Тема 8. Євреї в україні

ПЛАН

1. Перші єврейські поселення в Україні.

2. Євреї України в Російській імперії.

3. Євреї в Українській Народній Республіці.

4. Євреї в радянській Україні.

5. Сучасне життя українських євреїв.

ПЕРШІ ЄВРЕЙСЬКІ ПОСЕЛЕННЯ В УКРАЇНІ

Перші єврейські поселення в нашій країні з’явились на території Криму більше двох тисяч років тому. Євреї жили тоді у Боспорській державі, що об’єднувала античні міста Міркамій, Пантікапей, Німфей, Фанагорію та інші по обидва боки Боспору Кіммерійського (Керченської протоки). Розкопки у цих стародавніх містах, а також у Херсонесі, Анапі виявили написи на івриті та символіку тогочасних іудеїв. Вони були ремісниками і торговцями, державними службовцями та військовими. Кримські євреї приймали до себе єдиновірців, які були вимушені тікати від переслідувань.

Значною була роль євреїв у Хазарському каганаті, який мав досить жваві відносини з Київською Руссю. Деякі вчені, зокрема О.Пріцак, вважають, що саме хазари заснували Київ у першій половині ІХ ст. Відомо також, то київські князі додавали до свого імені хозарський титул, називаючи себе “кагана­ми”.

У 790 р. хазарський каган та його оточення прийняли іудаїзм, а згодом іудеями стали і значна кількість городян. Каган запросив до себе єврейських учених, побудував синагоги та школи, де хозар вчили Танаху і Талмуду. Серед хозар було чимало християн, мусульман та язичників, які мали однакові з іудеями права. Верховний суд каганату складався із семи суддів, двоє з яких були іудеями, двоє - християнами, двоє - мусульманами і один - язичником.

М.С.Грушевський вважав, що Хазарська держава була заслоном Східної Європи від азіатських орд. Хазари перешкоджали їх пересуванню у Причорноморські степи, а також не пропускали русинів, що ходили на човнах за воєнною здобиччю до берегів Каспію.

Найдавніший документ, що свідчить про існування Києва, був написаний на івриті євреями міста у першій половині X ст. Це був лист, знайдений у каїрській синагозі. З нього можна дізнатись про історію киянина Яакова бар Хануки, брат якого взяв гроші в борг у неєврея. Однак у дорозі брата вбили грабіжники. Яаков не зміг повернути борг і майже рік відсидів у в’язниці, доки єврейська громада не зібрала частини грошей. Тоді його звільнили і дали листа до інших єврейських громад з проханням допомогти сплатити борг. Лист був підписаний євреями і хозарами, а у кутку тюркськими рунами хозарський чиновник написав “Хокурум”, що означає – “Я прочитав”.

Після знищення Хазарії у 965 р. Святослав привів до Києва значну частину полонених і розселив їх по різних місцях. З того часу серед районів Києва один називався “Козари”, а інший – “Жидове”. Біля останнього знаходились Жидівські ворота (у районі сучасної Львівської площі), що згадуються в Іпатіївському літописі у 1146 та 1151 рр.

Літописи розповідають і про те, що хазарські євреї пропонували у 986 р. князю Володимиру, який у “Слові Іларіона” був названий “великим каганом”, прийняти іудаїзм, але він відмовився.

Євреї Київської Русі листувалися з іудеями інших країн, посилали своїх дітей вчитись у Європу, приймали єдиновірців, які змушені були тікати від хрестоносців та інших ворогів. Досі відомі імена рабі Іцхака з Русі, який вчився у німецькому місті Вормсі та Ашера бен Сіная, що навчався в іспанському місті Толедо.

Після смерті Святополка Ізяславича у 111З р. Володимир Мономах не наважився стати князем у Києві. Під час безвладдя у народі почалося заворушення, але Володимир прийшов у місто і припинив погром. У 1124 р. була пожежа і вигоріло майже все місто.

Євреї жили не тільки у Києві, а й у Чернігові, Волинській та Галицькій землях. У Володимирі Волинському, що був на торговому шляху між Східною та Західною Європою, євреї жили з XI ст. Під час татаро-монгольської навали багато їх загинуло разом з іншими жителями Русі, інші втекли.

XIII - XVI ст. залишили відносно мало свідчень про розселення, умови життя і господарську діяльність євреїв в Україні, але подальші часи дають уже достатній історичний матеріал щодо тутешнього єврейства. Відомо, що з кінця XIV ст. в Україну з Польщі масово переселяються ашкеназі (європейські євреї), які розмовляють на ідиш. Швидкими темпами починає зростати єврейське населення Лівобережжя після Люблінської унії (1596 р.), коли євреї Польщі оселяються на землях Лівобережної Київщини, Полтавщини, що стали належати польському королю. Після Деулінського перемир’я (1618 р.) вони з’являються на Чернігівщині і Новгород-Сіверщині як управителі панських маєтків, орендарі, лихварі, ремісники. Однією з причин переселення євреїв в Україну були переслідування, які у польських містах чинили католицьке духовенство і городяни. До того ж старий закон створював багато перешкод тим євреям, які намагались брати в оренду землі, що належали шляхті у центральних областях Польщі. В Україні пани охоче передавали в оренду євреям різні промисли, млини, землю, маєтки тощо, завдяки чому почав формуватися прошарок сільських євреїв, які були орендарями-посередниками між землевласниками та селянами. Особливо це набуло свого поширення на Київщині, Поділлі та Волині, де польські феодали повністю віддавали свої маєтки з кріпаками у розпо­рядження євреїв-управителів. Звертались до їх послуг і церковники, які не гребували посередництвом іновірців.

Постійні утиски з боку жовнірів коронного війська і магнатів викликали серед козаків і селян незадово­лення, що поглиблювалось дошкульним визиском євреїв-орендарів. Бувало й так, що пани примушували селян продавати свої продукти тільки орендарям та ще й за низькими цінами, і, таким чином, вони разом з панами ставали винуватцями зубожіння селян. У той же час більшість євреїв майже весь свій прибуток змушені були віддавати поміщикам, що призводило до майнового розшарування серед орендарів.

Таким чином, частина євреїв в українських селах опинилась між селянами та їх поневолювачами, потрапивши у кабальну залежність від останніх. Змушені відстоювати інтереси своїх хазяїв, іудеї відчували на собі водночас ненависть землеробів і презирливе ставлення шляхти, до того ж їх становище ускладнювалося ворожістю і католиків, і християн до іудейської релігії. Все це мало трагічні наслідки під час козацьких повстань, що прокочувались по Україні у XVII - на початку XVIII ст. Кожне з них давало чимало прикладів сліпого гніву повсталого народу: розорялись синагоги та житла іудеїв, чинилась наруга над їх святинями, вбивались ті, хто не зрікався іудейства.

