4.3. Соціальні аспекти репродуктивної поведінки

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, щодня на Землі здійснюється понад 100 мільйонів статевих актів, внаслідок чого відбувається 910 тис. зачать, 50% з них - незаплановані, 25% - категорично небажані. Народження дітей, репродуктивна поведінка людини є, з одного боку, справою особистою, а з іншого - суспільною. Репродуктивна поведінка - це система дій, відносин, що опосередковують народження певного числа дітей у сім’ї або поза шлюбом. Спочатку розглянемо загальносуспільні аспекти цього явища.

Суспільство, держава з погляду самозбереження, розвитку завжди зацікавлені у відновленні людських ресурсів. У сучасних умовах є країни (наприклад, Китай, Індія), де вимушені штучно стримувати народжуваність через перенаселення, однак існують і такі країни, де приріст населення за рахунок своїх громадян дуже малий або де взагалі вмирає більше людей, ніж народжується.

Демографічна ситуація в Україні нині визначається як кризова. Рівень дітородної активності вкрай низький. Смертність компенсується народжуваністю лише на 59%. Сумарний показник народжуваності, тобто кількість дітей, яких може народити жінка за все своє життя за даного рівня повікової народжуваності, у 1997 р. зменшився до 1,3 дитини, у тому числі в міських поселеннях - до 1,08 дитини, у великих містах - до 1 дитини, у сільській місцевості - до 1,7 дитини. Демографічні розрахунки на 1996-2026 рр. показують, що найбільш імовірним сценарієм для України до 2026 р. (за період, рівний приблизно довжині одного покоління, тобто часу між народженням матері й доньки) буде зменшення населення держави до 42 млн чоловік. Якщо вікова структура населення стабілізується відповідно до існуючого режиму народжуваності (одна дитина на жінку), то кількість населення може зменшуватись наполовину приблизно кожних 25-30 років.

В економічно розвинутих народів також спостерігається падіння народжуваності, однак воно супроводжується підвищенням середньої тривалості життя. В Україні тривалість життя зменшується. За показниками 1997 р. вона становила в середньому 67 років, у тому числі 62 роки у чоловіків і 73 роки у жінок. За цим показником наша країна знаходиться у дванадцятому десятку із 198 держав (на рівні таких країн, як Марокко, Туніс, Киргизстан, Таджикистан). Відставання від країн Західної Європи за середньою тривалістю життя складало 9 років, від Японії (країни найвищої тривалості життя) - 12 років. Перспективи збільшення середньої тривалості життя проблематичні через віддалені наслідки Чорнобильської катастрофи й швидке поширення ВІЛ (СНІД). Демографічні процеси позначаються й іншими явищами, які матимуть досить глибокі наслідки. Зокрема, у сімейній сфері спостерігається зменшення й нестабільність одружень і поява консенсуальних союзів (співжиття чоловіка й жінки "на віру"), що не сприяє дітонародженню.

Негативні тенденції відтворення нашого населення з’явилися не тепер. Їх можна вважати наслідком еволюційного процесу, що бере початок у минулому. Процес зменшення народжуваності, який почався під впливом індустріалізації й ідеологій, що проголосили індивідуалістичні вартості, продовжується тепер завдяки власній внутрішній динаміці. Науковий, технологічний прогрес не тільки дав змогу людині опанувати природні процеси, включаючи свою власну репродукцію, а й привів до того, що колишні бажання кількості дітей замінюється бажанням якості. Індивідуалістичні цінності заступають родинні, колективні, тобто ті, які вели до зміцнення почуття невмирущості роду, його збільшення і які забезпечували в минулому високу народжуваність. Значно розширились можливості вибору - мати чи не мати дітей - з появою високоефективної контрацептивної технології.

Слід відзначити й подвійний наслідок вступу жінок у ринок праці: з одного боку, він підняв ціну на материнство, а з іншого - створив для жінки й для суспільства в цілому конфлікт між її материнськими, родинними та професійними обов’язками. Суспільство, орієнтоване на пошук усе вищого рівня життя, змусило працювати обох - чоловіка і дружину, перетворило більшість сімей у двокар’єрні. Для нашого суспільства додалось ще й безпрецедентне для мирних часів падіння рівня життя більшості населення.

Багато функцій, які колись покладались на родину, зокрема забезпечення старості, медичного обслуговування, перебрала на себе держава. Це знецінює роль сім’ї і саму потребу в ній, скорочує соціальний простір родини, у тому числі передачу родинних цінностей від покоління до покоління.

