Тема 10. Греки в україні

ПЛАН

1. Поява греків на території України.

2. Українські греки в добу тоталітаризму.

3. Відродження грецької освіти і культури в Україні на сучасному етапі.

ПОЯВА ГРЕКІВ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Греки, яких, за переписом 2001 р. налічується 91,5 тис. чол. (0,2% від усього населення України), живуть переваж­но в надазовських районах Донецької області і деяких містах Півдня. Переселення греків відбувалося в давні часи. Деякі най­давніші міста зберігають назви античного походження. Згодом неабияке значення відігравали спільність релігії і всебічні еко­номічні й культурні зв’язки Давньоруської держави з Візантією. Утвердження христи­янства (“грецької віри”) на Русі супровод­жувалося створенням відповідної церковної організації (митрополії), в якій особливо у перші століття провідну роль відігравали греки. Так, першу руську єпархію, яка виникла у 60-і роки IX ст., очолював грек Ми­хайло Сирин. Митрополити-греки були ав­торами ряду полемічних та моралістичних творів і користувалися заслуженим автори­тетом серед сучасників у Русі. Церковно-культурні зв’язки тривали і в наступні століття, майже до XX ст., зокрема через Київську Академію (з XIX ст. - Духовну Академію), колегії і духовні семінарії, в яких навча­лося багато греків. У Києві, Ніжині й ін­ших містах існували грецькі громади. У другій половині XVIII ст. греки входили до складу військових поселень Півдня. Згодом частина їх увійшла до міського населення як купці і ремісники. Найбільш компактний етнічний масив грецького населення бу­ло утворено у Північному Надазов’ї напри­кінці 1770-х рр. греками - переселенцями з Криму (близько 18 тис. чол.), після проголошення його незалежним ханством. Грецьке населення Криму сформувалося протягом тривалого часу за рахунок вихід­ців з Греції (VI ст. до н.е.) та інших, більш пізніх етнічних компонентів. Про це свідчить етнічна неоднорідність грецьких пере­селенців з Криму у Надазов’я.

Походження надазовських греків в ас­пекті їх колишньої метрополії (Греції), Криму, де вони тривалий час перебували, і Північного Надазов’я (терену сучасного розселення) досліджене недостатньо. Серед них відомі дві мовні групи: “румеї” (у розумінні підлеглі Східно-Римської імперії, християни, візантійці), що розмовляють новогрецькою мовою і “уруми”, які роз­мовляють тюркською мовою, близькою до кримськотатарської. Після переселення з Криму у 1779 р. греки-елліни (румеї) заснували у Надазов’ї місто Маріуполь і 12 сіл біля нього: Сартана, Чермалик, Каракуба, Нова Каракуба, Малий Янисоль, Стила, Волноваха, Константинополь, Великий Янисоль, Чердакли, Ялта й Урзуф; греки-татари (уруми) заснували 10 сіл: Старий Крим, Карань, Ласпі, Бешеве, Багатир, Улакли, Камара, Старий Керменчик, Новий Керменчик, Мангуш. Пізні­ше, у 1829 р. грецькими переселенцями із Туреччини було засновано с. Анадоль.

Надзвичайно складна історія надазовсь­ких греків обумовила появу різних, часом протилежних концепцій їхнього етногене­зу. Вони детально розглянуті в історіогра­фічній праці М.Араджионі у збірнику “История и археология Юго-западного Крыма”. Одні з дослідників (Ф.Хартахай, В.Кондараки та ін.) розглядали румеїв як прямих нащадків стародавніх еллінів, які пересе­лилися в Крим у IV-V ст. до н. е. і асимі­лювали там своїх попередників (кіммерій­ців, таврів, скіфів та ін.). Інші (А.Якобсон, Т.Чернишова) вважали, що переселення предків румеїв у Крим відбувалося протя­гом досить тривалого часу (VI-XVIII ст.) із різних регіонів Малої Азії, Балкан та острівної Греції.

Походження тюркомовних греків (уру­мів) пов’язували з аланами (В.Григоро­вич), готами (Ф.Браун), змішаним гото-аланським населенням (Г.Тимошевський), конгломератом автохтонних і прийшлих племен, які зазнали в Криму візантізації (А.Берт’є-Делегард), грекомовними християнами, що переселилися в Крим з Малої Азії і піддалися тут мовній асиміляції з бо­ку кримських татар або ще раніше турків (Т.Сорока, І.Пономарьова).

Складність процесу формування над­азовських греків підтверджують досліджен­ня мовознавців. Зокрема, греки-румеї є не­однорідними з лінгвістичного погляду - вони поділяються на кілька діалектних груп, які відчули на собі вплив тюркських мов. З іншого боку, уруми, на думку дослідників, за мовою належать до самостійної тюркської групи, яка відрізняється від кримськотатарської і турецької мов.

Незважаючи на мовні відмінності, внаслідок певної спільності етногенезу і етнічної історії, тривалого перебування в межах одних і тих же країн, постійного всебічно­го спілкування, в обох групах надазовських греків, румеїв і урумів, сформувалось багато спільних культурно-побутових рис.

Однією з найвідоміших була грецька громада Одеси, заснована в 1794 р., яка зростала за рахунок емігрантів з Греції і відігра­вала значну роль у міжнародній торгівлі, розвитку міста, його економіки і культури.

У межах Одеси і навколишніх теренах існували грецькі військові формування. Вони були утворені згідно наказу Катерини II 19 квітня 1795 р. “О поселении в окрестностях Одессы греков и албанцев, в последнюю войну в Архипелаге служивших”. Створений ними трьохротний дивізіон, що складався спочатку з 348 чоловік, одержав значні земельні ділянки й інші пільги. Цей дивізіон значною мірою складали грецькі моряки, які діяли на боці Росії під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. під командуванням Ламброса Каціоніса. За повідомленням Катеринославського генерал- губернатора М.М.Бердяєва, у квітні 1797 р. греки були розміщені у форштадті і на ділянках, що прилягали до Грецької вулиці і становили понад 15% населення міста. Однак внаслідок негативного ставлення Павла І до зовнішньої політики Катерини II через місяць грецький легіон було реформовано, а землю відібрано. В серп­ні 1803 р. у відповідь на численні скарги греків і албанців було сформовано грецький легіон чисельністю 584 чол. із штаб-квартирою у 23 верстах від Одеси - на Сухому Лимані. Він брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1812 рр. У листопаді 1810 р. Одеський грецький піхотний батальйон було перетворено на військове поселення в районі слободи Олександрійської. У травні 1819 р. його було остаточно розформовано, а частина військових службовців була направлена до Балаклавського грецького піхотного батальйону. Цей батальйон було створено раніше на базі так званого “албанського війська” - піхотного полку, сформованого у 1779-1783 рр. із греків та інших балканських народів - мешканців Таганрога, Керчі, Єнікале у складі Катеринославського козацького війська.

Крім Одеси, відомими були грецькі гро­мади в містах Миколаєві, Ізмаїлі, Акермані, Рені, Кам’янці-Подільському та ін. На початку XIX ст. після російсько-турецьких воєн помітно зросла чисельність гре­ків у селах Бессарабії.

УКРАЇНСЬКІ ГРЕКИ В ДОБУ ТОТАЛІТАРИЗМУ

Доба національних революцій та гро­мадянської війни залишила по собі тяжку спадщину. Суцільної руйнації зазнали промисловість та сільське госпо­дарство, шляхи сполучення й транспортні засоби - на той час переважно залізниці та гужовий транспорт. Та найтяжчими, безумовно, були кількісні втрати населен­ня України, в тому числі й національних меншин. Багато людей поглинув молох війни. Чимало представників різних національностей, у тому числі греків, були зму­шені емігрувати за кордон. До еміграції вдавалися, як правило, дворянські родини, промислова та фінансова аристократія, інтелігенція, тобто найактивніші й найосвіченіші верстви грецької діаспори та ін­ших національних спільнот. Ці люди забез­печували не стільки їх демографічне відтворення на українських теренах, скільки збереження етнокультурної ідентичності в інонаціональному середовищі.

