матимуть можливості знайти собі шлюбного партнера через завищені вимоги щодо його статусу та освіти. Між іншим, це є однією з причин так званого "другого піка" позашлюбної народжуваності, коли жінка, втративши надію вийти заміж, обирає шлях одинокого материнства.

Сучасна молода українська сім’я, як свідчать вибіркові дослідження, за рівнем освіти є такою: 55,4% чоловіків і 57,9% жінок мають загальну середню чи спеціальну середню освіту, 43% і 39,8% - вищу чи незакінчену вищу освіту. Помічається деяка кореляція освітнього рівня й дітності в сім’ї. Найбільшу частку сімей з 1-2 дітьми становлять подружжя, які мають закінчену фахову освіту (середню спеціальну чи вищу). Вирішальне значення має освіта дружини. Серед однодітних і дводітних сімей більше двох третин - це сім’ї, у яких дружина-мати має середню спеціальну чи вищу освіту (в однодітних сім’ях освітній показник матерів дещо вищий). Незакінчена фахова освіта не сприяє народженню навіть первістка. Біля половини таких сімей відкладають народження дітей. Слід додати, що в 1997 р. кількість матерів-студенток у вищих навчальних закладах 1-2-го рівнів акредитації дорівнювала майже 296 тис. осіб (більша частина серед всієї кількості студентів - 56,2%), у вищих навчальних закладах 3-4-го рівнів акредитації - 561 тис. осіб, що становило 50,6% від загальної кількості студентів.

Розглянуті чинники вибору подружньої пари і їх можливий вплив на шлюбне життя належать до так званих соціологічних фільтрів, через які в меншій чи більшій мірі проходять люди, маючи на меті вступати в шлюб. Важливими є психологічні фільтри (почуття кохання, комплементарні потреби, особистісні характеристики, подібність з батьками протилежної статі тощо).

Дуже часто найістотнішим фактором шлюбного вибору називають любов, кохання. Кохання - надзвичайно складний об'єкт для психологічного і соціологічного аналізу. Його вивчення вимагає міждисциплінарного дослідження, що включає методи психології, соціології, біології, етнографії, історії, мистецтвознавства, інших наукових галузей. Не маючи за завдання синтез усіх фактів і ідей, що стосуються феномену кохання, зупинимося на деяких результатах і проблемах його психологічного й соціологічного дослідження, найтісніше пов’язаних зі шлюбним вибором.

З любовними переживаннями пов'язані цілком певні відчуття, належність яких саме до кохання не викликає сумнівів у їх носіїв. Так, проаналізувавши опис 240 респондентами своїх відчуттів, К.Дайон і К.Дайон дійшли висновку, що в набір пов'язаних з коханням переживань входять ейфорія, депресивні відчуття, схильність до фантазій, порушення сну, загальне збудження і труднощі в концентрації уваги. Іншими словами, закоханість - це особливий стан людини, який не може дуже довго існувати без змін. Зміни можуть бути різними, у тому числі може бути й зникнен­­­ня кохання. Образно про це написав Ф.І.Тютчєв (відрядковий переклад мій. - С.Г.): любов - це сон, а сон - одна мить; і рано чи пізно людина має прокинутися (Тютчев Ф.И. В разлуке есть высокое значенье //Избранное. - М.: Худож. лит., 1957.- С.180). Коли настає "пробудження", людина виявляє, що її партнер не та­­­кий, яким здавався. Стають помітними певні якос­­­ті, на які раніше увага не зверталася. Тоді можуть виникати підозри, що партнер приховував свої недо­­­ліки. Насправді, причина часто полягає в іншому.

Можна уявити, що ставлення до когось із захопленням, приписування йому різних позитивних екстраординарних якостей обслуговує якісь важливі людські потреби. Наприклад, чоловіки схильніші до ідеалізації, ніж жінки. Можливо, це пов’язано з фізіологічними особливостями чоловічого збудження, у якому нервові імпульси відіграють істотнішу роль.

