Тема 5. Болгари в україні

ПЛАН

1. Переселення болгар в Україну.

2. Життя болгар у післяреволюційний період та радянські часи.

3. Болгари України в роки незалежності.

ПЕРЕСЕЛЕННЯ БОЛГАР В УКРАЇНУ

Переселення болгар в Україну почалося ще в другій половині XVIII ст. і тривало до кінця 70-х рр. XIX ст. Цей процес був пов’язаний з османським ярмом у Болгарії, кінець якому поклала російсько-турецька війна 1877 - 1878 рр.

Заселення південних рубежів імперії біженцями з Балкан передбачало створення військових формувань, необхідних для захисту кордонів від зовнішніх ворогів. На початку XIX ст. узяв гору урядовий курс на освоєння болгарами безлюдних південних степів і розвиток там за їх допомогою землероб­ства, тваринництва, торгівлі, ремесла. У далекосяжних імперських планах південні слов’яни - російські піддані - мали бути своєрідним містком між Росією і Балканами, придатним для поширення там російського впливу.

Болгари селилися компактно, засновуючи колонії. Вони осідали й в українських містах (Одесі, Херсоні, Миколаєві, Ніжині, Києві), де займалися торгівлею і почасти ремеслом. Болгарській колонізації сприяла політика російських вла­стей, що надавали переселенцям різні пільги: виділяли субсидії, безплатні земельні ділянки до 69 десятин, звільняли від військової служби та податків терміном до 7 років. Переселенці користувалися свободою віросповідання.

Більші, ніж у місцевих жителів земельні наділи, висока агрономічна культура, працьовитість, відносна самостійність та незалежність, хоч і підпорядкована общинним порядкам, - усе це сприяло економічному розвитку болгарських госпо­дарств. В аграрному секторі перевага віддавалася тва­ринництву, особливо вівчарству й рослинництву (передусім зерновиробництву), що в другій половині XIX ст. вийшло на перше місце. Зокрема, про досягнення в цих галузях сільського господарства свідчать такі приклади. У 1866 р. болгари Таврії в середньому одержували по 6 четвертин пшениці на чоловіка (для потреб людини щорічно необхідно було 3). Кожна болгарська сім’я середнього достатку мала дві пари волів або буйволів, 2-3 коней, 1-2 корови, 20-30 овець, бідна - пару волів чи коней, 1 корову, 5-6 овець. А якщо врахувати вкрай незначний відсоток бідняцьких господарств, то напрошується висновок, що життєвий рівень болгар був високим.

Значними були їхні досягнення у виноградарстві й вино­робстві. У середньому кожна сім’я, що вирощувала виноград (в основному на площі від 1/4 до 1 десятини), мала 300 - 400 відер вина. Серед народів, які населяли південні околиці Російської імперії, за рівнем виробництва вина болгари займали друге місце після німців. У пошані в болгар були городництво, садівництво, тютюнництво. Серед ремесел переважали ті, що забезпечували домашні потреби. При­міром, у 1867 р. в Таврійській губернії налічувалося 229 болгар-ремісників, серед яких були шевці, чоботарі, столяри, ковалі, бондарі та ін.

Певний час освітня і управлінська політика царату теж в цілому не суперечила інтересам болгар. У селах вони мали право відкривати школи з російською і почасти болгарською мовами навчання, вивчати болгарські граматику й історію. У другій половині XIX ст. існувало 50 болгарських початкових шкіл, що охоплювали близько 2,5 тис. учнів. Колоністи продовжували навчання в болгарській гімназії в Болграді й центральних болгарських училищах в Преславі й Комраді (Молдавія). Причому Преславське училище готувало кадри для болгарських шкіл та адміністрації. В освітньому цензі велику роль відігравали Південнослов’янський пансіон у Ми­колаєві та Новоросійський університет.

Місцева болгарська адміністрація - сільські збори й во­лосні управи - будувалася на виборних засадах і підпорядко­вувалася російським повітовим і губернським структурам.

Колоніальний статус болгар змінила реформа 1871 р., згідно з якою чужоземці зрівнювалися в правах з корінними жителями Російської імперії. Це була прихована форма русифікації. У законодавчому порядку діловодство в органах державного і громадського управління переводилося на російську мову, що стала обов’язковою для навчання в освітніх закладах.