Видатні українські діячі Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, Марко Вовчок звернулись до громадськості Росії у листі, в якому виклали своє розуміння причин ворожнечі між іудеями і християнами протягом останніх століть. Вони писали, що український “народ не мог видеть причину зла, заключавшуюся не в євреях, а в религиозно-гражданском устройстве Польши. Он мстил евреям с таким простодушным сознанием праведности кровопролитний, что даже воспел свои страшные подвиги в своих истинно поэтических песнях”.

Але історія засвідчила й інше ставлення до євреїв. Канадський історик Орест Субтельний пише, що в окремих випадках керівники українських повстанців вважали євреїв, які займались вільними промислами та ремеслами, корисними і дозволяли їм залишатись у місцях свого проживання. Так було у Бродах, де з іудеїв була взята контрибуція у вигляді шкір, полотна та провізії для армії.

Відомо, що євреї, які приймали православ’я, нерідко брали участь у козацьких походах. Документи свідчать про те, що у війську Б.Хмельницького у 1648 р. були євреї. У “Реєстрі всього Війська Запорізького”, складеному у 1649 р., зазначені євреї Перехрест, Іван Лейба, Трохим Коган, Іван Жидовкін, Демко Зраітель, Демко Юдай, Василь Жидовчин, Василь Жидовець, Федір Зраітель, Васько Лейба та ін. Наслідком трьох поділів Польщі стало те, що євреї України поступово перейшли під владу Російської імперії, від якої вони зазнали чимало різних обмежень, гонінь. Врешті - решт, євреям дозволили засновувати “землеробські поселення, а невдовзі було проголошено дозвіл записуватися їм до купецтва та міщанства Південної України. Тим самим історія розселення євреїв на Півдні України розподі­лилася на два етапи: землеробський та торгово-промисловий”.

ЄВРЕЇ УКРАЇНИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

У 1719 р. після скарг московських та смоленських купців, які намагались уникнути конкуренції з євреями, Катерина II законодавчо обмежила райони розселення євреїв, що поклало початок утворенню сумнозвісної “смуги осілості”. Купцям-християнам не подобалось, що торговці та ремісники-іудеї продають свої товари за низькими цінами. Проти них і почали висувати звинувачення, найчастіше релігійного характеру, що згодом стало використовуватись організаторами погромів. Це влаштовувало місцеву владу, представники якої найчастіше залишались осторонь. Так було в Одесі, де релігійні та економічні утиски євреїв переросли у неприхований і ганебний антисемітизм. Коли у квітні 1821 р. в Константинополі вбили грецького патріарха Григорія, в Одесі почали розповсюджувати чутки про причетність до цього злочину євреїв. Внаслідок погромів сотні їх були пограбовані, а синагога зруйнована. Масові єврейські погроми відбулись в Одесі також у 1859 і 1871 рр., коли були розграбовані кілька сот будинків і крамниць.

З другої половини XIX ст. антисемітизм все більше став проникати на сторінки російської преси. Так, у 1848 р. петербурзький журнал “Иллюстрация” надрукував кілька антисемітських статей, спрямованих проти євреїв Чацкіна та Горвіца, які гідно відповіли на безпідставні звинувачення. 48 російських літераторів, серед яких були І.Тургенєв, М.Чернишевський та інші відомі письменники, надрукували у журналі “Русский вестник” протест, у якому із гнівом обуренням говорилося, що “в лице гг. Горвиц и Чацкина оскорблено все общество, вся русская литература”. Пізніше цей протест підтримали ще 98 літераторів, серед яких були Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш та ін.

У 70-80-і рр. XIX ст. відбувається зближення прогресивної української та єврейської ліберальні демократичної інтелігенції, що була зацікавлена у спільному захисті прав своїх народів від дискримінаційної політики царату. Зокрема, у газеті “Зоря” (1880-1886 рр.) тісно співпрацювали українофіли і представники єврейської інтелігенції Києва. Фактичним розпорядником “Зорі” у 1880 р. був відомий адвокат і публіцист, гласний київської міської Думи Л.А.Куперник, якому допомагав публіцист, етнограф, соціолог, адвокат М.Г.Кулішер, а фінансував газету київський цукрозаводчик Лазар Бродський.

На початку листопада 1880 р. на квартирі відомого українського історика права, учасника Старої громади О.Ф.Кістяківського відбулись переговори між старогромадівцями Ф.Г.Міщенком, В.П.Науменком, І.В.Лучицьким, О.Я.Кониським, з одного боку і Л.А.Куперником, М.Г.Кулішером, - з другого. Згідно з угодою, київські старогромадівці отримали можливість використовувати сторінки “Зорі” для пропаганди своїх ідей.

“Зоря” виступала за скасування Емського указу, який душив українську культуру і гальмував процес формування національної самосвідомості українського народу. М.Г.Кулішер підтримував старогромадівців і вважав, що всі народності України повинні знати українську мову.

Активну участь у роботі Київської (Старої) громади брав і відомий педагог, український громадський діяч Вільям Людвігович Беренштам (1839-1904 рр.), що за походженням був євреєм, але став щирим і перекона­ним цінителем української мови, культури, історії.

Після вбивства імператора Олександра II у 1881 р. по містах і селах України прокотилась нова хвиля погромів. Вони почались 15 квітня у Єлісаветграді, а через тиждень, 24 квітня, охопили Київську губернію, 27 і пізніше – Жмеринку, Конотоп і селища Чернігівської губернії. У травні антиєврейські акції кілька разів проводились в Одесі. Від погромників постраждали і євреї-землероби у с.Олександрівці, Солодководній та Графській Катеринославської гу­бернії. У другій половині року погромні хвилі здійнялись у кількох селищах Борисова, у Ніжині, знову в Одесі, а наступного року перекинулись на Подільську та інші губернії.

Погроми 1880-х років пройшли у шести губерніях і охопили близько 150 населених пунктів, де були спустошені тисячі квартир, будинків, крамниць.

Згодом канцелярія дворянських товариств надрукува­ла дані про існування таємного антисемітського союзу, який підтримувався урядом. Цей союз був ініціатором юдофобської кампанії у пресі і розповсюджувачем чуток про безкарність щодо пограбувань євреїв.

