Запитання та завдання

1. В чому суть економічного районування?

2. Яка роль економічного районування в раціональній територіальній організації господарства?

3. Які ознаки покладені в основу виділення господарських районів?

4. Охарактеризуйте чинники, які впливають на процес районування.

5. Дайте визначення економічного району та назвіть види економічного районування.

6. Що таке районний виробничий комплекс?

7. Як виглядає сітка економічних районів на сучасному етапі?

8. Як визначається спеціалізація економічних районів.

9. Яка залежність існує між спеціалізацією та комплексним розвитком району?

10. Що лежить в основі процесу вдосконалення мережі економічного районування?

Тема 1.5. Регіони у системі територіального поділу праці

План

1.5.1. Територіальний поділ праці – основа формування економічних районів.

1.5.2. Спеціалізація економічних районів та методика її оцінки.

1.5.1. Розміщення продуктивних сил є результатом територіального поділу праці (ТПП). ТПП – процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Ця просторова форма поділу праці означає закріплення певних видів виробництва за територіями, районами, країнами. Процес ТПП проходить на основі розвитку спеціалізації господарських регіонів і взаємозв’язків між ними через обмін. Різні економічні регіони стають все більш взаємопов’язаними і взаємозалежними в процесі розвитку їх продуктивних сил, коли усуспільнення виробництва досягає такого високого розвитку, що окремі з них виступають як спеціалізовані частини народного господарства країни. Господарська спеціалізація диференціює господарство регіонів країни на виробництві певних видів продукції і перетворює їх у взаємозалежні. Товарний обмін об’єднує (інтегрує) ці регіони як взаємопов’язані частини єдиного цілого. Результатом ТПП є створення різних територіально – господарських соціальних комплексів як матеріально - речовинного вираження продуктивних сил, які в свою чергу, являючи форми спільної діяльності людей, відображають існуючі виробничі відносини. Чим глибший рівень поділу праці між окремими районами, галузями, містами, тим вищий рівень розвитку продуктивних сил країни.

В основі ТПП лежать природні умови і ресурси. Реалізація їх визначається суспільними умовами виробництва і обміну, оскільки в одних і тих же природних умовах можливий різний ТПП та різні напрямки територіальної спеціалізації. В одному районі можна виробляти декілька основних видів продукції, але яким з них треба віддати перевагу – це залежить від економічних факторів. Адже одна і та ж продукція в різних районах виробляється з неоднаковими суспільними затратами. Перевагу надають тим районам, в яких затрати на одиницю продукції є найнижчими. Так, наприклад, поліські райони України спеціалізуються на вирощуванні картоплі, бо тут затрати на одиницю готової продукції

найнижчі у порівнянні з лісостеповими і степовими районами. Природа надає об’єктивну можливість для діяльності людини. Однак реалізація цієї потенційної можливості підпорядкована певним суспільним законам. Природа ж виступає завжди як зовнішня умова розвитку матеріальних, соціальних і культурних надбань суспільного життя.

Головним рушієм розвитку ТПП в сучасних умовах є економічний ефект.

Показником економічної ефективності територіального поділу праці є різниця вартостей продукції на місці її виробництва і на місці її збуту.

М.М. Баранський запропонував для визначення ефекту формулу у вигляді нерівності

,

де Cu – ціна товару на місці продажу (споживання),

Cp – ціна товару на місці його виробництва,

t – транспортні витрати.

Чим більша різниця між лівою і правою частинами нерівності, тим ефективніший територіальний поділ праці. Тобто, економічний ефект залежить від продуктивності праці в різних регіонах та від транспортних витрат на перевезення товарів. Крім цього, треба враховувати інші вигоди від територіального поділу праці, зокрема компенсацію витрат, пов’язаних з часом обігу товару (доставка і реалізація), збільшення капіталовкладень при освоєнні нових родовищ корисних копалин, фінансування капітального будівництва тощо. В результаті розвитку ТПП в ширину відбуваються зміни в розміщенні продуктивних сил як в країні, так і в міжнародному масштабі.

Територіальний поділ праці всередині країни і між країнами обов’язково передбачає наявність просторових відмінностей у господарстві, розірваність між окремими стадіями виробництва, між виробництвом і споживанням. Враховуючи різноманітність виробничо територіальних зв’язків, що розвиваються між територіально розділеними підприємствами, Ю.Г. Саушкін розрізняв шість видів територіального поділу праці:

1. Генеральний (міжнародний) ТПП між країнами і великими економічними районами (макрорайонами). Наприклад, між Україною і Туркменистаном по експорту з України продукції машинобудування і зерна та імпорту газу.

