7.4. Складові грошового ринку

Грошовий ринок треба розглядати як механізм відносин між його суб'єктами, які залежно від ситуації можуть виступа­ти на боці попиту на гроші або на боці пропозиції на них. Він дає змогу робити нагромадження, розподіл і перерозподіл гро­шового капіталу між сферами національної економіки. Водно­час це синтез ринків різних платіжних засобів.

У структурі грошового ринку можна виокремити такі три скла­дові: обліковий, міжбанківський і валютний ринки, основними функціями яких є:

• акумуляція заощаджень населення, приватного бізнесу,іноземних інвесторів з метою формування потужних гро­шових фондів;

• трансформація акумульованих коштів у позиковий капітал, який є суттєвим зовнішнім джерелом фінансу­вання суб'єктів господарювання;

• спрямування частини коштів на міжбанківський ринок,наслідком чого є зміцнення стійкості кредитної системи,

а також пожвавлення процесу розширеного відтворення шляхом видачі опосередкованих позик за такою схемою:

— надання позик державним органам для покриття дефіци­ту бюджету та вирішення невідкладних завдань.

Досвід країн з розвинутою ринковою економікою показує, що угоди, які укладають на грошовому ринку, опосередкуються. У першу чергу в ролі посередників виступають кредитні інсти­тути (комерційні банки або інші фінансово-кредитні устано­ви), які беруть у борг чи надають грошові позички, по-друге — ін­вестиційні чи аналогічні організації, які емітують різного роду боргові зобов'язання, реалізація яких здійснюється за гро­шові кошти на обліковому ринку. З огляду на це, у межах грошового ринку можна виокремити ринок грошових ресур­сів (готівки) і ринок боргових зобов'язань (облікових або борго­вих інструментів).

Обліковий ринок — сектор грошового ринку, в якому корот­кострокові грошові ресурси перерозподіляють між кредитни­ми інститутами шляхом купівлі-продажу векселів і цінних па­перів з термінами погашення, як правило, до одного року. Бурхливий розвиток торгівлі і банківської справи в XIX ст. зу­мовив виникнення облікового ринку. Його прерогативою є об­лікові і переоблікові операції банків, тобто купівля-продаж ос­новних першокласних комерційних векселів для мобілізації коштів, отримання прибутку, інвестування, регулювання лік­відності тощо. Наприкінці XIX ст. започатковано розвиток ринку короткострокових казначейських векселів, які викупо­вують для фінансування державного боргу, їх продають і купу­ють з дисконтом. Поняття облікового ринку в деяких країнах поширюється також на операції з державними облігаціями з терміном погашення менше п'яти років.

Рівень облікових ставок значною мірою визначається став­кою Центрального банку, оскільки останній регулює операції грошового ринку і розмір грошової маси, яка перебуває в обігу. Операції на обліковому ринку мають велике значення для уп­равління державним боргом.Інституційну структуру облікового ринку формують такі елементи:

• Центральний банк (в Україні — Національний банк України);

• комерційні банки;

• спеціальні кредитні інститути, кошти яких формуються за рахунок залученняонкольних кредитів і семиденних позик банків (під цінні папери).

Онкольний кредит (on-call credit) — короткостроковий кредит, який погашають на першу вимогу кредитора. Він видається під забезпечення комерційними, казначейськими та іншими вексе­лями, цінними паперами, товарами; погашається позичальни­ком звичайно з попередженням за 2-7 днів. Онкольний кредит вважається найліквіднішою статтею активу банку після касової готівки. Відсоткові ставки за онкольними позиками нижчі, ніж за іншими видами позик.

Значну частину коштів для фінансування підприємств залу­чають на обліковому ринку шляхом використання вексельних кредитів, які переважно надають постачальникам.

Вексельний кредит — це банківська операція з урахування (обліку, дисконту) векселів і видачі позик до запитання під за­безпечення векселів. Його провідною формою є достроковий, до настання терміну платежу, продаж векселя банкові, який позначається термінами «дисконт», «облік» або «врахування».

Урахування (облік, дисконт) векселів полягає в тому, що банк, купуючи вексель, негайно сплачує його вартість пред'яв­никові, вирахувавши при цьому від суми номіналу векселя пев­ний відсоток, який називається обліковим відсотком. Дискон-туючи вексель, банк здійснює операцію рефінансування, а сам отримує платіж лише з настанням вказаного у векселі терміну.