Репродуктивна поведінка людини можлива в певних рамках, що задають її нижню і верхню межі, а також межі втручання людини в природний цикл дітонародження. Ці рамки визначаються, з одного боку, фізіологічно, характеризуючи історично конкретний потенціал народжуваності, визначаючи максимальне число дітей, яке може народити жінка у своєму житті за певних умов. З іншого боку, ці рамки встановлюються системою соціального контролю, власних уявлень та запитів, що визначають, якою конкретно мірою буде реалізовано цей соціально-біологічний потенціал народжуваності, яке конкретно число дітей буде народжено жінкою. Виходячи з найновіших наукових досліджень, відзначимо, що репродуктивна поведінка людини має складні механізми внутрішніх і зовнішніх чинників, пов’язаних із ціннісними орієнтаціями особистості, її установками, потребами, мотивами, індивідуальними схильностями, що створюють певні повсякденні життєві ситуації, короткочасними чи довготривалими соціальними (у широкому розумінні слова) умовами, різними обставинами.

Найстабільнішим елементом структури репродуктивної поведінки є потреба в дітях. Потребу в дітях можна визначити насамперед як соціальний, соціально-психологічний стан індивіда, обумовлений бажанням, прагненням мати в сім’ї типове для даного суспільства число дітей та дати їм належне виховання; дітолюбністю. Без цього людина не буде задоволена своєю самореалізацією як особистості. Така самооцінка формується насамперед на основі соціальних норм, що побутують, хоча при цьому індивід відіграє не пасивну, а активну роль, вкладаючи "своє" розуміння в конкретні поняття, категорії масової свідомості.

Потреба в дітях - це своєрідний досвід минулих поколінь, закріплений у соціально-психологічних структурах особистості, відгук минулого життя. Індивід може змінювати силу, інтенсивність цієї потреби, що сформувалася під час його соціалізації, але її величина буде обумовлюватися відповідно до уявлень, поширених у суспільстві в цілому, або окремій його частині: соціальній групі, з якою ототожнює себе людина; соціокультурних норм дітності. Інші складові структури репродуктивної поведінки можуть змінюватися спонтанно або дякуючи активності особи. Це стосується, наприклад, умов життя (людина може прагнути їх змінити, якщо вони не відповідають її запитам, або зберігати їх без особливих змін); застосування (не застосування) засобів контрацепції, штучного переривання вагітності; довжини інтервалів між народженням дітей і т.д.

За кількістю дітей демографи традиційно розрізняють малодітну сім’ю (1-2 дитини в сім’ї), середньодітну (3-4 дитини) і багатодітну (5 і більше дітей в сім’ї). Більшість сімей сучасної Україні - однодітні (близько 59%). Дводітні сім’ї становлять близько 35%, тридітні - близько 5%, чотиридітні - трохи більше 1%. Реальність змушує вносити корективи в соціальні норми. За сучасним українським законодавством багатодітною вважається сім’я, у якій доглядається троє і більше дітей.

Різні соціологічні дослідження показують, що популярною в громадській думці є дводітна модель сім’ї, а непопулярною - сім’я з трьома і більше дітьми (для нормального заміщення поколінь необхідно, щоб на 10 шлюбних пар припадало 25 дітей). Треба зазначити, що прямо виміряти потребу в дітях неможна, тому що вона беспосередньо не спостерігається, а виявляється у конкретних сімейних ситуаціях. Тому, як правило, мова йде про те, "скільки б хотіли" мати респонденти дітей або "скільки вони очікують" мати дітей у сім’ї. "Бажане" і "очікуване" число дітей є дещо ідеалізованим поняттям, яке складається в тих, хто дає відповіді, на основі реальних або уявних умов життя, поінформованості про те, яке число визнається громадською думкою "належним" і відповідно значимим. Думка людини може змінюватися залежно від наявних або передбачуваних умов життя, їх гіпотетичних змін. Однак тут чітко простежується така тенденція: у цілому кількість реальних дітей виявляється завжди меншою, ніж того "хотіли" чи "очікували" індивіди, шлюбні пари.

Згідно з сучасними уявленнями мотиви народжуваності (репродуктивні мотиви) можна розподілити на соціально-статусні, економічні й духовно-емоційні. Усі вони в широкому розумінні є соціальними (тут завжди присутня пряма чи опосередкована взаємодія індивідів) та психологічними (вони в будь-якому випадку пов’язані з психічними процесами в життєдіяльності людини).

