Тема 1. Росіяни україни в аспекті сучасних

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ

ПЛАН

1. Формування, територіальне розміщення, демографічний потенціал, соціальні характеристики російського населення України.

2. Росіяни в новій етнополітичний ситуації: становище і поведінка.

3. Проблеми інтеграції.

ФОРМУВАННЯ, ТЕРИТОРІАЛЬНЕ РОЗМІЩЕННЯ, ДЕМОГРАФІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ, СОЦІАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ РОСІЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Етнополітична ситуація в Україні в основних рисах визна­чається передусім взаємодією двох споріднених між собою етнонаціональних груп - українців і росіян. Це обумовлено тим, що росіяни, нараховуючи за переписом 2001 р. 8 млн. 334 тис. чол., або 17,3% всього населення, є другою за чисельністю після українців етнічною групою. Разом з українцями, етносом, що дав назву країні і є етнічною більшістю (77,8% населення), росіяни складають 95,1% населення України. Понад 100 інших етнічних груп становлять загалом менше 5% на­селення країни. З огляду на свою чисельність, яка більше ніж у 23 рази перевищує кількість представників наступної за чи­сельністю етнічної групи, російська спільнота в Україні отрима­ла в літературі назву суперменшини.

У такій ситуації зрозуміло, що стабільність і громадянсь­кий мир, перспективи формування політичної нації, а значною мірою й територіальна цілісність і незалежність Української держави залежать передусім від характеру взаємовідносин ук­раїнців і росіян, рівня їхньої взаємної толерантності, досягнен­ня між ними взаємоприйнятного балансу врахування і забезпе­чення специфічних етнокультурних та інших потреб в інтере­сах кожної з цих груп і держави в цілому.

Проблема росіян України справляє значний вплив на внутрі­шню і зовнішню політику держави, привертає до себе підви­щену увагу політиків, засобів масової інформації, громадських організацій і науковців як в Україні, так і в Росії.

Географія розселення росіян на території сучасної України сформувалася протягом тривалого періоду перебування Украї­ни у складі Російської держави та СРСР.

Переселення росіян в Україну розпочалося після її приєднання на засадах політичної автономії до Росії 1654 р. і зросло в міру поступової ліквідації елементів української державності та поширення в Україні загальноросійського адмі­ністративного устрою. На перших порах склад росіян-переселенців обумовлювався головним чином потребами військового утримання території за Росією. Переважала так звана держав­на колонізація - переселення різних категорій “служило-рат­них людей”, які несли тут військову службу, отримуючи за це слободи і землі. З часом із цих людей сформувалося ядро місцевої адміністрації, яке постійно поповнювалося новими російськими переселенцями і слугувало опорою імперської політики в краї.

Росіяни складали значний відсоток військових поселенців - державних селян, які сплачували поземельну ренту і поставляли, в разі потреби, необхідну кількість солдат у військові формуван­ня. Серед переселенців-росіян було чимало старообрядців, які втікали в Україну від релігійних переслідувань; з другої поло­вини XVIII ст. посилюється поміщицька колонізація - пересе­лення російських поміщиків, що отримували величезні наділи землі в Україні, закріпачених селян з різних губерній Росії. Згодом дедалі помітнішу роль у формуванні російського насе­лення України відігравала “вільна” колонізація, що складалася переважно із селян-втікачів з російських губерній.

Однією з особливостей міграції росіян в Україну було те, що основний потік переселенців йшов у порівняно малозаселені південні та східні райони сучасної України – Причорномор’я, Приазов’я та Слобожанщину. На відміну від давніх українських земель ці території заселялися і освоювалися одночасно україн­цями й росіянами, а також порівняно малочисельними групами інших народів при кількісному переважанні загалом українського етносу. На Правобережжя росіяни переселялися мало, оскільки цей регіон порівняно пізно увійшов до складу Росій­ської держави, мав своє значне населення і тут не було великих резервів неосвоєних земель.

