Тема 2. Білоруси в україні

ПЛАН

1. Розселення білорусів в Україні.

2. Сучасна мовна ситуація серед білоруського населення України.

3. Освітній рівень білоруського населення України.

4. Соціально-професійний склад білоруського населення України.

5. Етнокультурне життя білорусів України в сучасних умовах.

РОЗСЕЛЕННЯ БІЛОРУСІВ В УКРАЇНІ

Бурхливий сплеск національної самосвідомості, що вилився на переломі 1980 - 90-х рр. у деяких регіонах СРСР у криваві міжнаціональні конфлікти, зму­сив усіх нас уважніше придивитись один до одного, до тих, хто живе поруч. Якщо більшість, як правило, не відокремлювала себе від загалу населення (за винятком проявів “побутового націоналізму”), то розпад Радянського Союзу проявив національні питання. Не обминули вони й Україну. Кримсько-татарські проблеми, ставлення до євреїв, до росіян, які стали тепер національ­ною меншістю в новій країні, привертають загальну увагу.

Але є на терені України етнічна група, яка, здається, не викликає значного інтересу ні з боку політиків, ні з боку фахівців-дослідників, не створюючи таких гострих проблем.

Між тим, ця етнічна група є однією з найчисленніших серед національних меншин української держави. Це - бі­лоруси. За кількістю вони зараз посідають третє місце серед етнічних спільнот України. Безконфліктне сусідське співіснування протягом століть, відсутність претензій на виключне становище в етнонаціональній структурі держави або автономно-територіальних інтенцій у нинішні часи - ось витоки того, що відомості про життя українських білорусів досить-рідко потрапляють на сторінки видань.

Який же нині соціальний портрет білоруської етнічної групи України? Якими є її демографічний, соціально-економічний та соціокультурний потенціал, її місце на соціальній царині українського суспільства? Спробуємо хоча б ескізно відповісти на ці питання.

У 2001 р., коли чисельність титульного етносу України досягла 37,5 млн. чол., етнічна група білорусів нарахову­вала 275,8 тис., що становило 0,6% всього населен­ня. Протягом 30-річного періоду з 1959 по 1989 рр. чисельність білорусів зросла на 51,3%, а з 1926 р. збільшилась у 5,5 рази.

Таке інтенсивне кількісне зростання білоруської етнічної групи пов’язане передусім з активними міграційними про­цесами, викликаними розвитком промисловості. Інша вагома причина - у післявоєнний період рівень народжуваності у білорусів України був значно вищим, ніж в інших етнічних груп (28,7 чол. на 1000 чол. білоруської національності проти 19,4 чол. у росіян і 21,4 чол. в українців у 1959 р.). Дані досліджень зовнішньої міграції, а також порівняно високий відсоток осіб, які під час проведення п’ятьох останніх переписів населення назвали рідною білоруську мову, свідчать, що значна частина білорусів з’явилася в Україні в післявоєнні роки. Як підкреслює відомий український етнолог В.І.Наулко, цю частину білоруського населення, що проживає в Україні протягом лише кількох останніх десятиліть, не встигли повною мірою торкнутися асиміля­ційні процеси, і дітей вони, як правило, записують білору­сами. Найвищий серед інших етнічних груп відсоток осіб, які народилися поза межами України, підтверджує, що білоруси переважно є но­вим населенням України, більшість з яких переселенці.

Дослідження показали, що в Рівненській області живе декілька тисяч білорусів, які визнають українську мову рідною, що свідчить про мовну акультурацію та поступову асиміляцію внаслідок тривалого проживання білорусів Ук­раїнського Полісся в мононаціональному українському ото­ченні. Це підтверджують дані про значне скорочення темпів приросту чисельності білорусів в цьому регіоні останніми роками. В інших регіонах України багато нащадків переселенців з Білорусі, що оселилися в Україні у першій половині XIX ст., внаслідок зміни національної самосві­домості стали називати себе росіянами.