При ідеалізації того, кого люблять, відбувається завищення по­­­зитивних якостей партнера і часткове ігнорування негативних. Точну оцінку цьому феномену дав відомий філософ В.С.Соловйов, який вва­­­жав, що ідеалізація - це не неправильне, а інше відчуття, при яко­­­му закоханий дійсно бачить, візуально сприймає в об’єкті свого кохання не те, що інші. Закоханому здається, що його об’єкт любові має те, до чого він прагне, чого йому хочеться. Однак "до­­­вічна" любов може бути тільки до ідеального об’єкта. Ідеальним може бути тільки Бог, а звичайна людина ідеальною, довершеною практично бути не може. Звідси й випливає немож­­­ливість назавжди зберегти прекрасні почуття в первісному стані.

Ідеалізація не обов'язково стосується ставлення до конкретної людини. Це може бути установка, прагнення, марення, жадання. Герой твору І.Я.Франка "Я не тебе люблю, о ні", обожнюючи дівчину, яку кохає, але з якою неможливі любовні взаємини, з ніжністю описує її, і врешті-решт робить висновок, що він любить власну мрію, "що десь у серденьку на дні відмалечку леліє" (Франко І. Я не тебе люблю, о ні // Вибрані твори: В 3 т. - К:Дніпро,1973 –Т.1. - С. 161-162).

Це спостереження було пізніше фактично і незалежно підтверджено Е.Фроммом, який висловив думку про те, що "любов - це не обов’язково ставлення до певної людини; це установка, орієнтація характеру, яка задає ставлення людини до світу взагалі, а не тільки до одного "об’єкта любові" (Фромм Э. Искусство любить. - М.:Педагогика, 1990.- С.62).

Треба зауважити, що переоцінка якостей партнера (у розумінні завищення оцінки) часто відбувається під впливом його соціальних успіхів, професійних якостей або уявних якостей. Хіба не люблять часто просто тому, що кохають офіцера, комерсанта, спортсмена, чи "престижну" людину. Такі кліше (вони, до речі, часто пропагуються масовим мистецтвом) складають момент неусвідомленої самомістифікації в любовному виборі.

Досліджуючи відчуття. переживання закоханих людей, американський дослідник Р.Хаттісс виявив шість складових любові: повагу, позитивні почуття до партнера, еротичні почуття, потребу в позитивному ставленні з боку партнера, почуття близькості та інтимності та почуття ворожості. Останній із виділених Р. Хаттіссом чинників заслуговує особливої уваги. Присутність негативних почуттів у синдромі любовних переживань хоч і суперечить романтичному канону, але є цілком закономірною. Любовні стосунки виключно значимі для їх учасників, вони передбачають тісний контакт між людьми і їх взаємну залежність (хоча б на побутовому рівні). Об'єкт кохання не може в цій ситуації не викликати час від часу негативних почуттів, наприклад, роздратування. Багато ж людей, як показує практика, відмовляються прийняти закономірний характер періодичної появи негативних переживань і або оправдовують їх, приписуючи партнеру навіть не властиві йому негативні прояви, і як наслідок проводять переоцінку і партнера, і своїх з ним стосунків, або витісняють ці почуття, що, природно, також має деструктивні наслідки для стосунків у парі. Якби люди краще усвідомлювали закономірність прояву взаємного негативізму на фоні й у межах любовних стосунків, можливо це допомагало б правильно себе поводити в напружених, конфліктних ситуаціях.

Треба додати, що передумовою кохання можуть виступати як позитивні, так і негативні емоційні стани, наприклад страх. При цьому тільки важливо, щоб вони забезпечували певний рівень фізіологічного збудження. Чи є якісь особистісні схильності до сильних і глибоких переживань? Фактичних даних у цьому питанні дуже мало. Загальновизнаним є такий погляд: високий рівень прийняття себе забезпечує можливість любові до іншої людини. Як відзначав З.Фрейд, "нарцистичне лібідо, або лібідо "я", здається нам великим резервуаром, із якого висипаються уподобання до об'єктів і в який вони знову повертаються" (Фрейд 3. Очерки по психологии сексуальности. - К.:3доровье,1990.- С.92-111). Так чи інакше, сучасна психологія підтверджує біблійну мудрість: "Полюби ближнього як само­­­го себе". Виходячи саме з цього постулату, в американських школах зараз існує програма виховання в учнів са­­­моповаги "Полюби себе".

