Тема 7. Поляки в україні

ПЛАН

1. Розселення поляків на українських землях.

2. Польське населення України в роки Центральної Ради.

3. Життя польського населення України в радянські часи.

4. Відродження польської національної меншини в Україні.

РОЗСЕЛЕННЯ ПОЛЯКІВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Продовжуючи розмову про етноси, що мешкають на терито­рії України, спинимось на одній з найчисленніших національних груп - польській. Історичні долі українського і польського народів, як відомо, тісно пов’язані. З давніх-давен поляки селилися на українських землях. За часів Ярослава Мудрого в XI ст. вони займали місцевості вздовж річки Рось, їхнє організоване переселення в Україну почалося після Люблінської (1569 р.) та Берестейської (1596 р.) уній, коли українські землі опинились у складі Речі Посполитої. Тоді посилився соціальний, національний та релігійний гніт українського населення, частина якого була полонізована. Після приєднання України до Росії там зберігаються і маєтки польської шляхти і залишаються польські поселення. Три поділи Польщі у XVIII ст. (1772, 1793 та 1795 рр.) за участю Росії сприяли міграції поляків в Україну.

Перепис населення Росії 1897 р. дає нам можливість уявити масштаби їхнього розселення. За його даними, в Україні проживали понад два мільйони поляків, що становило 4,5% всього населення. Хоч вони розміщувались по всій Україні, проте більшість зосередилась на Правобережжі та Галичині. 50,3% мешкали у Львові і 43,4 - у Львівському повіті. В Російській імперії поляки, як і українці, перетворилися на поневолену національну групу, їхнє пригноблення особливо посилилося після польського повстання 1830-1831 рр. Але продовжували існувати польські костьоли, при яких працювали школи, рідною мовою друкувалися газети і книги. Польські студенти навчалися в університетах України, а викладачі-поляки читали лекції у вищих навчальних закладах. Незважаючи на обмеження і царську цензуру, розвивалась польська культура. Повалення монархії в лютому 1917 р. створило сприятливі умови для національного і державного відродження народів, що населяли територію колишньої імперії.

ПОЛЬСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В РОКИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Вперше питання про забезпечення інтересів національних меншин України як напрям державної політики у галузі національних відносин було розглянуто Українською Центральною Радою. У III Універсалі йшлося про визнання національно-персональної автономії народів України. В ньому зазначалося: “Український народ, сам довгі літа боровшися за свою національну волю й нині її здобувши буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому оповіщаємо: що народам великоруському, єврейському, польському й іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права та свободи самоврядування в справах їх національного життя”. Був створений Секретаріат у справах національностей як спеціалізований державний орган. Діяли урядництва: єврейське, польське та російське. В той період організовувались польські театри, бібліотеки, навчальні заклади, друковані органи, культурно-просвітні товариства тощо.

ЖИТТЯ ПОЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В РАДЯНСЬКІ ЧАСИ

Розглянемо питання про чисельність, основні регіони розселення та особливості соціально-культурного стану польської національної групи в Україні на початку - в середині 1920-х рр. За даними перепису 1926 р., поряд з 23,2 млн. українців там проживали 2,7 млн. росіян, 1,6 млн. євреїв, 467,4 тис. поляків, 393,9 тис. німців, а також представники інших груп. Як бачимо, серед національних меншин поляки займали третє місце (після росіян та євреїв). Звернімо увагу й на те, що в Україні мешкало 48% польського населення СРСР. Воно в основному розміщувалось у західних регіонах республіки. Так, у Во­линській окрузі було 86,6 тис. чол. (18,2% всього польського населення); Шепетівській - 60,2 тис. (12,6%); Проскурівській - 58,5 тис. (12,3%); Бердичівській - 48,4 тис. (10,2%). Незначна кількість поляків проживала у східних та південних округах України - 7 тис. у Харківській (1,5%), 5,2 тис. у Мелітопольській (1,1%). Більшість поляків мешкала у сільській місцевості (80,3%) і тільки 19,7% - у містах.