Найдавніші поселення білорусів на території сучасної Украї­ни фіксуються дослідниками на півночі Українського Полісся в межах українсько-біло­руської етноконтактної зони (Рівненська область) з XVIII ст. Значною була кількість білоруських переселенців, що з’явились у східних районах Українського Полісся - на Чернігівщині та на Слобожанщині - після першого поділу Польщі у 1772 р. У середині XIX ст. тільки в Харківській губернії нарахо­вувалось 27 населених пунктів, де проживало білоруське населення. Основною причиною міграцій було малоземелля у місцях колишнього проживання.

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. у Новоросії було засновано ряд військових поселень білорусів з метою захисту південних земель Російської імперії від турецько-татарських нападів. Відомі також білоруські поселення у Херсонській губернії, що збереглися й досі. Ряд сіл тут був заснований вихідцями з Бобилецькогр повіту Могильовської губернії, звідки їх примусово переселили під час Вітчизняної війни 1812 р. у зв’язку із створенням на місцях їх проживання військових поселень - (Єлецького мушкетерського полку).

Як правило, білоруські селяни, які переселялися приму­сово, отримували права іноземних колоністів, що відзнача­лися певними пільгами. Таким чином із Смоленської губернії у 1807-1812 рр. було переселено понад 3 тис. білорусів до Катеринославської губернії, де вони заснували чотири села.

Наприкінці XVIII ст., для розвитку промисловості півден­них регіонів імперії, в околиці Ккатеринослава з Могильов­ської губернії було переведено цілу суконну фабрику, що належала князю Потьомкіну, білоруські робітники якої, разом з українцями і росіянами, становили населення села Сурсько-Литовське. Загальний перепис населення Ро­сійської імперії 1897 р. зафіксував у межах України 70,3 тис. білорусів, що становило на той час 0,3% населення українських губерній.

Аграрне перенаселення білоруських губерній викликало подальші переселення білорусів на Південь України у про­мислові центри, а також у сільську місцевість. Наприклад, у 1924 р. в Михайлівському районі Запорізької області вихідцями з Могильовської губернії було засновано село Братське. За даними перепису 1926 р., в кордонах УРСР на вересень 1926 р. налічувалось 75,8 тис. білорусів або 0,3% тодішнього населення Української республіки. Як бачимо, чисельність білоруського населення, а з нею і його частка в етнічному складі населення України протягом тридцятирічного періоду (1897-1926 рр.) залишилася не­змінною.

Сьогодні практично всі населені пункти України, де здавна компактно проживали білоруси, мають змішаний етнічний склад.

Нині білоруси розселені рівномірно по всій терито­рії України. Для них характерним є, як правило, дисперсне розселення в усіх без винятку областях, причому на кожну з областей припадає приблизно по 2-3% українських білорусів. Переважна більшість білоруського населення нашої дер­жави є жителями міст. Тільки в одній області - Рівненській - сільські жителі серед білорусів становлять більшість. Саме в Сарненському і Рокитнянському районах розташовані села, що є основним масивом більш-менш компактного проживання білорусів на терені України, де вони мешкають разом з українцями та в українському оточенні. Значна частка сільського населення спостерігається серед білорусів, що живуть у Кіровоградській, Миколаївській та Полтавській областях. Тут їх оточення, особливо у Миколаївській області, значною мірою, етнічно змішане.

СУЧАСНА МОВНА СИТУАЦІЯ СЕРЕД БІЛОРУСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Вивчення мовної ситуації в етнічних групах України показало, що її специфіка має значний взаємозв’язок з процесами урбанізації та розселенням етнічних груп в пев­них регіонах. Значний рівень урбанізації білорусів України, що сприяє збільшенню інтенсивності міжнаціональних кон­тактів, обумовив високу питому вагу білорусів, які володіють російською мовою, а також приріст цього показника в 1970 - 80-х рр. Якщо в 1970 р. 82% білорусів вільно володіло російською мовою, а також визнавало за рідну, то в 1989 р. їх частка складала 88,7%. В 2001 р. російську мову вважали за рідну 62,5% білорусів, при цьому тільки 19,8% білоруської етнічної групи вважало рідною мовою білоруську.