Явно недостатньо поки що знань про те, які якості роблять людину привабливою не в короткочасних, а в довгострокових любовних стосунках. Є підстави передбачати, що головними детермінантами виступають тут не окремі особистісні властивості об’єкта, а його інтегральні характеристики, такі як рівень психічного здоров'я, самоприйняття, компетентність і т.д.

Типовою психологічною пасткою, у яку часто потрапляють подруж­­­жя, є уявлення про те, що. отримавши любовну прихильність від парт­­­нера, вони досягають бажаної мети. Однак чи здатна людина володіти коханням? Якби це було можливим, любов існувала б у вигляді якого-небудь предмета, субстанції, яку людина може мати як власність. На думку Е.Фромма, у дійсності існує тільки акт кохання. Любити - це значить здійснювати якусь продуктивну діяльність, що передбачає прояв інтересу, турботи, піз­­­нання, душевного відгуку, вияв почуттів, насолоди. Вона може бути спря­­­мованою на людину, дерево, картину, ідею. Ця діяльність збуджує й підсилює відчуття повноти життя, вона є процесом самооновлення і самозбагачення.

Цікаво, що любовні переживання і пов’язана з ними поведінка має певну статеву специфіку, причому спрямування різниці далеко не завжди відповідає традиційним уявленням про психологічні особливості чоловіків і жінок. Так, всупереч стереотипам чоловіки в цілому характеризуються більшим рівнем романтизму, ніж жінки, вони легше й швидше закохуються, у більшій мірі поділяють романтичні уявлення про кохання. Бажання закохатись - сильніша підстава для чоловіків для початку взаємин, ніж для жінок. У жінок кохання проходить швидше, ніж у чоловіків, вони частіше виступають ініціаторками розриву й легше його переживають.

Поведінка людини в стані закоханості до певної міри залежить від того, яка це любов. У соціології та психології існує багато спроб класифікацій любові. Так, Е.Фромм формулює п’ять типів любові: братську, материнську, еротичну, любов до себе і любов до Бога.

Інший дослідник Т.Кемпер у будь-яких взаємовідносинах виділяє два незалежних фактори: владу, тобто здатність силою примусити партнера зробити те, чого ти хочеш, і статус - бажання партнера йти назустріч вимогам суб’єкта. Потрібний результат у другому випадку досягається, таким чином, не силою, а позитивним ставленням партнера. Базуючись на цих факторах, Т.Кемпер виділяє сім типів любовних стосунків у парі: 1) романтичне кохання, у якому обидва члени пари володіють і статусом, і, оскільки кожен з них може "покарати" іншого, позбавивши його проявів свого кохання, владою по відношенню до партнера; 2) братська любов, що грунтується на взаємному високому статусі й характеризується низькою владою - відсутністю можливості до примусу; 3) харизматична любов, у якій один партнер володіє і статусом, і владою, інший - тільки статусом. Прикладом таких стосунків у ряді випадків можуть бути взаємини в парі вчитель - учень; 4) "зрада" - один партнер володіє і владою, і статусом, інший тільки владою. Прикладом таких взаємин, що й дало назву цьому типу, може бути ситуація подружньої зради, коли для партнера, що вступив у нові стосунки, інший зберігає владу, але вже не викликає бажання йти йому назустріч, тобто втрачає статус; 5) закоханість - один із партнерів володіє і владою, і статусом, інший - не користується ні тим, ні іншим. Ілюстрацією таких взаємин може бути одностороння любов, або любов "без відповіді"; 6) "поклоніння" - один партнер володіє статусом, не маючи влади, інший не має ні статусу, ні влади. Така ситуація виникає при відсутності реальної взаємодії між членами пари, наприклад, при закоханості в літературного героя чи актора, знайомого лише по фільмах; 7)любов між батьками і маленькою дитиною. Один партнер тут має високий статус, але низьку владу (дитина), інший (батьки) - низький статус, бо любов до нього ще не сформувалась, але високий рівень влади.

