Контрольні завдання

1. Охарактеризуйте релігійне бачення шлюбу, призначення жінки й чоловіка.

2. Охарактеризуйте функціоналістський підхід до розуміння сім’ї як підсистеми суспільства, шлюбних ролей жінки і чоловіка, поділу праці між чоловіком і жінкою.

3. Проаналізуйте пояснення теорій соціального конфлікту щодо причин існування сексуальної нерівності в сім’ї і суспільстві та пошуків вирішення проблем рівності, соціальної справедливості у шлюбно-сімейних відносинах.

4. Охарактеризуйте радикальні та ліберальні феміністські концепції реформування суспільних та шлюбно-сімейних відносин.

5. Поясніть, у чому полягають сучасні гендерні підходи до визначення жіночих і чоловічих ролей у сім’ї та суспільстві.

6. Використовуючи різні соціологічні теорії, сформулюйте своє бачення проблеми "рівності", "рівноправності", "рівних відносин", "рівних можливостей" чоловіка і жінки в суспільному і шлюбно-сімейному житті.

Список рекомендованої літератури

Антонов А.И., Медков В.М. Социология семьи. - М.: Изд-во МГУ, 1996.- 304 с.

Бадентэр Э. Мужская сущность: Пер. с фр. - М.: Изд-во "Новости", 1995. - 304 с.

Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета: Канонические.- М.: Изд. ВСЕХ-Б, 1990. - 925 с.; 292 с.

Большой толковый социологический словарь (Collins): В 2 т.: Пер. с анл./ Сост. Д.Джери, Дж.Джери - М.:Вече,1999. - Т.1. - 544 с.; Т.2. - 528 с.

Вейнингер О. Пол и характер: Пер. с нем. - М.:ТЕРРА,1992. - 480 с.

Глазунов С.В. Соціологія шлюбу і сім’ї // Соціологія: Посіб. для студентів вищ. навч. закладів / За ред. В.Г.Городяненка. - К.: Академія, 1999. - С. 167-181.

Глазунов С.В. Українська сім’я в контексті сучасного феміністського руху // Вісн. Дніпропетр. держ. ун-ту: Соціологія. Філософія. Політологія. - Д.: Вид-во ДДУ, 1996. - Вип. 3. - С.128-135.

Женщина, брак, семья до начала нового времени: демографический и социокультурный аспекты /Ин-т всеобщ истории РАН. - М.:Наука,1993. - 160 с.

Лев-Старович Зб. Секс в культурах мира: Пер. с пол. - М.: Мысль, 1990.- 255 с.

Милет К. Сексуальна політика. - К.: Основи, 1998. - 619 с.

Навчально-методичний посібник з курсу "Соціологія сім’ї" / Уклад С.В.Глазунов. - Д.: ДДУ, 1999. - 40 с.

Некрасов С.Н., Возилкин И.В. Жизненные сценарии женщин и сексуальность. -Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1991. - 168 с.

Новеженов Ю.И. Статус-секс и эволюция человека. - Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1991. - 160 с.

Смелзер Н. Социология. - М.: Феникс, 1994. - С. 390-426.

Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени / Под ред. Ю.Л.Бессмертного.- М.: РГГУ, 1996. - 376 с.

Розділ 3. Суспільні та особистісні основи утворення шлюбної пари

3.1. Етноісторичні аспекти утворення шлюбних пар

Укладання шлюбу в багатьох народів має як спільні риси, так і етнічну та історичну специфіку. У стародавньому світі існувала практика укладання шлюбу на основі домовленості, викупу нареченої або навіть її викрадення. Сліди стародавнього шлюбу через викрадення довго існували в Спарті, де молодий чоловік повинен був потай взяти собі наречену, за твердженням Плутарха, "не маленьку дівчинку, а дорослу дівчину, сильну і здатну до дітонародження" (Летурно Ш. Социология по данным этнографии. - С.Пб.: Изд-во Ф.Павленкова, 1896. - С.2І4). У деяких інших суспільствах стародавньої Греції дівчину викупляли за подарунки чи послуги, які робилися її батькові.

