Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Що вивчає регіональна економіка?

2. Який зв'язок курсу регіональної економіки з іншими науками?

3. Який взаємозв’язок між територіальним поділом праці і територіальною організацією виробництва?

4. У чому полягають методологічні основи науки про розміщення продуктивних сил і які напрямки їх розвитку?

5. Які головні завдання курсу?

6. У чому проявляється структура курсу “Регіональна економіка”?

Тема 1.2 Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил та формування економічних регіонів

План

1.2.1.Поняття «розміщення продуктивних сил»

1.2.2 Осноні закономірності РПС

1.2.3 Найважливіші принципи РПС

1.2.4.Визначальна роль економічних і соціальних факторів у розміщенні виробництва

Рекомендована література: 20,27,54,55,56,65,66, 67.

1.2.1. Відомо, що виробництво завжди має суспільний характер і містить два рівні відносин: відносини людей і природи, які відбивають зміст процесу виробництва й узагальнюються в понятті продуктивної сили, і відносини між людьми в процесі виробництва, що характеризуються поняттям “виробничі відносини”.

Продуктивні сили - це система речових і особистих елементів, у процесі поєднання яких здійснюється виробництво (Рис. 1). До речових елементів виробництва належать: предмети праці – речі, які людина обробляє в процесі виробництва (ліс, вугілля, руда, метали тощо), знаряддя і засоби праці: виробничі споруди, верстати, устаткування, залізниці, канали, шосе тощо), тобто предмети і комплекси предметів, які пристосовані людиною для впливу на предмети праці. Сьогодні до продуктивних сил зараховують науку, інноваційні процеси, методи прогресивної організації праці, обширну інформацію та багато інших елементів. Сукупність предметів, знарядь і засобів праці утворює засоби виробництва. Особисті елементи - це люди, які виробляють засоби праці та приводять їх у рух, володіючи для цього виробничими навичками, досвідом і знаннями. Людина – головна виробнича сила.

Продуктивні сили в економічній науці повинні вивчатись у тісному зв’язку з виробничими відносинами. Виробничі відносини-сукупність об’єктивних матеріальних економічних відносин між людьми у процесі суспільного виробництва та руху суспільного продукту від виробництва до споживання.

Основою виробничих відносин є відносини власності, які зумовлюють розподіл засобів виробництва, а також система людських відносин у суспільному виробництві.

Рис. 1. Склад продуктивних сил

Процес суспільного виробництва є функціонуванням певного складу виробничих відносин з метою отримання продукту, необхідного для задоволення потреб суспільства, тобто виробництву тотожні лише діючі продуктивні сили.

Наукове обґрунтування географічного розміщення виробництва, розподілу його по території має велике значення для зростання продуктивних сил суспільства і підвищення ефективності суспільного виробництва. Раціональне розміщення продуктивних сил розглядається деякими вченими, як основна, головна складова частина регіональної економіки.

Головним об’єктом РПС є територіальний стан і розвиток продуктивних сил. Наука вивчає такі елементи просторової організації продуктивних сил, як природно-ресурсний, людський і працересурсний потенціали, галузеві і міжгалузеві комплекси, соціальну інфраструктуру, територіальні системи господарювання.

Предметом науки про РПС є вивчення закономірностей і принципів територіальної організації виробництва, ефективність розміщення галузей народного господарства в різних країнах і регіонах.

Завданням її є постановка і вироблення теоретичних засад, необхідних для практичного вирішення завдань раціоналізації просторового розосередження населення і виробництва. Завданням курсу є також формування у студентів умінь і навичок при вирішенні проблем обґрунтування РПС з урахуванням конкретної виробничої ситуації.

Метою науки є всебічне (демографічне, екологічне та економічне) обґрунтування перспективного розміщення продуктивних сил, а також удосконалення (оптимізація) його сучасного характеру, підвищення соціально-економічної ефективності суспільних затрат праці.

Поняття “розміщення продуктивних сил” є складною категорією, яка трактується в науці неоднозначно і може вживатися в кількох значеннях:

• як конкретний стан розподілу по території народногосподарських об’єктів і населення (аналіз фіксованого стану процесу);

• як форма організації діяльності людей і виробництва;

• як процес здійснення зрушень в розміщенні об’єктів виробничої та невиробничої сфер на певній території;

• як сфера територіального управління соціально-економічним розвитком країни, тобто як один з напрямів стратегії регіональної політики.

