Запитання і завдання.

1. Що таке природні ресурси і природні умови?

2. За якими кваліфікаційними ознаками розрізняють види природних ресурсів?

3. Охарактеризуйте основні підходи до оцінювання природних ресурсів.

4. Назвіть принципи раціонального природокористування.

5. Дайте характеристику мінеральним ресурсам.

6. У чому полягає сутність раціонального природокористування.

7. Яким є потенціал земельних і водних ресурсів України?

8. Дайте означення природно-ресурсного потенціалу та розкрийте його структуру.

9. Які методи оцінки природно- ресурсного потенціалу території ви знаєте ?

10. Назвіть і охарактеризуйте природні ресурси сільськогосподарського виробництва.

Розділ ііі Розвиток і розміщення продуктивних сил України

Тема 3.1. Народногосподарський комплекс України

3.1.1. Особливості та чинники формування народного господарства України.

3.1.2. Галузева структура народного господарства.

3.1.3. ТВК як важлива форма територіальної організації виробництва.

3.1.4. Міжгалузеві виробничі комплекси.

3.1.5. Виробничий потенціал.

3.1.6. Науково - технічний потенціал.

3.1.7. Структурна перебудова економіки України.

Рекомендована література: 1, 2, 3, 5, 7, 8, 10, 11,14,15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 25, 27, 39, 43, 50, 54, 55, 56, 59, 65, 66, 67, 68, 73, 75.

3.1.1. З того часу як людина стала суспільною істотою вона здійснює господарську діяльність. Господарство існувало вже тоді, коли первісні люди займалися збиральництвом дикорослих плодів, ягід, грибів, рибальством та полюванням із метою одержання продовольства, шкур, матеріалів, вчилися готувати сирі продукти до вживання, будувати примітивне житло – курінь, землянку, виготовляти мисливські чи рибальські знаряддя. Власне господарство з’являється там, де людина починає виготовляти, відтворювати чи відновлювати засоби праці. Дбає про збереження землі, яку обробляє, одомашнює диких тварин, створює запаси продуктів для їх використання як предметів праці (наприклад, насіння культурних та дикорослих рослин). Отже, виробництво предметів споживання (харчів, одягу, взуття), предметів праці (палива, сировини, напівпродуктів) і засобів праці (інструментів, машин, устаткування) тощо, яке здійснюється індивідуально сім’єю чи у суспільно організованих формах (общиною, колективно, із суспільним поділом та інтеграцією праці), називається господарством. Інакше, “господарство”- це результати усіх видів діяльності людини, в ході якої створюються споживчі вартості, тобто матеріальні й духовні блага та послуги. Життєдіяльність людей заснована на праці. Праця – це процес, який відбувається між людиною й природою з використанням певних засобів виробництва. Важливою передумовою суспільно корисної праці є її ефективність, тобто здатність до створення продуктів чи послуг певної кількості та якості. Їх досягнення вимагало суспільного розподілу праці. У міру розвитку продуктивних сил цей розподіл праці ускладнювався. Залежно від рівня розгляду цієї проблеми виділяють народне господарство однієї країни або ж світове господарство як суму господарств усіх країн світу.

Господарство є категорією історичною. У своєму розвитку воно пройшло ряд якісно відмінних етапів: 1) натурального господарства; 2) товарного господарства. В їх основі відповідно лежать два види виробництва – натуральне й товарне. Ці два види виробництва і види господарства існують і зараз, взаємодіючи між собою і взаємодоповнюючи один одного.

Натуральне господарство існує у формі так званого домашнього і частково підсобного господарства. У минулому ці форми були поширені у первісному та феодальному суспільствах. Тепер домашнє господарство є в кожній сім’ї, а натуральне підсобне – у багатьох сільських (гірських, болотистих чи пустельних) місцевостях.

Товарне господарство найбільш інтенсивно стало розвиватися на початковій стадії капіталізму. В цей час (у Європі XVII-XVIII ст., в Україні – XVIII-XIX ст.) надзвичайно швидко зростав поділ праці, зокрема, і географічний. В результаті цього поділу сформувались національний і світовий ринки товарів, послуг і частково робочої сили. На цій основі в межах окремих держав стало формуватись народне господарство, а у зв’язку з міжнародним поділом праці – світове господарство. У сфері фінансово – інформаційної діяльності формуються світові ринки капіталу та інформації; в економічній сфері – різноманітні транснаціональні компанії, а на міждержавному рівні – економічні союзи країн (Європейський Союз, Північно- Американська економічна інтеграція та ін.)