Передові люди епохи, міжнародна громадськість виступили з осудом погромників і їх заступників. Так, Віктор Гюго, обраний президентом комітету допомоги жертвам цих злочинів, виголосив протест проти жахливих дій антисемітів, який передрукувала вся європейська преса. Царська цензура дозволила опублі­кувати лише кілька уривків з нього. Тоді ж вийшла поема В.Гюго “Торквемада”, в якій видатний пись­менник виступив на захист євреїв, а в українській літературі ця тема яскраво відбилась у творчості І.Франка. Він написав поетичну легенду про царя-визволителя Давида, що прийшов на допомогу євреям. Не тільки ця легенда, але й увесь поетичний цикл І.Франка “Жидівські мелодії” був написаний на знак протесту проти антисемітської політики царату.

З метою відвернення народу від участі в революцій­ному русі царська охранка почала підбурювати юдофобів до нових злочинних акцій, використовуючи всілякі чутки і наклепи щодо єврейської літургії, як, наприклад, книгу І.Лютостанського “Питання про вживання євреями-сектантами християнської крові для релігійних цілей у зв’язку з питаннями про відношення єврейства до християнства взагалі”, надруковану ще у 1876 р. Книга викликала громадське обурення і критичні статті.

Історія євреїв України, хоча і рясніє від крові безвинних жертв багаточисельних погромів, але не може бути обмежена лише ними. Єврейство зробило чималий внесок у розвиток торгівлі, підприємництва, науки та культури. Звернемось до історичних фактів. Так, херсонський купець Микола Штігліц, який мав контору в Одесі, разом з Абрамом Перетцем розпочав видобування солі з кримських озер. У 1801 р. він отримав чин колезького. Під час Вітчизняної війни 1812 р. Микола разом з братом Людвігом та А.Перетцем були постачальниками армії.

Чималий слід в історії єврейства України залишив Євзель Гінзбург. У 1857 р. він запровадив стипендію для євреїв, які вчились в імперській медико-хірургічній академії. Він також був одним із засновників першого приватного банку імперії, що розпочав роботу в Києві. Потім за його участю був відкритий розрахунковий банк в Одесі.

В Україні була відома сім’я підприємців Бродських. Вони походили з роду Шор, який на протязі трьох століть дав чимало відомих рабинів та громадських діячів. Один з представників цього роду переїхав із Бродів до Златополя Київської губернії, де взяв прізвище “Бродський”. Його син Ізраіль за прикладом графа Бобринського став розвивати в Україні цукрову промисловість, а сини Ізраіля - Лазар та Лев значно розширили справу батька.

Були періоди, коли заводи Лазаря Бродського виробляли четверту частину цукру імперії. Вони були обладнані найсучаснішою технікою, а на дослідних полях застосовувались найновіші методи вирощування буряків. Бродському належав млин із елеватором, велетенська будівля якого збереглася на Поштовій площі у Києві до нашого часу. Йому належали пароплави, що ходили Дніпром, а 1897 р. Микола ІІ присвоїв йому звання комерційного радника.

Не менш відомою була благодійна та громадська діяльність “цукрових королів”. І.Бродський був фундатором Єврейської (нині обласної) лікарні у Києві, давав субсидії сотням бідних сімей міста. Л.Бродський разом з іншими єврейськими підприємцями фінансував будівництво Київського політехнічно­го інституту, санаторію у Боярці. Для Товариства допомоги хворим дітям він заснував у Києві безкоштовну амбулаторію, побудував Бактеріологічний інститут на Батиєвій горі та санаторій для хворих на туберкульоз. На кошти Бродських у Києві були побудовані синагоги. В одній (хоральній) згодом розмістився ляльковий театр, а у другій - кінотеатр. Л.Бродський надав кошти для будівництва критого ринку на Хрещатику і технічного училища, де зараз один з корпусів Інституту електрозварювання.

Розвиток дніпровського пароплавства пов’язаний з іменем Д.Марголіна, який очолював товариства водного та міського транспорту, газове та водопостачання. Він фінансував будівництво комерційних училищ та торговельних шкіл, безкоштовної початкової єврейської школи на 420 учнів. Д.Марголін був також членом Товариства наукових єврейських знань, що видавало Єврейську енциклопедію.

Значна кількість євреїв присвятила своє життя розвитку просвіти і науки. В.Штерн з Тернополя десять років викладав у школі, а потім був призначений директором одеського єврейського училища. Консервативні кола місцевої громади чинили опір нововведенням Штерна, але його підтримала одеська міська адміністрація та генерал-губернатор Воронцов. 1837 р. імператор відвідав училище Штерна і висловив своє задоволення запровадженою ним системою навчання. Після цього училище стало взірцем для створення подібних шкіл, а Штерн був призначений членом петербурзької комісії, що займалась шкільною реформою. Проте у 1852 р. він був звільнений з посади і замінений двома доглядачами-християнами.

Одним з найвидатніших єврейських діячів України того часу був Ушер Гінцберг, більш відомий під псевдонімом Ахад-Гаам (один з народу). Він народився у заможній сквирській хасидській родині у 1856 р. Батьки дали йому релігійну освіту, але Ушер захопився філософією, учився у Віденському університеті, а, повернувшись додому, став членом одеського палестинофільського гуртка. У своїх статтях він відстоював необхідність духовного відродження євреїв, виступав проти асиміляторства та політичного сіонізму, критикував єврейську колонізацію Палестини і став фундатором духовного сіонізму.

Інший педагог Я.Ейхенбаум переклав у 1819 р. „Елементи” Евкліда на іврит і до кінця свого життя був інспектором Житомирського рабинського училища. Автор граматики російської мови для єврейських шкіл І.Левінзон, переслідуваний іудейськими фанатиками, був змушений перебратися до Бердичева, де став домашнім учителем місцевого купця. Пізніше він написав книгу “Теудат-б-Ісраель”, в якій відстоював необхідність вивчення євреями іноземних мов та світських наук. Прикутий хворобою до ліжка просвітитель продовжував вивчати сірійську, халдейську, латинську та інші мови. У 1829 р. він видав книжку з історії розвитку іудаїзму, що неодноразово перевидавалась різними мовами. У цій книзі була і програма для шкіл, у яких учні могли б вивчати водночас релігійні й світські дисципліни та ще й навчатись ремеслам.

Єврейськими етнографами були І.Чорний та І.Беренштейн. Перший вивчав культуру дагестанських, бухарських та перських євреїв, зібрав великий мате­ріал про їхнє тяжке соціально-економічне і правове становище. Він помер в Одесі у 1880 р., а весь зібраний матеріал заповів Товариству просвіти євреїв. І.Беренштейн збирав єврейський фольклор. Ці матеріали увійшли до його збірника, що був виданий у 1900 р.

Відомий орієнталіст барон Гінцбург народився у Кам’янець-Подільському, досліджував сірійські, йеменські, іудейські та інші рукописи, видавав книги, статті, брав участь у створенні просвітницьких та інших організацій.