Найпоширеніше визначення належить Є.Б. Алаєву: “Розміщення продуктивних сил - це динамічний стан, що характеризує їх розподіл за територією відповідно до природних, соціальних і економічних умов та факторів, який визначається особливостями територіального поділу праці певної соціально - економічної формації. Оскільки РПС розглядається як динамічний стан процесу їх розвитку у просторі і часі, форми зосередження виробничої діяльності постійно змінюються. Ці зміни обумовлюються процесом суспільного поділу праці в його територіальній формі. На основі територіального поділу праці формується виробнича спеціалізація регіонів, посилюється міжрегіональна кооперація, обмін спеціалізованою продукцією і послугами.

Наука про розміщення продуктивних сил за змістом є близькою до соціально-економічної географії, яка вивчає переважно складні процеси суспільно-природної взаємодії, стан продуктивних сил на певний момент. На відміну від неї, для РПС важливішим є економічний результат їх територіальної організації. Наука ґрунтується на економічних законах і категоріях економічної теорії, широко використовує результати наукових досліджень регіональної економіки, фінансів, економіки праці, економіки природокористування, економічної історії, кібернетики, картографії. Ці дисципліни забезпечують науку про РПС інформацією, методами досліджень, показниками, що характеризують параметри економічного процесу. Вона також взаємодіє з широким колом інших наук і спирається на результати наукових досліджень природничих, географічних і технічних наук. Результати досліджень останніх безпосередньо впливають на характер розміщення промисловості, сільського господарства і транспорту. В свою чергу, РПС збагачує інші економічні науки власними категоріями, інформацією про регіональні економічні характеристики. Так, положення цього курсу використовуються при вивченні таких соціальних дисциплін, як економіка підприємства, менеджмент, маркетинг.

Без глибоких знань РПС неможливе обґрунтування територіально - галузевого розподілу капітальних вкладень, інвестування. Адже інвестиційна привабливість тих чи інших регіонів значною мірою залежить від раціонального розміщення на їх території продуктивних сил. Тобто, наука й практика РПС мають першочергове значення для територіального планування й формування цільових галузевих і територіальних комплексних програм.

До основних територіальних форм розміщення продуктивних сил, які розкривають процес їх локалізації, належать:

1. Територіальна концентрація, що характеризується зростанням кількості великих підприємств і населених пунктів на певній території, зосередженням в них більшої частини засобів виробництва, робочої сили і виробленої продукції. ЇЇ показниками є обсяг валової продукції, кількість працюючих, середньорічна вартість основних фондів, що припадають на великі підприємства, на одиницю площі; коефіцієнти територіальної спільності, показники, що характеризують параметри різних форм зосередження людської діяльності. Ядрами процесу територіальної концентрації є господарські центри, особливо великі міста та зони їх впливу. Проте концентрація діяльності людини на певній території має свій критичний поріг.

2. Територіальна спеціалізація (диференціація) діяльності людини обумовлює вибір на освоєній території населених пунктів підвищеного і економічно вигідного рівнів концентрації певного виду діяльності людини, виходячи з наявних відмінностей умов, ресурсів та інших факторів. Вона характеризує участь даного об’єкта в територіальному поділі суспільної праці. Територіальна спеціалізація найчіткіше виявляється через форми зосередження людської діяльності (господарські, промислові і агропромислові та транспортні вузли, різні територіально-виробничі та суспільно - географічні комплекси: районні і зональні.

3. Територіальне кооперування – організація всіх видів зв’язків, насамперед економічних, між економічно і юридично самостійними підприємствами певної території для виготовлення кінцевої продукції (поставки деталей, вузлів, готових комплектуючих виробів, напівфабрикатів, енергії та палива для виготовлення кінцевої продукції). При цьому виділяються головні підприємства і суміжні. Кооперування може бути внутрішньогалузевим, міжгалузевим, внутрішньорайонним і міжрайонним, внутрішньообласним тощо. Показниками рівня кооперування є відношення кількості суміжних підприємств до головного підприємства та коефіцієнт кооперування – відношення частки кооперованої продукції до загальної вартості продукції. Найекономічнішим є внутрішньорайонне кооперування, оскільки воно не вимагає значних транспортних затрат. Засобом для посилення кооперативних зв’язків є стандартизація, що забезпечує обмін продукції з точно визначеними властивостями, якістю і розмірами.

4. Територіальне комбінування – це технологічне і організаційне поєднання на території одного підприємства (комбінату) кількох виробництв (різних галузей), між якими є безперервні і стабільні технологічні зв’язки і процеси.