Щоправда, паростки національного ру­ху серед маріупольських греків давалися взнаки й у 1920-і рр. За відомостями спе­ціальної комісії ВУЦВК у 1920 р. маріу­польські греки вступили у відносини з та­ганрозькою організацією “Прометей”, яка мала метою встановлення зв’язків з Гре­цією для гуманітарної допомоги голодуючому населенню. Вони обрали навіть пред­ставників від сіл Маріупольщини, які по­винні були репрезентувати грецьке насе­лення краю. Та далі цього справа не пішла. У 1921 р. один з організаторів колишньої Всеросійської спілки еллінів, Костомаров, намагався встановити зв’язки з місцевими греками, які висловлювати бажання емігрувати до Греції. Проте обставини та ре­зультати цих контактів залишаються й досі невідомими (за тодішнім адміністративно-територіальним поділом дані українські етнічні землі з мішаним населенням входили до складу УСРР).

Відчутними були й демографічні втрати греків, пов’язані з воєнною добою, до яких суттєво додалися наслідки голоду 1921-22 рр. Кількість грецького насе­лення в Криму скоротилася майже на третину - з 23849 (3,3% загальної кількості населення) в 1913 р. до 16036 осіб (2,2%) у 1926 р. Подібні демографічні тенденції спостерігатися й в інших регіонах, зокрема в Приазов’ї.

У січні-лютому 1923 р. Донецький губвиконком Ради робітничих, червоноармійських та козацьких депутатів доручив Донстатбюро провести суцільний подвір­ний перепис населення губернії, до складу якої в повоєнний час увійшла й Маріупольщина. За даними перепису 1923 р., у губернії мешкало 86615 греків (3,43% загальної кількості населення). З них 41773 - особи чоловічої (48,2%) і 44842 (51,8%) - жіночої статі. Переважна більшість греків проживала у сільській місцевості - 80477 (93%). Грецьке насе­лення мешкало в 123 населених пунктах: 70 селах, 26 хуторах, 19 селищах, п’ятьох “деревнях”, одній слободі, одній станиці та одному колгоспі. Найчисельнішими були поселення греків на Маріупольщині. Це – Ялта (4842), Мангуш (4613), Велика Янисоль (4470), Сартана (4289), Старо-Бешево (4158), Стида (4128), Богатир (3678), Стара Ігнатівка (3470), Чермалик (3445), Стара Карань (3369), Старий Керменчик (3224), Нова Каракуба (3112). Грецькі села були розташовані у восьми районах Маріупольської округи (39 сіл) та в семи районах Юзівської округи (21 село). У Бахмутській окрузі греки мешкали у п’яти селах; у Та­ганрозькій та Шахтинській округах було по два грецьких села. Одне село з грецьким населенням було в Луганській окрузі. У містах Донеччини проживало 6138 греків. Та найбільшими були грецькі громади міст: Маріуполя (3365), Таганрога (672) та Юзівки (298 осіб). В інших містах мешкало 1166 чол. За кількісними показниками грецька людність посідала в Маріуполь­ській та Юзівській округах друге місце відразу за українцями, а в деяких районах цих округ займала навіть перше місце. Відтак найчисельнішими були поселення греків на території Маріупольської (53865) та Юзівської (26471) округ. Якщо порів­няти кількість греків Маріупольської окру­ги у 1923 р. з аналогічним показником 1897 р. у межах Маріупольського повіту (48298 осіб), то стає очевидним, що при­ріст у 5,5 тис. осіб упродовж 26-річного періоду в дійсності засвідчує доволі значні демографічні втрати в абсолютній величині відтворення грецького населення, їхні мас­штаби стають більш зрозумілими, коли взяти до уваги кількісні показники зрос­тання числа греків у Маріупольській окрузі з 1923 до 1926 р.: з 53865 осіб до 64,2 тис. Тобто приріст населення (навіть за умов міграції греків інших регіонів, помилок у процесі перепису та в підрахунках підсум­кових результатів, а також з урахуванням населення грецьких сіл, які за новим ад­міністративно-територіальним поділом уві­йшли до складу Сталінської округи) склав понад 10 тис. осіб за три роки.

Дані про кількість грецького населення в Україні містять і підсумки Всесоюзного перепису населення 1926 р. Характерною особливістю цього перепису було те, що національна належність опитуваних визначалася за етнічним принципом. Зокрема, рідною мовою вважалася та, якою опитуванні найкраще володіли. Згідно з матеріа­лами перепису, в Україні кількість греків становила 104666 (0,36% всього населен­ня республіки та 25% всього грецького населення СРСР). З них 93,9 тис. (89,2%) жили в сільській місцевості. Найкомпактніші поселення греків були розташо­вані у Степовому та Гірничому районах, зокрема в Сталінській окрузі (33,5 тис.), а також у Маріупольській (64,2 тис.) та Одеській (3,5 тис.) округах. Дані перепису засвідчили й поширення асиміляційних процесів, що виявилося у витісненні з по­стійного ужитку рідної мови. Ця тенден­ція, хоча й різною мірою, була характер­ною практично для всіх верств та категорій населення. Рідною мовою володіли та вва­жали її основною для спілкування 86843 особи, або 82,9% усіх греків, у тому числі 4818 греків, які мешкали у містах, і 82025, що проживали в селах. Переважна більшість греків-селян використовувала рідну мову в повсякденному вжитку (близько 80%). Тільки третина грецького населення міст спілкувалася рідною мо­вою. На жаль, відомості про писемність рідною мовою відсутні.

Своєрідним показником інтенсивності процесу мовної асиміляції на той час виступає зростання кількості греків, які по­чали масово вивчати російську мову (в містах - 2/3, у селах - 17%). Однак питома вага греків, які володіли українсь­кою мовою, не перевищувала 1-2%. За даними комісії ВУЦВК з обстеження грецького населення в Сталінській окрузі, станом на вересень 1925 р. більшість меш­канців висловила бажання еллінізуватися, ніж вивчати українську мову. Тобто аси­мілювалися греки у напрямі панівної нації в СРСР. Тож на початку - в середині 1920-х рр. грецьке населення в Україні зазнало як кількісних, так і якісних втрат (соці­альний, професійний, майновий статуси) в своїй соціодемографічній структурі. Проте в цілому греки в цей період збереглися як етнос, спроможний на своє демографічне відтворення та відстоювання етнокультур­ної самобутності в нових соціокультурних і політичних умовах.

У квітні 1924 р. була сформована Цен­тральна комісія у справах національних меншин (ЦКНМ) при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті (ВУЦВК), яка проіснувала до 1941 р. У жовтні 1924 р. ВУЦВК та Рада народних комісарів (РНК) УСРР затвердили поло­ження про ЦКНМ та її місцеві органи, аналогічні комісіям при виконкомах рад усіх рівнів у республіці, а також про Бюро у справах національних меншин. Ці оргструктури доповнювалися інститутом упов­новажених та інструкторів. При місцевих комісіях створювалися підрозділи, на які покладалося завдання роботи серед окре­мих національних груп. Так, при комісії національних меншин Маріупольського окрвиконкому у серпні-вересні 1925 р. було організовано “комісію з вивчення грецької національності”.