За даними тогочасних письмових джерел, у 1678 р. на Лівобережній і Правобережній Україні росіян практично не було. Лише у південному регіоні зафіксо­вано 27 тис. росіян (6,7% населення краю). У 1719 р. на Лівобе­режжі налічувалося вже 40 тис., а на Півдні - 72 тис. росіян. На Правобережжі росіяни з’явилися тільки після другого поділу Польщі і приєднання цієї частини України до Російської імперії. У 1795 р. тут нараховувалося 4 тис. росіян.

За першу половину XIX ст. кількість росіян в Україні зросла більш ніж на 1 млн. осіб і досягла у 1858 р. 1 млн. 407 тис. осіб. Найбільше їх проживало на Півдні - 1 млн. 63 тис. осіб (21,6% населення краю), менше на Лівобережжі - 301 тис. осіб (6,1% населення) і Правобережжі - 33 тис. осіб (0,6% населення).

Темпи міграції росіян в Україну зросли у другій половині XIX ст., коли відбувався більш швидкий порівняно із старими промисловими центрами Росії індустріальний розвиток низки регіонів України. За даними першого Всеросійського перепису населення 1897 р., в Україні нараховувалося вже 4 млн. 636 тис. росіян. Перша світова війна викликала значний відплив російського населення з України. У 1917 р. в сучасних її кордонах налічувалося 3 млн. 620 тис. росіян (9,9% всього населення). На середину 1920-х рр. внаслідок втрат періоду громадянської війни і викликаних нею міграцій спостерігалося подальше зменшення чисельності росіян - до 3 млн. 165 тис. осіб, що становило 8,2% населення України в сучасних її кордонах.

У цілому після жовтневих подій 1917 р. міграційні потоки росіян в Україну значною мірою вписувалися в уже сформовану у попередній період географію їх розселення і обумовлювали­ся тими ж політичними та економічними чинниками. Зокрема, поряд із “стихійною” міграцією продовжувала діяти у формі оргнаборів, направлень на роботу молодих спеціалістів, про­ходження військової служби тощо політика, спрямована на пе­ремішування етнічного складу населення і забезпечення росій­ського впливу в ключових індустріальних і політичних центрах неросійських республік. Так, робочу силу на шахти Донбасу у 1921-1922 рр. вербували переважно з Росії.

Після закінчення громадянської війни абсолютна і відносна кількість російського населення, знову збільшується за рахунок його зростаючого припливу головним чином у великі міста і промислові центри. На 1939 р. чисельність росіян зросла до 4 млн. 315 тис. осіб, а їх питома вага у населенні України (в сучасних її кордонах) - до 10,4%. У 1959 р. налічувалося вже 7 млн. 91 тис. росіян (16,9%), 1970 р. – 9 млн. 126 тис. осіб (19,4%), 1979 р. - 10 млн. 472 тис. осіб (21,1%), 1989 р. - 11 млн. 356 тис. осіб (22,1%), 2001 р. – 8 млн. 334 тис. осіб (17,3% населення).

До останнього часу Україна була одним з найпривабливіших регіонів для росіян, які мігрували за межі своєї етнічної території. За рахунок цього показники абсолютного приросту росіян протягом кількох століть набагато перевищували зростання кількості будь-якої іншої національності України. Цьому сприяла низка чинників, які значною мірою знімали психологічний бар’єр, що заважав адаптації росіян у несло­в’янських республіках СРСР: близька спорідненість української мови з російською, що обумовлювала можливість взаєморозу­міння без перекладу, спільна конфесійна належність росіян і більшості українців, переважання російської мови в багатьох великих містах, куди в основному й мігрували росіяни. Тільки за період з 1926 до 1989 р. кількість росіян зросла у 4,3 рази, тоді як чисельність практично однакових з ними за показни­ками репродуктивної поведінки українців - лише в 1,6 рази. За 30 років (1959-1989 рр.) чисельність росіян республіки зросла за рахунок механічного приросту більше ніж на 3 млн. осіб.

Характерною особливістю розселення росіян в Україні є те, що загальна їх чисельність і частка у населенні регіонів збільшувалася у напрямі з північного заходу до південного сходу України. Особлива етнодемографічна ситуація склалася в Криму. Це єдиний регіон України, де росіяни складають більшість населення (58,3%). Тут проживає понад 1,1 млн. росіян.