Економічна сутність цієї операції полягає в достроковій гро­шовій реалізації векселя його держателем та перетворенні ко­мерційного кредиту на банківський. Банк одержує вигоду від такої операції у вигляді різниці між сумою, за якою вексель бу­ло враховано, та його номіналом. Ця різниця, що привласнює банк або інша фінансово-кредитна установа, і є величиною дис­контного відсотка.

У процесі дисконтування векселів важливою є роль банку. Купуючи вексель у векселедержателя, він надає йому кредит, за що одержує боргове зобов'язання третіх осіб і стає отримува­чем тих коштів, що повинні надійти з настанням терміну пога­шення векселя. Цим самим підтримується ліквідність векселя

як цінного паперу, забезпечується своєчасність виробничо-збу­тових та інших операцій учасників господарського процесу. Такий процес дострокового погашення позички за допомогою обліку векселів називається рефінансуванням.

Придбання банком векселя до завершення терміну його обі­гу й отримання відсотків з вексельної суми в Україні не лімі­тується. Кожний банк у проведенні цих операцій керується ли­ше критерієм ефективності та наявністю кредитних ресурсів.

Для підприємств, які інтенсивно використовують векселі, найзручнішим видом вексельного кредиту є позики, які вида­ються під заставу векселів.

Основними інструментами на обліковому ринку є банківсь­кі, казначейські та комерційні векселі, інші види короткостро­кових зобов'язань.

Вексель як знаряддя комерційного кредиту і різновид цін­ного паперу виник на певному історичному етапі розвитку то­варного виробництва і суспільного ринку (щодо появи векселя існує кілька версій і за однією з них вважається, що докумен­ти у формі прообразу векселя забезпечували переказ грошей ще за часів Римської імперії). Виникнення векселів пов'язано з потребою у переказі грошових коштів, а також з обміном мо­нет однієї держави на валюту іншої. У прискоренні впрова­дження векселів суттєву роль відіграли ризики пограбування та подолання заборон на вивезення монет за межі країн, в яких вони карбувалися.

Широкого застосування векселі набули в Італії у XII ст., ко­ли в обігу середньовічної Європи водночас перебувало безліч мо­нет різноманітного карбування. Щоб обмежити їх обіг і мож­ливі втрати від фальшивих монет, італійські купці придумали простий спосіб протидії: зберігати реальні гроші (золоті і срібні монети) у лавках міняйл, куди вони здавалися за принципом вартості чистого срібла. Натомість купці отримували боргові розписки (майбутні векселі), пред'явивши які можна було одер­жати вклад не лише в лавці міняйли, а й в інших містах, як це робив відомий банкірський дім Медичі. Супровідний лист од­ного банкіра-міняли іншому з проханням виплатити пред'яв­никові цього листа відповідну суму в місцевій валюті був про­образом переказного векселя.

Розрізняють вексель простий і переказний.

Простий вексель містить просту і нічим не обумовлену обі­цянку векселедавця сплатити власникові векселя після вказа­ного терміну певну суму. Переказний вексель (тратта) містить

письмовий наказ векселедержателя (трасанти), адресований платникові (трасатові), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у певний термін. Трасат стає боржником за векселем лише після того, як акцептує вексель, тобто дасть зго­ду на його оплату, поставивши на ньому свій підпис. Акцепт (від лат. acceptus — прийнятий) векселя — це підтвердження плат­ником згоди на оплату за переказним векселем. Він передається словами: «Акцептовано», «Прийнято», «Заплачу», які зроблені на лицьовому боці векселя. Акцептант переказного векселя, як і векселедавець простого векселя, є головним вексельним борж­ником і несе відповідальність за оплату векселя у визначений у ньому термін. Термін обороту переказного векселя — 90 днів.

У процесі обігу вексель передається від одного держателя до іншого через індосамент — спеціальний передавальний напис на зворотному боці документа або на додатковому аркуші до нього. Особу, яка здійснює індосамент, називають індосантом. Кожний індосант, як і векселедавець, несе відповідальність за акцепт і виплату за векселем. Особу, на користь якої робиться індосамент, називають індосатом.

Вирізняють такі види індосаменту:

Індосамент безповоротний — є такою формою індосамен­ту, за якої векселедавець перед своїм підписом робить запис «Без обороту на мене». Виконання такого запису дає змогу уникнути пред'явлення претензій до векселедавця в разі несп­лати векселя зобов'язаною за ним особою. Такі векселі врахо­вують (облікують) банки за підвищеними ставками.