У піднесенні культурно-освітнього рівня болгар велику роль відіграли Одеське настоятельство й Кишинівське товариство поширення грамотності, їх значний капітал, створений шляхом пожертвувань, використовувався для видання болгарської літератури і підручників, надання сти­пендій і матеріальної допомоги болгарам, які навчалися у світських і духовних закладах Росії.

Господарська і культурно-просвітницька діяльність місце­вих болгар мала велике значення не лише для економічного й культурного розвитку українських і молдавських земель, а й для підготовки кадрів освітнього і національно-визвольно­го руху в Болгарії. Болгарські колоністи зробили особистий внесок у національне визволення Болгарії, допомагаючи повстанцям матеріально. Вони також брали участь у російсь­ко-турецьких війнах.

Отже, зусилля болгар були спрямовані на перетворення необжитих південних степів у плодючі й квітучі землі, що, у свою чергу, забезпечило їм відносно високий культурний і життєвий рівень (на той час він був значно вищий, ніж на їх прабатьківщині). Тому чимало болгар, лишаючись болгарськими підданими, приїздили в Україну на заробітки, надовго осідали тут і займалися переважно городництвом. За ними навіть закріпилася назва –“болгари-городники”.

ЖИТТЯ БОЛГАР У ПІСЛЯРЕВОЛЮЦІЙНИЙ ПЕРІОД ТА РАДЯНСЬКІ ЧАСИ

Під час громадянської війни в Україні, коли протистояли сили Української Народної Рес­публіки, Радянської України, Білої армії, окремі представни­ки болгарського населення опинилися на позиціях протисто­яння. Однак основна маса стояла осторонь політичної боротьби, а інколи вороже ставилась до радянської влади. Нестабільна обстановка, голодомор 1921-1922 рр. змушували деяких з них залишати обжиті місця й повертатися до Болгарії.

Скільки ж болгар залишилося в Україні після громадянсь­кої війни? Довідка Центрального болгарського бюро при ЦК КП(б)У дає такі цифри. У 1920 р. в 40 болгарських селах Таврії, переважно в Бердянському повіті, проживали 100 тис. болгар, на Херсонщині в 10 болгарських селах - стільки ж, у 15 болгарських селах Криму - 45 тис.

Дещо меншу кількість болгар зафіксував перепис 1926 р. Згідно з ним, усього їх налічувалось 223,1 тис., що становило 0,6% населення республіки. І така ситуація була цілком закономірною - дався взнаки голодомор 1921-1922 рр., від якого постраждали переважно південні регіони України.

Під час “коренізації” справами болгарської меншини відали Болгарська секція ЦКНМ і Центральне болгарське бюро при ЦК КП(б)У. В округах, де компактно проживали болгари, при виконкомівських комісіях з національних меншостей діяли болгарські секції. Вони виконували функції дорадчих органів радянських і партійних структур з питань обслуговування болгар і соціалістичного будівництва в болгарських націо­нальних районах.

Напрям діяльності секції був переважно практичний, а бюро - агітаційно-пропагандистський. Проте процес зро­щення в СРСР функцій партійного й державного апаратів відбився і на роботі відповідних національних структур.

Головним здобутком політики “забезпечення прав націо­нальних меншостей” була організація в Україні окремих національних районів, у тому числі болгарських. Національні територіальні об’єднання дали змогу створити органи влади з представників своєї національності, вести діловодство рідною мовою, розвивати національну культуру тощо. Усе це сприяло зміцненню національної свідомості, запобіганню асиміляції.

В Україні національні райони почали виникати після того, як XII з’їзд РКП(б) прийняв відповідні рішення. У 1924 р. на Мелітопольщині були сформовані Романівський (у 1926 р. перейменований в Коларівський) і Цареводарівський (у 1927 р. - в Ботєвський) райони. У 1925 р. з болгарських сіл Ленінського району на Одещині були створені Великобуяликський (з 1926 - Благоєвський), в 1927 р. у Першотравневій окрузі - Вільшанський райони.