Ще однією особливістю розселення росіян в Україні є їх концентрація в містах, переважно великих. За переписом на­селення 1926 р., 50,1% росіян республіки проживало в міських поселеннях і становили чверть їх мешканців. У подальшо­му концентрація росіян у містах зростала: 1959 р. - 81%, а в 1989 р. - 88% з них уже були міськими мешканцями. Тепер 9 з кожних 10 росіян - це жителі міст, передусім великих індустріальних центрів півдня і сходу України. Висо­кий рівень урбанізованості росіян і концентрація їх у великих індустріальних і культурних центрах України обумовлюють соціальні особливості цієї етнічної групи, зокрема її порівняно високий освітній рівень.

Вказані причини обумовили більш високу активність росіян у виробленні та освоєнні культурних благ. Вони випе­реджають більшість етносів України, в тому числі українців, в інтенсивності занять такими видами культурної діяльності, як читання газет, художньої та іншої літератури, відвідування театру, концертів тощо.

Оскільки відмінності у рівні урбанізованості і рівні освіти та інтенсивності освоєння культури, які існують між росіянами та українцями, зменшуються досить повільно, певні особливості соціальної структури росіян зберігатимуться ще тривалий час.

РОСІЯНИ В НОВІЙ ЕТНОПОЛІТИЧНІЙ СИТУАЦІЇ: СТАНОВИЩЕ І ПОВЕДІНКА

Зміна соціально-політичного статусу росіян у незалежній Україні викликала у значної їх частини свого роду психологіч­ний шок. Щоб усвідомити і прийняти своє перетворення з ет­нічної більшості, пануючої нації, якою вони були в СРСР і якою відчували себе в усіх союзних республіках, в етнічну меншину, що їхня мова і культура, які були предметом особливої турботи колишньої держави і дедалі більше починали домінувати й в Ук­раїні, перестали бути пріоритетом державної етнокультурної політики, потрібен був час.

Соціально-політичний статус. Декларація про державний суверенітет України, прийнята у липні 1990 р., проголосила, що незалежність держави базується на праві української нації на державне самовизначення; суверенна держава охороняє і за­хищає національну державність українського народу, його мову і культуру. У Конституції України, прийнятій у червні 1996 р., право на самовизначення визнається вже за українським на­родом як сукупністю громадян усіх національностей. Відповідно до ст.10 Конституції державною мовою в Україні визнано ук­раїнську мову, частина 3 цієї статті гарантує “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних мен­шин України”.

Отже, росіяни в Україні мають статус національної меншини. Відповідно вони мають права, гарантовані особам, що нале­жать до національних меншин. В Україні такі права визна­чаються та регулюються законами України “Про національні меншини в Україні”, “Про мови в Українській РСР”, “Про об’єднання громадян в Україні” та ін. Зокрема, мовно-культурні права росіян регулюються ст.6 і 8 Закону України “Про національні меншини в Україні”. У ст.8 цього Закону визна­чається можливість застосування мов меншин в усіх сферах суспільного життя, в тому числі в роботі державних органів, “у місцях, де більшість населення становить певна національна меншина”. Такими місцями в Україні є Автономна Республіка Крим і цілий ряд окремих населених пунктів (сіл, селищ, міст).

В усіх інших випадках, зокрема в місцях проживання росіян, де вони не є більшістю, їм згідно із ст.6 згаданого Закону гаран­тується право на національно-культурну автономію, тобто на користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мо­ви в навчальних закладах або через національно-культурні това­риства, задоволення духовних, інформаційних та інших потреб.

Забезпечення національно-культурних потреб росіян перед­бачено в рамках державної підтримки розвитку культур націо­нальних меншин: Державної програми відродження і роз­витку освіти національних меншин в Україні, Комплексних заходів щодо розвитку культур національних меншин України та ін.