Наведені дані ілюструють тенденцію поширення росій­ської мови та витіснення нею національних, у 1950 – 80-х рр. в Україні (зрештою, як і в інших республіках Союзу) внаслідок політики уніфікації, яка проводилась центром для спрощення управлінських завдань та пов’язаної з цим фак­тичної русифікації населення.

В умовах суверенної України при утвердженні україн­ської мови як державної перед білоруською етнічною групою виникає ряд проблем у мовному просторі - адже менше третини білорусів вільно володіє цією мовою. З 1989 по 2001 рр. питома вага білорусів, які вільно володіють українською мовою, зменшилася з 27,9% до 17,5%.

Цікаво простежити, як складається мовна ситуація в тих сільських районах Рівненської області, що є основними ареалами найбільшого скупчення білорусів України. Майже 95% білорусів даної області тією чи іншою мірою знають національну мову, до того ж понад дві третини вільно володіють українською мовою. При цьому тільки 25% вважають мову своєї на­ціональності рідною, у той час як 59% білорусів такою визнали українську. Про певне пробудження етнічної самосвідомості біло­русів українсько-білоруської етноконтактної зони свідчить факт, що 30% вважає доцільним, щоб освіта їх дітей проводилась білоруською мовою. На освіту україн­ською мовою орієнтується 58%, у той час, як тільки 5% респондентів хотіли б, щоб їх діти навчалися російською мовою. Такий розподіл етномовних орієнтацій відбувається в умовах, коли тільки у 12% білорусів навчання дітей відбувається білоруською мовою, а 82 - українською.

ОСВІТНІЙ РІВЕНЬ БІЛОРУСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Освітній потенціал етносів, як відомо, є тим показником, що значною (якщо не головною) мірою віддзеркалює характер соціально-економічного й особ­ливо соціокультурного розвитку народів. Рівень освіти трудоактивної частини етносу складає основу його трудового потенціалу, на фундаменті якого відбувається такий розви­ток.

Статистичні дані свідчать про те, що за показниками рівня освіти білоруська етнічна група на сьогодні займає четверте місце серед інших етнічних спільнот України. Білоруси певною мірою поступаються євреям, які мають найвищий серед етнічних спільнот України освітній рівень, а також росіянам та українцям. Водночас білоруси залишають позаду такі численні етнічні групи республіки, як поляки, болгари й особливо молдавани.

Високий освітній рівень білоруської етнічної групи визначається тим, що білоруси переважно є жителями міст, а також тим, що в їх демографічній структурі, порівняно з болгарами чи молдаванами, не так багато старших вікових груп сільського населення, що, як правило, характеризуються значною кількістю людей, які мають лише початкову або взагалі не мають ніякої освіти. Якщо в 1959 р. питома вага білорусів, що не мали початкової освіти, становила 18,8%, то через 20 років вона знизилась до 9,9%. Аналогічний показник був у цей час нижчим лише в єврейсь­кої етнічної групи.

Зазначимо, що в післявоєнні роки освітній рівень білорусів був більш високим, ніж у титульної національності - українців. У 1959 р. частка білорусів з вищою освітою становила 2,6% осіб віком старше 12-ти років. В українців цей показник був значно нижчим - 1,1% і це цілком природно, якщо взяти до уваги те, що значна частина білорусів у той час була переселенцями, а вони, як правило, молоді, більш активні та освічені, ніж корінне населення.

Наприкінці 1980-х рр. частка білорусів з вищою освітою значно зросла і в 1989 р. становила 11,6% (у місті - 13,6, на селі - 3,3). Серед активного білоруського населення цей показник досяг 14,4%, тобто 144 особи з кожної тисячі зайнятих у трудовій сфері білорусів мали в цей час вищу освіту. Результати всеукраїнського перепису 2001 р. засвідчили високі темпи зростання освіти населення. Постійне населення віком понад 10 років мали на час перепису загальну, середню і вищу освіту. Це на 18% більше, ніж відповідний показник у 1989 р. Зріс освітній рівень як міського, та і сільського населення.