Владними структурами в місцях проживання болгар стали виборні сільські ради, якими керували районні партійно-радянські органи. У 1925 р., коли почався процес формування болгарських національних районів, існували 33 болгарських сільських ради (44 населених пункти), у 1927 р., коли він завершувався, було вже 45 таких рад, а перед ліквідацією національних районів у 1939 р. - 52.

Перед Центральною та Окружними Одеською, Меліто­польською і Першотравневою болгарськими секціями стояла проблема їх комплектування національними кадрами, які мали б достатній політичний і освітній рівні. Наслідки обстеження болгарських сільських рад наприкінці 1924 р., дали змогу ЦКНМ констатувати, що серед голів і секретарів цих рад - багато росіян, котрі не знали болгарської мови. Тому на засіданні ЦКНМ від 9 січня 1925 р. було прийнято рішення переобрати голів і секретарів болгарських сільських рад і вжити заходів, щоб діловодство в них велося болгарсь­кою мовою. Щоб виконати постанову, потрібно було передусім мати національні кадри радянських працівників. А їх тоді бракувало. Цю прогалину певною мірою заповнював болгарський сектор Катеринославської партійної школи, на базі якого в 1926 р. було створено Дніпропетровську болгарську партійну школу (наступного року її перевели до Одеси). У 1925 р. весь випуск болгарського сектора (40 слухачів) направлено на роботу в болгарські райони.

Секретарі болгарських сільських рад підвищували свою кваліфікацію на відповідних курсах, що почали діяти в 1925 р. при Преславському педагогічному технікумі та Мелітопольській партійній школі.

Поряд із створенням місцевих болгарських сільських рад з кінця 1924 р. в болгарських районних центрах організову­ються судові органи влади: 4 судово-слідчі камери. Вони мали свої штати суддів, судовиконавців, слідчих, які знали болгарську мову і вели нею діловодство. При Мелітопольсь­кому, Одеському, Першотравневому, Ленінському окружних судах працювали перекладачі з болгарської мови, необхідні для розгляду справ, що подавалися в касаційному порядку.

Оскільки болгарське населення України в основному займалося землеробством, то й увага бол­гарських центральних та місцевих органів влади була прикута до розвитку сільського господарства. Вона вірила, що шлях до щасливого майбутнього болгарського селянина - ко­лективні форми обробітку землі. Тому й намагалася якнайшвидше їх запровадити. А це було нелегке завдання. До революції болгарське населення було досить сильним в еко­номічному відношенні. За підрахунками радянських спеціалістів, до 1917 р. 45% становили так звані куркульські господарства, 35 - міцні середняцькі й лише 20 - малоземельні й батраки. Тобто болгари переважно були справжніми господарями, вміли працювати й користуватися результатами своєї праці.

Картина докорінно змінилася в роки радянської влади. Хаос, зубожіння, викликані громадянською війною, продрозкладкою змінили розстановку економічних сил болгарського села. Проілюструємо це на прикладі економічно розвинутого - порівняно з іншими болгарськими районами - Цареводарівського району. В 1924 р. там налічувалося 5674 селянських господарства. З них 394 об’єдна­лися в колективні, а серед решти були: 2391 бідняцьке, 2527 середняцьких, 362 куркульських.

На початку 1920-х рр., коли розгорнувся процес ко­лективного ведення сільського господарства, до нього включилася лише певна частина незаможних болгар. Про це свідчить кількість (1924) колективних господарств Царево­дарівського (Ботєвського) району: 3 комуни і 5 артілей, на які припадало 5,5% землі, що оброблялась в районі. У звіті Цареводарівського РВК за 1924 р. констатується, що “прагнення до об’єднання населення колишнє, тобто потягу зовсім немає”.

Ті ж господарства, які об’єдналися, мали істотну підтримку: вони забезпечувалися кредитами, технікою, по­сівним матеріалом. Зміцнюючи колективні селянські госпо­дарства, влада мала на меті показати їх переваги над індивідуальними і таким чином збільшити масштаби ко­лективізації сільського господарства - однієї з умов соціа­лістичного творення.