Життя євреїв ХІХ ст. відбивалось у твор­чості літераторів. Вони змальовували побут євреїв, писали про релігію та хаскалу (просвітительство). Серед творів були й такі, де висловлювалось невдово­лення умовами життя, рабинами та хасидами. Ці наст­рої знайшли відображення у творах А.Готлобера: комедії „Покривало”, поемах „Хасид” і “Пісня про кугель”.

У Кам’янець-Подільському Готлобер познайомився з молодим Ш.Я.Абрамовичем, який до того часу вже мав релігійну освіту. Під керівництвом письменника Шолом Яков вивчав російську та німецьку мови, арифметику, склав іспити на звання вчителя і у 1856 р. став викладати у казенному єврейському училищі. Переїхавши до Бердичева, Ш.Я.Абрамович надру­кував свій перший збірник статей з питань педагогіки і шкільного викладання.

З 1865 р. Абрамович починає писати на ідиш під псевдонімом Менделе Мойхер Сфорим. Після виходу його п’єси “Такса або банда міських благодійників”, де письменник розповів про експлуатацію єврейської бідноти верхівкою громади, він був змушений виїхати до Житомира. Герої його творів - жителі Глупська, Кабцанська, Тунеядовки. Після погромів 1905 р. Абрамович їде на два роки у Женеву, а, повернувшись, починає видавати один за одним томи своїх творів.

Пізніше в Україні з’явилась ціла плеяда єврей­ських письменників. Найвидатнішим серед них був Ш.Н.Рабинович (Шолом-Алейхем). Шолом Наумович народився у 1859 р. в патріархальній сім’ї, закінчив з відзнакою Переяславське училище, по­невірявся по містечках, давав уроки. Лише коли Рабинович став домашнім учителем у сім’ї багатого орендаря Е.Лоєва, він зміг зайнятись самоосвітою і почав писати свої перші твори на ідиш. З 1888 р. Шо­лом-Алейхем видає на власні кошти збірники “Єврейсь­ка народна бібліотека”, згуртовує навколо себе найбільш талановитих єврейських літераторів. У своїх найкращих творах “Менахем Мендл”, “Тев’є-молочар”, “Хлопчик Мотл”, “Блукаючі зірки” та численних новелах письменник змальовує побут містеч­кових євреїв, розповідає про їх злиденність та безправ’я.

Видатний єврейський поет Х.Н.Бялік народився в ортодоксальній релігійній сім’ї в Житомирі. У 12 років він вже читав твори середньовічних філософів, захоплювався кабалістичними та хасидськими книгами. Переїхавши до Одеси, почав друкувати свої вірші, редагував книжки для дітей. У наш час в Ізраїлі заснована національна літературна премія імені X.Н.Бяліка.

Видатним поетом, ім’ям якого в Ізраїлі названа ще одна літературна премія, був сучасник X.Н.Бяліка Шауль Черняховський. Після закінчення одеського комерційного училища, він також отримує звання лікаря, наполегливо вивчає іноземні мови, пише поезії. Перший збірник його віршів вийшов у 1899 р. Ш.Черняховський перекладав на іврит твори видатних письменників світової літератури, був великим шанувальником еллінізму.

Чималі традиції в Україні має не тільки єврейська література, а й єврейський театр. Перші театральні трупи з’явились у Бердичеві та Житомирі майже 150 років тому, але фундатором єврейського музичного театру вважається поет А.Гольдфаден, що писав вірші на івриті та на ідиш. У 1876 р. він створив перший єврейський музичний театр, де сам був і директором, і режисером, і декоратором, і автором п’єс. Театр з успіхом гастролював в Одесі, Харкові, Москві та Петербурзі. У 1883 р. єврейський театр у Росії був заборонений, і Гольдфаден з трупою переїхав до Варшави, а потім емігрував до Нью-Йорка. У 1910 р. віденський академічний союз “Юдіше культур” заснував фонд “Гольдфаденовських премій” за кращі драматичні твори.

Наприкінці XIX ст. з 5,2 млн. євреїв Російської імперії понад два мільйони мешкали в Україні. При цьому, якщо в імперії кількість їх становила 4% населення, то в Лівобережній Україні – 8%, а на Правобережжі – 12,6%. Традиційно євреї жили у містах. Царська заборона мешкати їм у сільській місцевості закріплювала це становище. Тому не дивно, що іудеї становили третину міського населення України, а в містечках Правобережжя їхня частка сягала 70-80%.

Близько 3/4 українських євреїв заробляли на життя дрібною торгівлею та ремеслом. Кравці, шевці, ювеліри, крамарі, шинкарі становили єврейський “середній клас”. Некваліфіковані робітники, більшість яких ледве могли прогодувати себе випадковими заробітками чи жебрацтвом, становили близько п’ятої частини єврейської робочої сили. Типовими були убозтво і перенаселеність єврейських містечок.

Злиденність життя у єврейських громадах, безправ’я, численні обмеження, обумовлені антисемітською політикою уряду, спонукали до пошуку шляхів зміни умов життя, і першим кроком у цьому напрямку була освіта. Попри обмеження та матеріальні труднощі декому вдалося навіть отримати диплом вищого навчального закладу. Здобута освіта надавала можливість єврейській молоді брати активну участь у політичному житті країни. На початку ХХ ст. в Україні були створені відділення Бунду (загального єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі та Росії) й інших політичних єврейських організацій. Чимало євреїв були членами соціал-демократичних та буржуазних партій.

Одним з основних засобів, які використовувались імперськими силами для протидії радикальним рухам, залишався антисемітизм. Нова погромна хвиля прокотилась по Україні після проголошення царського маніфесту 17 жовтня 1905 р. У десятках міст погроми почались одночасно і проходили за схожим сценарієм. Поштовхом до них були “патріотичні маніфестації”, які дуже швидко переростали в цілеспрямовану бандитську стихію. “Маніфестанти” били євреїв, вдирались до їхніх жител, майстерень, крамниць, розграбовували чуже майно.

Поліція не заважала розгулу антисемітського бандитизму, а подекуди сама брала участь у нападах на євреїв. При спробі чинити опір погромникам останні отримували допомогу “охоронців порядку”. У Києві, Одесі та інших містах на вулицях з’явились війська, і якщо хтось із єврейських жителів, обороняючись, застосовував зброю проти погромників, солдати відкривали вогонь. Іноді солдатам навмисно вказували на будинки, з яких начебто стріляли, і доля їх мешканців була вирішена. Після двох-трьох днів жаху і крові як по команді все припинялось.

Подібні криваві акції відбулись у Керчі, Сімферополі, Євпаторії, а у Феодосії – двічі. У Херсонській губернії було 82 погроми, Катеринославській – 41, Подільській – 32, Полтавській – 52, Київській – 41, Чернігівській – 329. Погромники не жаліли дітей, старих, ґвалтували жінок, чимало з яких потім кінчали життя самогубством.