Індосамент бланковий — це форма передання векселя, за якої особа, яка передає вексель, ставить підпис без вказання особи, яка стає власником векселя. Такий вексель стає цінним папером на пред'явника.

Індосамент іменний — за якого особа, яка передає вексель, вказує перед своїм підписом прізвище особи, якій належати­муть усі права за векселем.

Індосамент обмежувальний — за якого заборонено подаль­ше передавання векселя або вексель передають на інкасування.

Індосамент ордерний — форма індосаменту, за якої в переда­вальному написі вказують конкретну особу (індосата), за чиїм наказом вексель підлягає оплаті і яка повинна згодом здійснити індосамент.

Індосамент цільовий — за якого вказують мету передавання векселя іншій особі (наприклад, «Для депонування»). Новий власник векселя може його індосувати лише за вказаною метою.Вексельні зобов'язання платника, векселедавця та індосанта можуть бути додатково гарантовані за допомогою авалю. Аваль (від фр. aval) векселя — це вексельна запорука, за допомогою якої третя особа, підписавши вексель, цілком або частково бере на себе добровільну відповідальність за виконання зобов'язань будь-ким із учасників вексельного обігу (акцептантом, векселе­давцем, індосантом). Аваль надається винятково під законне зобов'язання і втрачає свою силу, коли умови цього зобов'язан­ня виконані, а вексель погашається. Авалістами, як правило, виступають банки та кредитні установи. Чим вищий імідж ава-ліста, тим надійнішим вважається вексель. Аваль здійснюється у вигляді надпису на векселі або алонжі («Як аваліст за...», «Вважати за аваль») і підпис у аваліста. За видачу аваля стя­гується плата у відсотках від суми векселя. Цей відсоток нази­вається надписним відсотком. Підписавши вексель, аваліст відповідає за ним так, як і той, за кого він підписався.

Предметом вексельних розрахунків можуть бути лише гроші. Дозволяється виставляти вексель як у національній, так і в іно­земній валютах. Можливість та умови виставлення й оплати век­селя в іноземній валюті визначаються нормами національного валютного законодавства. Оформляють вексель на спеціальних банківських бланках.

Відмінною особливістю векселя є «вексельна мітка» — сло­во «вексель», — яка в сукупності з іншими реквізитами харак­теризує застосування цього боргового інструмента саме з ха­рактерними для векселя властивостями. Слово «вексель», як правило, пишеться двічі: перший раз — у назві документа, другий — у тексті векселя.

Банки виконують з векселями такі операції:

• видача кредиту за спеціальним позиковим рахунком, за­безпеченим векселями, — це рахунок до запитання. Безтерміновість кредиту дає банку право в будь-який момент вимагати від кредитора повного або часткового його пога­шення або надання додаткового забезпечення. Цей кре­дит має постійний характер. Погашення його може здійс­нюватись як самим позичальником, так і іншою особою,після чого їм повертається з забезпечення векселя сума погашеного боргу. Якщо ж від самого позичальника кош­ти не надходять, на погашення кредиту направляють гро­ші, які надійшли на оплату векселів;

• інкасування векселів — це виконання банком доручення векселедержателя при отриманні платежу за векселем за настання терміну оплати. Інкасація векселя — це отри­мання в банку готівкових грошей за векселем;

— доміляція (від лат. domicilium — місцеперебування) вексе­ля — це призначення платником за векселем якої-небудь третьої особи. Вексель, за яким призначено платника, на­зивається доміцільованим векселем. Доміцільований век­сель підлягає оплаті третьою особою (доміціліатом) у місці проживання платника або в іншому місці. Як правило,платником за векселем призначають банк. У цьому разі банк, протилежно інкасуванню векселя, є не отримува­ чем платежу, а його платником, тобто він виконує дору­чення платника за векселем здійснити платіж за цим век­ селем у встановлений термін.

Як доміціліат банк не несе жодного ризику, оскільки він оплачує вексель, якщо на рахунку боржника за векселем є потрібна сума грошей. В іншому разі він відмовить у платежі;

• авалювання векселів;

• акцепт векселів;

• облік векселів;

• форфетування — безповоротний облік пакету векселів однієї дати видачі і різних строків погашення шляхом ку­півлі їх в експортера. До форфейтингу приймаються век­ селі, виписані у забезпечення зовнішньоекономічної ді­яльності і акцептовані імпортерами.