Однак впровадження системи національно-територіального районування, тоб­то створення адміністративно-терито­ріальних одиниць на національних засадах (селища та сільські ради), розпочалося в радянській Україні у 1923 р., ще до постан­ня ЦКНМ. Щоб полегшити їх організацію, IV сесія ВУЦВК восьмого скликання пос­тановою від 19 лютого 1925 р. “Про низове районування” дозволила в процесі ви­окремлення національних адміністратив­но-територіальних одиниць зменшувати визначену раніше норму представництва іноетнічного населення вдвічі і більше. Тобто для сільради замість 1000 мешкан­ців - 500, для національних районів замість 25 тис. мешканців - 10 тис. Органи влади та управління в цих адміністративних утвореннях не відрізнялися за своєю компетенцією від аналогічних міс­цевих органів в усій республіці. Специ­фіка їхньої діяльності, головним чином, полягала у вдоволенні потреб національ­них меншин у мовній та культурній сфе­рах. Зокрема, в положенні “Про забезпе­чення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української культури” від 6 липня 1927 р. був спеціальний розділ про вживання мов у національно-територіальних адміністративних одиницях. Перед­бачалося, що в них “для офіційних зносин” вживається мова національної більшості цього регіону, якою повинні володіти міс­цеве керівництво та держанні службовці. У місцевостях, де нацменшини становили більшість населення, створювалися окремі національні камери народних судів, які обслуговували національні меншини й проводили судочинство відповідною мо­вою. У 1929 р. функціонувало 83 таких камери, у тому числі 46 єврейських, 23 ро­сійські, дев’ять німецьких, три болгарські, дві грецькі.

29 лютого 1928 р. ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили нове положення про ЦКНМ, яке узагальнило практику роботи за три роки. Виправдана на ділі ідея створення окремих національних адміністративно-територі­альних одиниць була закріплена в статті 19 Конституції УСРР 1929 р.

Грецькі сільради були виділені в Украї­ні ще наприкінці 1925 - на початку 1926 р. З липня 1926 р. при Будинку на­родів Сходу в Києві існувала грецька тру­дова колонія, яка складалася із 109 осіб (88 чоловіків, 21 жінка) та 90 їхніх дітей, тобто із 199 осіб. Колонія охоплювала значну частину київських греків, яких, за даними перепису 1926 р., налічувалося 289.

У серпні 1925 р. постановою Малої Президії ВУЦВК для обстеження грецько­го населення Маріупольської та Сталін­ської округ було відряджено спеціальну комісію, яка провела підготовчу роботу для реалізації заходів із районування. Варто за­значити, що з 104666 українських греків (100%) у селах з переважною більшістю грецькою населення мешкало 91368 осіб (87,2%), а в національно мішаних - тільки 2535 (2,5%).

8-11 січня 1927 р. відбулася перша Всеукраїнська нарада з проблем роботи серед нацменшин, де були узагальнені підсумки діяльності комісії. У роботі на­ради брала участь грецька секція, до складу якої входили Кавур, Мажан, Пітонов, Тазбаш, Шашкін, Ялі. На той самий час припадає початок роботи з вивчення діа­лектів приазовських греків, їхньої історії та етнографії. До неї залучили відомих на той час фахівців - співробітників науково-дослідного інституту порівняльного вив­чення літератури й мови Заходу і Сходу при Ленінградському держуніверситеті М.Державіна та І.Соколова. Останній навіть встановив контакти із створеною в Афінах комісією, що займалася виданням “Історичного словника грецької мови”, для розробки найкращої методики досліджень.

У травні 1928 р. ВУЦВК ухвалив пос­танову “Про оформлення національних грецьких районів на терені Маріупольської округи”. За постановою, ВУЦВКом було створено два грецьких райони на території Маріупольської округи - Мангушський (12141 чол., або 58,9% загальної чисель­ності населення) та Сартанський (15470 чол., або 77,2%). В жовтні 1928 р. було створено й Велико-Янисольський район у Сталінській окрузі (19245 чол., або 58,6%). Загальна кількість грецького насе­лення у трьох виокремлених районах ста­новила 46856 осіб.

На той час на території Маріупольської округи було 20 грецьких національних сільрад, у тому числі сільрад румеїв (греків-еллінів): Анадольська, Бугаська, Келдерівська (виділена з Чермалицької в 1928 р.), Македонська, Мало-Янисольська, Ново-Каракубська, Ново-Янисольська, Сартанська, Урзуфська, Чердаклицька, Чермалицька, Ялтинська; сільрад греків-татар - 8: Ліаспінська, Мангушська, Ново-Каранська, Ново-Керменчицька, Старо-Керменчицька, Старо-Каранська, Старо-Ігнатівська, Старо-Кримська. У Сталінській окрузі їх було 10, у тому числі сільрад греків-еллінів - 4: Велико-Каракубська, Велико-Янисольська, Константинопольсь­ка та Стильська; сільрад урумів (греків-татар) - 6: Богатирська, Комарська, Ново-Богатирська, Старо-Бешівська, Ново-Бешівська та Улаклицька. Окрім того, в селищі Ново-Ігнатівка мешкало 1120 чол., які вважали себе греками, хоча й розмов­ляли молдовською мовою (її мешканці – нащадки грузинів, що переселилися туди з Криму разом з кримськими греками в 1780 р., які заснували слободу Георгіївку, згодом Ігнатівку (на честь митрополита Ігнатія) і наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. змішалися з волоськими та молдовськими переселенцями. В офіційних документах ХІХ ст. Ігнатівка (Гнатівка) іменувалася грузинською слободою. Старі мешканці слободи ХІХ ст. називали її Дюрджі, що в перекладі з турецької означає “Грузія”, а себе “гюрджуллер” (грузини). Їхні нащадки вважали себе греками (або греко-татарами). У 1885 р. ігнатівські волохи відділилися й заснували на відстані 10 км від старого села Новогнатівку (нині у складі Володарського району).

За підрахунками С.Ялі, на 92120 сільських греків Маріупольщини та Сталінщини кількість греко-татар складала 42359 осіб, або 45,9%. Відтак урумо-румейська проблема створила чимало труд­нощів для роботи ЦКНМ та місцевих комісій, зокрема в організації культурно-освітньої роботи, яка потребувала враху­вання специфіки етнічної історії приазовських (маріупольських) греків. Коли особ­ливості мовної ситуації, зокрема білінгвізм українських греків, були усвідомлені пред­ставниками місцевої влади, це викликало таку розгубленість, що Сталінський окрвиконком навіть надіслав до ВУЦВК доповідну записку з проханням порадити, як чинити далі з еллінізацією греків, які розмовляють “татарсько-турецькою мовою”.

На території національних районів були організовані школи з грецькою мо­вою викладання, а також бібліотеки, хати-читальні та курси вивчення рідної мови. У 1925 р. в Донецькій губернії існувало 35 грецьких шкіл, у тому числі шість повних семирічок та чотири неповні. У липні - серпні 1926 р. Всеукраїнськими цент­ральними курсами перепідготовки вчителів для шкіл національних меншин було організовано навчання грецьких вчителів на базі Маріупольського педагогічного техні­куму, де діяв грецький відділ. У 1928-1929 рр. в Маріупольській та Сталінській округах працювало 65 грецьких шкіл, в тому числі у греко-еллінських селах - 30. Та в порівнянні з загальною чисель­ністю грецького населення кількість профільних освітніх закладів була надзвичайно обмеженою. Станом на 1929/30 н.р. тільки 26,5% учнів грецької національності навчалися в грецьких шко­лах та школах з “греко-татарською” мовою викладання. У 1930-1931 рр. заходами ЦКНМ було організовано Маріупольський грецький педтехнікум на базі грецького відділення, яке існувало з 1926 р. У 1932/33 н.р. в технікумі налічувалось 405 студентів, у тому числі 258 греків-еллінів, 104 представники греків-татар та 43 - татар. Проте в тому ж н.р. з технікуму було відчислено 105 осіб (65 греків-еллінів, 24 - греків-татар та 66 татар).