Отже, народне й світове господарство є теж категоріями історичними. Для виникнення народного господарства обов’язкові як мінімум, дві умови:

1) наростання і поглиблення суспільного, зокрема, територіального поділу праці, який веде до виникнення різноманітних видів діяльності, спеціалізації територій; 2) формування міцних централізованих держав.

Народне господарство - це система суспільного виробництва, обміну, розподілу і споживання продуктів, що історично склалася й розвивається в певних територіальних межах.

Первинними клітинами народногосподарського організму є підприємство та установа (наприклад, лікарня, школа, інтернат).

Підприємство – господарський суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу науково – дослідну і комерційну діяльність із метою отримання відповідного доходу. Підприємства можуть бути точковими об’єктами (у промисловості, торгівлі, будівництві), лінійними (підприємства транспорту), площадні (підприємства сільського господарства, лісового). Існують різні форми суспільної організації виробництва, у яких беруть участь підприємства: концентрація виробництва, його спеціалізація, кооперування й комбінування.

Концентрація – являє собою процес оптимального зосередження виробництва на великих підприємствах. Спеціалізація – це звуження профілю підприємства, випуск однорідної продукції, або виконання якоїсь стадії технологічного ланцюга. У промисловості спеціалізація здійснюється в трьох основних формах:

1. предметна – зосередження виробництва певних видів продукції кінцевого споживання (наприклад, автомобільний завод, швейна фабрика);

2. подетальна – зосередження виробництва певних деталей і агрегатів, заготовок і напівфабрикатів, а також виконання певних технологічних процесів. В окремих галузях вона може мати конкретні різновидності, наприклад – подетальну, агрегатну, вузлову (наприклад, поршневий завод, ливарний завод, прядильна фабрика).

Спеціалізація значно здешевлює виготовлення продукту, але вимагає кооперації підприємств і транспортування продукції між виробниками.

Кооперування – це регулярні, спеціально обумовлені зв’язки між спеціалізованими підприємствами, які є надзвичайно важливою умовою комплексного розвитку народного господарства як у цілому, так і на окремих територіях. Розрізняють кооперування по галузевому (внутрішньогалузеве і міжгалузеве) і територіальному (внутрішньорайонне й міжрайонне) принципах. Найбільш широко розвинуто в машинобудівній, легкій та харчовій промисловості.

Комбінування –зосередження на одному підприємстві кількох виробництв на основі спільної чи комплексної переробки певної сировини (лісокомбінат), її послідовної переробки (текстильний, металургійний комбінати), спільного використання енергетичних, транспортних чи складських засобів.

За матеріалами ООН (1992) Україна віднесена до економічно розвинених країн. Віками вона розвивалась як важлива складова частина Російської імперії, а потім Радянського Союзу, що вплинуло на структуру господарства та географію її зовнішніх економічних зв’язків. 80% промислового потенціалу країни не мали замкнутого технологічного циклу на її території. 70% усіх господарських зв’язків припадало на Росію.

До основних чинників формування господарства України слід віднести:

• високу господарську освоєність території;

• різноманітний природно-ресурсний потенціал;

• значний трудоресурсний потенціал;

• сприятливе геополітичне та транспортно-географічне положення;

• давню історію розвитку.

Господарство України характеризується такими основними рисами:

• наявність потужної промислової та агропромислової ланки;

• активна участь у міжнародному територіальному поділі праці;

• високий рівень територіального зосередження господарства більш ніж у 60 великих економічних вузлах;

• надмірно високий рівень зосередження промисловості у промислових агломераціях;

• консервативна галузева структура промисловості з переважанням у ній виробництва засобів виробництва;

• паритетність (рівність) промислового та агропромислового виробництв у багатьох областях;

• екстенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства;

• недостатній розвиток рекреаційного комплексу, що не відповідає значному рекреаційному потенціалу країни;

• наявність розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення;

• недостатній розвиток ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктури;

• слабкий розвиток інноваційного комплексу;

• низька забезпеченість паливно-енергетичними, водними та лісовими ресурсами;

• застарілість технологій та зношеність основних виробничих фондів;

• недостатнє використання потужностей сировинної бази (у т. ч. відходів).

3.1.2. Народногосподарський комплекс України відзначається складною структурою: галузевою, територіальною, функціональною та організаційною.