На відміну від сільськогосподарської кооперації, що не прищепилася в болгарських районах, там розвивалася спо­живча й кредитна, поширені ще в дореволюційному болгарсь­кому селі. Майже в кожному населеному пункті існували споживча, а нерідко й кредитна кооперація.

Насильницьке нав’язування колективізації на початку 1930-х рр. не обійшло й болгарського трударя. Приміром, у Коларівському районі до 1928 р. вона була в зародково­му стані. В 1930 р. нею вже охоплено 48,1% селянських господарств (4857 із 10090). У тому ж році почалася ліквідація куркульства як класу. Наступного року відсоток колективізації в болгарських національних районах зріс до 84.

Промисловість у болгарських національних районах була представлена переважно виробництвом по переробці про­дукції сільського господарства. Наприклад, в одному з найбільш економічно міцних болгарських районів - Царев­одарівському в 1924 р. діяли 6 маслозаводів, 1 цегельно-керамічний завод, 50 вітряних і 3 парові млини, 3 цукроварні, 2 бондарні тощо. Окрім економічних важелів соціалізації села, радянська влада застосовувала й політичні, насамперед агітацію та пропаганду. У місцевих органах КП(б)У (окружних, губернсь­ких, пізніше обласних) цим займалися національні секції агітаційно-пропагандистських відділів, що підпорядковували­ся ЦК КП(б)У. Проте справжньої підтримки в болгарському середовищі комуністична партія не мала. Партосередків було дуже мало (до речі, нечисленні). Зокрема, в 1925 р. в трьох болгарських районах (переважно в Цареводарівському) діяли 15 організацій КП(б)У, що об’єднували 22 члени партії. Аналогічною була ситуація з комсомолом. У 1925 р. лише 218 юнаків і дівчат з болгарських сіл (з 10 тис. чол.) вступили до його лав і створили 11 первинних осередків. У них функціонували лише 2 агрогуртки, що повинні були пропагува­ти колективні форми ведення господарства.

Стан справ дещо поліпшився в 1929 р. У Ботєвському (колишньому Цареводарівському) районі вже налічувалось 38 членів компартії й 63 комсомольця.

Із зміцненням радянської влади поширюється і вплив комуністичної партії. Основним її пропагандистським інстру­ментом стали засоби масової інформації. Це газета “Сьрп й чук” (“Серп і молот”), створена за рішенням ЦК КП(б)У восени 1924 р. (у січні 1926 р. перейменована в “Съветско село”). Те, що два журнали для молоді – “Бъди готов!” і “Млад ударник” - виходили болгарською мовою, свідчило про велике значення, яке комуністична партія надавала роботі серед юнацтва.

У період масової колективізації в 1931-1932 рр. з’явилися сільськогосподарський журнал “Агротехнік” і 3 газети - органи Коларівського, Благоєвського і Вільшанського рай­онних партійних і виконавчих комітетів – “Колективно поле”, “Комунар”, “Колхозен труд”. У 1930 р. газета “Съветско село” дістала нову назву – “Колективіст”.

Значне місце в пропагандистській роботі комуністичної партії та її засобів масової інформації відводилося боротьбі проти релігії, що вважалося одним з ідеологічних і політичних знарядь, за допомогою якого поневолювали трудящих. Набуло актуальності атеїстичне виховання болгар, які на 80% були віруючими. Тільки в Цареводарівському районі в 1924 р. діяли 22 церкви і 1 молитовний будинок, 23 церковні общини: з них 17 православних, 3 молоканські, 2 баптистські, 1 старообрядка. Атеїстична пропаганда серед дорослого насе­лення, крім преси, велася за допомогою антирелігійних організацій типу “Безбожник”, а серед молоді - культурно-освітніх закладів.

Тотальний наступ на релігію, що супроводжувався пере­слідуванням духовенства і знищенням культових споруд, не обминув і болгар. У 1930-і рр. в болгарських селах, як і по всій Україні, церкви або руйнувалися, або переобладнувалися в клуби, склади тощо. А серед них було чимало пам’яток архітектури, споруджених ще в часи масового переселення болгар.