Водночас пожвавилася видавнича діяльність, спрямована на задоволення потреб українських греків. Якщо за період 1917 - 1925 рр. в Україні було видано всього три книги грецькою мовою, то впродовж 1926 - 1930 рр. - 133. Друкува­лася й грецька періодика: газети “Колехтівістіс” (орган Донецького обкому та Маріупольського міськкому КП(б)У; жовтень 1930 - 1937 рр.) та “Большевікос” (орган РК ВКП(б) та райвиконкому станиці Кримської Азовсько-Чорноморського краю; 1931 - 1937 рр.), а з 1932 р. – “Кокінас Капнас”. З 1934 р. виходив дру­ком альманах “Неон Зоі”. В 1920 - 30-і рр. виходили й інші видання, які припинили своє існування в 1937-1938 рр.

У листопаді 1928 р. на IV сесії ВУЦВК у Харкові було організовано виставку, присвячену історії та етнографії приазовських греків (за матеріалами Маріупольського краєзнавчого музею). У 1933 р. в Маріу­полі почав працювати грецький театр. Та все ж механічне створення національних адміністративно-територіальних одиниць не розв’язувало більшості проблем еко­номічного та культурного розвитку приазовських греків, оскільки цей процес був підпорядкований політичній доцільності й мав метою одне - залучити греків до радянського будівництва.

Наприкінці 1920-х рр. в історії Ра­дянською Союзу розпочалася нова доба. Вона увійшли в аннали історії як одна з найтрагічніших та найжахливіших сторінок життя народів, які населяли СРСР. Нечувані соціальні катаклізми (колективізація, індустріалізація), маховик нищівних репресій проти свого народу - все не за своїми масштабами далеко перевершило навіть соціально-політичні процеси, відомі в світовій історії як первісне нагромаджен­ня капіталу та практика найкривавіших диктатур довоєнної Європи. Характерною рисою тогочасної радянської дійсності стала цілеспрямована політика декоренізації національних культур, освіти й науки.

Однак “проблеми” з грецьким населен­ням у радянської влади почалися ще до 1930-х рр. Зокрема, хоча кількість греків - членів ВКП(б) й визнавалася задовільною (станом на січень 1927 р. - 793 особи, в тому числі 198 жінок), та все ж була дале­кою від запланованих у верхах показників. У квітні 1928 р. в Україні у 29 грецьких комнезамах налічувалося тільки 352 члени партії, що майже одностайно розціню­валося як провал партійної політики на селі. З огляду на те, що грецьке населення Маріупольщини було краще забезпечене землею, ніж мешканці навколишніх сіл, виникали земельні конфлікти між грець­кими та українськими або національно мішаними сільрадами. Так, украй загострився земельний конфлікт 1925 р. між українським селом Успенівкою та грець­ким Улакли. Земельно-судова комісія ухва­лила рішення на користь першого. Резуль­тати обстежень оскаржувалися греками в центральних земельних органах, але ухвала залишалася в силі. Надалі сільські греки взагалі остерігалися звертатися до місцевих органів влади у справах землевпорядкуван­ня, не без підстав вважаючи, що у них можуть відібрати надмір земельних ділянок.

В 1927 р., під час перевиборів місцевих рад на селі у грецьких районах, близько третини їхнього складу виявилося із числа заможних селян. Це викликало гостре занепокоєння партійних та радянських органів, які вважали новий склад рад “кла­сово невитриманим”. Ситуацію невдовзі виправили. На виборах 1929 р. під могут­нім тиском партійців “заможний елемент” було витиснуто з сільрад. 19% складу грецьких сільрад відтепер становили члени партії.

На початку 1930-х рр. ситуація в грецьких районах знову загострилася через примусову колективізацію.

Якщо в 1927 р. кількість осіб грецького походження, позбавлених виборчих прав, складала 6,2%, то в 1930 р., у розпал колективізації, вона сягнула майже 20% загальної кількості дорослого населення. Наступ на “куркульські елементи” торкнув­ся передусім грецьких середняків та осіб, які займалися традиційною для греків тор­говельною діяльністю. За таких обставин до “чорних списків” потрапила значна час­тина працездатного грецькою населення. Окрім того, система партійних висуванців, здебільшого іншої національності, спричинилася до міжетнічних конфліктів, які спостерігалися на початку 1930-х рр. прак­тично в усіх районах Донбасу. “Чужинці-висуванці” протягом стислого часу обій­няли керівні посади у місцевому апараті управління та сільських радах. Грецьке представництво в районних та сільських органах влади скоротилося в середньому до 32-42%. Така політика центру об’єк­тивно сприймалася на місцях як антигрецька (антиболгарська, антинімецька), що загострило міжнаціональні та соціальні відносини у Приазов’ї.

У 1932 р. Сартанський та Мангушський національні райони були ліквідовані. Впродовж 1930-х рр. припинилася діяль­ність культурно-освітніх та навчальних закладів, які забезпечували потреби нац­меншин у професійних кадрах.

У другій половині 1930-х рр. розпо­чалися масові репресії грецького населен­ня в Україні. Під широкомасштабні акції комуністичних каральних органів підпали не тільки греки, що постійно мешкали на українських теренах, а й грецькі піддані, які з різних причин тривалий час перебу­вали в СРСР. Наказом наркома внутрішніх справ СРСР М.Єжова за №233 передбачалося проведення спеціальних заходів з “розгрому шпигунсько-диверсійних кон­тингентів”, які начебто складалися з греків, латишів та представників інших націо­нальностей. У 1937 - 1938 рр. внаслідок арештів у Києві, Донецьку, Маріуполі, Харкові, Дніпропетровську було ув’язнено відомих діячів грецької культури та науки, в їх числі С.Г.Ялі, В.В.Галлу, Г.А.Кос­топрава та ін. Водночас впроваджувалися заходи і фабрикації загальносоюзної спра­ви “націоналістичної організації греків СРСР”, яка начебто мала метою створення в районах, де переважало грецьке населен­ня, “буржуазно-фашистської держави”. Відтак у справах грецьких “контрреволюційних” організацій у 1937 - 1938 рр. було заарештовано 5474 особи.

Серпень 1938 р. став часом суцільної розправи: було закрито грецькі школи, газети та видавництва, їхні співробітники репресовані як іноземні шпигуни. За да­ними протоколів Особливої наради НКВС, тільки у січні - березні 1938 р. “особлива трійка” (за підписами М.Єжова та О.Вишинського) винесла смертні вироки 3125 грекам. 109 було відправлено до ГУЛАГу терміном на 5 - 10 років. У вересні 1938 р. “трійка” на Донеччині (тоді Сталінщині), до складу якої входили О.С.Щербаков - секретар обкому (іноді його підміняв теж секретар ОК П.М.Любавін), начальник УНКВС області Чистяков та прокурор Руденко ухвалили смертну кару для 345 греків, а 49 відправили до сталінських таборів. Окрім представників національ­ної інтелігенції, постраждали практично всі соціальні верстви, зокрема чимало грецьких селян середнього статку та навіть незаможників, які мали більші земель­ні наділи, ніж українські чи російські селяни. Сільські греки у своїй масі негатив­но сприйняли колективізацію. На думку каральних органів, вони являли собою по­тенційно небезпечний контингент насе­лення, що й зумовило превентивний те­рор.

Початок Другої світової війни на дея­кий час загальмував машину тоталітарних репресій, які, попри все, не припинялися й у добу воєнного лихоліття. Національні меншини в цей час розглядалися радянською владою як потенційна “п’ята колона”, котру треба усунути, вислати подалі від стратегічних регіонів, до віддалених те­риторій Сибіру та Середньої Азії.

Водночас надзвичайно складна ситу­ація на початку війни потребувала мобі­лізації всіх наявних матеріальних та люд­ських ресурсів. Відтак ідеологічні догмати на певний час вкотре поступилися місцем політичній та військовій доцільності залу­чення всіх народів СРСР до боротьби з фашистською навалою. Згадали навіть про православну церкву як консолідуючий чинник та про емігрантів - колишніх офіцерів царської армії в країнах Європи, які могли ввійти до антифашистського руху опору. Тож і представники нацменшин стали на певний час “братами і сест­рами” у відомій промові Сталіна 3 липня 1941 р. Чого були варті обіцянки тоталітарної держави, вони дізналися до­волі швидко.