Таким чином, дані свідчать про те, що переважно міський спосіб життя та російська мова, що панувала в 1950 - 80-х рр. у сфері освіти в Україні, сприяли формуванню значного освітнього рівня етнічної групи білорусів, хоч він підвищу­вався не так динамічно, як в інших етнічних спільнот, що інтенсивно змінювали в цей період свій переважний спосіб життя - з сільського на міський (українці, болгари).

СОЦІАЛЬНО-ПРОФЕСІЙНИЙ СКЛАД БІЛОРУСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

У соціально-професійній та галузе­вій структурі трудового потенціа­лу кожної етнічної спільноти знаходять своє втілення особливості політичного, еконо­мічного та духовного життя, відмінність шляхів історичного розвитку кожного з народів. Пропорції соціально-професій­ного складу трудоактивної частини білоруської етнічної групи, що певною мірою віддзеркалюють статусні позиції цієї етнічної машини на соціальній драбині українського суспіль­ства, на рубежі третього тисячоліття мали такий вигляд (у відсотках): керівники - 3,89; спеціалісти - 21,35; службовці-неспеціалісти - 6,37; робітники - 59,50; селяни - 8,9. Аналіз цих даних свідчить, що за своїми структурними пропорціями в сфері праці білоруси займають досить просунуту в соціаль­ному плані позицію. Питома вага зайнятих розумовою працею у них складає 31,6%, що поступається лише євреям (67,6) та росіянам (38,6). Частка спеціалістів з вищою та середньою освітою у білорусів вище, ніж в українців, у яких вона становить 19,97%. Пропорції ж керівників та управлінців у білорусів є дещо нижчими, ніж в українців, а також у росіян, і, особливо, у євреїв. Значні відмінності спостерігаються у соціально-професійній групі селян: якщо в білорусів ця група становить 8,9%, то в українців - 13,7, у росіян - 4,2, а в євреїв - 0,2. Селяни в трудоактивній частині молдаван становлять 32,4%, а в болгар - 22,8, що пов’язано з переважно сільським способом життя цих етнічних груп.

Галузевий склад зайнятих, як правило, віддзеркалює специфічні етнокультурні трудові традиції, що склалися на основі певного рівня соціально-економічного розвитку наро­ду та середовища його проживання. Вплив таких традицій залишається помітним досить довгий час. Наприклад, серед німців, що переселилися у США, більш значною, ніж в інших етнічних груп, є частка фермерського населення; вихідці з Великобританії дали Америці особливо багато гірників, греки - кондитерів, італійці - будівельників тощо. У білору­сів же України таких явних галузевих переваг виявити не вдалось. Єдиний виняток - сфера управлінської діяльності (на різних рівнях кваліфікації), де пропорція представництва білорусів становить 1,48%, що перевищує їх питому вагу в усьому зайнятому населенні країни (1,04). При цьому питома вага білорусів, які працюють в галузі управління, є вищою, ніж в інших національностей - вона становить 5,3% трудоактивної частини білоруського населення (в українців - 3,3, у росіян - 4,9, у євреїв - 2,7). Як і в біль­шості етнічних груп України (за винятком росіян та євреїв), приблизно половина трудоактивних білорусів зайнята в ін­дустріальному промисловому виробництві та сільському господарстві. Значною також є частка білорусів, які пра­цюють у горновидобувній промисловості.

Отже, статистичні дані та результати соціологічних обстежень дають змогу визначити об’єктивне положення білоруської етнічної групи у суспільному просторі України. Не можна обминути й такі питання, як етнічне самопочуття білорусів, а також ставлення до них іноетнічного оточення.

Дослідження соціологів НАН України у сільських районах Рівненської області в 1991 р., показали, що на цей час переважна більшість (80,5%) з 136 опитаних білорусів оцінювала міжетнічні стосунки як цілком добрі (51,1) та задовільні (29,3). А якщо ці стосунки в смузі спільного проживання білорусів і українців протягом останніх років дещо погіршились (так вважає тільки 35,5% респонден­тів), то це, на їх думку, майже виключно викликане загальними економічними труднощами та прорахунками центрального керівництва.

