7.2. Інструменти грошового ринку

За своїм характером усі інструменти грошового ринку є пев­ними зобов'язаннями покупців перед продавцями грошей. За­лежно від виду зобов'язання їх можна поділити на неборгові і боргові. До неборгових належать зобов'язання з надання права участі в управлінні діяльністю покупця грошей та в його дохо­дах, завдяки чому за продавцем грошей зберігається не лише право власності на них, а й певною мірою право розпорядження ними. Такі зобов'язання мають форму акцій. До цієї групи можна віднести також деривативні інструменти, інші функціо­нальні угоди (наприклад, страхові).

До боргових належать усі зобов'язання, за якими покупець грошей зобов'язується повернути продавцеві одержану від ньо­го суму і сплатити за нею дохід. Такими зобов'язаннями оформ­ляються операції купівлі-продажу грошей із переданням права розпоряджатися ними на певний строк. Щоб відновити це пра­во за продавцем грошей, потрібно повернути відповідну суму грошей в його розпорядження (готівкою чи перерахуванням на його поточний рахунок) з одночасним погашенням боргового зобов'язання.

Боргові зобов'язання як інструменти грошового ринку, у свою чергу, можна поділити на кілька видів залежно від міри й умов передання продавцем покупцеві прав розпорядження відповід­ними сумами грошей. Отже, це:

• депозитні зобов'язання, за якими продавці передають гроші у повне розпорядження покупцям за умови їх по­вернення (з визначенням чи без визначення його терміну) і сплати (чи без сплати) відсоткового доходу. Такими зо­бов'язаннями оформляється переважно залучення гро­шей банками від їхніх клієнтів. Вони мають форму угод на відкриття поточних і строкових рахунків, угод депо­зитних та ощадних вкладів (сертифікатів), трастових вкладів тощо;

• позичкові зобов'язання, за якими продавці, передаючи гро­ ші покупцям, вносять певні обмеження в права останніх розпоряджатися цими грошима: визначають, на які цілі вони можуть бути використані, вимагають особливихгарантій їх повернення, встановлюють ступінь ефектив­ності (окупності) витрат чи проектів, що фінансуються за рахунок позичених коштів. Такі зобов'язання мають форму кредитних угод, облігацій, бондів, векселів тощо [7, С 104-106].

Основними інструментами грошового ринку є казначейські зобов'язання, депозитні сертифікати, векселі, банківські ак­цепти та інші грошові сурогати. Грошові сурогати — це будь-які документи у вигляді грошових знаків, які відрізняються від грошової одиниці держави, випущені в обіг не Централь­ним банком і виготовлені з метою здійснення платежів у госпо­дарському обороті.

Казначейські зобов'язання — боргові цінні папери на пред'яв­ника, які використовують для покриття поточних видатків держбюджету. Вони засвідчують внесення їхніми власниками коштів до бюджету, надають право на отримання фіксованого доходу або інші майнові права відповідно до умов їх випуску, розміщуються винятково на добровільних засадах серед насе­лення. Рішення про випуск короткострокових казначейських зобов'язань приймається Міністерством фінансів України із зазначенням умов їхнього випуску. Порядок визначення ціни продажу казначейських зобов'язань встановлює Міністерство фінансів України, виходячи з часу їх придбання.

Депозитний сертифікат — письмове свідоцтво банку про депонування грошових ресурсів, яке свідчить про право вклад­ника на отримання депозиту (внеску). Депозитні сертифікати бувають терміновими і до запитання. Здебільшого депозитні сертифікати випускають на великі суми.

Вексель — це письмове зобов'язання, боргова розписка стан­дартної форми, яка дає право її власнику (векселедержателю) отримати в певний строк зазначену суму від платника коштів (векселедавця). За допомогою векселя оформляють відстрочку платежу на встановлений термін. Векселі різняться за емітента­ми, угодами, наявністю застави, порядком оплати, можливістю передавання іншій особі, формою пред'явлення та за іншими оз­наками.

За емітентами векселі поділяють на казначейські і приватні. Казначейські векселі випускають з метою покриття касового розриву під час виконання державного бюджету. Вони можуть використовуватися для здійснення розрахунків, зарахування сплати податків до державного бюджету, як застава для забезпе­чення інших платежів і кредитів. Векселедавцем і, відповідно,

платником за казначейськими векселями є Головне Управління Державного казначейства. Такі векселі видаються на пред'явни­ка з терміном сплати до одного року. Приватні векселі еміту­ють підприємства, фінансові групи, банківські установи.

Залежно від того, яку угоду обслуговують векселі, вони по­діляються на фінансові та комерційні (товарні). Товарний (ко­мерційний) вексель — це гарантійне зобов'язання боржника здійснити платіж постачальникові зазначеної суми в установле­ний термін за поставлену у кредит продукцію, товари, виконані роботи або надані послуги, що забезпечує повноту і своєчасність погашення дебіторської і кредиторської заборгованостей. То­варні векселі іноді називають купівельними (це зумовлено тим, що вони виникли на базі повторного обороту). Комерційні век­селі, на відміну від паперових грошей, видаються переважно під товарні потоки, в обігу перебувають визначений час, мають жорсткий механізм вилучення з обігу і погашення. Фінансові векселі — це грошові зобов'язання, які не пов'язані з купівлею-продажем. Формалізація грошового зобов'язання фінансовим векселем є способом додаткового забезпечення своєчасного і точного його виконання з метою захисту прав кредиторів.