Помилки та прорахунки сталінського керівництва змусили народи багатонаціональної країни покласти на вівтар пере­моги життя мільйонів співвітчизників. Свій внесок у боротьбу з фашизмом зро­били й українські греки. На кримській землі під керівництвом грека М.Маке­донського (пізніше Героя Соціалістичної Праці) успішно діяло партизанське з’єд­нання. Серед його особового складу було чимало греків. Так, начальником розвідки з’єднання став грек Ф.Якустіді. Опір за­гарбникам чинило й грецьке населення Криму та Приазов’я. Так, село Лаки Бах­чисарайського району за підтримку парти­занського руху німці спалили дощенту ра­зом з населенням, не пожалівши ані дітей, ані жінок.

Греки брали активну участь і в місце­вому підпіллі. У селі Кісек-Аратук (тепер Калинівка) Сімферопольського району діяла підпільна група під керівництвом К.Д.Апостоліді, яка налічувала 26 чо­ловік. Разом із батьком та матір’ю до неї входили три його брати та ще двадцять місцевих жителів. Чимало грецьких патріотів-підпільників були розстріляні та зака­товані гестапівцями або загинули в ході збройної боротьби. Серед них Софія Апостоліді та її син Іван, Євтихій Дем’янов, Анастас Тріандофілов, колишній голова Карасубазарського міськвиконкому, М.Спаї та сотні інших, імена яких занесено до скорботної Книги пам’яті.

Відзначилися греки і на фронтах війни. Звання Героя Радянською Союзу 16 трав­ня 1944 р. за особисту мужність при звіль­ненні м. Армянська (Крим) та при штурмі Ушунських позицій отримав Костянтин Якович Талах, уродженець с. Максимівка (тепер Волноваського району Донецької області), вчитель за освітою, на війні - командир 690-го стрілецького полку 126-ї стрілецької дивізії 2-ї гвардійської армії 4-го Українського фронту. За військову звитягу, виявлену в бою в районі с. Мекензія (поблизу Севастополя) звання Героя Радянського Союзу вдостоєний уродже­нець с. Богатир (тепер Ведиконовоселівського району Донецької області) старший лейтенант Ілля Федорович Тахтаров. Тре­тім Героєм Радянського Союзу (посмерт­но) з українських греків став льотчик-випробувач, пілот першого радянського реактивного літака БШ-І Григорій Якович Бахчиванджі. Він народився у сім’ї маріу­польських греків на Кубані, однак вважав Маріупольщину своєю малою батьків­щиною. Ще кілька греків, за походженням з різних регіонів СРСР, отримали звання Героя Радянського Союзу в боях за звільнення України: гвардії капітан Феофілакт Зубалов (Грузія), старший лейте­нант Костянтин Хаджиєв (Вірменія). Кілька сотень бійців та командирів Ра­дянської армії, греків за національністю, були відзначені високими державними на­городами за самовіддану боротьбу з фашистськими загарбниками.

Та глибока “вдячність” сталінського керівництва не змусила себе довго чекати. Навесні - влітку 1944 р. маховик репресій знову запустили на повні оберти, а щоб не “опікуватися” кожною особою окремо, де­портували цілі народи, які відтепер стали “поплічниками” ворога. Трагічна історія депортації народів торкнулася й кримських греків. Станом на 28 травня 1944 р. в Криму мешкало 16248 греків. Однак виселення розпочалося з кримських татар. Та виселення татар здалося замало, і 2 червня 1944 р. з’явилася чергова постанова ДКО за №5984 сс, якою органи НКВС зобов’язали виселити з території Кримської АРСР 37 тис. осіб – “злісних німецьких поплічників” із числа болгар, греків та вірменів. На виселення відводився термін з 1 до 5 липня 1944 р. Проте вже наприкінці червня чекісти “достроково” завершили справу, відрапорту­вавши про виселення 38202 осіб - 15040 греків, 12422 болгарина, 9621 вірменина, 1119 німців, італійців, румунів та пред­ставників інших національностей, їх роз­селили в Гур’євській області Казахської РСР (5160), Башкирській АРСР (5206), Марійській АРСР (600), Свердловській (10702), Молотовській (9867), Кемеров­ській (6167) та Кіровській (500) областях РРФСР. Окрім того, в ці ж дні (26-27 червня) за постановою ДКО за №6100 сс із Криму було депортовано у Ферганську область (Узбецька РСР) 3652 іноземних громадянина, у тому числі 3531 - грець­кого, 105 - турецького та 16 - іранського підданства.

У кримських архівах збереглися сумно­звісні документи тієї, позначеної нелюдською жорстокістю, епохи - “Акти про прийняття худоби, сільгосппродукція та іншого майна по господарствах...”, які документально засвідчують злочини тоталітарною режиму. Наведемо стислу довідку за актом №98 від 26 червня 1944 р. про вилучення матеріальних цінностей у гр. Арнаутопуло, мешканця Ялти, що проживав по вул. Батурина, 10. У нього конфіскували двоповерховий будинок та чотири хліви, город (200 кв.м.), виноградник та сільськогосподарський реманент: лопат - 4, діжок - 6, санок - 2, оліфи - 6 л, охри - 2 банки, електроінструмент, а та­кож домашній скарб: ліжка - 3, столи - 4, стільців – 12, шафу та гардероб, буфет, люстри – 2, годинник-бігунець - 1, матрац вовняний – 1, ковдра - 1, цинкових відер - 2, пилки – 2, сокири - 4, терези з вагами. Таких сумних документів в ар­хівах збереглося тисячі.

Депортація колишніх грецьких та ту­рецьких підданих продовжувалася й піз­ніше. 1 серпня 1949 р. за розпорядженням МДБ СРСР з Чорноморського узбережжя (Одеська, Херсонська, Миколаївська, Ізма­їльська області) в м. Алма-Ату (Казахська РСР) було вислано 33 родини (53 особи) турецьких та 267 родин (395 осіб) грецьких підданих.

Особи, депортовані з Криму, буди від­несені до категорії спецпоселенців, виселених довічно. Постановою Президії Вер­ховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 р. “Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового та постійного посе­лення осіб, виселених із районів Радянсь­кого Союзу в період Вітчизняної війни” встановлювалася надзвичайна міра пока­рання за втечу зі спецпоселень - 20 років каторжних робіт. Тільки в 1956 р. з греків та інших депортованих народів нарешті зняли жахливе звинувачення у зраді Бать­ківщини та пособництві окупантам, їх поновили в громадянських правах. Проте права на повернення до Криму та у Приазов’я вони так і не отримали. Дехто з них згодом перебрався поближче до теплих морів, але в Криму ніхто не збирався повертати нащадкам “спецпоселенців” кон­фісковане майно. Тільки 14 листопада 1989 р. Верховна Рала СРСР прийняла Декларацію “Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти на­родів, що були піддані насильницькому переселенню, та забезпечення їхніх прав”. Згідно з Декларацією було прийнято ряд нормативних документів, зокрема Закон РРФСР “Про реабілітацію репресованих народів” від 26 квітня 1991 р. Вони декла­рували пільги для депортованих, зокрема виділення значних державних коштів для тих, хто висловить бажання повернутися на старі місця проживання. Та після роз­паду СРСР про декларовані гарантії за­звичай забули.