Звичаї змінювалися. Замість того щоб викупляти наречених, почали давати за ними придане й зневажати безприданниць. При цьому були часи, коли в Греції і Римі молодій дівчині дозволялось зби­рати собі придане, торгуючи своїм тілом.

У староримському суспільстві звичай давати придане за жінок закріплював за останніми певний ступінь незалежності, якою, за свідченням сучасників, вони нерідко й зловживали. При шлюбі з приданим дочка залишалася в батьківському домі, успадковувала його майно і мала право сама ним управляти. Звичайно цю турботу вона передавала "довіреному" рабу або управителю, а сама вела потрібний їй спосіб життя. Такий "вільний шлюб" був характерний для вищих класів римського суспільства імператорського періоду. Латинські письменники того часу досить часто вказували на приклади гордовитої й негарної поведінки жінок, що вступили в такий шлюб. Подібні звичаї вже істотно відрізнялися від первісних, за якими жінка, викрита в перелюбстві, судилася домашнім судом і каралася своїми родичами. Шлюб у стародавньому римському суспільстві вважався "моногамним", однак чоловікам не заборонялося мати наложниць. Їх могли тримати, звичайно, заможні громадяни. Наприклад, римський імператор Коммод (161-192 рр.) відкрито утримував 300 жінок.

Припускають, що в доісторичних європейських племен звичаї були схожі зі шлюбними звичаями стародавніх греків і римлян. У первісних слов’ян також практикувався шлюб через викрадення, особливо довгий час він був у східних і західних слов’ян. Спочатку молоді люди вивозили своїх коханих, а потім вступали в переговори з їхніми родичами. У слов’ян, скандинавів, франків, германців чоловік повинен був заплатити "мундіум", тобто купити в батька дівчини право на дружину.

Дослідники вважають, що європейські народи не відразу прийшли до одношлюбності. Цезар вказував на те, що в стародавніх бретонців було багатомужжя. Багатоженство було, можливо, і в первісних слов’ян, у крайньому разі відомо, що князі тримали наложниць.

Етноісторичні особливості у сфері шлюбу мають і українці. Наші предки, як одна з гілок слов’янських народів, за мовно-культурною ознакою є нащадками індоєвропейських племен, що понад 4 тисячі років тому розселилися на території від Дніпра до Прикарпаття. Відомості про дописемну, язичницьку культуру наших пращурів дуже скупі.

У всякому разі літописи свідчать про те, що стародавні руські слов’яни мали свої звичаї. Поляни (Середнє Придніпров’я з центром у Києві) дуже шанували своїх невісток, сестер, матерів, батьків, інших близьких родичів. Жених не ходив шукати собі молоду: йому звичайно приводили наречену, а наступного дня давали за неї викуп. На думку Х.К.Вовка, викуп не був купівлею дівчини. Ця плата більше символізувала вибачення за те, що жінку забирали із її роду. На противагу цьому в азійських і фінських народів відбувалася проста купівля молодої за калим (Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. - К.: Мистецтво, 1995. - С.208). Древляни (Полісся, Правобережжя України) викрадали дівчат, як правило, біля річки, коли ті йшли по воду. Можливо, у древлян була поліандрія (право свекра на невістку). Радимичі, в’ятичі, сіверяни (басейни річок Оки, Угри, Десни, Сейму) відзначалися досить грубою поведінкою, зокрема вживали безсоромні слова перед своїми батьками, невістками. Шлюбу як такого у них не було. Вони ходили на "ігрища поміж сіл", там облюбовували собі жінок й викрадали тих, з якими були у згоді щодо цього.

Більше відомо вже про шлюбно-сімейні відносини в період Київської Русі. Прийняття християнства (кінець Х ст.) мало великий вплив на трансформування шлюбно-сімейних звичаїв українців. Однак давньоруський світогляд не можна вважати чисто християнським. Це віровчення поступово входило в побут народу й увібрало немало язичницьких традицій. У народному середовищі формуються змішані християнсько-язичницькі уявлення, відбуваються зустрічні процеси: "обмирщення" християнських догматів і християнізація язичницьких традицій. Доказів цього існує немало. Та чи не найбільше їх залишилося в шлюбних обрядах. Сватання, заручини, запросини на весілля, приготування короваю, саме весілля, післявесільні інші ритуали, частина яких збереглася аж до наших днів, не передбачаються християнськими традиціями.