2. ТПП між окремими центрами (промисловими вузлами, великими містами). Вони виступають опорним каркасом територіальної структури виробництва країни.

3. ТПП навколо одного головного економічного центру (міста, великого машинобудівного заводу). При цьому економічний центр виступає своєрідним ядром, до якого тяжіють всі суміжні форми зосередження людської діяльності, утворюючи “поле тяжіння”.

4. Постадійний ТПП, коли стадії єдиного виробничого процесу територіально розмежовані і знаходяться в різних пунктах або місцевостях, наприклад: вилов риби - первинна обробка риби – рибоконсервне виробництво; заготівля деревини - лісопиляння - деревообробка - виробництво меблів.

5. Фазовий ТПП, який полягає в тому, що одна і та ж продукція надходить у центр або район протягом року з різних місць за фазовим (сезонним графіком). Так, за фазовим графіком постачаються овочі, фрукти, свіжа городина протягом року.

6. Епізодичний ТПП, коли країни вирішили обмінюватись певними товарами з економічних чи політичних міркувань.

За масштабами просторового охоплення Ю.Г. Саушкін виділив такі рівні ТПП:

1. світовий поділ праці, що охоплює всі держави світу;

2. міжнародний поділ праці в межах певного об’єднання держав;

міжрайонний внутрідержавний поділ праці – між економічними районами будь-якої країни. На основі такого поділу праці за кожним –.

3. районом закріплюються певні галузі, формується спеціалізація господарського комплексу;

4. внутрірайонний поділ праці - між спеціалізованими господарськими частинами району (підрайонами, адміністративними одиницями);

5. внутріобласний поділ праці – між спеціалізованими господарськими частинами адміністративних областей;

6. локальний поділ праці – всередині окремих господарських частин області, між містами і приміськими зонами.

М.М. Баранський виділив два можливі випадки розвитку ТПП:

А) коли район ввозить продукцію, яку не можна виробляти внаслідок несприятливих природних умов. У цьому випадку на перший план виступає географічне положення району по відношенню до інших;

Б) коли райони ввозять продукцію, яка може бути вироблена на місці, але затрати на її виробництво значно вищі, а ніж в інших районах. Перший випадок М.М. Баранський називає абсолютним, а другий відносним.

1.5.2. Розглядаючи територіальний поділ праці як об’єктивний процес, ми наголошуємо на тісному взаємозв’язку двох його сторін – спеціалізації та обміну товарів.

Спеціалізація - найбільш активна сторона цього процесу. Вона проявляється у відокремленні певних видів людської діяльності з метою ефективного її використання. За допомогою обміну товарами,ресурсами встановлюються взаємозв’язки між сферами, які стають взаємозалежними на певному етапі виробничої діяльності, з метою спеціалізації, піднесення рівня виробництва, якості продукції. Як правило, спеціалізація районів передбачає у кожному з них розвиток тих видів діяльності,які найбільш характерні для даного району і найбільш характерні для даного району і найбільш ефективні порівняно з іншими районами, тобто характеризуються нижчими витратами на виробництво одиниці продукції та нижчими затратами праці. Розвиток і поглиблення територіальної спеціалізації диференціює господарство районів країни, що необхідною умовою взаєморозвитку і обміну між ними і і обміну між ними. Таким чином, спеціалізація районів і територіальний товарообмін – це дві нерозривні і взаємопов’язані сторони процесу територіального поділу праці.

Територіальний поділ праці між економічними районами країни має винятково важливе значення в прогнозуванні розвитку господарських комплексів економічних макрорегіонів, в проведенні регіональних сил і їх розвитку. Якщо розглядати наявний економічний потенціал на території держави як складну цілісну систему, що поділяється на територіальні частини, то об’єктивний процес поділу праці між ними є основою для встановлення просторових відношень у народному господарстві. Даючи визначення територіального поділу праці в своїй науковій праці «Економічна географія. Економічна картографія, М. Барановський писав: «Всяка зміна цілого – якісна чи кількісна, - не може не відбитися так чи інакше на кожній з його частин, а з іншого боку, зміни у кожній окремій частині не можуть не позначатися на цілому. Механізмом, що передає ці зміни, є знову ж таки система географічного поділу праці».

Найбільш важливими факторами, що впливають на територіальний поділ праці і спеціалізацію економічних районів, є природні і економічні. Природні умови і ресурси – це об’єктивно існуючі передумови для виникнення і розвитку територіальних відмінності у господарстві. Їх реалізація обумовлена відповідними суспільними умовами виробництва та обміну товарними ресурсами, які визначають можливі напрями територіальної спеціалізації. Разом з тим, одна й та сама продукція в різних районах буде вироблятися з неоднаковими суспільними затратами. І, безперечно, перевага буде надаватися тим районам, в яких суспільні виробничі затрати найнижчі.