Соціально-статусні мотиви (у літературі їх ще називають просто соціальними) – це мотиви, які спонукують до народження певного числа дітей у межах поширених соціокультурних норм дітності і які є індивідуальною реакцією на ці норми: більшість людей хочуть жити "як усі". Із народженням дітей може зміцнюватися або підвищуватися соціальний авторитет в очах оточуючих (наприклад, поява первістка в молодої сім’ї є свідченням успішності шлюбу). Цей престиж може певним чином і зменшуватися (наприклад, нині предметом насмішок сусідів може бути багатодітна сім’я).

Економічні мотиви - це мотиви, які заохочують до народження того чи іншого числа дітей очікуванням якихось матеріальних вигод, підвищенням економічного статусу.

Духовно-емоційні мотиви (їх ще називають психологічними) - це мотиви, де народження дітей пов’язано з внутрішнім психічним життям людини, її моральним світом, душевними відчуттями й переживаннями, суто особистісною метою. Подружжя (або окрема людина) можуть мати прагнення виявляти турботу про дитину, любов до неї, бажання спрямовувати її розвиток тощо. Мотивом виникнення бажання мати дітей може виступати й потреба батьків бути об’єктами почуттів, які йдуть від дітей (потреба в смислі життя, що набувається через дітей, любові, повазі з їх боку, прагнення продовжити свою справу шляхом передачі її нащадкам тощо).

Від епохи до епохи співвідношення соціально-статусних, економічних, духовно-емоційних мотивів змінюється. Загальною тенденцією тут є те, що поступово слабшають, знецінюються соціально-статусні й особливо економічні мотиви, на перший план виходять внутрішні, духовно-емоційні мотиви народження дітей. Мотивація народження дітей завжди взаємодіє із соціальними ситуаціями. Причому нерідко важливим чинником постає не сама ситуація, а те, як ця ситуація оцінюється подружжям. Об’єктивно несприятливі умови можуть вважатися цілком достатніми для народження дітей, а досить зручні умови, навпаки, - недостатніми.

Соціальні ситуації, що можуть впливати на мотивацію репродуктивної поведінки, розрізняють за макро- і мікрорівнем. Ситуації макрорівня - це загальні ситуації, пов’язані з глобальним суспільно-історичним розвитком. Вони найтриваліші в часі, найстійкіші з погляду термінів існування сім’ї (хоча можуть бути і короткострокові ситуації). У загальних ситуаціях відбиваються соціально-економічне та політичне становище (у тому числі й ступінь їх стабільності або прогнозованості), умови життя в місті й селі, на певних територіях, обставини, пов’язані з війнами, стихійними лихами тощо. Вплив поточних умов життя реалізується через усі сімейні ситуації, взаємодії їх оцінки з потребою в дітях.

Дослідження, проведені Українським інститутом соціальних досліджень у 1991-1992 рр. свідчили про те, що народження першої дитини відсували 20-24-річні респонденти із подружніх пар, у 1995 р. ця тенденція почала поширюватися на 25-28-річні пари (Молода сім’я України 90-х / Редкол.: Ю.М.Якубова, М.Ф.Головатий, О.О..Яременко. - К.: А.Л.Д., 1996. - С.91-93). Серед причин, які схиляли до такого рішення, називалися (у порядку ранжування) такі: 1) зростання цін; 2) загроза безробіття; 3)екологічна ситуація; 4) загроза злидарювання.

Наше соціологічне дослідження серед юнаків і дівчат 15-17 років та дорослого населення від 18 до 55 років показало, що як молодь, так і дорослих найбільше хвилюють невпевненість у майбутньому (56% - 59% відповідей) і низька оплата праці (37% - 66% відповідей). На запитання "Чому зараз спостерігається досить низький рівень народжуваності дітей?" на перше місце і молодь (63%), і дорослі (майже 80%) поставили відповідь "низький прибуток сім’ї", на друге місце - "побоювання за майбутнє дітей" (53% молодь і 58% дорослі), на третє - "незадовільні житлові умови" (39% молодь і 40% дорослі). Одночасно на запитання "Що сьогодні визначає рішення подружжя мати дітей?" на перше місце був поставлений такий фактор, як "любов до дітей" (67% молодь і 46% дорослі), на друге - "необхідність для когось жити" (37% молодь і 38% дорослі), на третє - молодь (33%) - "зміцнення сім’ї", а дорослі (30%) - "розуміння необхідності продовження роду".

Сучасне суспільство намагається здійснювати соціальні програми, які б допомагали плануванню сім’ї (по-іншому, контролю над народжуваністю). За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я, планування сім’ї включає запобігання небажаній вагітності, вільний вибір кількості та часу народження дітей залежно від віку і здоров’я батьків. При цьому, на думку світової спільноти, урядам необхідно робити особливий наголос на заходи просвіти й добровільні програми, а не на програми стимулювання й дестимулювання.