Галузь господарства – сукупність підприємств, що виробляють однорідну продукцію чи надають послуги, які задовольняють однорідні потреби, або сукупність установ і організацій, зв’язаних з виконанням певних суспільних функцій. Галузева структура - це співвідношення й взаємозв’язок між окремими галузями господарства, вона виражає поділ суспільного виробництва на великі роди (промисловість, сільське господарство й т.ін.) і поділ цих родів на види й підвиди (рис.4).

На формування галузевої структури впливають наступні економічних та природних факторів: наявний рівень розміщення продуктивних сил, темпи зростання або занепаду виробництва, рівень забезпеченості сировинними чи паливно-енергетичними ресурсами, інтенсивність реалізації досягнень науки й техніки, міжнародний поділ праці, економічна інтеграція.

Головними компонентами галузевої структури є дві сфери – виробнича й невиробнича. До виробничої сфери відносяться всі види діяльності людей, що створюють матеріальні блага - продукти, енергію і забезпечують їх доставку споживачу (промисловість, будівництво, сільське господарство, лісове господарство, транспорт і зв’язок, торгівлю, громадське харчування, матеріально - технічне постачання, заготівлі та збут). На виробничу сферу припадає близько 64% вартості усієї продукції. Ланки виробничої сфери поділяють на галузі – крупні й вузькі. Наприклад промисловість складається з металургійної, хімічної, машинобудівної, сільське господарство – з рослинництва й тваринництва.

Невиробнича сфера не створює матеріальні блага, але забезпечує різноманітні побутові і духовні потреби людей. Ця сфера має у своєму складі дві важливі групи галузей. Перша з них включає освіту, культуру й мистецтво, науку і наукове обслуговування, охорону здоров’я, соціальне забезпечення та фізкультуру і задовольняє в основному духовні та фізичні потреби населення. Друга група галузей невиробничої сфери – це в основному види діяльності, що задовольняють інші нематеріальні потреби в послугах. Сюди входять: житлова - комунальне господарство, невиробничі види побутового обслуговування населення, пасажирський транспорт, зв’язок, управління, кредитування та державне страхування.

Співвідношення між цими сферами, як правило, характеризується показниками (кількісними, абсолютними та відносними) зайнятості. У розвинених країнах світу це співвідношення має тенденцію до збільшення питомої ваги невиробничої (до 55-65%) і зменшення виробничої сфери у всьому народному господарстві. У невиробничій сфері України зайнято 26% працюючих, що свідчить про недосконалість структури господарства України. Адже саме рівень розвитку невиробничої сфери є важливим показником соціально - економічного прогресу. Тобто, економічна структура виробництва України є дуже однобокою і потребує корінної перебудови, спрямованої на збільшення виробництва предметів споживання.

Крім традиційного поділу на виробничу й невиробничу сфери існує ще й інший поділ народного господарства на структурні підрозділи. За Шаблієм виділяються три сфери: первинна, вторинна і третинна. До первинної сфери відносяться галузі й виробництва, пов’язані з добуванням і виготовленням сировинних необроблених продуктів (добувна промисловість, лісове та сільське господарство, рибальство, мисливство); до вторинної сфери – переробні галузі та виробництва, а до третинної сфери – усі інші, особливо галузі невиробничої сфери.

3.1.3. Галузі можуть не тільки дробитися, але й об’єднуватися у великі функціональні комплекси – важливі ланки функціональної структури виробництва, міжгалузеві виробничі комплекси. МВК – це сукупність декількох галузей, які виробляють взаємозамінну продукцію (паливно- енергетичний), або послідовно переробляють певну вихідну сировину, включаючи її добування (лісовиробничий, агропромисловий, рекреаційний, продовольчий комплекси). Тобто, МВК – це система взаємопов’язаних галузей, об’єднаних певною спільною функцією, узгоджений розвиток підприємств якої забезпечує найбільший ефект.

В народному господарстві виділяють такі МГК: паливно-енергетичний, машинобудівний, хімічний, лісовий, будівельно-індустріальний, агропромисловий, транспортний, рекреаційний.