Україна, як і будь-яка держава,має свої специфічні особливості щодо територіальної диференціації в просторовому розподілі населення і засобів виробництва. Такий географічний розподіл елементів продуктивних сил зумовлює передусім актуальність проблем раціоналізації розміщення виробництва. Територіальне віддалення елементів виробництва, як правило,призводить до зростання витрат на переміщення певних видів ресурсів. Удосконалення розміщення виробництва передбачає впровадження комплексу проти витратних заходів і, особливо, зниження транспортних витрат. Тому райони з найбільш сприятливими умовами виробництва завжди матимуть низькі виробничі затрати і ефективну спеціалізацію.

Територіальний поділ праці великою мірою залежить від регіональної економічної політики, яка ведеться на державному рівні. Цілеспрямована регіональна політика сприяє підвищенню рівня механізації і автоматизації виробничих процесів за рахунок спеціалізації і кооперації виробництва, а також зростанню продуктивності праці та зниженню собівартості продукції. Рівень зростання продуктивності праці дає змогу реально оцінити місце України в міжнародному поділі праці, визначити рівень розвитку її продуктивних сил та стратегічну перспективу.

Сьогодні формується нова система міжнародного поділу праці, спеціалізації економічної та інтернаціоналізації економічної діяльності, де основними факторами високої конкурентоспромності виступають науково-технічний потенціал, освіта, передумові методи маркетингу та менеджменту. Нині домінує інноваційний шлях розвитку серед розвинутих країн світу. У зв’язку з цим необхідно у найближчій перспективі досягти якісно нових зрушень в основних структурних, функціональних і відтворювальних характеристиках продуктивних сил на основі процесів їх модернізації і оновлення.

Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й таким чином може характеризувати рівень розвитку її продуктивних сил.

Враховуючи позитивні і негативні сторони у виробничій діяльності в районах, є можливості виявити найбільш ефективні напрями територіальної спеціалізації, яка формується у тісному зв’язку з принципами розміщення продуктивних сил на певних етапах розвитку їх територіальної організації.

Практика доводить, що процес територіального поділу праці і спеціалізації економічних районів необхідно чітко розмежувати на поняття: «територіальна спеціалізація» і «внутрігалузева спеціалізація». Ці два поняття виступають як самостійні процеси суспільного поділу праці.

Територіальна спеціалізація перш за все вказує на виробничий напрямок господарської діяльності різних економічних районів країни. Виробничий напрямок кожного з економічних районів формується залежно від масштабів територіального поділу праці та факторів, що впливають на розміщення окремих галузей.

Внутрігалузева спеціалізація пов’язана з деталізацією виробничого процесу (виділення самостійних виробництв всередині галузі, підвищення рівня детальної і технологічної спеціалізації виробництва), що створює певний економічний ефект у розвитку самої галузі.

Для визначення рівня спеціалізації виробництва в районі використовують такі показника:

• Коефіцієнт локалізації або концентрації одного виробництва в районі;

• Коефіцієнт виробництва продукції галузі на душу населення;

• Коефіцієнт міжрайонної товарності продукції даної галузі.

Ефективній спеціалізації сприяє кооперація, яка органічно пов’язана з розвитком спеціалізації виробництва. Головна умова кооперування – широка мережа і технологічно спеціалізованих та організаційно відокремлених виробництв. Залежно від виду спеціалізації розрізняють предметне, сприяє поліпшенню використання потужностей і виробничого персоналу на одних підприємствах і ліквідації проблем на інших.

Найбільш широке кооперування представлене в легкій, харчовій, деревообробній промисловості, машинобудуванні. Рівень кооперації визначається такими показниками:

• Часткою комплектуючих і напівфабрикатів, одержаних за кооперативними постановками в загальному обсязі продукції, що виготовляється в районі;

• Кількістю підприємств, що кооперуються з певними підприємствами інших районів;

• Загальним обсягом, вартістю і середнім радіусом перевезень деталей вузлів, напівфабрикатів, що отримуються в порядку кооперації.

Одним із показників економічної ефективності спеціалізації (кооперування) є умовна річна економія (Е_у.р.), яку визначають за формулою:

Е_у.р.= [(C₁+T₁)-(C₂+Т₂)]∙N₂;

Де: С₁С₂- певна собівартість продукції до і після спеціалізації і кооперування;

Т₁Т₂- транспортні витрати з доставки одиниці продукції споживачу до і після спеціалізації і кооперування;

N₂-річний обсяг продукції після спеціалізації в натуральних одиницях.