Забезпечення культурно-освітніх потреб. Завдяки своєму величезному кадровому потенціалу, давнім традиціям, рівню поширеності не тільки серед росіян, а й усього населення, знач­на частина якого сприймає її як “свою”, російська культура в Ук­раїні, звичайно, не вписується в образ культури національної меншини. Реальний рівень її функціонування перевищує по­треби власне етнічних росіян. У зв’язку з цим останні мають в Україні всі можливості для задоволення своїх культурно-освітніх, інформаційних та інших потреб рідною мовою. Цьому сприяють як вільне поширення в Україні каналів культурної інформації Росії - телебачення, радіо, періодика, книги, кіно тощо, так і продукування російською мовою значної, а в окре­мих видах і жанрах культури переважної частини культурної інформації в самій Україні, функціонування значної частини системи освіти та закладів культури російською мовою.

Щодо загальної середньої освіти, то на початку 1998/99 н.р. в державі працювала 2561 російськомовна школа (12,1% всіх шкіл України), в якій навчалося 1333828 уч­нів. Крім того, працювало 2469 змішаних, переважно українсько-російських шкіл (11,6% всіх шкіл). Загалом, у школах з ро­сійською мовою викладання навчався 2313901 учень (34,1% всіх школярів), як предмет вивчало цю мову ще 1805080 учнів (26,6%).

Підготовка фахівців з російської мови та літератури здій­снюється в 11 університетах і 20 педінститутах держави, що повністю забезпечує потреби в спеціалістах цього профілю і гарантує майбутнє російськомовної освіти в Україні. У вищих навчальних закладах Автономної Республіки Крим та Севасто­поля навчання залишається повністю російськомовним, у від­повідних закладах Донецької області російською мовою чи­тається 89,3%, а Луганської - 85,6% лекцій. У закладах І-II рівнів акредитації Луганської області навчання є російськомов­ним на 76,9%, Одеської - на 49,8%, Харківської - на 41,9%. Загалом, частка учнів і студентів, які навчаються росій­ською мовою, суттєво вища за частку росіян в цілому по країні. Російськомовні освітні заклади абсолютно переважають у Кри­му і в містах півдня і сходу України.

Таким чином, потреби росіян у здобутті освіти рідною мо­вою, особливо в Криму і в південно-східному регіоні, задоволь­няються не тільки повною (на рівні нинішніх українських освітніх стандартів), а й більшою мірою, ніж аналогічні потреби титульного етносу. Якщо говорити про порушення в Україні прав національностей на навчання рідною мовою, то, врахо­вуючи, що більшість населення у всіх регіонах (крім Криму) складають українці, можна констатувати порушення цих прав не щодо російської меншини, а стосовно етнічної більшості - українців.

Російська мова повноправно функціонує у сфері культури. Так, в Україні працює понад 30 російських театрів різної жан­рової спрямованості, ще 36 - українсько-російських. Росіяни користуються послугами 24382 масових та універсальних бібліотек, сукупний фонд яких налічує понад 387 млн. примір­ників книг і журналів, у тому числі російською мовою - понад 240 млн. примірників, що складає 62% від загальної кількос­ті видань.

Цілком достатньо задоволені потреби росіян у мовній і ви­давничій сферах. За даними Книжкової палати України, ви­пуск книг у 1998 р. складав 5360 тис. найменувань накладом 40203 тис. примірників, з них російськомовних - 1971 тис. найменувань накладом 15376 тис. примірників, причому тут не враховано роздрібний продаж книг російських видавництв. З урахуванням останніх даних в Україні явно переважає російсько­мовна друкована продукція. Отже й потреби росіян нашої держави у літературі рідною мовою задовольняються достат­ньою мірою, в усякому разі значно повніше, ніж українців.

У каталозі українських періодичних видань, що розповсю­джуються за передплатою, 800 найменувань, з них 25% - російськомовних, 25% - двомовних. Крім того, в каталозі видань Російської Федерації та країн СНД, що розповсю­джуються в Україні, міститься 2600 назв.