Етнічні самопочуття респондентів-білорусів, як свідчать результати опитування, є цілком задовільними: понад 80% опитаних білорусів ніколи не мали неприємнос­тей з боку людей інших національностей, 10 - констатували такі випадки, але як досить рідкі, і тільки менше 1% опитаних часто потрапляють у конфліктні міжетнічні ситуації, що виникають, як правило, на побутовому ґрунті.

Опитування виявило високий ступінь етнічної толе­рантності з боку білорусів, що проживають в етноконтактній білорусько-українській зоні Рівненської області. 78% респондентів ладні поріднитися з людиною іншої національ­ності.

Про толерантне ставлення до білорусів з боку іноетнічного оточення свідчать дослідження Інституту соціології НАН Ук­раїни, проведені під керівництвом Є.Головахи і Н.Паніної в 1992 р., коли було опитано 1752 чол. за вибіркою, що за основними соціально-демографічними параметрами адекват­но репрезентувала населення України. Взявши до уваги, що загальна етнічна толерантність населення України є зміще­ною до негативного полюсу, і швидше можна казати про загальну етнічну нетолерантність, то ставлення до білорусів характеризується якщо не далекосяжною толерантністю, то, принаймні, позитивним її значенням. Індекс нетерпимості по відношенню до білорусів з боку населення України дорівнює 2,85 (шкала: від 1 до 7). Порівняймо: для українців цей показник дорівнює 1,55, росіян - 2,46, українців діаспори - 3,48, а, наприклад, циганів - 5,55. Цікаво зазначити, що ставлення населення до білорусів у 1992 р. було більш толерантним, ніж до українців діаспори (хоч у той час на них покладалися великі надії, зв’язані з економічним становленням незалежної України).

Таким чином, наведені вище результати соціологічних досліджень свідчать про сприятливий етнопсихоло­гічний клімат для білоруської етнічної групи в Україні.

ЕТНОКУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ БІЛОРУСІВ УКРАЇНИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Пробудження етнічної самосвідомості народів СРСР наприкінці 1980-х рр. привело до пожвавлен­ня етнокультурного життя білорусів України. У 1989 р. в рамках Українського товариства дружби і культурного зв’язку з закордоном почали створюватися національні товариства білорусів.

У Запоріжжі в 1989 р. організовано Товариство білорусь­кої мови ім. Максима Богдановича. З 1991 р. діє Білоруське культурно-просвітницьке товариство в Республіці Крим. Понад десять років працює Білоруське національно-культурне товариство у Львові, де при сприянні товариства ведуться радіопередачі білоруською мовою, виходить газета “Бєларус Галичини”. Діяльність цих національно-культурних товариств спрямована на формування і розвиток етнічної самосвідомості білорусів України, ознайомлення з духовною, та побутовою культурою народу Білорусі тощо.

У 1994 р. створено всеукраїнську громадську організа­цію - Товариство “Україна – Білорусь”, основною діяль­ністю якої є сприяння традиційним дружнім зв’язкам, духовному зближенню та взаємозбагаченню культур, все­бічному співробітництву народів України і Білорусі.

Соціологічні дослідження свідчать: як освітній, так і загальний трудовий потенціал білоруської етнічної групи має високий рівень, етнокультурне життя поступово пробуджується, а позитивні етнічні самопочуття та вельми толерантне ставлення з боку іноетнічного оточення ство­рюють можливості безконфліктного, нормального життя білорусів на терені нової України.

ЛІТЕРАТУРА

1. Воробьев Н.Я. Всесоюзная перепись населения 1926 г. – М.: Госстатиздат, 1957. – 107 с.

2. Ворона В., Рудницька Т., Бокач В. Білоруси в Україні // Віче. – 1995. - №8. – С.104-112.

3. Заставний Ф. Всеукраїнський перепис населення 2001 року: аналіз та оцінка // Розбудова держави. – 2003. - №5-8. – С.45-57.

4. Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 г. Украинская ССР. – М., 1963.

5. Итоги Всесоюзной переписи населения 1970 г. – М., 1973.

6. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1998. - 80 с.

7. Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине (историко-этногр. очерк). – К.: Наукова думка, 1975. – 276 с.

8. Національний склад населення України. За даними Всесоюзного перепису населення 1989 р. – К., 1990.