Ці програми, зокрема, повинні: забезпечувати жінок і чоловіків доступною, повною і достовірною інформацією про різні способи планування сім’ї, у тому числі й про ризики для здоров’я, які при цьому можуть виникати, про хвороби, які передаються статевим шляхом, та про доступ до широкого діапазону безпечних та ефективних способів планування сім’ї, щоб свій вибір можна було зробити вільно й свідомо; постачати в достатній кількості високоякісні основні протизаплідні засоби; робити послуги у сфері планування сім’ї доступними, прийнятними, зручними для споживачів; розширювати мережу служб охорони репродуктивного здоров’я й покращувати підготовку їх працівників; приділяти особливу увагу пропаганді годування дітей груддю; допомагати жінкам уникати абортів; використовувати відповідні методики для своєчасного проведення оцінки рівня послуг, що надаються.

Проблеми планування сім’ї, репродуктивної поведінки населення пов’язані з тим, як ці питання осмислюються громадськістю, як до них ставляться різні верстви населення, яку позицію займають державні інституції, тобто із загальносуспільними концептуальними підходами, що визначають стратегію вирішення цих питань.

Протягом тривалого часу, починаючи з ХІХ ст., авторитетною вважалася думка англійського священика, вченого-демографа Т.Мальтуса (1766-1834), який висунув тезу про тенденції зростання населення в геометричній прогресії, у той час як забезпечення продовольством може збільшуватися тільки в арифметичній прогресії. Внаслідок цього народонаселення може дійти до тієї межі, коли не зможе себе прогодувати. Він доводив, що рівновага між населенням і забезпеченням його продовольством підтримується або через "реальний контроль" - за рахунок голоду, епідемій, війн, або через "превентивний (запобіжний)" контроль - на основі пізнього шлюбу, морального обмеження сексуальних шлюбних стосунків, дошлюбної непорочності. Відповідно до цієї концепції бідняк мав відповідати сам за себе, досягнення його благополуччя в значній мірі залежало від обмеження народжуваності в його сім’ї. Вирішення соціальних проблем, таким чином, прямо пов’язувалося з питанням регулювання кількості населення. Довгий час термін "мальтузианство" у західних країнах було своєрідним синонімом терміну "контроль над народжуваністю".

З кінця ХІХ ст. почали формуватися суспільні течії, які брали до уваги міркування Мальтуса, але замість тези про необхідність утримання від сексуальних зв’язків запропонували ідею широкого поширення контрацептивних методів. Теорія використання протизаплідних засобів пізніше одержала назву неомальтузианства. Її позицію охоче приймали найрізноманітніші соціальні групи: кожна сім’я зможе регулювати свій достаток за допомогою обмеження числа дітей, якщо буде забезпечено доступ до засобів контрацепції. Сформувалося й політичне уявлення про те, що керувати народжуваністю, відтворенням населення і, відповідно, впливати на економічний та соціальний стан суспільства можна за допомогою регулювання доступності протизаплідних засобів. Цей погляд визначав демографічну політику західноєвропейських країн до 70-х рр. ХХ ст. Фактично він був використаний і в Радянському Союзі, коли в 1936 р. приймалося рішення про заборону аборту і очікувалося, що це призведе до зростання народжуваності. Однак очікування не справдилися. Підвищення народжуваності спостерігалося тільки у перші два роки після того. Зате набула розповсюдження практика підпільних абортів. Життя показало, що регулювання доступності тих чи інших методів попередження вагітності справляє вплив не на народжуваність, а швидше на здоров’я людини.

Головною теоретичною основою державної політики щодо планування сім’ї в нашій країні довгий час була концепція перешкод. Суть її полягала в тому, що обмеження народжуваності пояснювалося зовнішніми об’єктивними причинами, які перешкоджають задовольнити потреби людей у більшій кількості дітей. Передбачалося, якщо ці причини усунути, то народжуваність зросте. З теоретичного погляду ця концепція виявилася слабкою і примітивною, але з погляду побутової свідомості вона стала досить прийнятною, бо дала підстави для дуже простих рішень. Вона "добре" обгрунтувала пасивність держави й суспільства щодо проблеми зниження народжуваності, адже в ній існує приховане припущення, що перешкоди високій народжуваності тимчасові, і вони відімруть самі по собі, коли умови життя покращаться.

