8. Угорське населення

Угорців (самоназва — “мадяри”) в Україні 156,6 тис. осіб. Майже всі вони живуть у Закарпатській області України. Розмовляють мовою угорської підгрупи уральської мовної сім’ї. Віруючі угорці - католики, меншість складають кальвіністи і лютерани.

Прабатьківщиною скотарських угорсь­ких племен вважаються райони на схід від Уралу. В VI - VII ст. вони жили в приазовських степах під владою племен оногурів. Після розпаду імперії оногурів у першій половині VII ст. угорці потрапили в залежність від Хазарського каганату, а в 30-х рр. IX ст. домоглися незалежності. У 895 - 896 рр. угорці перейшли Карпати і поселилися в басейні середнього Наддунав’я. Сучасні райони Закарпатської облас­ті угорські королі і феодали захопили піз­ніше, в XI ст., відтіснивши в гори слов’ян­ське населення. Друга хвиля угорської ко­лонізації Закарпаття мала місце в період загарбання Угорщини Оттоманською імпе­рією. Рятуючись від турецького гноблення та феодальної експлуатації, багато угорців переселилися у передгірські райони.

Зараз більшість угорського населення зо­середжена в південно-західній частині Закарпатської області і займає більшу частину Берегівського, приблизно половину Мукачівського і частину Ужгородського районів.

9. Малочисельні етнічні групи в Україні

Гагаузи (самоназва) - народ, який майже повністю переселився в південну Бессарабію з північно-східної Болгарії і Добруджі наприкінці XVIII - першій половині XIX ст. внаслідок переслідування населен­ня Балкан турками. За мовою належать до огузької групи алтайської мовної сім’ї. Побутують гіпотези “слов’янського” і “тюркського” походження гагаузів. Згідно з пер­шою, гагаузи – слов’яни, які перейняли тюркську мову і зберегли православну релігію. Прихильники другої, більш науко­во обґрунтованої гіпотези, пов’язують по­ходження гагаузів з різними групами тюр­ків, які прийшли у Прутсько-Дністровське межиріччя (тюркомовні кумани, огузи, сельджуки та інші). На Балканах вони ос­таточно сформувалися до приходу туди турків-османів. Найбільш імовірною і визна­ною є така схема етногенезу гагаузів, їхні предки огузи з доісторичних часів до сере­дини VI ст. жили в передгір’ях Алтаю. У зв’язку з утворенням Тюркського каганату вони стали пересуватися на захід і три­валий час мешкали у степовому регіоні, що прилягав до Сир-Дар’ї і Аральського моря, де утворили у VIII - на початку IX ст. Огузьку державу. Після її розпаду одна з груп, не прийнявши іслам і назвавши себе “хак-огуз” (справжній огуз), перекочувала у північно-чорноморські степи, а звідти 1064 р. за Дунай - на Балкани. На почат­ку XIX ст., як зазначалося, вони разом з болгарами переселилися у степи Буджаку. Загальна чи­сельність гагаузів колишнього СРСР стано­вила 197,2 тис. чоловік (1989 р.). З них пе­реважна більшість (близько 80%) проживала на півдні Молдови і в південно-західних райо­нах України (Ізмаїльський, Кілійський, Болградський райони). В Україні, за переписом 2001 р., проживає 31,9 тис. гагаузів. У невеликій кількості вони живуть також у Болгарії та Румунії.

Представники одного з фінно-угорсь­ких народів - естонці (самоназва – “еестласед”) - поселилися в 1861 - 1877 рр. у Криму. Це були учасники сектантського руху, спрямованого проти соціального і економічного гноблення з боку прибал­тійських поміщиків і духовенства. Дотепер збереглося кілька невеликих естонських се­лищ у Красногвардійському районі Криму.

Компактні поселення в Україні утворили албанці (самоназва – “шкіпетар”), які заснували село Каракурт у південній Бессарабії, а в 1860-х рр. його вихідці - три села у Приазов’ї (Тююшки - нині Георгієвка, Джандран - нині Гамівка і Таз — нині Дівнинське). Переселення албанців в Україну викликано тими ж причинами, що і міг­рація інших балканських переселенців кінця XVIII - другої половини XIX ст. (втеча від ісламізації і турецького понево­лення).