Комбіновані виробництва мають спільне паливно-енергетичне господарство, транспортну мережу, єдину систему інженерних комунікацій (виробничу інфраструктуру). Економічна ефективність комбінування зумовлена комплексною переробкою сировини, використанням відходів основного виробництва, технологічною завершеністю виробничого процесу. Тому бувають комбінати з послідовною обробкою сировини, з утилізацією відходів, з комплексною переробкою сировини, а також змішаного типу. Практично виробничо-технологічний аспект комбінування доповнюється соціальним (сферою обслуговування) і екологічним (охороною навколишнього середовища) ; всі вони територіально базуються на відповідній мережі населених місць. Територіальне кооперування і комбінування становлять основу процесу комплексоутворення продуктивних сил, перш за все виробництва. Тобто, йдеться про територіальне поєднання виробничо - технологічного, соціального і екологічного процесів із системою розселення, що синтезуються в інтегральному процесі життєдіяльності людини, який є вищим рівнем територіальної комплексності.

Слід пам’ятати, що “розміщення продуктивних сил” і “розміщення виробництва” - поняття не ідентичні. Перше охоплює населення, незайняті трудові ресурси, не функціональні засоби виробництва. Воно вже за своєю суттю включає як складову поняття “розміщення виробництва”, оскільки характеризує розміщення засобів виробництва і людей, що приводять їх у дію, в статичному стані (а не в єдиному виробничому процесі) і без урахування виробничо - територіальних зв’язків.

З розміщенням продуктивних сил тісно пов’язана територіальна організація продуктивних сил (ТОПС) - “науково обгрунтоване розміщення взаємопов’язаних виробництв, підприємств, сфери обслуговування населення та інфраструктури, яке дає значний економічний і соціальний ефект, внаслідок комплексування життєдіяльності людей і повного використання території. За Стеченком Д.М. ТОПС- це упорядкований урегульований процес розміщення продуктивних сил у межах країни та її регіонів. Територіальна організація передбачає досягнення економічного соціального ефекту внаслідок комплексування життєдіяльності людей і найбільш раціонального використання території на основі реалізації принципів управління. Якщо категорія “РПС” акцентує увагу на процесах локалізації населених пунктів і різноманітних підприємств, то категорія “ТОПС”- на територіальні їх поєднання і управління цими елементами територіальної структури. Тобто, поняття “територіальної організації” за змістом значно ширше, ніж поняття “розміщення”, бо останнє – це лише частина процесу територіальної організації.

Між розміщенням продуктивних сил і їх територіальною організацією існує певний період своєрідної трансформації, який за О. Г. Топчієвим має наступну схему.

На першій стадії підприємства розміщуються окремо, як правило, в нових населених пунктах. Таке розміщення називають розосередженим, або штучним. Це дорогий вид розміщення, властивий районам нового освоєння. Тут головним критерієм є мінімум галузевих витрат.

На другій стадії здійснюється перехід до агломерованого, або групового, розміщення виробництв і населення. Таке територіальне соціально - виробниче групування має вже спільну інфраструктуру. Інфраструктура – сукупність галузей господарства, що обслуговують виробництво і населення. Залежно від виконуваних функцій виділяють виробничу, соціально-культурну, інституційну, екологічну, ринкову та інформаційну інфраструктури.

Виробнича інфраструктура об’єднує галузі, що надають послуги виробничого характеру. Вона створює матеріально-технічні умови для нарощування й ефективного використання виробничого потенціалу. До виробничої інфраструктури належать:

• транспорт, зв’язок, складське господарство, матеріально - технічне постачання;

• інженерні споруди та пристрої, в тому числі іригаційні системи;

• інженерні комунікації та мережі, серед них – лінії електропередач, нафто- й газопроводи, теплотраси, водогони, телефонні лінії тощо.

Виробнича інфраструктура представлена внутрівиробничою (для об’єднань і підприємств) і загального призначення.

Соціально - культурна інфраструктура – комплекс галузей, пов’язаних із відтворенням людини та її робочої сили: охорона здоров’я, освіта, роздрібна торгівля, пасажирський транспорт, сфера організації дозвілля, громадське харчування та ін.

Інституційна інфраструктура – комплекс галузей і сфер діяльності, які здійснюють макроекономічне регулювання економіки, підтримують оптимальні макроекономічні пропорції розвитку національного господарства. До неї входять державний апарат економічного регулювання, кредитно-фінансова сфера та ін.

Екологічна інфраструктура – комплекс сфер діяльності та інженерних споруд, що забезпечують екологічні умови розвитку суспільного виробництва, охорону навколишнього середовища від негативного впливу економічної діяльності. Сюди належать: державні та муніципальні органи з контролю за станом навколишнього середовища, державні інженерні споруди з охорони морських і річкових берегів, лісів і схилів гір і т. д.