Радянська влада довела болгарське село до економічного розорення і була організатором релігійного гоніння, а ось щодо культурно-освітнього розвитку в певний період вона відіграла позитивну роль. Передусім її заслуга - у переве­денні майже всіх шкіл, що були в місцях компактного проживання болгар, на болгарську мову навчання, а також певне збільшення їх кількості. Цим приповільнювалися темпи русифікації, започаткованої ще за царизму. У 1924/25 н.р. діяли 43 болгарські школи. У них навчалися 4314 учнів і працювали 98 учителів. Але влада робила певні кроки, щоб поліпшити ситуацію. Вже у 1925/26 н.р. функціонували 74 школи (7184 учні і 109 педагогів). Потрібно зауважити, що більшість шкіл були не зовсім придатні для навчання, оскільки розміщувалися в конфіскованих куркульських оселях. В основному це були 4-річні школи. Семирічок було обмаль і розташовувалися вони в районних центрах або великих селах (Великий Буялик, Кубанці, Каторжино та інші). У болгарських селах, де проживали представники інших національностей, працювали окремі російські, українські, німецькі школи.

Перехід на болгарську мову навчання викликав значні труднощі: не було підручників, надрукованих болгарською мовою, бракувало вчителів, які нею володіли. Спочатку навчальну літературу доводилося завозити з Болгарії. На­прикінці 1920-х рр. випуск підручників болгарською мовою налагодили Всеукраїнське відділення Центрвидаву та Укрдержнацменвидав.

Педагогічну освіту болгари здобували в Преславському болгарському педтехнікумі, що відновив роботу в 1921 р. у формі педкурсів, а 1924 р. дістав статус середнього спеціально­го закладу. У ньому щорічно навчалося близько 150 студентів, розподілених по 4-х групах. При педтехнікумі діяли три тижневі курси підвищення кваліфікації вчителів. У 1930-і рр. вчителів болгарських шкіл готував болгарський сектор Одеського педінституту, що мав три факультети.

Потребу в спеціалістах сільського господарства забезпечу­вала Преславська агропрофшкола, в трьох групах якої щорічно навчалося 80 чол. У 1931 р. її реорганізовано у сільськогосподарський технікум з факультетами: виногра­дарства, садівництва та інтенсивних культур. У 1932 р. було відкрито болгарський сектор при Одеському сільськогоспо­дарському інституті.

У навчальних закладах України за національним скла­дом - у відсотках до загальної кількості учнів і студентської молоді - болгари становили: у вузах - 0,1, технікумах - 0,2, робітфаках - 0,2.

Медичне обслуговування болгарського населення було недосконале і потребувало уваги, оскільки чимало болгар хворіли на туберкульоз, трахому, малярію. Медичну допомо­гу жителі болгарських районів могли отримати тільки в амбулаторіях, що, природно, не задовольняло їх потреб. Лікарня, побудована ще до 1917 р., діяла тільки в Цареводарівському (Ботєвському) районі, медичний стан в якому був кращим, ніж в інших болгарських районах.

ЦКНМ зверталася до народних комісаріатів охорони здоров’я та фінансів з проханням вирішити питання про будівництво лікарень в трьох інших районах - Коларівському, Благоєвському і Вільшанському. Проте документи свідчать, що до 1931 р. їх так і не спорудили. Певною мірою їх функції виконували відкриті в колишніх куркульських будинках стаціонари: в Коларівському районі на 20 ліжок і в Благоєвському - на 5. У 1930-і рр. медичний персонал для болгарських районів готував болгарський сектор Одеського медтехнікуму.

Радянська влада надавала важливого значення культурно-просвітній роботі серед націо­нальних меншин, що мала велике пропагандистське наванта­ження. Радянська заідеологізована культура слухняно виконувала соціальні замовлення більшовицької партії. Тому остання намагалася мати якомога більше її форпостів серед широких верств населення. У середині 1920-х рр. у болгарсь­ких національних районах налічувалося: 1 клуб, 19 сільбудів, 26 хат-читалень, 30 бібліотек. Тобто майже в кожному болгарському селі були сільбуд або хата-читальня.