На обліковому ринку обертається велика кількість цінних паперів, головною характеристикою яких є висока ліквідність і мобільність.

Важливу роль у забезпеченні нормальних умов функціону­вання грошового ринку відіграє міжбанківський ринок.

Міжбанківський ринок — це частина грошового ринку, де тимчасово вільні грошові ресурси кредитних інститутів залуча­ються і розміщуються банками між собою переважно у формі короткострокових міжбанківських кредитів, позик і депозитів.

Одним з основних джерел формування банківських кре­дитів є міжбанківські кредити. Завдяки кредитам, одержаним від інших банків, банківські установи мають можливість по­повнювати власні кредитні ресурси. За ситуації, коли в банку є надлишок ресурсів, він розміщує їх на міжбанківському рин­ку, при нестачі — купує на ринку. На практиці використову­ють такі основні різновиди міжбанківського кредиту:

— овердрафт за кореспондентськими рахунками: на відповід­ному рахунку обліковуються суми дебетових (кредитових)залишків на кореспондентських рахунках банків на кінець операційного дня;

• кредити овернайт, які надані (отримані) іншим банком:вони надаються банкам на термін не більше одного опе­раційного дня. Цей вид міжбанківського кредиту вико­ристовують для завершення розрахунків поточного дня;

• кошти, які надані (отримані) іншим банком за операціямиРЕПО. Ці операції пов'язані з купівлею цінних паперів на певний період з умовою зворотного їх викупу за заздале­гідь узгодженою ціною або з умовою безвідзивної гарантії погашення у разі, якщо термін операції РЕПО збігається з терміном погашення цінних паперів.

Розвиток ринку державних цінних паперів в Україні зумо­вив, що значна частина операцій з купівлі-продажу міжбан-ківських ресурсів відбувається за допомогою операцій РЕПО. При цьому розрізняють «пряме РЕПО» та «зворотне РЕПО». Пряме РЕПО використовують, коли існує потреба в підвищен­ні ліквідності банківських установ. При цьому НБУ викуповує у комерційних банків державні цінні папери. «Зворотне РЕПО» передбачає продаж державних цінних паперів. НБУ за таких операцій виступає продавцем, а комерційні банки — по­купцем. Операції «зворотне РЕПО» мають місце при зростання грошової маси високими темпами та надлишковій ліквідності банківської системи.

Залежно від терміну дії операції РЕПО можна поділити на:

• нічне РЕПО — термін дії операцій один день, відсоткову ставку фіксують на весь термін;

• відкрите РЕПО — термін операції не визначається, при цьому кожна зі сторін має право вимагати здійснення опе­рацій у будь-який час з обов'язковим повідомленням про це протилежної сторони. Відсоткову ставку не фіксують і визначають кожного разу;

• строкове РЕПО — має чітко визначений термін, відсот­ кову ставку фіксують на весь термін операції.

Облік, переміщення та зберігання державних цінних папе­рів, які є предметом договору операції РЕПО, здійснюються Депозитарієм державних цінних паперів Національного банку України. Інколи операції РЕПО називають операціями відкри­того ринку.

Операції на відкритому ринку проводять з коротко- і довго­строковими зобов'язаннями казначейства та державних кор­порацій, облігаціями торгово-промислових фірм, банків, ко­мерційними векселями, які враховує центральний банк.

Іншим шляхом придбання ресурсів на міжбанківському ринку є ломбардний кредит, який видається під забезпечення короткострокових державних цінних паперів. Ломбардні кре­дити отримують комерційні банки, діяльність яких відповідає вимогам НБУ, тобто мають ліцензію на здійснення банківської діяльності та дотримуються встановлених нормативів. Кредит видається на строк до ЗО днів у межах лімітів, встановлених НБУ на квартал. Він не може перевищувати 70% вартості порт­феля цінних паперів, включених у ломбардний список НБУ, які надають як забезпечення кредитування та строк погашення яких не збігається з терміном надання ломбардного кредиту. При вико­ристанні вільно конвертованої іноземної валюти в якості застав­ного забезпечення ломбардний кредит надають у розмірі 100% на­даного забезпечення в іноземній валюті, перерахованій за курсом Національного банку на день укладення кредитної угоди.