Із 2903 тис. примірників - загального накладу преси в Ук­раїні - 834,5 тис. зареєстровано і розповсюджується за перед­платою російською мовою. Із 2023 найменувань газет 796 - російськомовні, 104 - українсько-російські. Із 423 журналів 111 - російськомовні, 135 - українсько-російські. Значна час­тина періодичних видань є україномовними тільки за заго­ловком, весь текст за яким вміщується російською мовою. В ці­лому, за підрахунками фахівців, частка періодичних видань, що виходять українською і російською мовами, співвідносяться як 50 до 50. Якщо ж врахувати газети, які мають статус віт­чизняних видань, але, як правило, завозяться з Росії, то сумар­ний обсяг російськомовної преси досягає 80%.

Від 30 до 50% російськомовних програм зберігається у теле- і радіомовленні компаній південно-східних областей України, причому у недержавних телерадіокомпаніях окремих регіо­нів відсоток російськомовних передач сягає 80-90%. Так, у Донецькій області російськомовні передачі становлять 45% загального обсягу мовлення державних і 85% комерційних телерадіокомпаній, у Луганській, відповідно, 40% і 55%, Запорізькій - 25% і 90%, Одеській - 55% і 85%, Мико­лаївській - 15% і 80%, Дніпропетровській - 15% і 80%, Харківській - 10% і 60%, в Криму - 75% і 100%. Помітний відсоток становлять передачі російською мовою в обсязі мов­лення недержавних телерадіокомпаній у західних областях: у Львівській - 20%, Тернопільській - 40%, Волинській - 80%. Отже, як у теле-, так і у радіопросторі України не існує проблеми із задоволенням мовно-інформаційних потреб росіян.

Таким чином, об’єктивний аналіз засвідчує, що культурно-інформаційні потреби росіян задовольняються їх рідною мовою на більш високому рівні, ніж аналогічні потреби серед ти­тульного етносу країни.

Міжетнічні взаємини. Ситуація в галузі міжнаціональних взаємин залишається протягом усіх років незалежності України в цілому достатньо стабільною, хоча, внаслідок погіршення соціаль­но-економічної ситуації відбулося деяке погіршення загального міжнаціонального фону: за прикладами утисків прав людей різних національностей, за бажанням емігрувати через страх перед можливими етнічними конфліктами, за національною толерантністю. Водночас українське суспільство виявилося досить стійким стосовно національно-політичного радикалізму. Яскравим доказом цього стали парламентські вибори 1998 р., на яких партії, що сповідували як російський, так і український шовінізм, мали незначний успіх.

До найважливіших факторів, що обумовлюють дружній характер відносин між українцями і росіянами, належить мовно-культурна, соціальна і психологічна близькість обох східнослов’янських народів. Суттєвий вплив на розвиток міжнаціональних відносин має співвідношення рівня життя етнічних груп. Позитивно впливає на характер українсько-російських міжетнічних стосунків те, що 89% опитаних росіян і 82% українців вважають, що рівень життя у них однаковий.

Про дружній характер міжособових взаємостосунків між українцями і росіянами свідчить поширеність міжетнічних шлюбів і родинних зв’язків між представниками цих груп: 58% росіян мають родичів серед українців і 62% українців - серед росіян; для 71% росіян і 66% українців у випадку вступу в шлюб когось з їхніх близьких родичів національність взагалі не має значення.

Росіяни і українці позитивно оцінюють перспективи розвит­ку відносин між обома етнічними групами. Тільки 11% росіян і 6% українців вважають, що стосунки між двома групами у майбутньому можуть погіршитися. Росіяни розташували запропоновані соціологами причини можливого погіршення взаємостосунків так: загальне погіршення матеріального ста­новища людей; неправильна політика керівництва України; ба­жання українців звільнитися від “чужих”; прагнення зробити Україну національною державою тільки для українців. З погля­ду українців, причини можливого зростання напруженості роз­поділились за важливістю в дещо іншому порядку: небажання росіян рахуватися з новою ситуацією; незнання росіянами ук­раїнської мови, традицій, культури; загальне погіршення мате­ріального становища людей; бажання українців звільнитися від „чужих”.

Результати моніторингу стану нових російських діаспор, який здійснювався науковцями Російської Федерації, однознач­но свідчать, що в Україні склалися найсприятливіші, порівня­но з ситуацією в інших пострадянських країнах (за винятком Білорусі), міжособові відносини між російським і титульним на­селенням.