Навіть у ХУІІІ ст. в Україні вважалося, що релігійного благословення недостатньо для того, щоб молоді розпочинали шлюбне життя. Справжній шлюб міг бути відкладений на кілька тижнів після вінчання, для того щоб молоді пройшли всі церемонії, закладені народними звичаями. У таких випадках молода жила й далі у своїх батьків і фактично залишалася нареченою, а не жінкою свого легального чоловіка. При цариці Катерині ІІ був виданий указ Синоду (1774), який зобов’язував брати в молодих підписку, щоб вони під загрозою кари, призначеної за перелюбство, після вінчання не розлучалися, а чоловіки відразу брали жінок до своїх хат і жили з ними шлюбним життям.

Із запровадженням християнства шлюб і сім’я стали об’єктом особливої уваги з боку православної церкви. Вплив на шлюбно-сімейні стосунки церква справляла насамперед через покаяння і сповіді, які були своєрідним "врачевством душі". При цьому чоловік і жінка мали каятися в одного й того ж батюшки. За порушення християнських канонів на винних накладалися єпітимії - церковне покарання, що полягало в суворому дотриманні посту, довгих молитвах, посилених поклонах і т. ін.

Внаслідок розмежування сфер компетенції між світськими органами державної влади й церквою за останньою було закріплено право здійснювати судочинство в шлюбних та сімейних справах. У середині ХІ ст. відбулося узаконення цього в "Церковному Уставі" Ярослава Мудрого ("Уставі князя Ярослава о церковних судах"). На відміну від візантійського законодавства, яке за певні порушення передбачало смертну кару чи покалічення, давньоруське законодавство спиралося на систему покарань у вигляді грошових штрафів на користь єпископів та потерпілих.

Православна церква наполегливо домагалася викорінення стародавніх весільних звичаїв. Устав Ярослава передбачав покарання за "викрадення" нареченої - язичницький спосіб укладання шлюбу.

Керуючись нормами християнської моралі, православна церква несла в свідомість людей поняття святості шлюбу, його таїнства, непорушності, подружньої вірності та любові. Церковні ієрархи звертали увагу на духовну сторону шлюбного союзу, а в подружню любов вони намагалися внести раціональний сенс, зв’язуючи її з любов’ю до Бога. Прищеплення сімейному життю морально-етичних основ християнського віровчення сприяло зміцненню кожної окремої сім’ї та тривкості шлюбу.

У Київській Русі, як і в інших країнах середньовіччя, люди одружувалися досить рано: чоловіки у 15-річному, а жінки – у 13-14-річному віці. Втім нерідко шлюби виникали ще раніше, особливо коли виявлялося, що дівчину раніше строку позбавлено незайманості, або у разі династичних матримоніальних угод. Церква забороняла укладати шлюби з представниками інших конфесій. Порушників чекало суворе покарання: жінок постригали в черниці, а чоловіків відлучали від церкви. Одночасно церква не заохочувала шлюби між людьми, які належали до різних соціальних верств. Вона також слідкувала за дотриманням, попри всі непередбачені обставини життя, домовленостей про шлюб. Заручившись, хлопець мав одружитися з дівчиною. При цьому церковні канони не вважали перешкодою до укладання шлюбного союзу незбереження дівочої незайманості.