Після проголошення на територіях колишніх союзних республік незалежних держав їхні уряди, намагаючись якось зарадити справі, уклали кілька міждер­жавних угод, що стосуються допомоги тим представникам нацменшин, котрі заба­жали повернутися до рідного краю, зокре­ма до Криму та у Приазов’я. Однак треба визнати, що далеко не всі проблеми переселенців вирішуються на місцях охоче й відразу. Та продумана й виважена полі­тика Президента України й уряду стосовно етнічних питань дає змогу стверджувати, що в Україні вдалося обминути “гострі кути” конфліктів на національному ґрунті. Грецький етнос зазнав великих втрат під час Другої світової війни, про що свідчать навіть відкориговані “для справ­ності” дані всесоюзних переписів. Якщо в 1939 р. кількість греків, які мешкати в Україні (без західних областей) складала 127,7 тис., то в 1959 р. - 104 359, в 1970 р. - 106909, в 1979 р. - 104091. Тенденція зменшення кількості грецькою населення в 1960 - 80-і рр. продовжувалася, хоча темпи її дещо уповільнилися. У 1989 р. кількість українських греків ста­новила 98594, або 0,2% всього населення України. Одночасно через соціально-економічні фактори, зокрема урбанізацію, збільшилася вагома вага міських греків, що призвело до маятникової міграції насе­лення з сільської місцевості до промислових центрів, насамперед Маріуполя та Донецька. Відтак кількість греків, які меш­кали в містах, зросла з 16,7% в 1926 р. до 68,7% в 1989 р. від загальної їх кількості. Натомість чисельність сільського населен­ня зменшувалася. За переписом 1970 р., в селах проживало 38278 греків, в 1979 р. – 35036, в 1989 р. - 30193.

З проголошенням у середині 1960-х рр. партійного курсу на злиття всіх націй у єдину інтернаціональну спільноту - ра­дянський народ - посилилися асиміляційні процеси, зокрема русифікація грець­кого населення. Якщо в 1926 р. 81,4% (за іншими даними – 82-83%) греків вва­жали рідною мовою своєї національності, то у 1989 р. їх виявилося тільки 18,2 тис. осіб, або 18,5% всього грецького етносу в Україні. Динаміка асиміляційних процесів доволі добре простежується на статис­тичних матеріалах Донеччини, де мешкали найкомпактніші групи грецького населен­ня. У 1959 р. мову своєї національності назвали рідною 7,7%, в 1970 р. - 5,7%, в 1979 р. - 8,4%, а в 1989 р. – 19% донецьких греків. Певне зростання числа греків, які визнавали рідною мовою своєї національності в період 1979 - 1989 рр., очевидно, було пов’язане з кількома чинниками: психологічним (поступове подо­лання жаху від минулих сталінських ре­пресій супроти “буржуазних націоналістів”, належність до яких у практиці каральних органів часто визначалася за мов­ною ознакою); активізацією радянських зв’язків із західним світом у 1950 – 80-і рр., в тому числі з Грецією. Останні особливо інтенсивно розвивалися впродовж 1980-х рр.

На думку деяких дослідників, поши­ренню вжитку національних мов сприяли й урбанізаційні процеси та розвиток міської субкультури в 1960 – 80-х рр., яка опинилася поза сферою контролю державних органів. Відтак побутування мов національних меншин, навіть в обмежено­му середовищі неформальних утворень та груп, перетворилося на своєрідний варіант контркультури, альтернативній радянсько­му інтернаціональному офіціозові.

У середині 1960-х рр. пожвавилися й творчі процеси у сфері грецької літератури. З ініціативи грецьких письменників в Україні було підготовлено ряд рукописних збірок, зокрема антологію творів 11 грецьких класиків та 34 українських радянських поетів у перекладах грецькою мовою, переклад “Слова о полку Ігоревім”, збірки перекладів творів Лесі Українки, Т.Шевченка, В.Маяковського. А.Гайдара та ін. Одночасно у деяких вузах України, зокре­ма в Київському державному університеті ім. Т.Шевченка, на філологічному факуль­теті було започатковано вивчення новогрецької мови. Так, з ініціативи кандидата філологічних наук Т.М.Чернишової та професора А.О.Біленького в КДУ з 1958 р. почала працювати навчальна група новогрецької мови. Її учасники - студенти філфаку, поети-перекладачі, серед яких - Анатолій Федик, Олександр Пономарів (у 1992 р. він був відзначений дипломом Спілки перекладачів Греції за переклад українською мовою роману “Життя в могилі” видатного грецького письменника Стратіса Мірвіліса), Ніна Клименко (тепер - про­фесори, доктори філологічних наук), Га­лина Кромбет, Л.Рахліна та ін., які згодом стали відомими знавцями ново­грецької мови.

Проте процес національного само­визначення шляхом повернення до рідної мови у містах відбувайся повільніше, ніж у селах. Кількість греків, які вважали рідною мову своєї національності, зріс у містах з 8,3% в 1979 р. до 14,3% у 1989 р., в той час як на селі - з 9,4% в 1979 р. до 28,2% в 1989 р.

У 1987 - 1990 рр., із пробудженням національної самосвідомості, викликаним “перебудовою” М.Горбачова, розпочалося й оформлення грецьких культурно-просвітницьких організацій. 1988 рік - заснування Всесоюзного товариства греків. В 1989 р. на Донеччині виникли Маріупольське, Донецьке, Великоновоселівське грецькі товариства. Кілька громадських організацій постало у різних містах та регіонах України (Київ, Харків, Крим). В Одесі було створено грецький клуб “Еллада”. В 1990 р. організаційно оформилося Республіканське товариство греків, яке очолив доктор філософських наук І.Ялі.

Наприкінці 1980-х рр. і до кінця 1991 р. було проведено низку культурно-освітніх заходів у галузі вивчення та попу­ляризації грецької культури й науки, побу­ту та фольклору українських греків: почала видаватися газета “Логос”, ряд концертних виступів і зарубіжних турне здійснив грецький ансамбль “Сартанські самоцвіти”, світ побачили нові книжкові видання, зокрема антологія грецької поезії Приазов’я “Пірнешу астру” (“Вранішня зоря”). У цей період було проведено й кілька науково-практичних конференцій, присвячених іс­торії та культурі українських греків.

Поряд із цим процес етнічного рене­сансу та демократизації у межах колиш­нього СРСР спричинився й до швидкого розширення еміграції греків. У 1989-1990 рр. із республік колишнього СРСР до Греції виїхало 4,9% загального числа емі­грантів, серед яких, очевидно, й чимало греків, котрі мешкали в Україні. Отож, уповні реалізувати свої національні інте­реси за радянської епохи українським гре­кам не вдалося. Проб­леми національно-культурного будівництва українським грекам та іншим національ­ностям випало вирішувати в новій істо­ричній реальності - пострадянського суспільства та незалежності Української держави.

ВІДРОДЖЕННЯ ГРЕЦЬКОЇ ОСВІТИ І КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Згідно з постановою Президії НАН України від 15 січня 1993 р. в Інституті історії України НАН України було організовано спеціалізований відділ “Кабінет українсько-грецьких відносин НАН України”. Створення його стало можливим завдяки наявності в Інституті фахівців з проблем елліністики. Воно було широко підтримане грецькими національно-культурними товариствами в Україні. Із залученням фахівців з Інституту археології НАН України, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень й інших наукових установ відділ розробляє науково-дослідні теми з проблем елліністики.

Відділ має свою історію. Організацію і проведення досліджень з історії греків в Україні було започатковано науково-дослідними установами Всеукраїнської академії наук ще наприкінці 20-х рр. ХХ ст. Згідно з постановою Історико-філологічного відділу ВУАН від 28 січня 1929 р. створено спеціалізований відділ – Кабінет нацменшин при Етнографічній комісії Всеукраїнської академії наук. Співробітники відділу досліджували різноманітні аспекти культури населення України – за походженням поляків, німців, євреїв, греків, циган, болгар, чехів, албанців, молдаван, волохів, білорусів, росіян, айсорів тощо.