Дана типологія є досить корисною для аналізу емоційних стосунків. Конкретні взаємини можуть бути описані відповідно до того, у якій мірі в них представлена любов кожного із семи виділених тут типів (немає необхідності пояснювати, що мова йшла про чисті типи, будь-які реальні стосунки носять комплексний характер і до одного типу практично ніколи не зводяться). Моделі кохання, які існують у психології та соціології, відрізняються ще одним параметром, де любов виступає як свідчення слабкості й недосконалості людини, або, навпаки, як конструктивна основа цього почуття.

До моделей першої групи може бути віднесена, наприклад, теорія Л.Каслера. Він вважає, що існують три причини, що примушують одну людину полюбити іншу. Це, по-перше, потреба в підтвердженні своїх установок і знань про світ. Кохана людина слугує джерелом їх валідизації. По-друге, тільки кохаючи, можна регулярно задовольняти сексуальну потребу, не зазнаючи при цьому почуття сорому. По-третє, кохання, на думку Л.Каслера, є конформною реакцією по відношенню до норм суспільства. Любов як емоція, вважає вчений, не має специфічних, властивих тільки їй фізіологічних проявів. Каслер пояснює це тим, що вона являє собою сплав різних емоцій, домінуючу роль серед яких відіграє страх, у даному випадку - страх втрати джерела задоволення своїх потреб. Таким чином, закоханість у когось (тобто постійний страх втратити його) робить людину невільною, залежною, тривожною, заважає її особистісному розвитку. Закохана людина ставиться до об'єкта свого кохання вкрай амбівалентно (тобто суперечливо, двоїсто, з почуттям задоволення і незадоволення). Вона одночасно має до нього й позитивні почуття, наприклад вдячність як джерело життєво важливих благ (насамперед психологічних), і негативні - ненавидить його, як такого, хто має над нею владу і може в будь-який момент припинити підкріплення. Дійсно вільна людина, за Л.Кеслером, це людина, що не відчуває кохання.

Загальній логіці подібного песимістичного погляду відповідають і деякі емпіричні дані, що свідчать про консерватизм міжособистісної атракції, тобто притягування (її виникнення відповідно до принципу подібності, наприклад). Однак у деяких ситуаціях атракція може відігравати не тільки консервативну, але й конструктивну роль, сприяючи розширенню знань людини про світ. Прикладом цього є теорія американського вченого А.Маслоу. Він вважає, що любов психічно здорової людини характеризується перед усім зняттям тривожності, відчуттям повної безпеки і психологічного комфорту.

Любов у описі А.Маслоу різко відрізняється від тих феноменів, які спостерігають, використовуючи ту ж назву, інші дослідники. Так, з його погляду і за його даними, задоволеність психологічною і сексуальною стороною стосунків у членів пари з роками не зменшується, як звичайно, а збільшується. Взагалі зі збільшенням строку знайомства партнерів зростає задоволення від їх стосунків. Партнери виявляють постійний і зростаючий інтерес один до одного, зацікавленість у справах один одного і т.д. Вони дуже добре знають один одного, у їх стосунках практично немає елементів спотворення сприйняття, властивого романтичному коханню. Їм вдається поєднувати тверезу оцінку іншого, усвідомлення його недоліків з повним прийняттям його таким, яким він є, що і виступає основним фактором, який забезпечує психологічний комфорт. Вони часто кохали й виявились закоханими в момент обстеження. Вони не соромляться своїх почуттів, але в той же час порівняно рідко вживають слово кохання для характеристики стосунків (мабуть, це пов'язано з високими критеріями в міжособистісних стосунках). Сексуальні зв'язки дають дуже велике задоволення, у них вони завжди пов'язані з близьким емоційним контактом. При відсутності психологічної близькості в сексуальний зв'язок вони не вступають. Цікаво, що, хоча секс відіграє велику роль в стосунках обстежених А.Маслоу пар, вони легко переживають фрустрацію сексуальної потреби. Стосунки цих людей справді рівноправні, у них немає поділу на чоловічі й жіночі ролі, немає подвійних стандартів та інших забобон. Зберігають вірність один одному за будь-яких обставин (у період труднощів, хвороб), що виявляється, наприклад, у відсутності подружніх зрад.