Що ж до соціально-політичного, релігійного та культур­ного стану польського населення, то він викликав у представників влади серйозне занепокоєння. У звіті Центральної комісії у справах національних меншин при ВУЦВК (за 1924-1925 рр.) зазначалося: “В політичному відношенні до недавнього часу польське населення характеризувалося таким чином: Перше. Зовсім не похитнувся за часи революції вплив католицького духовенства, що використо­вувало свій вплив проти радянської влади, масове охоплення населення... релігійними організаціями (братства, гуртки...). Друге. Заляканість та недовір’я до радянської влади, як наслідок національного та релігійного гніту в період царизму, що посилюється умовами війни і з білополяками, а також неправильним підчас підходом до населення з боку місцевої влади. Третє. Національна солідарність бідноти з заможними колами (що орієнтуються на білу Польщу), що проявляється у відмові від розкуркулення та невходження до КНС і т. ін.” Що стосується антирадянської діяльності католицького духовенства та „орієнтації” на буржуазну Польщу, то це лежить на совісті авторів документа. Однак щодо заляканості польського населення та упередженого ставлення до нього з боку радянської влади сказано досить відверто. Особливе роздратування викликали традиційна релігійність поляків, а також те, що розвиток “колективних” форм господарювання серед них у порівнянні з іншими національними групами був досить низьким.

Вважалося, що найкращим методом їх “радянизації” є забезпечення національно-культурних запитів, зокрема, створення шкіл та навчальних закладів з викладанням польською мовою, виділення польських національних адміністративно-територіальних одиниць тощо. З 1925 р. у районах, де переважало польське населення, почали виділятися польські національні сільські ради. В тому році в Україні (включаючи й територію Молдавської АСРР) таких було 64. У 1926 р. їх стало 129, 1927 р. - 139, а у 1931 р. – 159. Зокрема, у складі українських районів було 123 польські сільради (у Волинській окрузі - 48, Бердичівській – 29, Проскурівській - 25, Київській - 12, Мелітопольській - З, Херсонській і Білоцерківській - по одній, ще 2 - у Молдавській АСРР).

У 1925 р. з’явився перший в Україні польську національний район - Мархлевський Волинської округи. На його території проживали 41 тис. чол. 73% населення становили поляки, 8 - німці, 2 – євреї. У районі діяло 30 польських сільрад (українських - 3, німецьких - 2). Згідно з національним складом формувались й органи влади. В апараті сільрад працювали поляки (69,8% від загальної кількості їх членів), українці (18,3), німці (7,8), євреї (3,6). Серед голів сільрад було 25 поляків, 7 українців, 2 німців, 1 єврей. У 1929/30 н.р. працювали 14 шкіл, 12 хат-читалень, польська агрошкола, де навчалися не лише представники України, а й Білорусії.

Загалом у республіці в 1926 р. було 337 польських шкіл. У 1930 р. їх стало 381. (Для порівняння відзначимо, що німецьких шкіл у 1930 р. налічувалося 628, єврейських 786). У 1931 р. спеціалістів (з викладанням польською мовою) готували у двох педагогічних, чотирьох сільськогосподарських та одному індустріальному технікумах. Значна частина польських освітніх та наукових установ знаходилася у Києві. Серед них варто назвати Польський інститут соціального виховання, педагогічний та механічний технікуми, денний та вечірній польські робітфаки, трудова семирічна школа, Центральна польська бібліотека, Польський центральний робітничий клуб. Значну наукову роботу вели співробітники Інституту польської культури у Києві. Польською мовою в Україні видавалися щотижнева газета “Серп” (тираж - 4500 примірників), два журнали для молоді “Глос млодзежи” (1500) та „Штандар піонера” (1 тис.). Діяло національне видавництво “Трибуна”, яке друкувало художню, навчальну, політичну й освітню літературу польською мовою. Певна частина польської літератури друкувалася також у видавництві “Держнацменвидав”, що спеціалізувалося на випуску книг мовами національних меншин.