Православна християнська церква відстоювала в староруському суспільстві одношлюбність. При цьому вона захищала інститут шлюбу від неправомірних дій як жінок, так і чоловіків. Як тільки відбувався вінчальний шлюб, дружина ("мужеска жена") попадала під захист церкви й християнського законодавства. Так "Церковний Устав" Ярослава Мудрого (XI ст.) забезпечував захист жінки від побоїв. Указаним законом передбачались різні розміри штрафу: від 5 до 40 гривен. Честь навіть чужої жінки захищалася від образи словом. Християнська церква також несла в сім’ю певну культуру статевих зносин: забороняла позашлюбні сексуальні зв’язки, вимагала від подружжя утримуватися від сексу в п’ятницю, суботу й неділю, під час великих церковних свят, у Великий та Успенський пости. Після пологів дружини приписувалось "не злягатись" чоловікові й жінці 40 днів, а хто "нетерплячий" - 20 днів, а "вельми нетерплячий" - 12 днів (диференціація для запобігання подружньої зради).

Церква ставала на захист дружини у разі порушення чоловіком подружньої вірності, одностороннього розірвання шлюбу чоловіком і спроби укладання нового шлюбу. Уставом заборонялося розлучення у випадку довгої хвороби, інших подібних негараздів, тим самим захищалася сторона, яка потерпала від нещастя. Не мала права й жінка відпускати (тобто проганяти) чоловіка в аналогічній ситуації.

У Київській Русі всіляко заохочувалось дітородіння. Церква опікувалась вагітними жінками, священики давали жінкам відповідні напучення, дбаючи про їхнє здоров’я. Наприклад, коли жінка відчувала себе вагітною, їй дозволяли не кланятися до землі під час богослужіння та в інших випадках, щоб не зашкодити дитині. Суворо засуджувалися спроби жінок перервати вагітність, вважаючи це "душогубством"

"Церковний Устав" Ярослава передбачав певні профілактичні заходи у різі неналежної поведінки жінки. Наприклад, якщо чоловік викривав, що жінка в нього щось краде, або якщо про це заявляв свекор, то на неї накладався штраф 3 гривні й вона каралась по-домашньому. Однак розлучення при цьому не здійснювалося.

"Устав" Ярослава дозволяв розлучення у випадках, коли дружина "утаювала" відомості про погані задуми щодо князя або життя її чоловіка, які стали їй відомі; коли вона "наводила" злодіїв на будинок чоловіка або сама здійснювала крадіжку за дорученням третіх осіб; коли дружина "їсть, п’є з чужими людьми і вдома не ночує"; коли "жінка ходить по "ігрищах", чоловік її відмовляє це робити, а вона його не слухає"; у випадку її перелюбства, однак "захопленого чоловіком або посвідченого добрими послухами". Були й інші приводи для розлучення, наприклад, фізична (сексуальна) нездатність чоловіка до шлюбу, нездатність чоловіка або жінки матеріально утримувати одне одного й ін.

З сивої давнини наші предки високо шанували матір, берегиню роду, і ця традиція в значній мірі збереглася після прийняття християнства. В умовах національно-визвольної боротьби українського народу XVI-XVII ст., виникнення козацтва жінка мала достатньо вільне становище. Нерідко вона була вимушена очолювати господарство, тобто була повноправною розпорядницею майна. За сімейним правом переважно на всіх землях України в ХУІІ-ХІХ ст. жінки в тій чи іншій мірі користувались правом успадкування майна, вони відігравали важливу роль не тільки в сімейному, але й господарському житті. Для порівняння необхідно відзначити, що в Росії у цей період успадкування було традиційно-патріархальним: майно переходило до старшого брата і тільки за його відсутності - до дружини, за відсутності дружини - до старшого сина.

Досить високий рівень демократичності української родини простежується в різних історичних пам’ятках, які відтворюють господарське життя, побут, звичаї. Про це, зокрема, свідчать колядки ХУІ-ХІХ століть. Дослідник російських зимових обрядів В.І.Чичеров відзначав, що в слов’ян здавна існувало два типи зимових обрядів. По-перше, так званий диференційований, який проводився із урахуванням кожного члена сім’ї. Зовнішньою його ознакою були колядки, з якими зверталися до кожної окремої особи в родині, бажаючи їй особистого добра і щастя. По-друге, узагальнений тип обряду, при проведенні якого бралась до уваги сімейна община в цілому (велика сім’я), обряд був звернений до глави сім’ї, інші члени сім’ї згадувались тільки у зв’язку з ним. До першого типу обряду В.І.Чичеров відносив насамперед колядування українців, болгар, румунів, а до другого типу - російське колядування (Чичеров В.И. Зимний период русского народного земледельческого календаря ХУІ-ХІХ веков. - М.: Госполитиздат, 1957. - С. 120-121).