У багатьох містах для протидії чорносотенцям були створені загони самооборони. У Полтаві, Конотопі до їх складу входили залізничники, серед яких були представники різних національностей. Самооборона у Лубнах деякий час контролювала порядок на вулицях усього міста, а севастопольська – була організована як робітнича міліція. У деяких містах перед антисемітським шабашем робітничі райони оточувались військами, і робітників не випускали, щоб вони не чинили опору погромникам. Траплялось, що бандити зустрічали протидію з боку селян. Однак у більшості випадків самооборона не могла протистояти згуртованим діям чорносотенців, поліцій й армії.

На захист євреїв виступали представники української та російської творчої інтелігенції, серед яких були В.Короленко, М.Коцюбинський, О.Олесь, Л.Толстой, С.Бердяєв та ін. Статті проти антисемітизму друкувались і в київській газеті “Слово”, яку в 1907-1908 рр. редагував С.Петлюра.

Вирішальною була роль демократичної інтелігенції і в припиненні сумнозвісної “справи Бейліса”. 12 березня 1911 р. вихованець Софійського духовного училища у Києві Андрій Ющинський не повернувся додому, а через 8 днів його тіло було знайдено у печері на території цегляного заводу. Трохи пізніше вбивство хлопчика юристи-шовіністи з дозволу урядових кіл використали для організації судового процесу. Бездоказово єврея Менделя Бейліса було звинувачено у вбивстві юнака з метою використання його крові для приготування маци на пасху. На захист звинуваченого Бейліса виступила вся світова громадськість. На процес приїхав В.Короленко, який брав участь у викритті чорносотенної кампанії. Присяжні, більшість яких становили українські селяни, виправдали Бейліса.

Нова антисемітська кампанія була розгорнута на початку Першої світової війни. Департамент поліції розіслав циркуляри, у яких стверджував, що євреї приховують дрібну монету для підриву довіри до російських грошей. Спираючись на ці та подібні їх звинувачення, військові почали виселяти євреїв з містечок, розташованих поблизу лінії фронту, збільшуючи тим багатотисячну армію біженців.

Царський уряд, що постійно розігрував у своїх політичних цілях антисемітську карту, викликав обурення єврейського населення, і тому більшість нащадків Авраама радо зустріла повалення самодержавства.

ЄВРЕЇ В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ РЕСПУБЛІЦІ

Після утворення Центральної Ради єврейські організації влаштували демонстрацію. Коли процесія наблизилась до будинку Ради, на балконі був вивішений прапор з магендовидом, а міська капела підхопила сіоністський гімн Хатікву (Надія). У Малій Раді засідали представники п’яти єврейських партій. Посаду міністра з єврейських справ у різні часи обіймали М.Зільберфарб, В.Лацький, П.Красний. С.Гольдеман був міністром праці, а С.Марголін – послом у Лондоні. Євреям, як і іншим національним меншинам України, було надано право на національно-персональну автономію.

Через чотири роки після тих подій В.Винниченко відзначав лояльність єврейських організацій, які “прийняли в свою свідомість Центральну Раду, як свій орган і виступали в ньому як рівні члени його, з рівними правами, політичними і національними”. Однак багаторічне розпалювання міжнаціональної ворожнечі теж дало свої наслідки. Чимало офіцерів-чорносотенців стали старшинами в українському війську. Саме вони разом із отаманами нерідко були ініціаторами погромів, під час яких у 1918-1920 рр. в Україні було вбито більше 200 тис. євреїв.

Ворожим силам вдалось тоді втопити у крові незалежність України, а більшовики, прийшовши до влади, розпочали боротьбу з тими, хто відстоював свою національну гідність.

ЄВРЕЇ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

В роки радянської влади були заборонені єврейські національні організації, а згодом чимало їх керівників потрапило до таборів ГУЛАГу. Нова влада почала закривати синагоги, заборонила вивчення івриту і видання літератури цією мовою. Ганебна роль у цій справі належала Єврейському комісаріату, єврейській компартії, євкомолу. Разом з тим держава підтримувала видання літератури і функціонування єврейської культури на ідиш. Була заснована мережа навчальних закладів на цій мові, утворені національні адміністративно-територіальні райони, де ідиш став офіційною мовою. При губернських та повітових відділах народної освіти утворюються управління єврейської освіти, підпорядковані Євсекції Наркомосвіти. Навчальні заклади Києва, Одеси, Москви та інших міст готували вчителів для єврейських шкіл. У 1920 р. засновується Єврейська Академічна Бібліотека. Пізніше на ідиш почали виходити газети “Дер Штерн”, “Ідишер Пойер”, журнал “Ді Ройте Вельт” та інші видання. Для розробки нових навчальних програм і підручників була організована кафедра єврейської мови та літератури при Всеукраїнській академії наук (ВУАН). У 1929 р. вона була перетворена в Інститут єврейської культури.

У 1920-і рр. почали створюватись єврейські сільськогосподарські поселення. Для них виділялись деякі площі, зокрема, в Криму. Однак ця земля знаходилась у безводних районах, а коштів для її освоєння було передбачено надто мало. Проте на Херсонщині, Одещині та в інших районах такі поселення були створені, і колишні ремісники й крамарі почали займатися в них сільським господарством. У 1924 – 1930 рр. в Україні було засновано 162 єврейських землеробських поселення, з яких утворили чотири єврейські національні райони: Калініндорф (40 селищ), Новий Златопіль у Запорізькій окрузі (45 селищ), Сталіндорф – на Криворіжжі (11 селищ) і Фрейдорф – у Криму (40 селищ). До нашого часу, крім деяких кримських, єврейські сільські поселення не збереглися.

Організація єврейських сільськогосподарських комун сприяла зменшенню антисемітських настроїв, які були дуже поширені у 1920-і роки. До комун виїздили робітники і потім розповідали про тяжку працю єврейських селян. Про них писали газети. Однак погроми все ще траплялись. Зокрема, ними бук відзначений неврожайний у Криму 1926-й рік. Але поширилась і боротьба з антисемітизмом як соціально-психологічним явищем: видавались книги, читались лекції, організовувались мітинги. Носіями антисемітизму залишались деякі категорії буржуазії та інтелігенції, які вбачали в євреях своїх конкурентів. У значній мірі антисемітизм був наслідком багаторічної юдофобської пропаганди, що велась у країні.