Робота по задоволенню національно-культурних інтересів польського населення, як і інших національних груп, продовжувалася до початку 1930-х рр. Однак у наступні роки з утвердженням репресивно-тоталітарного режиму в СРСР (приблизно з 1932-1934 рр.) партійно-державна політика щодо національних меншин різко змінюється. В той же період починає згортатися й політика “україніза­ції”. Шовіністичні тенденції особливо посилюються після приїзду в Україну ставлеників Й.Сталіна - П.Постишева, М.Попова, В.Балицького. Антиукраїнська кампанія набуває нових обертів на червневому (1933 р.) пленумі ЦК КП(б)У, коли П.Постишев звинуватив М.Скрипника в тому, що з його вини, як наркома освіти України, справа українізації опинилася у руках “різної петлюрівської наволочі...” На листопадовому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У йшлося вже про “націоналіс­тичний ухил” М.Скрипника. Поряд із звинуваченнями в українському “націоналізмі” на цьому пленумі йшлося й про польські та німецькі “фашистські елементи”. Треба відзначити, що пошуки “націоналістів”, по­льських та німецьких “фашистів”, як і загалом репресивні акції щодо “ворогів народу”, були зумовлені й тісно пов’язані з тоталітарно-адміністративними методами здійснення внутрішньої політики - мілітаризації економі­ки, колективізації села, боротьби з релігією тощо.

Боротьба з “націоналістами” та “фашистами” пов’язу­валася і з міжнародними факторами - станом відносин СРСР з Німеччиною та Польщею, які в той час значно погіршилися, а також з прихильністю сталінського керів­ництва до ідеї світової революції. При цьому погіршення взаємин з цими державами і відповідне посилення антинімецької та антипольської пропагандистської кампанії зумовлювали також і особливо упереджене ставлення радянських владних структур до польського й німецького населення, яке розглядалося як потенційна сила для “фашистської” діяльності в СРСР.

Заяви про небезпеку з боку польських, німецьких та інших “фашистів” сполучалися із закликами до масових “чисток” установ, що здійснювали роботу серед національних меншин. Про їхні наслідки красномовно говориться у заяві одного з керівників України В.Затонського. На листопадовому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У він зазначав: “Ми маємо факти, коли в деяких інститутах, як, наприклад, в інституті польської культури, залишився незаарештований лише один комуніст. Весь склад інституту від директора до посудомийки був підібраний цілковито “одностайно”. Серед них дехто мав партквиток у кишені, дехто не мав, але всі вони були членами контрреволюційної організації”.

Почалася ліквідація інститутів національного розвитку. В перших ешелонах шовіністичної кампанії перебувало партійно-радянське керівництво республіки. Політбюро, оргбюро, секретаріат ЦК КП(б)У прийняли десятки постанов, на підставі яких здійснювалися “чистки”, а потім і ліквідація наукових та освітніх установ, що вели роботу серед національних меншин. Зокрема, 19 квітня 1934 р. оргбюро ухвалило рішення “Про виконання постанови листопадового Пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У та Політбюро ЦК КП(б)У від 13.XII.1933 р. “Про кадри шкіл нацменшостей”, в якому відзначалося, що обласні партійні комітети, особливо Київський та Вінницький, “не зрозуміли того, яке місце в планах контрреволюційної роботи на Україні займає ставка на виховання в польських та німецьких школах молодого покоління в антирадянському дусі”. Оргбюро ЦК вирішило “провести по областях всебічну перевірку всіх польських та німецьких шкіл”, і якщо будуть виявлені “факти засміченості” шкіл „антирадянськими елементами”, здійснювати “конкретні” заходи. Зрозуміло, що серед “заходів” могли бути звільнення з роботи, арешти й інші акції щодо “ворогів народу” та “антирадянських елементів”.