Коефіцієнт міжрайонної товарності характеризує перш за все роль будь-якої галузі у міжрайонному товарообміні. Тому цей показник доцільно використовувати для оцінки значення різних галузей у розвитку між районних і міждержавних виробничо-територіальних зв’язків. Що стосується внутрірайонного товарообміну, то він лише частково характеризує спеціалізацію господарського комплексу і може використовуватись як додатковий показник при оцінці виробничої спіралізації районів.

У підручниках і навчальних посібниках існують поняття «міжрайонний обмін» і «міжрайонний поділ праці». Ці поняття не є ідентичними. Обмін безпосередньо пов’язаний з виробництвом товарів, він має винятково важливе значення, для встановлення зв’язків між іншими районами. Саме тому важлива роль виробництва, а не обміну, має бути визначальною для розрахунку окремих галузей до групи виробничої спеціалізації. За допомогою різних показників практика і досвід аналізу економічних районів дає можливість зробити певні висновки про те, що оцінювати цей процес доцільно на основі таких критеріїв:

• Роль галузі району у міжрайонному поділі праці;

• Товарність продукції і її роль у міжрайонному і внутрірайоному споживанні;

• Роль галузі у виробництві даної продукції в районі.

Оптимальний варіант спеціалізації економічних районів має досягати за рахунок її ефективності, тобто мінімізації проведених витрат з врахуванням транспортних витрат:

В_приві=С₁+Т_і+Е_н∙К мін.(грн.);

Де: В_прві –приведені витрати і-го виробництва;

С_і-повна собівартість і-го виробництва

Т_і- транспортні витрати з доставки одиниці продукції споживача і-го виробництва;

К_і- обсяг витрат (капіталовкладень) на проведення спеціалізації;

Е_н- нормативний коефіцієнт окупності капітальних вкладень.

Як бачимо, економічна ефективність спеціалізації регіонів оцінюється за певними критеріями. Головним має бути критерій економії сукупності суспільної праці і максимального підвищення її продуктивності. Річний економічний ефект (Е_річ.) від впровадження спеціалізації за вибраним варіантом обчислюється за такою формулою:

Е_річ.(В₁-В₂)∙N;

Де: Е₁В₂- приведені витрати за порівнювальними витратами;

N- Фактичний річний обсяг випуску продукції в натуральних одиницях після проведення спеціалізації.

Строк окупності витрат визначається за формулою:

Т_{ск.спец.}=;

Де: К –обсяг капіталовкладень на проведення спеціалізації;

Ф – вартість основних фондів, які вивільняються після проведення спеціалізації, що можуть бути реалізовані.

Як видно із наведеного, основними показниками є економія капіталовкладень, скорочення строків окупності і будівництва. В процесі аналізу і розрахунків ефективності спеціалізації районів використовують систему додаткових показників, до яких належать:

• Собівартість виробленої продукції;

• Питомі капіталовкладення на одиницю приросту продукції;

• Використання наявних трудових ресурсів і ступінь зайнятості працездатного населення;

• Транспортні витрати на доставку продукції в райони її споживання (використання).

При проведені регіональних досліджень користуючись порівняльними ознаками ефективності виробництва. Таким чином, характеризуючи економічний стан окремих районів України можна встановити, що собівартість окремих видів продукції в економічних районах є досить різною. Це, зокрема, спостерігається у видобутку палива, виробництві електроенергії, видобутку хімічної сировини, виробництві сільськогосподарської сировини і продукції.

Порівнюючи собівартість виробництва продукції в економічних районах з середніми витратами в країні, можна визначити порівняльну ефективність спеціалізації окремих економічних районів за так званим індексним методом. Це співвідношення витрат виробництва на одиницю продукції в економічному районі до того ж показника а країні:

J_е=;

Де: J_е – індекс (показник) ефективності спеціалізованого економічного району;

В_р – витрати виробництва на одиницю продукції в країні.

Цей індекс характеризує, на скільки середньо районні затрати на одиницю виробленої продукції більш або менш, ніж в середньому по країні.

А. Пробст (1965р.) для визначення ефективності виробничої спеціалізації економічного району запропонував таку формулу:

Еф= П

Де: П₂ і Т₂ – відповідно собівартість виробництва і транспортування продукції неспеціалізованого району;

П₁ і Т₁ – собівартість виробництва і транспонування продукції спеціалізованого району.

При цьому П₁+Т₁<П₂, тобто спеціалізація району буде економічно виправданою лише в тому випадку, коли собівартість продукції і затрати на її перевезення з даного району будуть менші порівняно з собівартістю такої ж продукції в районах, що її споживають.