29 квітня 1924 р. постановою великої президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету було створено Центральну комісію в справах національних меншин при ВУЦВК. З діяльністю цієї установи був пов’язаний досить тривалий (1924-1933 рр.) етап історичного розвитку всіх некорінних етнічних компонентів республіки, у тому числі й греків. Опрацювання матеріалів для наукових досліджень з історії греків в Україні проводилося співробітником відділу, головою грецької секції ЦКНМ С.Г.Ялі. Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. краєзнавча робота проводилася також гуртками, створеними при деяких грецьких школах. В Одеській окрузі дослідженням історії та культури грецького населення займалася організована у травні 1927 р. Секція вивчення грецької нацменшини в Україні Одеської комісії краєзнавства при ВУАН (секретар комісії Т.Ю.Теохаріді). Вона провела велику роботу по вивченню й систематизації історичних пам’яток грецького населення Одеси.

На тлі суспільно-політичних і культурних змін другої половини 20-х рр. ХХ ст. спостерігалася нестача висококваліфікованих наукових кадрів для проведення дослідної роботи. У зв’язку з цим використовувалися можливості культурно-просвітницьких закладів. Одним з них був грецький відділ Маріупольського музею краєзнавства, який з 1926 р. розпочав антропологічні, фольклорні та лінгвістичні дослідження в грецьких селах Приазов’я. Співробітники музею протягом 1926 – 1930 рр. взяли участь у деяких історико-етнографічних експедиціях, підготовці словника грецьких діалектів краю. Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. разом з Кабінетом радянського села і з Маріупольським музеєм членами Кабінету нацменшин при Етнографічній комісії ВУАН було організовано опис культури й побуту грецького населення села Сартани на Маріупольщині.

Велика наукова робота проводилася експедицією Асоціації сходознавства при ВУАН, до складу якої ввійшли авторитетні дослідники-лінгвісти. Влітку 1928 р. радянський уряд виділив ЦКНМ та Всеукраїнській науковій асоціації сходознавства кошти (1000 крб.) на організацію науково-дослідної роботи, зокрема проведення експедицій для вивчення мовних говорів приазовських греків, підготовки підручників і словників.

Початок 30-х рр. ХХ ст. став часом публікації перших докладних історичних і лінгвістичних праць за радянських часів про грецьку людність в УРСР. Діяльність науково-дослідних організацій по вивченню історії й культури греків України в той період повною мірою відбивала суспільно-політичну та ідеологічну ситуацію у республіці. З одного боку, вони відчували на собі зростаючий тиск адміністративної державної машини і освячених нею ідеологічних настанов, що стримувало їхню дослідницьку ініціативу, викривляло наукову й громадянську позицію. В той же самий час вони зуміли внести вагомий доробок у процес, який пізніше назвали “національним ренесансом”. Наприкінці 30-х рр. ХХ ст. із зміною державної політики в СРСР відносно національних меншостей науково-дослідні установи Всеукраїнської академії наук, які вивчали історію та культуру окремих етнічних груп в Україні, було закрито.

Звернення до проблем культурно-освітнього розвитку національних меншин у минулому і сучасному в комплексному науковому дослідженні є одним з актуальних завдань, що постають перед історичною наукою. Сьогодні це – активний суб’єкт всесвітньої історії й історії кожної окремої країни. Найважливішим питанням, яке постає у зв’язку з усебічною глобалізацією, та яке людству доведеться вирішувати найближчим часом, є проблема нівелювання національних відмінностей внаслідок інтенсифікації об’єднавчих процесів. Особливо гостро стоїть це питання стосовно тих етнічних груп, які внаслідок певних історичних обставин мешкають за межами основного масиву національних спільнот, оскільки їхньому прагненню до збереження етнічної ідентичності протидіють одночасно чинники, пов’язані з розгортанням загальнолюдських інтеграційних процесів, і фактор тривалого існування в інонаціональному середовищі. Доля греків стала невід’ємною частиною історії України, а їхня культура – однією зі складових багатогранної культури поліетнічного населення незалежної держави. В умовах важливих складних політичних та соціальних зрушень, що супроводжують розбудову української державності на сучасному етапі, наукові дослідження історії й культури етнічних меншин є яскравим показником демократичності країни і рівня громадської думки у ній.

В перші ж роки отримання незалежності України, у 1993 р., Національною академією наук було створено спеціалізований відділ історії українсько-грецьких відносин. Протягом усього періоду існування відділу керівником його є кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Н.О.Терентьєва.

Н.О.Терентьєва підтримує постійні творчі зв’язки з навчальними закладами України і Центром неоелліністичних досліджень (Афіни, Греція) та країнами СНД, на основі угод Інституту історії України НАНУ бере участь у його наукових дослідженнях. Н.О.Терентьєва проводить активну громадську й педагогічну роботу. Вона є віце-президентом товариства дружби “Україна-Греція”, постійно читає лекції з історії та культури Греції в навчальних закладах Києва, часто виступає у засобах масової інформації.

Дослідження науковців торкаються питання суттєвого й актуального для всіх суспільств і держав, для всіх багатовікових культур, дотичних до елліністичного світу та розташованих значною мірою в царині його впливу. Історія українсько-грецьких відносин, що налічує понад 1000 років і є об’єктом досліджень багатьох видатних учених упродовж віків, залишається так само актуальною і, більше того, набуває в новітній історії нового практичного значення. Під час природно-історичного процесу відбулося зміцнення та розвиток відносин безпосередніх суб’єктів – носія, з одного боку, античних і візантійських традицій – Греції, а з другого, - України – держави, що продовжує традиції давньої Руської землі, що стала у свій час спадкоємцем різних аспектів духовного життя Візантії. Своєрідною формулою живлення культурних впливів останньої були багаторазові хвилі грецької еміграції в Україну, створення на її території численних поселень, які залишили значний слід в історії українського народу.

Завданням відділу є вивчення історії й діяльності грецьких громад в Україні, українсько-грецьких зв’язків і співробітництва, а також науковий аналіз та прогнозування стану сучасних відносин між двома країнами й життя етнічної меншини греків. Основні напрямки наукової роботи відділу охоплюють період XVII – XX ст. Дослідження маловивченої раніше проблематики виникнення та історичного розвитку грецьких громад в Україні висвітлює місце й роль відомих і маловідомих представників купецтва та інтелігенції Греції у розвитку економіки й культури українського народу, їхній внесок у зміцнення українсько-грецьких зв’язків, а також сприяє зміцненню авторитету України в співдружності народів. Адже з проголошенням державної самостійності вона стала реальним суб’єктом міжнародного права. І саме життя настійно диктує необхідність пошуку найбільш ефективних шляхів та форм багатопланового й взаємовигідного співробітництва між народами.

Планування наукової тематики здійснюється в межах програми історичних досліджень Інституту історії України. Впродовж 1993 – 2001 рр. відділ працював по проблемі “Україна у всесвітньо-історичному процесі”. В 1993 р. співробітниками відділу було проведено значну пошукову роботу по виявленню та опрацюванню вітчизняних і зарубіжних першоджерел і опублікованих матеріалів, по складанню бібліографії з науково-пошукової теми “Українсько-грецькі історичні зв’язки”. Важливим досягненням відділу у процесі виконання останньої є визначення з основними напрямками досліджень історії заснування та діяльності окремих грецьких громад в Україні. Узагальнений погляд на історію грецько-українських зв’язків і наслідки діяльності грецьких громад в Україні зроблено в монографії Терентьєвої Н.О. “Греки в Украине: экономическая и культурно-просветительская деятельность XVII-XX вв.). – К.,: “Аквилон-Пресс”, 1999.