3.1. 4. Територіальна структура народного господарства – динамічний стан розміщення продуктивних сил по економічних районах, зв’язаних у єдиній системі національної економіки. Вона є сукупністю певним чином розміщених територіальних елементів господарства, які знаходяться в складній взаємодії в процесі розвитку народногосподарської системи (включає населення, сфери, види і результати його діяльності на певній території в комплексі з відповідною соціальною і природною основою). Територіальна структура, в широкому розумінні, відбиває певну територіальну побудову народного господарства. Вона формується залежно від диференціації, від умов розвитку виробництва і споживання, що впливає на територіальне зосередження підприємств. На основі вивчення територіальної структури господарств можна скласти уявлення про розміщення територіальних сукупностей продуктивних сил: промисловості, сільського господарства, будівництва, сфери обслуговування тощо.

Основною формою територіальної організації виробництва є територіально-виробничий комплекс (ТВК). ТВК – це взаємопов’язане й взаємообумовлене поєднання галузей виробництва на певній території, частина господарського комплексу країни або економічного району відповідного рангу. Характерні риси ТВК:

• багатогалузевість структури;

• ядром більшості з них є промисловість;

• потенційна ефективність;

• спільна територія й близькість основних та допоміжних підприємств;

• спільна інфраструктура.

ТВК розрізняються за масштабом, виробничим профілем, зовнішніми й внутрішніми зв’язками, ступенем сформованості, рівнем розвитку, територіальною скомпонованістю тощо.

Види ТВК:

• територіально-виробничі комплекси економічних районів;

• територіально-виробничі комплекси областей;

• територіально-виробничі комплекси вільних економічних зон.

Найбільшими ТВК в Україні є:

• Донбаський, основу якого складають Донецько- Макіївський, Маріупольський, Стахановський, Горлівсько-Єнакієвський, Краматорсько-Слов’янський, Лисичансько-Рубіжанський, Луганський промислові вузли;

• Придніпровський (Запоріжський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський, Криворізький та ін.);

• Причорноморський (Одеський, Миколаївський, Херсонський, Керченський, Сімферопольський);

• Прикарпатський (Івано-Франківський, Чернівецький, Дрогобицько-Бориславський, Стрийський).

3.1..5. Виробничий потенціал - це сукупність засобів виробництва, здатних виробляти певну кількість матеріальних благ, необхідних для держави. Характеризується величиною основних виробничих фондів, парком машин та устаткування. Виробничі фонди становлять 2/3 вартості всіх основних фондів і майже половину національного багатства. Територіальний розподіл виробничого потенціалу (заводів, фабрик, сільськогосподарських підприємств, транспортних засобів) – найважливіша умова розвитку й розміщення продуктивних сил.

У 1998 році в структурі основних виробничих фондів України майже 49,4% припадало на промисловість, 23,2% - на сільське господарство, 19,4% - на транспорт і зв’язок, 2,8% - на будівництво.

Основним джерелом нарощування основних фондів є капітальні вкладення. З переходом до ринкових відносин головним джерелом розширеного відтворення фондів стануть власні кошти і банківські кредити. Централізовані державні капіталовкладення спрямовуватимуться лише на фінансування найважливіших державних програм, оборонні об’єкти.

Основним напрямом нарощування виробничого потенціалу є технічне переоснащення та реконструкція підприємств.

3.1.6. Науковий потенціал – це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста), що дає змогу за наявних форм організації та управління ефективно вирішувати господарські завдання. Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Потенціал цього комплексу високий. У державі є понад 1300 науково - дослідних інститутів, вузів, проектно - конструкторських і технологічних бюро. Фундаментальними дослідженнями займаються 113 наукових установ Національної Академії наук і галузевих академій.

Найважливішим елементом потенціалу є наукові кадри. В 1998 році в Україні налічувалося 10,4 тис. докторів наук і до 6 тис. кандидатів наук. Понад 70 докторів і 18 тис. кандидатів наук зайняті в державному управлінні, освіті, медицині, галузевих науково - дослідних інститутах і установах.

Від наукового потенціалу країни залежить розміщення наукомістких галузей господарства та невиробничої сфери. Наукові заклади широко досліджують продуктивні сили в усіх регіонах країни. Водночас характер розвитку продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що дає змогу розв’язувати економічні й соціальні проблеми. Тобто, науковий потенціал слід розглядати як важливу передумову розміщення нових і реконструкції діючих підприємств, а також вищих навчальних закладів.

Науковий потенціал впливає на розміщення насамперед наукомістких галузей господарства і невиробничої сфери. Науково - дослідні заклади, що займаються фундаментальними дослідженнями, зосереджуються, як правило, у великих економічних і культурних центрах. Більш рівномірно розміщена мережа галузевих науково - дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз. Посилення інтеграційних процесів сприяло створенню науково - виробничих об’єднань (НВО), що дає змогу поєднати творчі зусилля вчених і виробників. Важливу роль відіграють провідні проектні інститути, що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних магістралей, гідротехічних споруд, а також складають генеральні плани міст і районні плани.