Вони обслуговують такі основні операції:

• перерахування податкових платежів до бюджету;

• отримання бюджетного фінансування;

• отримання банківського кредиту в негрошовій формі. Якщо фінансовий вексель видав банк, його ще називають

банківським. Разом з тим банківський вексель може за своєю суттю бути фінансовим (у разі видачі векселя банком як депо­зитного інструменту з метою залучення грошових коштів) і то­варним (якщо банк оформляє вексельний кредит). Банківсь­кий вексель — це короткострокове боргове зобов'язання, яке надає його власникові право отримати вказану суму у встанов­лений термін. Він засвідчує, що підприємство або інший клієнт внесли до банку суму, вказану у векселі, а банк зобов'язується погасити його в певний строк. Банківський вексель допомагає банкам акумулювати грошові кошти, а векселедержателям — отримувати прибуток. Банківський вексель у будь-який час мо­же бути використаний як засіб платежу або як заставу. Банків­ські векселі випускають в обіг згідно з чинним законодавством усіма банківськими установами на умовах, які визначені норма­тивними документами і правлінням конкретного банку на термін від одного тижня до одного року. Банківський вексель виконує функцію термінового депозиту і є засобом накопичення.

Векселі, походження яких не пов'язано з реальним перемі­щенням ні товарних, ні грошових цінностей, називають фік­тивним. До таких векселів належать дружні, бронзові (дуті) та зустрічні векселі. Дружній вексель виникає тоді, коли підпри­ємство є кредитоспроможним і «по дружбі» виписує вексель іншому, який має фінансові проблеми з метою одержання ос­таннім грошової суми в банку шляхом урахування або застави цього векселя. Якщо партнер, у свою чергу, виписує дружній вексель з метою гарантії оплати, то такий вексель називають зустрічним. Векселі, видані фіктивними або некредитоспро­можними фірмами, є бронзовими, або дутими.

Вексель виконує дві функції: є інструментом кредиту та інструментом грошових розрахунків. Обіг векселів регулюєть­ся особливими нормами вексельного права.

Банківський акцепт — це форма короткострокового банків­ського фінансування, за якого банк бере на себе відповідаль­ність за своєчасну оплату переказного векселя у разі фінансо­вих труднощів у векселедавця. Тобто банківський акцепт — це згода банку на оплату платіжних документів, форма гарантії їхньої оплати. Він оформлюється банком-акцептантом у вигля­ді відповідного напису. Банківські акцепти — це акцептовані комерційними банками тратти з терміном оплати до 180 днів. Акцепт — це підтвердження платником згоди на оплату за вка­заним документом.

Об'єктом купівлі-продажу на ринку є тимчасово вільні гро­шові кошти. Економічні агенти купують гроші як капітал, проте специфіка цього процесу полягає в тому, що вони фак­тично беруть гроші у борг із виплатою відсотка. Таким чином, ціною товару, який продається і купується на грошовому рин­ку, тобто грошей, є відсоток на позичені кошти.

Ставка відсотка визначається не величиною вартості, яку несуть в собі позичені гроші, а їхньою споживчою вартістю — здатністю надавати позичальнику потрібні блага. З огляду на це, величина відсоткового платежу залежить не лише від роз­міру позики, а й від терміну її дії.

На грошовому ринку розрізняють кілька видів відсотків: облігаційний, банківський, обліковий, міжбанківський тощо.

Облігаційний відсоток — це норма доходу, встановлена за цінними паперами. Він має забезпечити зацікавленість інвесто­рів у вкладанні грошей у цінні папери. Для цього відсоток пови­нен мати вищу ставку, ніж відсоток за банківськими депозита­ми, оскільки останні мають вищу ліквідність, ніж цінні папери.

Банківський відсоток — узагальнена назва відсотків за опе­раціями банків.

Депозитний відсоток — норма доходу, яку виплачують банки своїм клієнтам за їхніми вкладами-депозитами.

Позиковий відсоток — норма доходу, яку стягує банк з по­зичальників за користування позиченими коштами. Ставки позикового відсотка повинні бути вищими за ставки депозит­ного відсотка, оскільки за рахунок цієї різниці у ставках банки одержують дохід, який називається маржею, і формують у та­кий спосіб свій прибуток.

Рівень ставок (облігаційної та депозитної) є найвідчутні-шим стимулятором пропозиції грошей на ринку. Наслідки змі­ни ставки відсотка різні і впливають як на грошову сферу, так і реальну економіку: виробництво, інвестиційну сферу, сферу обігу тощо. Зміни ставки відсотка впливають на попит на гро­шовому ринку: при зростанні ставки попит зменшується, а при зниженні — збільшується. Оскільки пропозиція грошей авто­матично не призводить до зміни ставки, на ринку порушується рівновага: при підвищенні ставки виникає надлишок грошей, що загрожує інфляцією, а при й зниженні ставки — нестача грошей, що загрожує дефляцією.