Свідком цікавого прояву партнерських стосунків в українській сім’ї став у 1913 р. відомий український історик, етнограф Д.І.Яворницький. По дорозі на археологічні розкопки він дізнався, що в одного діда, Остапа Лигуна, із села Тритузного Солонянського району Дніпропетровської області зберігаються коштовні запорізькі речі - пістоль і срібний пояс. Коли вчений попросив показати старовинні предмети, виявилось, що вони знаходяться в скрині, де зберігаються найцінніші сімейні речі. Скриня зачинялась на два замки, від одного ключ був у діда, від другого - у баби. Таким чином, ніхто сам не міг відкрити скриню. На запитання: "Чому так зроблено?" - дідова жінка відповіла: "Такий порядок дід наш завів ще здавна, щоб удвох хазяйнували" (Шаповал І.М. В пошуках скарбів. - К.: Рад. письменник, 1963. - С.72-74).

Шлюбно-сімейні структури в українців були різними. У південних районах переважали нуклеарні сім’ї. Варіанти розширених сімей спостерігались у західних, південно-західних районах України.

В Україні довгий час, аж до кінця XIX століття основним способом регулювання сімейного побуту було звичаєве право, тобто система норм, що грунтується на звичаї. Згідно із цим правом шлюб являв собою договір ("змовини", "згоду") батьків нареченого і нареченої. Нерідко це оформлялося "шлюбними" листами. У них указувалися умови шлюбного союзу, розмір посагу нареченої і вкладу жениха, що складало економічну основу майбутньої сім’ї. Договір міг оформлятися й усно.

Обов’язковою умовою укладання шлюбу в українців була взаємна згода нареченої і нареченого і в той же час благословення батьків. У разі укладення шлюбу без згоди батьків молоді втрачали право на спадщину.

Звичаєве право регламентувало вік вступу в шлюб і вікове співвідношення молодого і молодої. У ХVIII-ХІX ст. типовою була практика раннього одруження. Це відповідало й інтересам Російської держави (було важливо для зростання чисельності населення, а особливо для поповнення армії). Відповідно до законів Російської імперії мінімальний вік одруження для чоловіків-українців становив 18, для жінок - 16 років. Одночасно заборонялося вступати у шлюб особам старших 80 років.

Відповідно регламентувався вік одруження й для інших народів, які проживали в Україні, хоча в кожного з них складались "свої" норми, етнічно-релігійні традиції. Взагалі всі релігії заохочували ранній шлюб, але кожна діяла по-своєму. Християнство тут займало найбільш нейтральну позицію, хоча й схвалювало багатодітність (воно перешкоджало розлученням, штучному припиненню вагітності). Іудаїзм і магометанство справляли активніший вплив на демографічний розвиток сім'ї. Це виявлялося, наприклад, у негативному ставленні до безшлюбності, схваленні ранніх шлюбів. Талмуд заохочував ранній вступ у шлюб, дозволяючи хлопцям одружуватись у 17-18, дівчатам - у 12 років.

Норми мусульманського права (шаріат), що визначали сімейні традиції деяких народів півдня України (татар, караїмів), допускали дуже низький мінімальний вік одруження (у 9-10 років для хлопчиків і дівчаток), вони були спрямовані на максимальне заохочення багатодітності. Бездітність за мусульманським правом вважалась великим гріхом і найважливішою причиною розірвання шлюбу. Вона була також приводом для того, щоб взяти іншу, другу дружину. Суворо засуджувалось штучне припинення вагітності.

Соціально-економічні умови, законодавство, традиції, вплив релігії - усе це сприяло високій народжуваності в Україні. У кінці XIX століття Україна мала серед європейських країн один з найвищих рівнів народжуваності (Пономарев А.П. Развитие семьи и семейно-брачных отношений на Украине. - К.:Наук. думка,1989.- С.55).