Щоб у шлюбі бути щасливим, треба вчитись самозмінюва­­­тися. Здатність до стійкого кохання виявляють насамперед люди, що мають яскраво виражені особистісні якості, зокрема здорову самопо­­­вагу, високий рівень психічного здоров’я. Стабілізація емоційних стосунків у шлюбній парі передбачає перехід від романтичного кохання до іншого внутрішнього стану. Одним із найважливіших факторів стабільності шлюбних стосун­­­ків є включеність чоловіка й дружини у спільну, значиму для обох діяльність. Передусім предметом такої діяльності може бути народ­­­ження й виховання дітей, якісь ділові інтереси. "Ніщо так не цемен­­­тує шлюб, - писав А.Моруа, - як спільна праця. Союз сердець доповню­­­ється тоді професійним співробітництвом. У такого подружжя завжди знайдуться теми для розмов. Інтереси їх тісно переплетені, і питан­­­ня про поділ сфер впливу не виникає між ними. Шлюб від цього стає і гармонійнішим, і міцнішим" (Моруа А. Письма Незнакомке. - О.:Маяк, 1993. - С.76-77). Суттєвим чинником сталості шлюбу є оптимальна й адекватна організація взаємодії чоловіка й дружини. Йдеться про розподіл подружніх обов’язків, який є важливим не тільки на початку шлюбно­­­го життя, але й на інших життєвих відтинках, коли відбуваються зміни в ста­­­новищі шлюбних партнерів.

Розрахунок як чинник шлюбного вибору існував, мабуть, завжди. На відміну від романтичного ореолу кохання, раціоналізм нерідко постає у негативному забарвленні. Однак є і протилежний погляд, коли вважається, що вдалим може бути шлюб, де кохання не виступає його "засновником". Багатьом, можливо, відомі слова визначного політичного діяча Великобританії XIX ст. Бенджаміна Дізраелі: "Можливо, я зроблю багато помилок у своєму житті, але я ніколи не одружусь кохаючи" (Див.: Карнеги Д. Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей. - М.:Прогресс, 1989. - С.256). І дійсно, Дізраелі залишався нежонатим до 35 років, а потім зробив пропозицію багатій вдові Мері Енн, яка була на 15 років старша за нього. Вона дала згоду не відразу, а через рік, дещо вивчивши його характер. Цей шлюб був щасливим протягом тридцяти років, до самої її смерті. Подібні факти не поодинокі.

Шлюб за розрахунком зараз є звичайною справою. В українському суспільстві шлюб, який передбачає вигоду, також завжди існував. У давні часи він набував різних форм: політичних, династичних, економічних, психологічних, сексуальних і т.д. У простих людей, одруживши сина чи дочку, батьки нерідко позбувались витрат на утримання своєї дитини чи, навпаки, мали можливість отримати придане, прийняти в сім'ю ще одну пару робочих рук. Зять чи невістка могли бути для батьків гарантією їх забезпеченої старості.

У наші часи шлюб за розрахунком може мати інші пояснення. Деякі сучасні шлюби мотивуються почуттям соціальної вигоди або соціальної необхідності. Люди вступають у шлюб заради психологічного комфорту. Таким чином вони задовольняють свою потребу турбуватись про когось і у свою чергу відчувати турботу про себе або позбавляють себе самотності. Немало шлюбів, які мають економічні міркування: двоє досить заможних людей бажають об'єднати свою власність або один із них хоче відкрити доступ до грошей іншого тощо. Економічну причину часто мають шлюби літніх людей, що живуть на пенсію. Разом, удвох вести господарство буває вигіднішим, ніж самому. Про певні матеріальні підстави можна говорити й у випадках, коли шлюб пов'язується з можливим позитивним впливом шлюбного партнера на професійну, службову кар'єру.