У минулому в Україні численни­ми були поселення грузинів (самоназва – “картвелі”), засновані на Полтавщині у 40-х рр. XVIII ст. на основі військових і поміщицьких осередків, типових для Південної України того часу, їх виникнення тісно пов'язане з ім’ям картлійського царя Вахтанга VI, який емігрував у 1724 р. до Росії, розраховуючи на військову допомогу в боротьбі проти турецьких і персидських загарбників. Разом з Вахтангом переселилося багато грузинських князів та дворян. Вони одержали кошти, продовольство і, вступив­ши на військову службу, прийняли російське підданство. З грузинів була заснована особ­лива гусарська рота, пізніше перетворена у полк.

У 1738 р. грузинам були жалувані землі державних маєтностей в Україні. У спеціальному указі зазначалося, що землі від­водилися “в пристойних місцях” на довіч­не спадкове володіння: князям - по 30 дворів, дворянам - по 10. Спочатку во­ни поселилися на терені Полтавського, зго­дом Миргородського, Лубенського і При­луцького полків. Грузини заснували типові для того часу військові поселення. У Пол­тавському полку вони одержали 1070 дво­рів, Миргородському - 540, Лубенському - 490, Прилуцькому - 205. Всього з грузин­ської колонії у Москві на Полтавщину пе­реселилося близько 1500 чоловік.

Ще раніше грузини втікали з турецького полону в Запорозьку Січ. У “Реєстр” Війсь­ка Запорозького було внесено ряд осіб з грузинськими прізвищами. Так, у Чигиринському полку “в курені осавульському”, який знаходився у безпосередньому підпорядкуванні Богдана Хмельницького, був Михайло Кгуржій, в Іракліївській сот­ні - Іван Кгуржій.

Складні етногенетичні і культурно-побу­тові процеси в Україні відображає і топоніміка. Назви деяких населених пунктів свід­чать про можливе перебування в минулому на території певних регіонів середньовічних племен торків і хазар (або козар за руськими літописами), тюрків (огузів, узів, чорних клобуків, берендеїв, наприклад, с.Торське в Заліщицькому районі Тер­нопільської області), половців (куманів), які витіснили торків у XI - XIII ст.; зі схід­нослов’янськими племенами тиверців пов’язують назву міста Тиврів на Віннич­чині, була й назва Дуліби (Борщівський район на Тернопільщині та ін.). Досить часто зустрічаються етноніми російського походження (Чорнашівка Російська, Пилипи-Борівські та ін.), назви, пов’язані з татарами (Волиця Татарська, Татаринці), поляками (Гута Полонецька, Ляхи) і східнороманськими наро­дами (Волохи, Курені Молдаван). Деякі з етнонімів мали етнодиференціююче значен­ня, наприклад, Ясениця Польська і Ясениця Руська. Нерідко топоніми переносилися з колишньої прабатьківщини на нові місця.

Відомості про перебування сербів - військових поселенців середини ХVІП ст. - збереглися лише в географічних назвах: села Каніж, Панчеве, Буковар, Федвар, Беча, Вараждін, Павлиш, райцентр Слов’янс­ьк та інші. Назви інших поселень були пов’язані з діяльністю сербів, прізвищами їхніх ватажків (Депрерадовка, Сентянівка, Штерівка, Перичеве - в Луганській області).

У перші десятиліття XX ст. зростання чи­сельності окремих народів, як і українців, значною мірою обумовлювалося високими показниками народжуваності і природного приросту. Поступово відбувалося зменшен­ня темпів загального приросту за рахунок міграційних процесів. Йдеться, зокрема, про еміграцію населення різних національно­стей до країн американського континенту, особливо у 1891 - 1914 рр., і переселення українців у східні регіони Російської імперії.