У піднесенні культурно-освітнього рівня болгарського насе­лення України важливе місце відводилося болгарським секто­рам Всеукраїнського відділення Центрвидаву і Укрдержнацменвидаву. Вони почали друкувати болгарською мовою суспільно-політичну, соціально-економічну, науково-попу­лярну, навчальну і художню літературу з 1926 р. Лише Всеукраїнське відділення Центрвидаву у 1926-1932 рр. опублікувало 227 назв болгарських книг загальним тиражем понад 550 тис. примірників. З 1932 р. видання болгарської літератури повністю перейшло до болгарського сектора Укрдержнацменвидаву, що працював до початку Великої Вітчизняної війни. Усього Укрдержнацменвидав з 1926 по 1941 рр. надрукував близько 600 назв книг (понад 900 тис. примірників). Його книжкова продукція дорівнювала 60% від усіх видань, що виходили болгарською мовою в міжвоєнний період в Україні.

Із середини 1930-х рр. тоталітарний режим змінив свій курс на відверто імперський. Після розправи з опозицією вже не потрібно було прикриватися політикою “українізації” і “забезпечення прав національних меншостей”. Спочатку під виглядом боротьби зі “шпигунами” і “ворогами радянської влади” почалося переслідування відомих представників національних меншин. Сталінські репресії не обминули й болгар. Передусім від них постраждала болгарська інтелігенція. В Україні був знищений майже весь цвіт болгарської національної літератури. Зокрема, жертвами тоталітарного режиму стали письменники Микола Фуклєв, Іван Мавроді, Георгій Журжер, Олександр Власов.

Згодом кардинально змінився і курс національної політики. На відміну від неафішованої русифікації українців почався відкритий наступ на національні меншини України. У 1938 р. постановою ЦК КП(б)У від 10 квітня (за командою з Москви) національні навчальні заклади, в тому числі болгарські, було реорганізовано в російські або українські. В наступному році ліквідовані “штучні” національні райони, а їх сільради розподілені між іншими районами.

Ці дії пояснювалися недоречним існуванням національних адміністративно-територіальних одиниць і національних ку­льтурно-освітніх закладів, що могли, за більшовицьким тлумаченням, негативно вплинути на міжнаціональні відноси­ни, процес зближення націй і національностей, зміцнення їх єдності, викликати недовіру до російського й українського народів.

Під виглядом зближення націй знищувалася будь-яка націо­нальна культура, зведена до рівня кількох показових фоль­клорних ансамблів, та здійснювалась русифікація населення України. Поступово дедалі більша кількість українських освітніх закладів переводилася на російську мову навчання, а мови українська та національних меншин витіснялися з ужитку. І як наслідок цієї політики - створення численних прошарків “російськомовного” населення України.

Особливо русифікувалося населення східних і південних регіонів України, в тому числі болгари. Хоч, згідно з даними перепису 1970 р., в нашій країні проживало 234,4 тис. болгар, що становило 0,5% її жителів, не кожний з них володів рідною мовою.

Найбільш компактно болгарами був заселений Болградський район на Одещині, створений в 1940 р. після возз’єднання Бессарабії із СРСР. На кінець 1980-х рр. у ньому сільсько­господарське виробництво було представлене 2 радгоспами й 16 колгоспами, а промислове - підприємствами харчової і легкої промисловості. Найбільші заводи - виноробний, авторемонтний, залізобетонних виробів. Культурно-освітні потре­би району задовольняли 30 загальноосвітніх, музична, спортивна школи, 17 будинків культури, 4 клуби, 16 кіноте­атрів. Медичну допомогу надавали у 54 відповідних закладах, у тому числі 10 лікарнях.

БОЛГАРИ УКРАЇНИ В РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Демократичні процеси в Україні, розбудова її державності, дали змогу зрушити з місця придушене наприкінці 1930-х рр. національно-культурне відродження націй, які мешкають в ній. Що ж до болгарської меншини, то перші кроки в цьому напрямі вже зроблені. Процес національно-культурного відродження починається із створення національних освітніх закладів, передусім шкіл. Для переведення їх на рідну мову навчання потрібні педагогічні кадри і відповідні підручники. Тому в Одеському педінституті й Київському університеті ведеться підготовка вчителів для майбутніх болгарських шкіл. Для них уже вийшли з друку такі підручники: болгарські читанка, мова, болгарсько-український і болгарсько-російський словники. В їх підготовці брали участь науковці інститутів мовознавства і літератури Національної Академії наук та викладачі українських вузів. На черзі інші підручники болгарсь­кою мовою.