Вибіркове дослідження, проведене Інститутом мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України на початку 80-х рр. ХХ ст., зафіксувало, що за власним вибором, беручи до уваги думку батьків, одружувалося 54,9% міської та 77% сільської молоді; за власним вибором, не радячись з батьками, - відповідно 27% і 7,5%; за власним вибором всупереч волі батьків – 4,1% і 4,7%; за вибором батьків – 5,8% і 8,7%; за вибором друзів, знайомих або за допомогою шлюбної агенції – 6,9% і 3,7% (Пономарев А.П. Развитие семьи и брачно-семейных отношений на Украине. - К.: Наук. думка, 1989. - С.271). Подібні тенденції були зафіксовані й нашим дослідженням у 1996-1997 рр., коли вивчалися шлюбні наміри 15-17-річної молоді.

Треба звернути увагу на те, що в суспільстві паралельно існують дві соціальні норми у вигляді громадської думки "більшості". Перша "вимагає" від людини одружуватися, коли вона досягне певного віку. Друга - шлюб повинен відбутися на основі кохання. Першу норму особливо гостро відчувають жінки, які бояться залишитися "старими дівами", її "обов’язковість" теоретично може задовольнити переважна частина населення. Укладення шлюбу за взаємним коханням є нереальним для дуже багатьох людей. Така суперечливість "соціально-природної" дійсності в деякій мірі пояснює реальне існування позашлюбних зв’язків. Виконавши суспільний обов’язок, уклавши шлюб і не знайшовши такої цінності, як кохання, людина нерідко починає шукати його поза шлюбом.

Раціональний шлюб, як правило, міцніший шлюбу, який відбувся на основі палкого почуття. Пристрасті можуть затихнути, а кохання - зникнути. Шлюби, укладені за розрахунком, також можуть залежати від певних обставин: наскільки взаємини в шлюбі залишаються вигідними для обох партнерів; наскільки кожен із подружжя діє відповідно до очікувань іншого чи дошлюбної домовленості. Однак відомо немало випадків, коли шлюб за розрахунком переростав у справжнє кохання чоловіка й дружини.

Свій варіант сімейного щастя повідомив всесвітньо відомий музикант М.Ростропович. На його думку, важливим стимулом кохання з дружиною, не менш знаменитою співачкою Г.Вишневською, яке триває вже понад 40 років, є їхні часті розставання. Коли подружжя збирається разом після розлуки, то відчуває себе дуже щасливим. Це щастя дещо остигає, якщо вони довго перебувають разом. Вони знову роз’їжджаються , а потім - знову зустрічаються. "Коли я втомлений лягаю в ліжко у якому-небудь готелі, то згадую щось хороше із нашого спільного життя, і мені здається, що нічого поганого і не було. Я подорожую з нашою собакою Вегою, а це є уособлення нашого кохання, постійне нагадування про дім" (Рецепт счастья по Ростроповичу // Час пик. - 1994.- 16 авг.).

Певне поширення альтернативних шлюбів, сімейних стилів, (бігімного шлюбу, проживання подружжя з дітьми окремо в різних квартирах, будинках, народження і виховання дитини незаміжньою жінкою, тимчасові союзи чоловіка й жінки тощо) свідчить про те, що в суспільстві відбувається не тільки процес пристосування людей до певних моделей шлюбу, а й навпаки, формування якихось нових форм шлюбу чи їх варіантів відповідно до вимог особистості, її ціннісних орієнтацій, матеріальних можливостей.

З погляду загальновизнаних цінностей досягнення успіху в шлюбі, уникнення розпаду сім’ї, стійкого антагонізму між чоловіком і дружиною є важливим особистісним і соціальним завданням. При цьому успіх у подружньому житті може розумітися по-різному: досягнення щастя, стану цілковитого задоволення життям, емоційної рівноваги; наявність дітей і виховання їх повноцінними громадянами; створення матеріального добробуту; плідна професійна, громадська, культурна діяльність та ін. По-своєму можуть розумітися й критерії, якими оцінюється успіх у шлюбі. Ними можуть виступати: міцність шлюбу; суб’єктивне відчуття вдоволення спільним життям; підтвердження сподівань людей, які оточують подружжя; досягнення високого рівня пристосування, інтеграції чоловіка й дружини; відсутність хронічних сімейних конфліктів тощо. Повний успіх подружжя незалежно від того, якими критеріями він вимірюється, спостерігається рідко, тому підстав вважати свій шлюб вдалим може бути досить багато.