У 1920-і роки при ВУАН працювала, створена ще у 1919 р., Єврейська історико-етнографічна комісія. Її організували історики Києва для збору та впорядкування матеріалів з історії євреїв України. З 1919 р. головою комісії був перший віце-президент ВУАН академік Д.І.Багалій, а в 1924 - 1929 рр. - академік А.Кримський. У науковому доробку членів комісії багато досліджень і публікацій документів з історії та культури євреїв України. Колекція зібраних комісією рукописів охоплює період 1519 - 1917 рр. В них висвітлені аспекти політичного, економічного та культурного життя євреїв України. У 1929 р. комісія припинила свою діяльність.

Інститут єврейської культури, який проводив значну роботу з вивчення історії, економіки, соціології, демографії, мистецтвознавства та фольклористики, у 1930-і роки був “викритий” як “кубло троцькізму”. Значна частина його представників була репресована, а замість інституту, де плідно працювали більшість науковців, був створений кабінет єврейської мови, літератури і фольклору.

Багато євреїв стали жертвами репресій 1930-х років. У сталінських катівнях загинули командуючий Київським військовим округом І.Якір, командир окремої танкової бригади КВО Д.Шмідт, заступник командуючого Харківським військовим округом С.Туровський, секретар одеського губкому партії М.Майоров, члени Політбюро КП(б)У Є.Бегер і М.Хатаєвич, письменник А.Абчук та багато ін. Однак репресії того часу не мали антисемітської спрямованості.

Але і в цих тяжких і несприятливих умовах продовжувала жити і розвиватись єврейська культура. На ниві літератури того часу плідно працювали талановиті поети Д.Гофштейн, Л.Резнік, І.Добрушин, прозаїки Д.Бергельсон, Д.Ністор, критики Ш.Гордон, А.Вевиоркі. Єврейські театри України ставили п’єси І.Перетца, Шолом-Алейхема, А.Гольдфадена.

Вихідці з єврейських містечок зробили значний внесок у розвиток науки України. Л.Славін багато років працював у археологічних експедиціях, керував Інститутом археології АН УРСР, написав кілька монографій про стародавнє місто Ольвію. Академік С.Бернштейн викладав математику у Харківському університеті, створив свою наукову школу. Його колега член-кореспондент АН УРСР Й.Алієзов викладав у вузах Києва, Ніжина, Харкова, працював в НДІ математики, розробляв конструктивну теорію функцій, займався аеродинамікою, функціональним аналізом та іншими питаннями. Член-кореспондент АН УРСР І.Штраєрман досяг визначних результатів у дослідженні теоретичних питань математики та механіки. Результати його досліджень були використані у розрахунках нових будівельних конструкцій.

Фізик О.Гольдман організував у 1923 р. в Києві кафедру фізики, керував нею, а потім очолив створений на її базі інститут фізики. Він відкрив новий вид фотографічних процесів, заклав основи нового напрямку досліджень напівпровідників. Фізикою високого надвисокого вакууму займався член-кореспондент Н.Моргуліс, який керував кафедрою фізики Київського університету. Він заклав основи теорій вимірювання вакууму, катодного розпилу та ін.

Академік О.Бродський організував в Інституті фізичної хімії першу в країні лабораторію ізотопів, де у 1934 р. була вироблена важка вода. Він розробив теорію ізотопів, вперше застосував їх для дослідження механізму хімічних реакцій. У тому ж Інституті фізичної хімії одним з відділів керував член-кореспондент В.Фінкільштейн, відомий своїми дослідженнями з електрохімії та гетерогенного аналізу.

Радіофізик А.Слуцкін разом із Д.Штейнбергом розробив основи техніки надвисоких часток, нові конструкції магнетронних генераторів. У 1939 р. він разом з іншими вченими створив перший у країні радіолокатор на основі дециметрового магнетрона. Через дев’ять років А.Слуцкін став академіком АН УРСР.

Однак плідна творча робота митців і вчених, діячів науки і культури була перервана другою світовою війною. Тяжкі випробування випали на долю євреїв України у цей час. Фашисти заздалегідь розробили плани масового знищення єврейського населення. Почались винищення євреїв у Бердичеві, а через два тижні відбулись страшні події у Києві у Бабиному Яру. Під страхом смерті євреїв заганяли до місця їх загибелі, примушували роздягатись і розстрілювали з кулеметів. Протягом кількох днів, починаючи з 29 вересня 1941 р., було знищено більше ста тисяч євреїв. У Бабиному Яру розстрілювали також людей інших національностей, переважно – військовополонених.

Подібні трагедії відбувались майже в усіх містах і містечках України. У Харкові місцем трагедії став Дробицький Яр, у Львові - Янівський концтабір. Однак там, де євреї мали можливість підготуватись, нацисти зустрічали шалений опір. В Острозі загарбників зустріли автоматними чергами. Євреї Проскурова відстрілювались кілька годин, і декому з них вдалось прорватись до лісу, а в Ярмолицях опір тривав два дні.

Приречені на смерть, в’язні гетто знаходили в собі сили для боротьби. Так було у Львові та Рогатині. Героїв львівського гетто очолив єврейський поет Яків Шудріх. Чимало бійців вирвалось із гетто і разом з партизанами знищували фашистів. За кілька кіломет­рів від містечка Броди діяв єврейський партизанський загін. У бродському гетто була створена Єврейська бойова організація. Бійці підпілля розповсюджували антифашистські газети та листівки. Єврейські бойовики підірвали скипидарну фабрику, що працювала на окупантів, військовий ешелон на станції Красне.

26 жовтня 1941 р. під час знищення румунськими окупантами десятків тисяч одеських євреїв невеличкій групі приречених вдалось вийти із оточення. Вони спустились у катакомби і створили загін під керівництвом Гірша Фурмана, який був учасником ще першої світової війни. Восени 1942 р. фашистам вдалось захопити підпільників.

Тікаючи з гетто і концтаборів, євреї нерідко вливались у партизанські загони. У Чернігівсько-Волинському партизанському з’єднанні брали участь 155 євреїв. Воювали євреї і в складі інших партизансь­ких загонів. Так, комісаром партизанського загону ім. Калініна був Яків Борисович Письменний. У загоні ім. Хрущова воювала сім’я Картерів з Волині, а спеціалістом по диверсіям на залізниці був молодший політрук Лазар Соломонович Баскін. Командиром загону ім. Чапаєва був Абрам Соломонович Ліхтенштейн з Мелітополя.

У Червоній армії серед бійців і командирів різних національностей воювало понад півмільйона євреїв, з яких близько 200 тис. загинуло. Відомі подвиги Абрама Левіна, який на рік раніше Олександра Матросова закрив своїм тілом амбразуру; командира підводного човна капітан-лейтенанта Ізраіля Фісановича, нагородженого зіркою Героя Радянського Союзу за знищення ворожих транспортів. Одночасно з Мико­лою Гастелло Ісаак Пресайзен направив свій палаючий літак на колону гітлерівських військ. Євреї посідають четверте місце серед нагороджених за подвиги на фронтах Вітчизняної війни. Зокрема, 141 єврей наго­роджений зіркою Героя Радянського Союзу.