Установи НАН розміщені в містах України, які об’єднані у шість наукових центрів: Донецький, Західний, Південний, Північно- Західний, Північно - Східний і Придніпровський. Ці центри мають специфічні напрями наукової діяльності, зумовлені географічним положенням, традиціями й спеціалізацією народного господарства регіонів. Складовими наукового потенціалу є кадри, фінанси, матеріально- технічна база, інформаційне забезпечення.

Донецький науковий центр (Донецька та Луганська області). Вирішує наукові й технологічні проблеми вуглевидобування, хімічної та металургійної промисловості регіону. Провідні наукові установи центру: Інститут фізико-органічної хімії й вуглехімії, Фізико - технічний інститут, Інститут економіки промисловості, Донецький науково - дослідний інститут вугілля, Донецький проектно-конструкторський і експериментальний інститут комплексної механізації шахт. Центру підпорядковані Донецький ботанічний сад і Український степовий заповідник, які виконують важливі дослідження по збереженню автохтонної степової флори, інтродукції цінних видів флори й фауни краю та озелененню населених пунктів і териконів.

Придніпровський науковий центр (Дніпропетровська і Запорізька області) вирішує проблеми ракетобудування і космічної техніки, моторобудування, чорної й кольорової металургії. Тут працює “Південний машинобудівний завод” з дослідними й конструкторськими бюро, Інститут геотехнічної механіки, Інститут чорної металургії, Науково - дослідний і Конструкторсько – технологічний інститут трубної промисловості, Науково – дослідний інститут автоматизації чорної металургії, Інститут кукурудзи.

Північно–Східний науковий центр (Полтавська, Сумська і Харківська області) відомий дослідженнями в області ядерної фізики, фізики низьких температур, радіофізики й електроніки, проблем машинобудування. Провідні наукові заклади: Фізико-технічний інститут, Інститут низьких температур, Інститут радіофізики і електроніки, Інститут проблем машинобудування, Інститут кріобіології й кріомедицини, Полтавська гравіметрична обсерваторія. Тут працюють науково – дослідні інститути з проблем ветеринарії і тваринництва, лісівництва, рослинництва, генетики й селекції, які забезпечують наукове обслуговування провідних галузей Лісостепової зони.

Північно–Західний науковий центр охоплює Вінницьку, Житомирську, Київську, Хмельницьку, Черкаську й Чернігівську області. Найбільший осередок – Київ. Тут розміщені інститути філософії, економіки, права, української мови і літератури, мистецтвознавства, фольклору й етнографії, історії України, фізики, хімії, ботаніки, зоології, географії. В столиці працюють інститути кібернетики, математики, електрозварювання, матеріалознавства, механіки та інших установ фізико – технічного та математичного профілів, а також медицини, санітарії та гігієни, фізкультури й спорту. Відомчі науково – дослідні та проектно – технологічні інститути, вузи, наукові бібліотеки й музеї завершують структуру столичної науки. В інших областях розміщені філіали столичних науково - дослідних інститутів, за окремими винятками самостійні наукові заклади (Миронівський науково – дослідний інститут селекції й насінництва пшениці).

Південний науковий центр розміщений в Одесі і, обслуговує Миколаївську, Одеську і Херсонську області та Крим. Тут вивчають Чорне і Азовське море, проблеми морського транспорту і кораблебудування. Працюють Морський гідрофізичний інститут, Інститут біології південних морів, проектно - конструкторське бюро електрогідравліки. Для розвитку рослинництва і виноградарства регіону створені селекційно – генетичний науково – дослідний інститут та Український науково – дослідний інститут виноградарства й виноробства. У всьому світі відомі Одеський науково – дослідний інститут очних хвороб і тканинної терапії імені В. Філатова та Одеський науково – дослідний інститут вірусології й епідеміології імені І. Мечникова.

Західний науковий центр у Львові обслуговує сім областей: Волинську, Закарпатську, Івано – Франківську, Львівську, Рівненську, Тернопільську й Чернівецьку. Перед ведуть суспільні й природничі науки. Це Інститут українознавства, Інститут археографії, Музей етнографії і художніх промислів, Львівське відділення Інституту економіки, Львівський державний історичний архів тощо. Львів – провідний центр математичної і фізичної науки, механіки й матеріалознавства. В цьому напрямі працюють Інститут статистичної фізики, фізико – механічний та прикладних проблем механіки й математики., Ужгородський інститут ядерних досліджень. Вивченням природи Карпат і прилеглих територій займається Інститут екології Карпат.