В українців, як і в інших народів, давно сформувалась досить складна система дошлюбного спілкування, дошлюбних відносин, що звичайно виявлялись у формі знайомств молоді, залицяння, сватання, заручин, допиток, оглядин, згоди. Для України, у порівнянні з іншими народами Російської імперії, було характерним те, що тут патріархальні принципи виявлялися набагато слабкіше. У дошлюбному спілкуванні, виборі шлюбного партнера молоді надавалася більша свобода.

Переважна частина населення було сільським. У селах молодь звичайно зустрічалася на святах, де влаштовувались танці, ігри; під час проведення спільних робіт ("толоки"), але частіше всього на вечорницях; а за межами свого села - під час проведення ярмарків. Однією з функцій вечорниць було спілкування у широкому розумінні слова нежонатої молоді, у кінцевому підсумку все ж спрямоване на підбір шлюбного партнера. Розваги вечорниць складали засіб для шлюбного відбору: юнаки й дівчата могли проявити себе чи то в роботі, чи то піснях, танцях, жартах, дотепності, і відповідно до своїх смаків вибрати собі наречених.

У сім’ї українців існувала обов’язкова черга вступу в шлюб: доки не одружиться старший брат або не вийде заміж старша сестра, молодші не мали права створювати свої сім’ї.

З кінця XIX ст. у виборі шлюбного партнера спостерігається більша самостійність. Молодь здебільшого сама почала вибирати собі нареченого; участь батьків у цьому процесі стала номінальною. Якщо батьки й виступали проти, то звичайно тільки в тих випадках, коли шлюби були нерівними у соціальному, національному, конфесійному відношеннях або коли один з майбутнього подружжя був набагато старшим.

У своїй більшості шлюби в Україні були патримоніальними (спадковими, родовими): при одруженні один із синів поселявся в домі своїх батьків. Однак були випадки, коли його приймала сім'я дружини. Зять у такому випадку попадав у становище приймака. Приймацтво в Україні оцінювалось, як правило, негативно. Такого поширення, як у Росії, воно не набуло. Залежно від мотивів виділялося: примусове (по волі батьків) приймацтво; приймацтво за бажанням; і за запрошенням. В основі першого типу були меркантильні міркування, наприклад, бажання батьків покращати економічне становище за допомогою багатшого свата. Потрапивши в дім тестя, зять-приймак мав "урізані" права. Наприклад, право на певну частку майна він одержував тільки після десяти років життя в домі тестя. Найбільш поширеним було приймацтво за запрошенням. Зятя запрошували батьки дружини тоді, коли в них не було синів або коли сім'ю очолювала вдова. Якщо зятя приймала вдова, він сприймався як глава сім’ї, одержуючи певні права на майно, що належало сім’ї батьків дружини. Приймацтво за бажанням не засуджувалося, але такого приймака не дуже шанували, адже він не був главою сім’ї. Важливе значення тут мало соціальне становище сім’ї. У сім'ях бідняків приймак частіше всього був рівноправним членом сім'ї, у багатих сім’ях він був у становищі найманого працівника, що не мав ніяких прав. Народ таку ситуацію відобразив у пісні словами:

Йде приймак з поля,

В світілоньку грає,

Йому мила з усіх мисок

Вечерю зливає.

Відповідно до звичаєвого права українців при укладенні шлюбу суворо дотримувалися ступеня рідні. Близька рідня вважалася перешкодою до укладення шлюбу. За народним звичаєм заборонялося одружуватися з родичами до четвертого ступеня спорідненості. Так, небажаними були шлюби між рідними, двоюрідними, троюрідними братами і сестрами; між дядьком і племінницею; тіткою і племінником; свекром і невісткою; зятем і тещею; шурином і зовицею, а також між вітчимом і падчеркою, мачухою і пасинком. Суворі шлюбні заборони існували й у відношенні кумів і їх нащадків, оскільки кумівство серед українців вважалось не меншим, ніж рідня.