Становище росіян України певною мірою ускладнюють нестійкі і “надто суперечливі практично в усіх можливих галузях” міждержавні українсько-російські відносини, що обумовлено своєрідним політичним суперництвом двох най­більших пострадянських держав, з одного боку, і тим, що обидві країни не виробили чіткої політики стосовно одна одної, - з іншого. Звичайно, конфліктність українсько-російських від­носин стосується в основному політичної еліти, а не народів.

Мовно-культурна, соціальна і психологічна близькість східнослов’янських народів, посиленню якої сприяв тривалий досвід співжиття в одній державі, а також не в останню чергу вплив понад 11 млн. співгромадян російського етнічного по­ходження, обумовлюють переважну орієнтацію населення України на Росію. Помітне розходження між сприятливими в цілому міжетніч­ними взаєминами між представниками обох народів на міжособовому рівні, з одного боку, і періодами досить напруженими міждержавними відносинами, з іншого, вносять додатковий дискомфорт у становище російського населення України.

Разом з тим, незважаючи на зазначені обставини, станови­ще росіян в Україні з погляду етнічного розвитку та етнопсихо­логічного самопочуття, порівняно з російським населенням в інших пострадянських державах, оцінюється науковцями Росії як задовільне.

Загалом на основі вивчення умов та обставин життя російської меншини в Україні, російські науковці дійшли висновку, що національна належність не є серйозною перешкодою для росіян при спілкуванні з українцями, взаємодії з ними на виробництві, в особистій та інших сферах життя. Взаємна упередженість властива лише незначній частині українського і російського населення. Загалом стосунки між українцями і росіянами в Україні, “можна охарактеризувати як нормальне, взаємоприязне співіснування”, хоча це, звичайно, не означає відсутності будь-яких суперечностей між цими етнічними групами.

ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРАЦІЇ

Від того, наскільки успішно відбуватимуться процеси інтеграції росіян в українське суспільство, значною мірою залежать перспективи України як незалежної демократичної держави. Згідно з теорією культурної адаптації або аккультурації залежно від того, як етнічна меншина вирішує дві основні проблеми - підтримки власної культури (наскільки важливим визнається підтримання своєї культурної ідентичності) та участі в міжкультурних контактах (наскільки необхідним вважається засвоєння культури етнічної більшості) - існують чотири стратегії аккультурації: асиміляція (засвоюється куль­тура етнічної більшості); маргіналізація (не засвоюється куль­тура більшості але й не підтримується своя); сепарація (під­тримується своя, але не засвоюється культура більшості); інтеграція (підтримується своя культура і одночасно засвоюється культура етнічної більшості). Крім сепарації, яка передбачає ізоляцію від культури етнічної більшості, всі інші стратегії адаптації є формами етнооб’єднавчих процесів, у тому числі маргіналізація, що являє собою фактично розтягнуту в часі асиміляцію. Якщо стратегії асиміляції і маргіналізації не потребують якихось форм групової організації (мобілізації етнічності), то реалізація стратегії інтеграції передбачає орга­нізовані зусилля, а сепарація (якщо вона не є наслідком від­торгнення групи з боку етнічної більшості) означає крайню форму політизації етнічної групи.

Отже, в умовах зміни політичного статусу росіян від панів­ної більшості наддержави до етнічної меншини іншої держави вони постали перед вибором одного з варіантів етнополітичної поведінки: або адаптуватися до нової етнополітичної ситуації, або ізолюватися, емігрувати. Оскільки масово емігрувати із зазначених вище причин росіяни не збиралися, різні їх групи, залежно від конкретної етнополітичної ситуації, яка склалася в тому чи іншому регіоні, а також від типу їх національної самоідентифікації, обирали ту чи іншу стратегію адаптації.

Подекуди панувала думка, що кращою стратегією культурної адаптації є асиміляція, оскільки вона дає можливість мігрантам порівняно швидко стати повноправними членами суспільства. Однак нині оптимальним шляхом вважається бікультуралізм і білінгвізм, які досягаються через інтеграцію. Виявилось, що білінгвізм і бікультуралізм, зменшуючи психологічний диском­форт і підтримуючи позитивну самоідентифікацію у представ­ників етнічних меншин, є важливим механізмом їх адаптації до соціокультурних норм етнічної більшості.