Згідно з планом науково-дослідних робіт Інституту історії України НАНУ за 1994 - 1996 р., відділом виконувалася тема “Грецькі громади в Україні: історія створення і діяльність. XVII-XIX ст.” У своїх наукових працях, торкаючись маловідомих питань з історії грецьких громад в Україні, автори висвітлили основні напрямки міграції сюди греків й умови формування їх діаспори на українських теренах, дослідили основні чинники, що впродовж століть об’єднували ці два народи в єдиному культурно-економічному просторі.

Монографію Н.О.Терентьєвої “Еллінізм в Україні” було видано в Афінах новогрецькою мовою в 1995 р. У книзі висвітлено історію основних поселень греків в Україні, розглянуто життя і внесок у культуру останньої видатних діячів грецької діаспори. Монографія містить нові матеріали стосовно маловідомих в історіографії грецьких поселень, окремих постатей греків, що вирізнялися своєю культурно-просвітницькою, благодійною діяльністю.

Книга Є.Чернухіна “Грецький Схід і Україна” (Київ, 1994 р.) знайомить читача з відносинами між ієрархами України та священнослужителями грецької православної Церкви на Близькому Сході та Святій горі (Афон), які склалися на початку та в середині XVIII ст. В книзі подано короткі відомості про київських митрополитів – філеллінів XVIII ст., що продовжували традиції доброзичливого ставлення до греків після занепаду Візантії, сприяли представникам грецьких церков, монастирів збирати милостиню або ж влаштовуватися на українських теренах.

Наукові статті Ю.Пряхіна з теми “Військові поселення греків у Північному Причорномор’ї” побудовано на дослідженні великого обсягу архівних документів військово-морського флоту, міських та обласних адміністрацій, особистих архівів і висвітлюють окремі аспекти історії заселення Півдня України, що досі не підлягали науковому розгляду. Викладена історія поселення архіпелазьких греків у Керчі та Єнікале являє зразок наукового нарису з історії грецьких колоній в Україні. Автор нарисів уперше привертає увагу до таких поселень, як Балта-Чокрак, Волонтерівка, військових формувань, до ролі окремих грецьких родин, персоналій тощо.

Наступна праця Є.Чернухіна “Грецьке Ніжинське братство: історіографія та джерела”, видана у серії “Історичні зошити” (Київ, 1998), є цікавою як за критичним оглядом літератури, так і за новими архівними документами, які уперше за останні сто років потрапили до наукового обігу.

Дослідження теми “Грецька діаспора в Україні: релігійна, культурно-просвітницька діяльність (XVII-XX ст.)” здійснювалося протягом 1997 – 1999 рр. Виконання теми “Грецька діаспора в Україні: підприємницька діяльність (XVIIІ - XX ст.)” здійснювалася у 2000 – 2002 рр. і передбачала дослідження причин та напрямків еміграційних процесів, внаслідок яких на історичних теренах України утворилися компактні поселення греків, а також їх внесок в економічний розвиток міст і культуру народів, які її населяють.

Дослідження надає можливість шляхом всебічного детального вивчення основних причин та характеру грецької еміграції в Україну, особливостей торговельно-економічної й культурно-просвітницької діяльності греків дати історичний аналіз багатьом суспільним явищам, а саме: збереженню етнічної самосвідомості; торгівельній еміграції; характеру урядової політики у галузі економіки щодо грецького населення; інтеграції підприємців з Греції в інфраструктуру зовнішнього та внутрішнього ринку Російської імперії; встановленню місця, що посідає багатогранна діяльність грецьких переселенців у суспільно-політичному, економічному, культурному й духовному житті українських регіонів впродовж XVIIІ - XX ст.

Значну увагу під час розробки теми було приділено особистісному фактору в історії з докладним висвітленням ролі видатних людей – відомих благодійників, просвітителів, громадських діячів, підприємців, носіїв релігійних і культурних ідей – у процесах розбудови багатоманітного життя етнічних громад.

Підготовлений відділом збірник наукових статей “Подвижники й меценати. Грецькі підприємці та громадські діячі в Україні XVII - XІX ст. Історико-біографічні нариси” (Київ, 2001 р.) продовжує традицію публікацій результатів наукових досліджень вітчизняних і зарубіжних елліністів. У статтях збірки розглянуто широке коло питань, що охоплюють історію підприємницької й благодійної діяльності греків в Україні у XVII - XІX ст. в контексті тогочасної політики, економіки та культури. Науковцями було висвітлено окремі сторінки життя політичних і громадських діячів, духовних осіб, підприємців, купецьких родин, а також різнобічні грецькі впливи на українську культуру.

Таким чином, за роки діяльності відділу його співробітниками було надруковано більше 140 праць. Висвітлення нових фактів життя відомих людей, введення у науковий обіг біографічних матеріалів про забуті постаті, які багато в чому закладали підвалини грецької та української культури, безперечно, матиме велике значення для усвідомлення історії як діяльності людей, її гуманізації. Дослідження тем свідчать про оригінальність і наукове обґрунтування підходів науковців відділу до вивчення важливих питань розвитку зв’язків народів України й Греції. Високий науковий рівень виконавців теми, а також практична значимість майбутніх результатів роботи дають підставу для висновку про доцільність її виконання.

Починаючи з 1993 р. відділ організовує міжнародні наукові та науково-практичні конференції, присвячені питанням історії грецької людності в Україні. Проведення таких конференцій є надзвичайно важливим чинником для планування роботи відділу, виявлення актуальних проблем, поглиблення досліджень, допомагає науковим співробітникам зарекомендувати відділ як головний координаційний центр елліністичних студій у Східній Європі.

За своєю проблематикою, пов’язаною з вивченням історії грецьких громад в Україні, дослідження відділу мають міжнародний характер. Його співробітники підтримують плідні зв’язки з багатьма європейськими науковими центрами: Донецьким державним університетом, Університетом ім. Каподістрії (Афіни, Греція), Центром неоелліністичних досліджень (Афіни, Греція), Університетом ім. Аристотеля (Салоніки, Греція), Інститутом балканських досліджень і Македонським університетом (Салоніки, Греція), Одеською філією Центра грецької культури (Одеса), Інститутом історії Сербської академії наук (Белград), Мессінським університетом (Італія).

Відділ підтримує активні зв’язки з громадськими організаціями, переважно грецькими національно-культурними товариствами і релігійними громадами, товариствами дружби “Греція - Україна” та “Україна - Греція”, бере активну участь у громадському житті України. Вчені відділу у разі потреби надають консультативну й перекладацьку допомогу під час перебування в Україні офіційних і неофіційних делегацій з Грецької Республіки, постійно складають наукові довідки для посольств Греції в Україні та України у Греції з питань економічних, культурних та релігійних зв’язків між обома країнами.

ЛІТЕРАТУРА

1. Греки на українських теренах: Нариси з етнічної історії. Документи, матеріали, карти /М.Дмитрієнко, В.Литвин, В.Томазов, Л.Яковлєва, О.Ясь. – К.: “Либідь”, 2000. – 488 с.

2. Калмакан І. Греки на Одещині // Еврейские вести. – 1996. - №1-2. – С.4-5.

3. Наседкина Л.Д. Социально-политическая, экономическая и культурная жизнь греческого населения Украины. 20-е – начало 30-х годов: Дис... канд. ист. наук: 07.00.02. – К., 1993. – 238 с.

4. Насєдкіна Л.Д. Грецькі національні сільради та райони в Україні (друга половина 20-х – 30-ті роки) // УІЖ. – 1992. - № 6. – С.64-72.

5. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1998. - 80 с.

6. Національні меншини в Україні, 1920 – 1930-ті роки: Історико-картографічний атлас / Упоряд.: М.І.Панчук та ін. – К.: Четверта хвиля: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1995. – 104 с.

7. Пряхин Ю.Д. Греческое национальное образование в Украине // Відродження. – 1993. - №7. - С.6-11.

8. Ялі С. До справи вивчення грецького населення на Україні // Краєзнавство. – 1927. - № 2. – С.30-32.