Перелік постанов ЦК КП(б)У, на підставі яких ліквідовувалися навчальні заклади, можна продовжити. Так, у постанові політбюро ЦК КП(б)У “Про польський педагогічний інститут” (29 вересня 1935 р.) зазначалося: “Враховуючи потребу існуючих польських шкіл на Україні (ця постанова приймалася вже після ліквідації значної кількості польських шкіл) в педагогічних кадрах, вважати недоцільним мати спеціальний педагогічний польський інститут з кількістю до 700 чоловік, що проходять у ньому навчання. Ліквідувати польський педагогічний інститут, створивши замість нього відділення при Київському педагогічному інституті на 100 чоловік, що повністю задовольнить потреби в підготовці вчителів для шкіл на польській мові”. В іншому документі - постанові політбюро ЦК КП(б)У “Про інститут польської культури” (20 вересня 1935 р.) було підкреслено: “Існуючий нині в Києві інститут польської культури реорганізувати з тим, щоб звести його роботу до збирання польської літератури та матеріалів - як історичних документів”. Реорганізований інститут продовжував працювати. Однак через деякий час (5 жовтня 1935 р.) політбюро приймає ще одну постанову, де, наче поспішаючи “виправити” недостатньо рішучі заходи щодо цієї наукової установи, йшлося вже про її закриття.

Водночас з ліквідацією національних навчальних та наукових закладів здійснювалась реорганізація (а фактич­но - ліквідація) національних адміністративно-терито­ріальних одиниць. 23 листопада 1934 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло документ “Постанова Вінницького Обкому КП(б)У про реорганізацію 18 польських сільрад в українські”, де відзначалося, що ЦК “погодився” з відповідним рішенням обласного партійного комітету. ЦК „запропонував” ВУЦВК реорганізувати Муховецьку, Вікторовську, Широко-Гребельську (Козятинський район), Фавстинську, Гремячівську (Дзержинський район), Вербецьку, Білецьку (Дядичівський район), Яхновецьку, Кривочинецьку (Волочиський район), а також інші по­льські сільради в українські.

У 1935 р. був ліквідований польський Мархлевський район. У 1938 р. така ж доля спіткала польський Дзержинський район у Білорусії. І ось наслідок - польські національні райони у СРСР припинили своє існування. Національні адміністративно-територіальні одиниці не тільки розформовувалися, але й перейменовувалися, щоб навіть із свідомості людей витравити пам’ять про те, що вони колись існували. Так, на основі постанови політбюро ЦК КП(б)У “Про утворення Щорського району Житомирської області” (5 квітня 1939 р.) колишній центр польського національного району Мархлевськ був перейменований у Щорськ.

Як вже говорилося, репресивні акції щодо національних меншин супроводжувалися інтенсивною пропагандистською кампанією. Радянсько-партійний актив, “пропагандисти” з НКВС з маніакальною наполегливістю намагались формувати “образ ворога”. “Логічним” наслідком такої соціально-психологічної установки щодо “поляків” та “німців” стали і певні конкретні “заходи”, діапазон яких був величезний: від арештів та депортацій з місць ком­пактного проживання до “чисток” національних установ або “просто” звільнення з роботи представників певних національних груп. У 1935 р. під час “перевірки партійних документів” всі громадяни польської та німецької національностей були звільнені з великих оборонних підприємств України. Причому це стосувалося всіх – від управлінського апарату до прибиральниць, комуністів і безпартійних.

Фабрикувалися й численні справи “шпигунських” організацій, що складалися з поляків та інших “контрреволюціонерів”. У 1934 р. були притягнені до відповідальності члени “Польської організації військової” (ПОВ). У матеріалах слідства відзначалося, що вони займалися “шпигунською” діяльністю. Трагізм полягає в тому, що “Польської організації військової” з 1922 р. взагалі не існувало на території СРСР. Важко уявити, в якому стані й під впливом яких “форм” переконання підписували свої визнання викриті “агенти” “ПОВ”.