Для реалізації стратегії інтеграції потрібне взаємне присто­сування етнічних спільнот: етнічна більшість повинна бути налаштована на відкритість і толерантність до культурних відмінностей, тобто до традицій, звичаїв, релігії інших етнічних спільнот, а також адаптувати свої соціальні інститути (влада, судочинство, освіта тощо) до потреб цих груп; у свою чергу, етнічні меншості мають усвідомити потребу адаптації до основних цінностей етнічної більшості, а також готовність до певних самообмежень в обсягах і масштабах відтворення своїх етнокультурних та етноментальних характеристик.

Щодо позиції етнічної більшості, то, як зазначалося вище, абсолютна більшість українців толерантно ставиться до росіян і не надає на побутовому рівні будь-якого значення етнічним відмінностям між собою і росіянами. Національне законодав­ство України, яке визнано міжнародними експертами одним з найдемократичніших, забезпечує росіянам, як і іншим націо­нальним меншинам, задоволення їх культурно-освітніх, інформаційних та інших потреб, обумовлених прагненням російсь­кого населення зберегти свою культуру. Певним недоліком на­ціонального законодавства в цьому плані є відсутність у ньо­му чітко поставленого завдання інтеграції національних меншин в українське суспільство і самого поняття “інтеграція” в положеннях, що характеризують політику держави щодо меншин.

Однак, вирішальною умовою успішної інтеграції росіян в ук­раїнське суспільство є, звичайно, налаштованість на це самих росіян. Численні дослідження свідчать, що процес інтеграції росіян відбувається неоднозначно і просувається в різних ре­гіонах і в різних ланках суспільного життя з різною швидкістю. Певне уявлення про деякі аспекти і сторони цього процесу дає аналіз етнокультурних та етнополітичних орієнтацій, а також змін, що відбуваються в характері національної самоідентифікації росіян.

Етнокультурні орієнтації. У колишньому СРСР держава створювала для росіян умови, за яких вони скрізь відчували себе “вдома” і більше усвідомлювали, що живуть “у своєму Союзі”, ніж у республіці іншого народу. Певний психологічний дискомфорт, пов’язаний з життям в іншоетнічному середовищі, компенсувався соціальними і національними привілеями, зокрема, росіяни могли працювати і вчитись, послуговуючись виключно своєю рідною мовою. У зв’язку з цим соціальне життя росіян (кар’єра, забезпечення культурно-освітніх потреб, побут) практично не залежало від національно-культурного середовища республік. Це обумовлювало певну відмежованість російського населення від культур і мов корінних народів республік. Фактично росіяни, незалежно від їх частки серед жителів тієї чи іншої республіки, не адаптувалися до культури місцевого населення тому, що держава саме це населення змушувала пристосовуватися до них.

Порівняно з іншими республіками в Україні внаслідок спорідненості росіян і українців ситуація в цьому сенсі була дещо кращою. Тут росіяни досить повно інтегру­валися в побутову українську культуру - більшість з них сприймала багато українських звичаїв, любила українські пісні і загалом не уявляла цю частину української культури як “чужу”. Що ж до “високої”, професійної культури, то практично всі їх потреби в цій сфері задовольнялися російською, або так званою загальнорадянською російськомовною культурою.