Однак, майже до 1930-х рр. зростання чисельності більшості етнічних груп в Україні, як і раніше, викликалося насамперед високим рівнем природного приросту. Так, зарубіжна українська еміграція першої і другої хвиль із західних областей істотно не вплинула на чисельність і особливо питому вагу українців, оскільки ще більшою вона була серед інших етнічних груп, особ­ливо євреїв та поляків.

Серед факторів, які обумовили відносно повільне зростання чисельності українців та інших етнічних груп в останні десятиліття, крім зниження природного приросту, слід назва­ти міграції за межі республіки, демографіч­ні втрати (особливо від голодоморів і воєн) і етнічні процеси. Останні були певною мі­рою наслідком недосконалої національної політики, що проводилася в умовах тоталі­тарного режиму.

Протягом XX ст. значні зміни відбулися у територіальному розміщенні етнічних груп, які населяють Україну. Внаслідок процесів урбанізації постійно зростав відсоток міського населен­ня як в цілому по Україні, так і серед усіх без винятку етносів. Якщо за переписом 1926 р. лише 10,4% українців жили в містах, то 2001 р. - 60,3%; серед росіян ці цифри відповідно становлять 50,1 і 87,6, євреїв - 74 і 99,2, поляків - 27,5 і 67,6, болгар - 6,4 і 42,7, греків - 16,7% і 68,3% і т.д. Однак відсоток окремих народів в цілому по Україні, і особливо в містах, помітно знизився.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Як формувався сучасний етнічний склад населення України? В чому його особливості?

2. Які етнічні групи відносяться до представників алтайської сім’ї тюркської групи? Що ви знаєте про їхнє життя на території України?

3. Які національні меншини є малочисельними на території України? Розкажіть про заселення ними цієї території.

4. Порівняйте кількісний склад національних меншин України за переписами 1926, 1989 та 2001 рр.

ЛІТЕРАТУРА

1. Боєчко В. Молдавани в Україні // Віче. – 1993. - № 3. – С.100-111.

2. Ворона В., Рудницька Т., Бокач В. Білоруси в Україні // Віче. – 1995. - № 8. – С.104-112.

3. Гармашов И. Корейцы на юге Украины // ІІІ Миколаївська обласна краєзнавча конференція “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження.” – Миколаїв: “Атол”, 2000. – С.383-388.

4. Греки на українських теренах: Нариси з етнічної історії. Документи, матеріали, карти / М.Дмитрієнко, В.Литвин, В.Томазов, Л.Яковлєва, О.Ясь. – К.: “Либідь”, 2000. – 488 с.

5. Дмитрієнко М., Табачник Д., Чирко Б. Німці в Україні: історія і сучасність // Віче. – 1992. - № 5. – С.135-147.

6. Єременко Т., Чирко Б., Калакура О. Поляки в Україні // Віче. – 1993. - № 2. – С.119-130.

7. Зіневич Н.О. Цигани в Україні: формування етносу і сучасний стан // УІЖ. – 2001. - № 1. – С.40-52.

8. Іванеско М.І. У пошуках кращої долі. Цигани України: історичний нарис // Відродження. – 1993. - № 12. – С.66-69.

9. Комаренко Т. Вірмени в Україні // Українська діаспора. – 1994. - № 6. – С.155-169.

10. Кудряченко А. Німці України: минуле і сьогодення // Розбудова держави. – 1994. - № 5. – С.19-24.

11. Кулинич І.М. Як і коли з’явилися шведські колонії в Південній Україні // УІЖ. – 1995. - № 1. – С.118-122.

12. Міронова І.С. Національний склад населення Півдня України в період впровадження політики “коренізації” (20-ті роки ХХ ст.) // Наукові праці: Збірник. – Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА, 2002. – Вип.2: Історичні науки. – С.121-125.

13. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1998. - 80 с.

14. Павленко В. Болгари в Україні: історія // Віче. – 1995. - № 7. – С.115-126.

15. Шестопал М. Євреї на Україні // Дніпро. – 1998. - № 5/6. – С.38-133.

16. Яремчук В.Д., Безверхий В.Б. Татари в Україні (історико-політологічний аспект) // УІЖ. – 1994. - № 5. – С.18-29.