Поляки переселялися й з інших районів України. 16 жовтня 1935 р. політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову “Про переселення 1500 польських родин з при­кордонних районів Вінницької області”, де відзначалося: “Просити ЦК ВКП(б) дозволити переселити 150 польських родин з... розселенням їх в Харківській, Донецькій та Дніпропетровській областях...” Позиція вищого партійного керівництва була визначена чітко. Реакція Вінницького обкому КП(б)У була блискавичною: зорієнтувавшись у політичній кон’юнктурі, він запевнив політбюро у своїй готовності взяти активну у переселенні поляків та висловив певні пропозиції. У листі до ЦК КП(б)У секретар обкому партії В.Чернявський писав: “...З метою подальшої очистки кордону, форпостів та вузлових залізнодорожних пунктів Вінницької області Обком КП(б)У просить санкціонувати проведення переселення в тилові райони України 1500 польських родин. Коло замкнулося. Місцеві партійні органи “підтримали” виселення польського населення. Партійне керівництво у Москві дало “дозвіл”: 3 листопада 1935 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову про переселення. Після цього могла діяти й партійна організація України. Що вона і зробила.

Основними районами, куди відправляли поляків, були південні та східні регіони України, Казахстан та “віддалені міста Союзу”. 28 квітня 1935 р. Раднарком СРСР прийняв постанову №776-120 сс про переселення поляків “як політично неблагонадійних” з України у Казахстан. До першої групи було включено 35820 поляків. Польське населення України депортувалось в Алма-Атинську, Кокчетавську, Карагандинську, Північно-Казахстанську і Талди-Курганську області Казахстану. У 1941 р. частина його здобула можливість повернутися в Україну. Переселення продовжувалися і в післявоєнні роки.

Тяжкі роки війни, репресії, депортації, переслідування і пряме фізичне знищення привели до серйозного зменшення кількості поляків в Україні. За даними переписів населення, у 1970 р. їх налічувалося 295,1 тис. чол., у 1979 р. – 258,3 тис., 1989 р. – 219,2 тис., у 2001 р. – 144,1 тис. Як і раніше, поляки в основному проживають в західних областях республіки.

ВІДРОДЖЕННЯ ПОЛЬСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНШИНИ В УКРАЇНІ

Сприятливі умови для на­ціонально-культурного, мовного та духовного відродження польської національної групи в Україні сформувалися напри­кінці 1980-х рр. Так, у 1988 р. у рамках Українсь­кого відділення Товариства радянсько-польської дружби і Українського товариства дружби і культурного зв’язку з закордоном було створено Польську культурно-освітню секцію, її очолив С.Шалацький, його заступником став А.Ромейко. У вересні 1988 р. її було перетворено в культурно-освітнє товариство поляків в Україні (КОТП). У його Статуті було записано, що членом КОТП може бути кожний громадянин СРСР польської чи іншої національ­ності. КОТП визначило такі завдання своєї роботи: захист польських історичних пам’яток в Україні, організація вивчення польської мови, культурно-освітня діяльність, розвиток співробітництва між Україною та Польщею, розширення контактів між громадянами. Підрозділи това­риства були створені у Києві (ім. А.Міцкевича), Житомирі (ім. Я.Домбровського, Вінниці (ім. Я.Івашкевича). Пізніше вони з’явилися у Хмельницькому, Харкові, Одесі, Кіровограді, Кременчуці. У Києві відкрито польську гімназію, відділи польської книги в бібліотеках. Відновлено видання польськомовної газети “Київський щоденник” (після 75-річної перерви).

Товариство налагодило контакти з Київським будинком вчителя, в приміщеннях та концертних залах якого працює “Польський клуб”. Він організовує вечори поль­ської пісні, музики, поезії, різноманітні зустрічі. У жовтні 1990 р. в Києві був створений перший в Україні дитячий фольклорний польський ансамбль “Першоцвіт” під керів­ництвом Б.Краснопольського. У столиці України з березня 1992 р. працює польський дитячий ляльковий театр, який очолив Є.Шалацький. Громадяни України здобули можли­вість регулярно знайомитися з досягненнями польського мистецтва в кінотеатрі “Краків” (директор - С.Мрачковський), де відбуваються фестивалі та дні польського кіно.