Фактично з серпня 1941 р. у країні діяв Єврейський антифашистський комітет, головою якого був народний артист СРСР С.М.Міхоелс. Членами комітету були і єврейські літератори України І.Фефер, Д.Гофштейн, Л.Квітко, П.Маркіш та ін. ЄАК видавав газету “Ейнікайт” („Єднання”), проводив значну роботу по мобілізації радянської та світової громадсь­кої думки. Міхоелс та Фефер в 1943 р. їздили до США, де мали багато зустрічей з політичними та громадсь­кими діячами, закликали посилити підтримку СРСР. У значній мірі завдяки діяльності ЄАК у США було створено 2230 єврейських комітетів допомоги СРСР, що об’єднались під керівництвом А.Ейнштейна та письменника Ш.Аша.

Однак з жовтня 1946 р. Міністерство державної безпеки СРСР та ЦК ВКП(б) почали звинувачувати ЄАК у націоналізмі, відбулись перші арешти і допити його членів. Слідчим вдалось примусити заарештованих наукових співробітників І.І.Гольдштейна та З.Г.Грінберга дати свідчення про „антирадянську і націоналістичну” діяльність ЄАК, і він незабаром був розпущений. На деякий час арешти припинились, а в ніч на 13 січня 1948 р. за наказом Сталіна був убитий Міхоелс.

У вересні того ж року послом Ізраїлю у Москві стала Голда Меїр, яка народилась у Києві. Вона користувалась великою популярністю серед євреїв столиці. Десятки тисяч людей приходили до московської синагоги, щоб побачити Г.Меїр. “Цього нам ніколи не простять”, - сказав у ті дні своїй дружині Фефер. А коли євреї масово почали подавати заяви на дозвіл виїхати з СРСР, Сталін почав готувати репресії проти єврейського населення.

Згодом були заарештовані не тільки члени ЄАК, а майже усі єврейські літератори. Слідство велось з грубими порушеннями законодавства та застосуванням методів для одержання “визнання”, і майже усіх примусили підписати сфабриковані звинувачення. По “справі ЄАК” було покарано 110 євреїв. Це були партійні та радянські працівники, вчені, письменники, поети, журналісти, артисти, службовці та робітники. З числа репресованих засуджено до страти - 13 чоловік, до 25 років виправно-трудових таборів – 20, до 20 років – 3, до 15 років – 11, до 10 років заслання – 1, померло під час слідства – 3. Засуджені до страти були розстріляні 12 серпня 1952 р.

Водночас з цими репресіями у пресі була розгорнута антисемітська кампанія, апогеєм якої став арешт відомих лікарів, звинувачених у тому, що вони начебто ставили неправильні діагнози і це призвело до загибелі декого з керівників партії. Сталін планував ганебний судовий процес над євреями і депортацію їх з усіх колишніх радянських республік до Біробіджану. Тільки смерть диктатора перешкодила реалізації цього плану.

Таким чином, наприкінці 1940-х рр. єврейська культура зазнала нових суворих обмежень: були закриті останні єврейські навчальні заклади, видання, театри і т.ін. Цей стан не змінився і після повної реабілітації усіх засуджених єврейських літераторів. Декларативно відмежовуючись від антисемітизму, партійна верхівка дотримувалась обмежень щодо роботи євреїв у певних галузях народного господарства, отримання освіти тощо. Водночас замовчувались героїзм і трагедія євреїв під час Другої світової війни.

З протестом проти цього замовчування виступили українські літератори В.Некрасов та І.Дзюба. Саме тоді, у 1961 р. Є.Євтушенко написав свій “Бабин Яр”, який був вороже зустрінутий російськими шовіністами, а у 1962 р. Д.Шостакович на цю ж тему створив 13-ту симфонію.

СУЧАСНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКИХ ЄВРЕЇВ

У другій половині 1980-х рр. в Україні почали створюватись єврейські художні колективи, товариства єврейської культури та організації, що ставили за мету сприяння еміграції. Ці дві тенденції культурологічна та сіоністська - і досі розділяють єврейські товариства, спрямовуючи їх діяльність у різних напрямках. Так, у Києві водночас діяли товариства єврейської культури при Українському фонді культури та сіоністські – “Іргун Ціоні” і “Бейтар”.

У вересні 1989 р. вперше відбувся офіційний мітинг у Бабиному Яру. На ньому представники влади та керівники громадських організацій прилюдно визнали, що майже усіх євреїв під час цієї звірячої акції, фашисти розстріляли лише за їх національну приналежність. Наступного року масові заходи в пам’ять про трагедію Бабиного Яру проводились вже протягом тижня. У школах міста були проведені уроки пам’яті, присвячені цій сумній даті.

У 1989 р. представники єврейських організацій України, Росії та інших республік СРСР з’їхались до Москви на свій з’їзд. На ньому були висловлені різні погляди на шляхи відродження єврейської культури і на саму можливість такого відродження в радянській державі.

У цей час в Україні активізували свою антисемітську діяльність члени товариства “Пам’ять”. Протидіючи російському шовінізму і антисемітизму, І з’їзд Руху прийняв окреме звернення до громадян країни. Була створена Асоціація “Антишовіністична дія”, яка 18 лютого 1990 р. разом із Рухом провела на майдані Незалежності мітинг, спрямованість якого афористично відбили транспаранти, що майоріли над майда­ном: “Емісарів “Пам’яті” - геть з України” та “Фашистів з “Пам’яті” - до суду”.

Євреї України, виборюючи рівноправ’я всіх народів і національних меншин, свого менталітету, знову почали видавати єврейські газети, і першою з них у Києві стала “Возрождение”. Потім з’явились республіканська – “Еврейские вести”, “Ейнікайт” (“Єднання”), яку видає Київське єврейське культурно-просвітнє товариство ім. Шолом-Алейхема, і “Хадашот” (“Новини”) - орган Асоціації єврейських організацій та общин. У Харкові виходить газета “Шолом”, у Львові – “Шофар” та ін.

У червні 1991 р. в Києві відбулась міжнародна наукова конференція “Проблеми українсько-єврейських відносин”. У ній брали участь Республіканська асоціація українознавців. Народний Рух, народні депутати України, товариства єврейської культури, вчені та громадські діячі України, Ізраїлю, США, Канади, ФРН та інших країн.