Покращання матеріальних умов життя може, звичайно, підвищити можливості для реалізації потреби в дітях. Більше того, у сучасній ситуації певний рівень життя часто виступає дуже важливою передумовою для прийняття подружжям рішення про народження хоча б однієї дитини. Однак підвищення рівня добробуту людей - це зовсім окрема особлива цінність, а сам рівень - важливий показник успішності шлюбу. Вони істотно змінили спосіб життя сучасної сім’ї. Набуті додаткові матеріальні достатки можуть бути використані не для народження і виховання дітей, а на інші цілі, значиміші для індивіда, наприклад, для одержання освіти, просто на "життя для себе" і т.ін.

З кінця 70-х рр. ХХ ст. почала набувати популярності концепція історично змінної потреби в дітях. Вона виходить із того, що треба розрізняти минулі умови життя індивіда, при яких здійснювалася його соціалізація і формувалася його потреба в дітях, і теперішніми умовами, які можуть і сприяти реалізації потреби в дітях, і гальмувати її задоволення. Ця теорія вважає за необхідне проводити активну демографічну політику, підвищувати різними засобами соціальний престиж сім’ї з 3-4 дітьми, зміцнювати потребу в дітях.

Однозначно оцінювати політику надання певних пільг та допомог на користь сім’ї з кількома дітьми не можна. Щоб стимулювати потребу, наприклад, у народженні третьої дитини, необхідно надавати, як мінімум, таку допомогу, щоб матеріальний рівень сім’ї хоча б не падав. Однак такого результату не досягли ні Франція, ні Чехія, де допомога на дітей була набагато вищою, ніж у нас. Матеріальна підтримка сім’ї з боку держави, особливо малозабезпеченої, шляхом запровадження певних соціальних програм потрібна. Однак така політика неспроможна запобігти різкому й тривалому спаду народжуваності.

Універсальних рецептів діяльності урядових структур, громадських організацій щодо впливу на демографічні процеси не може бути через багатовекторність дії репродуктивних чинників, обмеженість матеріальних ресурсів, широкий плюралізм світоглядних поглядів на цю проблему. Якщо вірити в процес спонтанного саморегулювання репродуктивної поведінки людей (тобто такий, що виникає не під впливом зовнішніх дій і причин, а внаслідок внутрішніх причин), то він може йти чотирма можливими шляхами: 1) шляхом втручання держави, соціально активного цілеспрямованого регулювання демографічних процесів (про що вже говорилося вище); 2) шляхом економічного закону, коли дитину прирівняти до товару, і його вартість для сім’ї і суспільства буде зростати в міру того, як зменшуватиметься кількість дітей; 3) шляхом надії на циклічні хвилі відпливу і припливу, маятникові коливання, коли на зміну спаду може прийти підвищення народжуваності й відродження родинних вартостей; 4)розуміння того, що теперішня демографічна ситуація у високорозвинених країнах відповідає вимогам екологічної рівноваги, відношенню між людською спільнотою та природним середовищем, і з часом може знову настати демографічне зростання. (Нашу країну хоча і не можна зараз віднести до високорозвинених країн за економічним рівнем, зате за рівнем техногенного навантаження таку кореляцію можна зробити).

На думку відомого у світі сучасного канадського демографа українського походження А.І.Романюка, перспектива оцінки демографічних процесів в Україні може відбуватися на основі синтезу названих теоретичних узагальнень. При цьому важливим напрямом демографічної політики (поряд з мобілізацією людських ресурсів, зокрема людей старшого віку, збільшенням віку їх виходу на пенсію та імміграції) повинна стати реабілітація сім’ї, підвищення її соціальної і репродуктивної функції, визнання материнства як професії в найвищому розумінні цього слова (матір має заслуговувати на зарплату і на пенсію за віком). Романюк навіть вважає, що на даному етапі розвитку України пріоритетним напрямком має бути якісна сторона - здоров’я, зокрема дітей і молоді, навіть ціною тимчасового зменшення населення. Багатодітність як масове явище навряд чи є бажаним. Завдання демографічної політики - сприяння таким репродуктивним механізмам, які б забезпечили на довгу перспективу народжуваність дітей на рівні заміщення поколінь.

Складні природно-соціальні процеси, пов’язані з життям людини, вимагають вироблення комплексних соціальних заходів щодо впливу на демографічну ситуацію, сприяння функціонуванню сім’ї. Однодумності, одностайності з цих питань не слід очікувати. Формування демографічної політики вимагатиме багато часу, може навіть більше, ніж потрібно для виведення України з економічної кризи. Вона має включати механізм не тільки економічних, а й духовних, ідеологічних, освітніх заходів, які б сприяли формуванню відповідної свідомості людей, насамперед дітей та молодого покоління.