Ринкова інфраструктура – комплекс елементів і видів діяльності, які створюють організаційно-економічні умови для функціонування ринкового механізму. Основними її елементами виступають: фонди розвитку й підтримки, комерційні банки, аудиторські фірми, лізинги, асоціації підприємців, товарні біржі, торговельні будинки, біржі праці, фондові біржі, центри інформаційного обслуговування, бізнес-центри тощо.

Об’єкти ринкової інфраструктури здійснюють правове та економічне консультування підприємців і захист їхніх інтересів у різних структурах, забезпечують фінансову підтримку, кредитування разом із лізингом, аудитом, страхуванням нових господарських формувань, сприяють матеріально- технічному забезпеченню та реалізації продукції підприємств, регулюють рух робочої сили тощо.

Інформаційна інфраструктура включає такі основні сфери: електрозв’язок (телефонний, телексний, факсимільний) та сферу передавання інформації з наданням додаткових послуг (електронна пошта, комутація протоколів і пакетів інформації тощо); інформаційне обслуговування (розроблення програмного забезпечення ЕОМ, обробка інформації і т.д.); інформаційна техніка.

На цій стадії розміщення капітальне будівництво є на 20-30% дешевшим, ніж при розосередженому варіанті.

На третій стадії встановлюються виробничо - технологічні, соціальні та інші зв’язки між порівняно близько розміщеними підприємствами і поселеннями, які не обмежуються спільним використанням території та інфраструктури, а підтримують тісні постійні зв’язки з кооперування і комбінування виробництва, що дозволяють створювати завершені не тільки виробничі, а й життєві процеси. Таку стадію розміщення називають комплексною. Комплекси можуть бути галузевими і міжгалузевими, а також інтегральними, мати різні територіальні форми, спеціалізацію, рівень комплексності тощо.

Розрізняють три рівні територіальної організації продуктивних сил:

1. Макрорівень –ТОПС країн;

2. Мезорівень – ТОПС економічних районів;

3. Мікрорівень – ТОПС адміністративних територіальних одиниць (областей, округів).

За широкого підходу проблема територіальної організації виробництва, крім економічних і соціальних аспектів зачіпає також технічні, екологічні, планувальні, архітектурні та інші питання. Проблема територіальної організації виробництва не виходить за межі управління виробничими процесами і тому не охоплює всіх питань, що стосуються регіональних відмінностей у виробничих відносинах і розселенні людей, а також проблем регіональної політики. При такому широкому охопленні всіх складових виробництва, невиробничої сфери, адміністративно - територіального устрою держави, регіонального управління виробництвом виникає потреба в територіальній організації суспільства. Поняття територіальної організації суспільства, на думку С.Б. Хорева, охоплює всі питання, що стосуються територіального поділу праці, розміщення продуктивних сил, регіональних відмінностей у виробничих відносинах, розселенні людей, взаємодії суспільства і природи, а також проблеми регіональної соціально - економічної політики. У більш вузькому розумінні воно охоплює такі категорії, як адміністративно – територіальна організація держави, регіональне управління виробництва, формування територіальних організаційно – господарських утворень, визначення територіальних об’єктів управління. За Є.Б. Алаєвим, територіальна організація суспільства є поєднанням функціональних територіальних структур (розселення населення, виробництва, природокористування), об’єднаних структурами управління з метою відтворення життя суспільства відповідно до економічних законів.

Засобом регулювання територіальної організації суспільства є державні регіональні програми, що розробляються і реалізуються у масштабі держави, окремих регіонів, адміністративних та інших територіальних утворень для вирішення соціально - економічних проблем.

Питання про засади розміщення продуктивних сил належить до найістотніших у науці про РПС. Йдеться про головні обставини, що обумовлюють розміщення об’єктів народного господарства на території. Одним з напрямків, що аналізують дану проблему є “вульгарний географізм”. Його засновником був Елсворт Хентінгтон, який виклав свою концепцію у книзі “Характер рас у світлі впливу природного середовища, природного відбору та історичного розвитку”. Суть вчення в тому, що визначальною силою людського суспільства (зокрема РПС) є природні умови. Саме вони, на думку послідовників цього напряму, формують структуру і розміщення виробництва, визначають економічні й соціальні особливості життя людей у різних кліматичних поясах Землі. Соціальні процеси відіграють другорядну роль. Інколи цей напрям називають “географічним детермінізмом”. Близький до цього вчення є “енвайроменталізм” (від англ.- довкілля, середовище). Його представники (Е.Симпл, Р.Сміт, Г. Тейлор) стверджують, що міжнародний поділ праці складається залежно від природного середовища. Серед енвайроменталістів особливо популярною є теорія “кліматичних оптимумів” Е. Гантингтона, за якою найбільш сприятливі умови для розвитку виробництва склалися у тих групах країн, територія яких лежить у помірному поясі.