Дефляція — стан економіки, який характеризується проце­сами стримування збільшення грошової маси в обігу шляхом вилучення з обігу частини платіжних засобів. Ці процеси є протилежними тим, які відбуваються в умовах інфляції.

За цих обставин виникає потреба в державному контролі за рухом відсоткових ставок. І навіть більше: рівень відсотка стає об'єктом державного регулювання, а відсоткова політика Центрального банку країни — важливим інструментом грошо­во-кредитного регулювання. Тому особливе місце належить ставці облікового відсотка, що встановлюється Центральним банком на основі реального вивчення стану грошового ринку. Вона є своєрідним барометром цього ринку й орієнтиром для визначення відсоткових ставок з усіх інших видів операцій на грошовому ринку.

Обліковий відсоток є нормою доходу, яку Центральний банк стягує з комерційних банків за позики, видані під заставу комерційних векселів. При визначенні рівня облікової ставки Національний банк України орієнтується й на інші фактори, що впливають на формування розміру облікової ставки, а саме:

— на обсяг грошової маси в обігу та швидкість обертання грошей;

• структуру кредитної емісії Національного банку;

• відсоткові ставки комерційних банків за кредитами та де­позитами;

• структуру залучених коштів комерційних банків (співвід­ношення строкових депозитів та коштів до запитання);

• валютний курс національної грошової одиниці та деваль-ваційні очікування в економіці;

• дохідність за операціями з цінними паперами на відкри­ тому ринку тощо.

Зміна облікової ставки спричинює зміни всіх відсоткових ставок грошового ринку. Використання облікової ставки Цент­ральним банком при видачі позик комерційним банкам, тобто на самому початку надходження грошей в обіг, перетворює її в офіційний норматив ціни грошей, на який орієнтуються всі суб'єкти грошового ринку. Тому рух ринкових ставок з усіх видів відсотка певною мірою повторює рух ставки облікового відсотка, проте повністю з ним не збігається [58, С. 146—147].

Національний банк шляхом регулювання попиту і пропо­зиції на позикові кошти здійснює грошово-кредитне регулю­вання економіки. Грошово-кредитна політика Національного банку залежно від стану економіки проводиться у формі або кредитної експансії, або кредитної рестрикції.

Кредитна експансія здійснюється в період економічного спа­ду для стимулювання економічного розвитку за допомогою «де­шевих грошей». НБУ проводить політику кредитної експансії через зниження облікової ставки, що сприяє зростанню обсягів кредитування, а тим самим і зростанню обсягів інвестування.

Політику кредитної рестрикції проводять з метою стриму­вання інвестиційної активності. Подорожчання кредитних ре­сурсів призводить до того, що інвестори здійснюють вкладення лише в найприбутковіші проекти, а також сприяє залученню коштів на депозити у фінансово-кредитних установах.

Особливе місце займає ставка Європейського Центрального Банку (ЄЦБ) — Euribor.

Euribor — це міжбанківський відсоток, за яким один пер­шокласний банк надає міжбанківські термінові кредити (від одного тижня) в євро іншому першокласному банку в Єврозоні. Розрахунки проводяться з 1999 р. станом на 11-ту годину за брюссельським часом. За основу взяли дані по 50 першоклас­них банках Європи, які мають найвищий рівень кредитоспро­можності та найбільший обсяг операцій на грошовому ринку.

Ставка ЄЦБ визначає ціну грошей у межах Євросоюзу на ос­нові діяльності трьох тисяч банків у 15 державах-членах Євро­союзу, Норвегії, Швейцарії та Асоціації фінансових ринків, розраховують на термін від 1 до 12 місяців. На основі цього по­казника визначають відсоток за банківськими кредитами юри­дичним особам в Єврозоні та за ії межами.

Ставка Eunbor — це основний індикатор фінансового ринку. Вона повторює динаміку ставки рефінансування та забезпечує підтримку ліквідності грошової системи. Однотижнева ставка є чутливою до поточних змін фінансового ринку, а річна — від­дзеркалює прогнозні очікування ринку в майбутньому. На рі­вень ставки Euribor впливає насамперед цінова стабільність у країнах Єврозони. З 1999 р. вона коливалася від 2,5 до 4,75%.

В Україні вплив ставки Euribor враховують поки що лише під час отримання юридичними особами кредиту в евро, а також під час укладання зовнішньоекономічних контрактів [21, С. 53].

Роль відсотка в реалізації банківської політики та в банків­ській конкуренції досить суттєва. Відсоток є важливим чинни­ком консолідації банків у цілісну систему. Правильне викорис­тання цього інструмента дає можливість забезпечити ефективне функціонування банківської системи.

Відсоткові ставки грошового ринку пов'язані зі ставками інших секторів фінансового ринку, а обліковий відсоток Цент­рального банку, ставка за казначейськими векселями, міжбан-ківські ставки за одноденними позиками («добові гроші») є ба­зисними для всієї системи відсоткових ставок.