Вересневий Київ 1991 р. став свідком найсумнішого для євреїв України ювілею - 50-річчя трагедії у Баби­ному Яру. На місці трагедії було встановлено новий пам’ятник, у театрах і кінозалах міста пройшли виступи артистів та демонстрація нових фільмів, пов’язаних із цією подією, а на стендах, встановлених на вулицях, у парках міста, з’явились експозиції, присвячені пам’яті загиблих.

Вирішення єврейського питання в Україні відбувається у руслі загальнодемократичного розв’язання національних проблем. 16 листопада 1991 р. вони обговорювались на І Всеукраїнському Міжнаціональному Конгресі в Одесі. Конгрес прийняв звернення до Верховної Ради України, пропонуючи передбачити у складі українського парламенту Палату Націй або Комітет у справах національностей, які на рівні вищого органу країни вирішували б увесь комплекс національних проблем, питань протидії шовінізму і антисемітиз­му.

Наприкінці того ж року був створений Комітет у справах національностей при Кабінеті Міністрів України, який згідно з законом “Про національні меншини в Україні” перетворений у міністерство. Цей закон гарантує права усіх національних меншин України на культурно-національну автономію, їх рівні права з українцями тощо.

Сьогодні в Україні діють десятки різних єврейських товариств, які об’єднані в Республіканське товариство єврейської культури, Асоціацію єврейських організацій та общин та ін. Рішенням Президії АН України в Інституті національних відносин і політології створений Кабінет єврейської історії та культури, почав діяти громадський Інститут єврейської матеріальної культури, у київському педагогічному та театральному інститутах організовані єврейські відділення, діють єврейські середні та недільні школи, а також гімназія.

25-26 жовтня 1992 р. проходив Єврейський Конгрес України, в якому взяли участь 225 делегатів із 72 міст України. Вони висувались на міських єврейських зборах із розрахунку – по одному представнику від кожних двох тисяч євреїв даного регіону. На Конгресі був прийнятий Статут та обрана Єврейська Рада України у складі 50 чоловік. Делегатів Конгресу вітали народні депутати України, представники уряду та громадських організацій.

В Україні існують також сили, які заважають зміцненню міжнаціонального миру - найбільшому надбанню нашої незалежної держави. Шовіністи об’єднуються навколо таких організацій, як Державна самостійність України (ДСУ) та “Слов’янський союз”. Їх друковані органи “Нескорена нація” (ДСУ), “За вільну Україну” (Львів), “Нова Україна” (Харків) та “Слово” (Київ) постійно розпалюють русофобію, антисемітизм, антипольські та шовіністичні настрої.

Рада національностей Народного Руху України та інші громадські організації неодноразово виступали з заявами про загрозу шовінізму в Україні, висували пропозиції щодо його подолання. Однак владні структури поки що приділяють недостатньо уваги цій загрозі. Мабуть, тому значна частина євреїв усе більше втрачає надію на стабільність демократичних перетво­рень в Україні, а ізраїльські емігрантські компанії, на жаль, і в подальшому можуть розраховувати на збільшення іммігрантів з України. І все ж таки в серцях євреїв України жевріє свята надія на те, що багатовікова історія синів Мойсея на українській землі ніколи не закінчиться.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гольдеман С.І. Жидівська національна автономія на Україні (1917-1920 рр.). – Мюнхен: Б. в., 1963. – 110 с.

2. Данильченко О.П. Сталінські репресії проти єврейського населення Півдня України // Зб. наук. праць: Єврейське населення Півдня України: дослідження і документи. - Вип.1. – Запоріжжя, 1994. – С.80-85.

3. Еврейское население на Николаевщине: Документы и материалы. – Николаев, 1996. – 192 с.

4. Єкельчик С.О. З історії українсько-єврейських відносин // УІЖ. – 1990. - №7. – С.54-63.

5. Іванова І.А. Єврейська національна меншина в УРСР у 20 – на початку 30-х рр.: історіографічний огляд // Етнокультурні процеси на Півдні України в ХІХ-ХХ ст.: Збірка наукових праць ІІІ Регіональної наукової конференції 14-15 вересня 2000 р. – Запоріжжя: Вид-во Запорізького державного технічного університету, 2000. – С.27-30.

6. Кабузан В.М., Наулко В.І. Євреї на Україні, в СРСР і світі: чисельність і розміщення // УІЖ. – 1991. - №6. – С.56-68.

7. Котлер И. Очерки по истории евреев Одессы. – Иерусалим: Б.в., 1996. – 204 с.

8. Крючков Ю.С. Евреи в Николаеве // Матеріали ІІ-ї Миколаївської обласної краєзнавчої конференції „Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження.” – Т.ІІ. – Миколаїв: МП „Возможности Киммерии”, 1997. – С.103-104.

9. Міронова І.С. Культурне життя єврейського населення Півдня України в 1920 – 30-ті роки // Восьмые запорожские еврейские чтения. – Запорожье: “Диво”, 2004. – С.179-184.

10. Найман О.Я. Життя прожити... З історії розселення євреїв на українській землі (у ХХ стор.) // Відродження. – 1993. - №8. – С.66-69.

11. Наулко В.І. Євреї у контексті сучасних етнічних процесів в Україні // Людина і політика. – 2003. - №3. – С.3-11.

12. Орлянский В.С. Еврейская национальная школа на юге Украины в 20-ые годы ХХ века // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. Вип.5. – Запоріжжя, 1999. - С.37-39.

13. Орлянський В.С. Єврейське національне районування в період політики адміністративно-територіального облаштування національних меншин в 20 – 30-ті роки ХХ ст. // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. Вип.7. – Запоріжжя, 2001. – С.47-52.

14. Орлянський В.С. Політика коренізації та єврейство України в 1920-х – на початку 1930-х років // Наукові праці: Збірник. – Миколаїв: МФ НаУКМА, 2000. – Т.8: Історичні науки. – С.115-120.

15. Орлянський В.С. Реалізація політики коренізації в 1930-ті рр. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. – Вип.17. – Київ, Донецьк: Рідний край, 2001. – С.291-298.

16. Орлянський В.С. Українське єврейство 1920 – 1930-х років: підсумок аналізу соціально-політичних проблем // Наукові праці: Збірник. – Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА, 2001. – Т.10: Історичні науки. – С.93-97.

17. Феллер М.Д. Єврейська історія і культура в Україні // УІЖ. – 1998. - №1. – С.138-145.

18. Хонигсман Я.С., Найман А.Я. Евреи Украины (краткий очерк истории). – К., 1992. – Ч.1-2.

19. Шестопал М. Євреї на Україні // Дніпро. – 1998. - №5/6. – С.38-133.

20. Шитюк М.М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20 – 50-ті роки ХХ століття. – Київ: Тетра, 2000. – 532 с.