Під ломбардним кредитом розуміють кредит, який надає Національний банк комерційному банку шляхом рефінансу­вання під заставу державних цінних паперів, золотовалютних запасів та інших цінностей, список яких затверджується Правлінням Національного банку України і які є власністю комерційного банку та обліковуються на його балансі.

Ломбардний кредит надають за ломбардною ставкою, яку встановлює Правління Національного банку і яка не підлягає коригуванню до повного погашення кредиту та сплати за його користування. Останніми роками ломбардна ставка встанов­люється на 5% вищою за облікову ставку.

Ломбардний кредит погашають з кореспондентського ра­хунку комерційного банку. У разі неповернення ломбардного кредиту і відсотків за його користування термін користування кредитом пролонгації не підлягає, і до Національного банку переходять майнові права на іноземну валюту, яку було надано як заставу під забезпечення ломбардного кредиту.

Міжбанківські позики — одна з найпоширеніших форм гос­подарської взаємодії кредитних організацій. Поточна ставка з міжбанківських кредитів — найважливіший фактор, який визначає облікову політику конкретного комерційного банку з інших видів кредитів. Конкретна величина цієї ставки зале­жить від Центрального банку, який є активним учасником і прямим координатором ринку міжбанківських кредитів. Від­сутність регулювання на ньому може призвести до кризи між­банківських платежів.

Суб'єктами міжбанківського ринку в Україні є комерційні банки, які виступають у ролі фінансових посередників при пе­рерозподілі коштів і здійсненні платежів на фінансовому рин­ку. НБУ проводить операції з рефінансування комерційних банків. Кредитні ресурси надають у вигляді прямих ломбард­них кредитів, переобліку векселів і проведення кредитних аукціонів. Ці операції проводять тоді, коли комерційні банки зазнають труднощів і не можуть у короткий час залучити ре­сурси з інших джерел. НБУ відіграє роль кредитора останньої інстанції. Такі кредити є короткостроковими, видаються під високі відсотки і потребують забезпечення заставою.

Комерційні банки як економічно незалежні кредитні інсти­тути самостійно встановлюють рівень відсоткової ставки за міжбанківськими кредитами залежно від попиту і пропозиції на міжбанківському ринку та рівня облікової ставки.

Кредитні відносини між комерційними банками визнача­ються на договірних засадах шляхом укладання кредитних угод з визначенням прав та обов'язків сторін і відповідним оформленням прав із міжбанківських кредитів. Надання між­банківського кредиту супроводжується відкриттям рахунків відповідно до плану рахунків бухгалтерського обліку банків України. Суперечні питання вирішують за законом або через третейський суд.

На кредитному ринку переважають короткострокові між-банківські кредити, у тому числі «короткі гроші» (кредити, що видаються на термін від одного дня до двох тижнів).

Комерційні банки одержують кредити в НБУ у формі пере­обліку і перезастави цінних паперів, а також у результаті купівлі вільних кредитних ресурсів на міжбанківському ринку (у першу чергу, у того ж НБУ). Загальний обсяг міжбанківських кредитів обмежується дворазовим розміром власних ресур­сів банку. У такий спосіб комерційні банки розв'язують так­тичні проблеми, пов'язані з поточними операціями.

Міжбанківські депозити пов'язані з активними депозитни­ми операціями банків, тобто вкладенням тимчасово вільних коштів одних банків в інші кредитні установи, у тому числі Центральний банк. Внесення депозитів комерційними банка­ми у Центральний банк у межах обов'язкових резервів є одним із методів регулювання сукупного грошового обігу країни. Від­повідно до чинного законодавства, в Україні комерційні банки мають право на одержання від НБУ, як банку останньої інстан­ції, кредитів через кредитні аукціони, ломбардні операції, пе­реоблік векселів на умовах двосторонніх угод.Проведеня операцій на міжбанківському ринку впливає на платоспроможність комерційних банків через можливість рефінансування в НБУ. Ресурси міжбанківського ринку нале­жать до сфери забезпечення ліквідності комерційних банків, якщо розглядати цю ліквідність як потік коштів з урахуван­ням можливості банку одержати кредит на міжбанківському ринку і забезпечити надходження готівки від операційної діяльності. Нестача ліквідних коштів підштовхує комерційні банки до операцій на міжбанківському ринку і встановлення норми ліквідності на звітну дату.