З утворенням незалежної Української держави росіяни почали дедалі більше відчувати неможливість жити ізольовано від української мови і культури та необхідність або зміни середовища, або більш повної і всебічної адаптації до цінностей етнічної більшості. Залежно від місцевої етнокультурної си­туації в різних регіонах ця потреба відчувалася більшою чи меншою мірою. Так, дослідження 1992 р. засвідчило, що 65% росіян у Києві, 54% у Львові і 9% у Сімферополі висловились за те, щоб їхні діти відвідували школу з українською мовою навчання. За даними опитування 1996 р., 72% росіян України тією чи іншою мірою володіли українською мовою, зокрема могли вільно спілкуватись і писати - 27%, могли вільно спілкуватись, але мали труднощі з письмом - 17%, могли спілкуватись, але з труднощами - 28%. Понад чверть росіян (28%) зазначили, що не володіють українською мовою (очевидно, малося на увазі активне володіння нею, оскільки, враховуючи близьку спорідненість мов, росіян, які б не ро­зуміли української мови, практично не має). В колі сім’ї спілкувалися російською мовою 93% росіян (51% українців), українською - 7% росіян (51% українців). З друзями і сусідами говорили переважно російською 89% росіян (54% українців), переважно українською - 12% росіян (51% українців). На роботі спілкувалися російською 43% росіян і 29% українців.

Отже, як у власне етнічному, так і в політичному сенсі ро­сійська меншина дедалі більше відчуває себе українцями (етноніми титульних націй перетворюються, як правило, в політоніми, тобто позначають усіх громадян даної держави неза­лежно від їх етнічної належності), громадянами і патріотами України.

Процес інтеграції російського населення відбувається по-різному, залежно від конкретної етнонаціональної ситуації в тому чи іншому регіоні України, рівня вкоріненості росіян у місцеве українське середовище, а також від пов’язаного з цими чинниками типу їх національного самоусвідомлення. Інтеграція росіян швидше відбувається на заході України, повільніше в центрі і тільки розпочинається на сході і півдні. Інтеграція супроводжується ототожненням росіянами себе з Українською державою. Як у власне етнічному (близько поло­вини росіян вважають себе і росіянами, і українцями одночас­но), так і в політичному сенсі росіяни дедалі більше відчувають себе українцями (етноніми титульних націй перетворюються, як правило, в політоніми, тобто позначають всіх громадян даної держави незалежно від їхньої етнічної належності), грома­дянами і патріотами України. У сфері політичній цей процес і пов’язане з ним ототожнення себе з Україною, як свідчить аналіз орієнтацій російського населення, відбувається швидше, у сфері етнокультурній (зокрема за мовними орієнтаціями) - повільніше.

Необхідно підкреслити, що подолання в самосвідомості частини росіян елементів імперської ідеології і формування у всього російського населення України самосвідомості етнонаціонального типу відповідає не тільки інтересам українського народу й етнічних росіян як його невід’ємної частини, а й гли­бинним, сутнісним інтересам російської нації і Російської держави. На підтвердження цього доречно згадати оцінку зна­чення появи незалежної України для розвитку Росії, висловлену відомим американським політологом 3.Бжезінським. Не­залежна Україна, писав він, “не є явищем антиросійським, на­впаки - є явищем, по суті, проросійським. Тому що, коли б Ро­сія збереглась як імперія, її народ мусив би й далі жити в державі злиденній і диктаторській. Поява незалежної Украї­ни є, таким чином, не лише важливим геополітичним явищем, а й явищем політико-філософським”.

ЛІТЕРАТУРА

1. Головаха Є.І., Паніна Н.В. Тенденції розвитку українсько-російських відносин у громадській думці Росії та України // Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір: Наук. зб. - К., 1998.

2. Євтпух В.Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти. - К., 1997.

3. Лосєв І. Українське питання і російська національна самоідентифікація // Сучасність. - 1999. - №4.

4. Пирожков С.І. Про деякі пріоритети українсько-російських відносин в гуманітарній сфері // Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір: Наук. зб. - К., 1998.

5. Росіяни в Україні // Бюлетень Державного комітету України у справах національностей та міграції. - 1999. - № 2.

6. Топок А., Лагутов Ю. Національно-культурні потреби росіян в Україні та українців у Росії // Розбудова держави. - 1998. - № 9/10. - С.6-11.

7. Шевченко А. Росіяни // Етнічний довідник. - Ч.II: Етнічні меншини в Україні. - К., 1996.

8. Шульга М. Конституція України про міграційні процеси та повернення депортованих // Біженці та міграція: Український часопис права і політики. - 1997. - №1.

9. Шульга М. Політико-правові моделі забезпечення прав національних меншин // Політичний портрет України: Бюлетень. - 1995. - №14.