КОТП веде культурно-освітню роботу у містах і селах. Наприклад, у с. Гречани і Шаровка Хмельницької області школярі факультативно вивчають польську мову. Лекторій (польською мовою) відкрився при Житомирському педагогічному інституті. Члени товариства підтримують контакти з клубом порцелянової фабрики у Кам’яному Броді на Житомирщині, де 80% працюючих - поляки.

Різні громадські об’єднання у Польщі підтримали КОТП. Вони надсилають в Україну книжки, газети, журнали, підручники, допомагають молодим людям продовжити своє навчання у Польщі. У 1989 р. 20 юнаків та дівчат з України були прийняті у польські вищі навчальні заклади, а в 1992 р. - 25.

У травні 1990 р. в Києві зібрався І Конгрес поляків, які мешкають в Україні. В його роботі взяли участь більш як 500 представників польської національної меншості та гості від інших національних культурно-просвітніх організацій. Вони закликали кожного поляка не шкодувати сил для шляхетної справи відродження національної самосвідомості. Делегати заявили про свою солідарність з усіма громадськими рухами, що виступали за створення демокра­тичного суспільства в рамках суверенної України.

II Конгрес поляків в Україні відбувся у жовтні 1991 р. На ньому була заснована ще одна громадська організація - Спілка поляків в Україні (СПУ). Вона мала на меті об’єднати всі польські громадські організації, які діють в Україні. Пізніше було створено Федерацію поляків в Україні, до складу якої ввійшло КОТП.

Польська громадськість доклала багато зусиль для відродження релігійного життя католиків, відкриття костьолів. Так, у Києві держава повернула католицькій церкві і віруючим три храми, зокрема, шедевр архітектури, колишній Будинок органної та камерної музики – костьол Святого Миколи.

За роки проживання в Україні поляки знайшли тут другу Батьківщину. Долі багатьох їх поколінь та українського народу переплелися. Разом вони пройшли складні випробування, зазнали чимало переслідувань і репресій. І от почався новий етап історії української державності, відродження усіх націй, які проживають в Україні. Нова демократична Україна підносить питання про національні меншини на рівень державної політики. Це знайшло правове закріплення у Законі про національні меншини та в Конституції України.

ЛІТЕРАТУРА

1. Балуба І.А. Проблеми культурно-освітнього розвитку польської національної меншини в Україні в 20 – 30-ті роки ХХ століття // Посвіт. – 1996. - №2(23). – С.10-12.

2. Балуба І.А. Польська національна меншина України в 20 – 30-ті рр. ХХ ст.: Дис... канд. іст. наук: 07.00.01. – К., 1997. – 221с.

3. Єременко Т., Чирко Б., Калакура О. Поляки в Україні // Віче. – 1993. - №2. – С.119-130.

4. Пронь Т.М. Польська етнічна меншина Миколаївщини в процесі національно-культурного будівництва 20-х років ХХ ст. // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. Випуск 5. – Херсон: Айлант, 2001. – С.147-155.

5. Рубльов О., Репринцев В. Репресії проти поляків в Україні у 30-ті роки // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ. – 1995. - №1-2. – С.116-117.

6. Соболь П.І. Національно-культурне життя поляків Миколаївщини в 20-ті роки ХХ століття // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. Випуск 5. – Херсон: Айлант, 2001. – С.155-161.

7. Соболь П.І. Совєтизація етнічних поляків Миколаївщини: 20-і роки // Щотижня. – 2001. – 16 серпня. – С.4.

8. Тригуб П.М. Польське населення Миколаївської округи у 20-х рр. ХХ ст. // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. Вип.5. – Херсон: Айлант, 2001. – С.143–147.

9. Шитюк М.М., Шкварець В.П. Комуністичний терор проти польського населення півдня України в 20-х – 50-х роках ХХ століття // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. Вип.5. – Херсон: Айлант, 2001. – С.161-170.

10. Шитюк М.М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20 – 50-ті роки ХХ століття. – Київ: Тетра, 2000. – 532 с.