3.1.7. Структура суспільного виробництва характеризується такими співвідношеннями:

• між виробництвом засобів виробництва та виробництвом предметів споживання – у використанні сукупного суспільного продукту на відшкодування витрачених засобів виробництва, суспільне й особисте споживання та накопичення;

• галузевими – у розвитку галузей матеріального виробництва: промисловості, сільського господарства, транспорту, зв’язку, торгівлі, інших галузей сфери обігу;

• територіальними – в розміщенні виробництва в окремих економічних регіонах;

• зовнішньоекономічними – увезенням і вивезенням продукції різних галузей і регіонів.

Сучасна економіка України відзначається витратним характером виробництва, сировинним спрямуванням експорту, монопольним імпортом енергоносіїв, високим рівнем зовнішньої заборгованості, територіальними господарськими диспропорціями, нераціональним використанням ресурсного та виробничого потенціалу, високим рівнем інфляції. Структурні диспропорції призвели до різкого погіршення кінцевих результатів діяльності промислового комплексу: скорочення обсягів виробництва, падіння рівня життя населення та екологічної безпеки. Відбулися значні зміни у галузевій структурі національного доходу – підвищилась частка продукції промисловості, транспорту й зв’язку і знизилась частка сільського господарства. У промисловості відбулися міжгалузеві структурні зрушення на користь галузей паливно – енергетичного й металургійного комплексів, в той час як частка машинобудування та легкої промисловості знижується.

Структурна переорієнтація економіки України пов’язується з необхідністю прискорення темпів науково-технічного прогресу, новітніх форм і методів організації та управління інноваційними процесами, розширення можливостей адаптації різних сфер господарства країни до потреб внутрішнього та зовнішнього ринку.

Є дві точки зору щодо проведення структурних реформ. Перша з них полягає в тому, що механізм саморегулювання ринку дає змогу усунути диспропорції в економіці, збалансувати виробництво й споживання і, врешті-решт, здійснити структурні зміни. Друга ж передбачає державне регулювання структурних перетворень шляхом надання підтримки пріоритетним галузям економіки або окремим виробництвам, стимулювання інноваційних процесів на рівні підприємств.

Виділяють дві групи чинників, що визначають характер структурних змін.

Перша група – обмеженість доступу до традиційних ринків збуту, розрив господарських зв’язків і міжрегіонального обміну в країні, на який припадала частина товарного виробництва. Порушення технологічної кооперації за умови, що по замкненому циклу в Україні вироблялося приблизно 305 видів промислової продукції, мало негативний і багато в чому незворотний вплив на структуру промисловості.

Друга група – недосконалість та інерційність міжгалузевої політики держави. Негативні наслідки старого, “союзного” поділу праці, розміщення в Україні матеріало- та енергомістких галузей, зокрема, чорної металургії, хімічної промисловості, тощо.

Реструктуризація економічних відносин є дійовим чинником переходу від закритого методу господарювання до конкурентного механізму функціонування цілісних виробничих комплексів. Необхідно розвивати виробництва, які відновлюють розірвані технологічні ланцюги і створюють на території України необхідні замкнені цикли, забезпечують випуск виробів загально машинобудівельного та міжгалузевого призначення. Слід активно реструктуризовувати нежиттєздатні підприємства, прискорити конверсію виробництва, що втратило оборонне значення.

Структурну переорієнтацію промисловості України доцільно здійснювати в таких основних напрямах:

• підвищення соціально-економічної спрямованості промисловості та забезпечення більш високих темпів виробництва предметів споживання;

• удосконалення галузевої, внутрішньогалузевої та територіальної структури, забезпечення збалансованості та пропорційності розвитку промислового комплексу;

• модернізація й перехід на нові прогресивні технології всіх базових галузей промисловості;

• прискорений розвиток галузей, від яких найбільшою мірою залежить науково-технічний прогрес;

• розвиток наукомістких галузей і виробництв;

• комбінування й кооперування виробництва з метою комплексного використання мінеральної сировини, утилізація відходів.

Структурна переорієнтація економіки потребує цілісного підходу, програмного забезпечення і безпосереднього державного регулювання.