Духовне відродження болгар в Україні стало центральним напрямом діяльності заснованого в 1990 р. болгарського культурно-освітнього товариства “Родолюбие”. Його основна мета: сприяння вивченню і поширенню болгарської мови серед болгарського населення України, організація на терені України болгарських освітніх і культурних закладів, збере­ження пам’яток болгарської національної культури. Перший крок - створення товариством недільних шкіл у місцях ком­пактного проживання болгар та містах, де вони мешкають, у тому числі в столиці України. Не останнє місце у заходах товариства “Родолюбие” відводиться проведенню спеціаль­них науково-практичних конференцій, зборів і вечорів, присвячених історії та культурі болгарського народу.

За всеукраїнським переписом населення 2001 р. в Україні мешкає 204,6 тис. болгар (0,4% всього населення України). Основне болгарське насе­лення України зосе­реджене в 57 болгарських селах, а міське - переважно в містах Болграді та Ізмаїлі. Болгарські селяни продов­жують займатися скотарством і зерновиробництвом. Тра­диційними галузями народного господарства залишилися городництво і садівництво, що дають найбільший вихід товарної продукції. Велика увага приділяється вирощуванню винограду.

Перед молодою Українською державою стоїть завдан­ня - не зупинитися на початку шляху духовного та націо­нально-культурного відродження кожної національної мен­шини України.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гамза В.Г. Заснування болгарської колонії Тернівки // Тези доповідей та повідомлень першої Миколаївської обласної краєзнавчої конференції, присвяченої 50-річчю Великої Перемоги. – Миколаїв, 1995. – С.16-18.

2. Грищенко П.Ю. Болгарські лексичні елементи в українських говірках // Українсько-болгарські культурні взаємини ХХ ст.: Зб. наук. праць / АН УРСР. Укр. ком. славіністів. – К.: Наук. думка, 1988. – С.55-72.

3. Демиденко Л.А. Культура и быт болгарского населения в УССР. – К.: Наук. думка, 1970. – 139 с.

4. Дихан М.Д. Болгари-політемігранти у соціалістичному будівництві на Україні в 1924-1929 рр. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1973. – 159 с.

5. Заставний Ф. Всеукраїнський перепис населення 2001 року: аналіз та оцінка // Розбудова держави. – 2003. - №5-8. – С.45-57.

6. Знаменська М.В. З історії культурно-освітянської роботи болгар України (20 – 30-ті роки) // Відродження. – 1994. - №1. – С.15-17.

7. Іванов О.К. Болгарська національна культура на Півдні України (Вільшанський район, Кіровоградська область) // Розвиток іноетнічних культур у контексті української культури Півдня України (Тези доповідей ХХІІ науково-практичної конференції, присвяченої 25-річчю МФ КДІК 21 листопада 1996 року). – Ч. ІІ. – Миколаїв, 1996. – С. 38.

8. Карпенко Ю.А. Топонимия болгарских сел Одесской области: Вопросы топонимического взаимодействия языков // Историческая ономастика. – М.: Наука, 1977. – С.195-197.

9. Колесник В.А. Болгарская антропонимия юга Украины. – Минск, 1984. – 187 с.

10. Мельник Н.І. Національно-культурний розвиток болгарської меншини України в 20 – 30-х рр. ХХ ст.: Дис... канд. іст. наук: 07.00.01. – К., 1996. – 195 с.

11. Міронова І.С. Розвиток освіти та культури болгарського населення Півдня України в 20-30-і роки ХХ століття // Миколаївщина багатонаціональна: з історії етнічних спільнот регіону. Монографія. – Миколаїв: Атол, 2005. – С.157-166.

12. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1998. - 80 с.

13. Павленко В. Болгари в Україні: історія // Віче. – 1995. - №7. – С.115-126.

14. Сохань П.С. Очерки истории украинско-болгарских связей. – К.: Наук. думка, 1976. – 290 с.