Теоретичні висновки представників “географічного детермінізму” спростовуються досягненнями науково - технічного прогресу (НТП), а це істотно впливає на розміщення сировинної бази окремих галузей промисловості, використання яких завдяки новим технологіям стало економічно вигіднішим. Масове впровадження енергозберігаючих технологій теж певною мірою зменшує значення чинника природних ресурсів при розміщенні окремих галузей промисловості. Водночас необхідно зазначити, що недооцінка географічного середовища при розміщенні окремих виробництв може мати негативні наслідки (для сільського господарства, гірничо-видобувної промисловості та ін.)

У ХIХ ст. розробляються теорії розміщення виробництв, що базувались на визначальній ролі прибутку в умовах ринкового господарства. Їхніми засновниками були Ш. Тюнен, А. Вебер, у ХХ ст.- А. Гетнер, А. Льош, В. Кристалер. Йоган Тюнен виклав свої погляди у книзі “Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії”. Він будував моделі розміщення сільського господарства навколо ринку концентричними колами, в яких кожне підприємство завдяки вдалому розміщенню, давало б найвищий прибуток. Альфред Вебер у своїй книзі “Теорія штандорта промисловості” твердив, що капіталістична промисловість розміщується на території країни за принципом найменших витрат. На його думку, розміщення промисловості визначається трьома орієнтаціями – транспортною, робочою і агломерацією. Теорія штандорта була розвинена у книзі Августа Льоша “Географія розміщення господарства”, де він доводив, що єдиним імпульсом при розміщенні підприємства є максимальний прибуток. Головна увага приділялась ринкам збуту продукції, як вирішальному фактору розміщення виробництва.

У 20-30-х роках ХХ ст. А. Гетнер обгрунтував так звану “хорологічну” концепцію. Погляди вченого зводились до того, що головне завдання науки про РПС полягає у вивченні територіальної диференціації земної поверхні, в описі земних просторів, а не їх пізнанні. Ці погляди підтримав Річард Хартшорн. Але очевидно, що описовість - це лише початковий етап дослідження явищ і процесів при розміщені продуктивних сил. Слід головну увагу зосередити на пізнанні просторової диференціації у господарстві на основі вивчення причинних взаємозв’язків між об’єктами і явищами, з одного боку, і територією, якої вони стосуються - з іншого.

Марксистська теорія розвитку і розміщення продуктивних сил базується на головному положенні: кожному суспільному ладу властиві свої економічні закони і закономірності, хоча дія загальних законів тим часом не заперечується. В колишньому Радянському Союзі та інших соціалістичних країнах більшість теоретичних положень про РПС були практично реалізовані на основі централізованого планування, що дозволяло зосереджувати ресурси в тих регіонах, які вважалися найбільш сприятливими з точки зору центральних органів управління. Але вже у 70-80-х роках стало ясно, що з центру не завжди можна вибрати кращий варіант розміщення продуктивних сил (Чорнобиль).

Сьогодні переважає погляд, що економічні закони й закономірності мають загальний характер, тільки проявляються вони неоднаково в країнах з різною соціально - політичною побудовою. На розміщення продуктивних сил впливає весь комплекс закономірностей і факторів. Вирішальна роль належить процесу територіального поділу праці, що має вияв на мікро–, мезо - і макрорівнях – від низових адміністративних районів до середніх та великих територіальних цілісностей. Вся реальна різноманітність виробничої і невиробничої діяльності населення окремих місцевостей значною мірою формується як результат процесу територіального поділу праці.

На даний момент цікавою є концепція територіальних обмежень. Суть її зводиться до обмеження просторового пошуку для локалізації тих або інших виробництв у раніше визначених регіонах. Інші території ще на стадії перед проектних пошуків виключають з можливої зони розміщення. Ця концепція рекомендує пошук найбільш прийнятних варіантів просторової організації продуктивних сил лише в конкретному регіоні, у межах якого рекомендується знаходити конкретну точку розміщення підприємства, яке належить спорудити. Однак, якщо регіон вибрано неправильно, то кращий у його межах просторовий варіант не буде відповідати найбільш прийнятним із важливих. Концепція територіальних обмежень не дає змоги вибрати найбільш обгрунтований варіант просторової локалізації промислового підприємства, оскільки доцільна точка розміщення може знаходитись у регіоні, який попередньо виключається як просторова база пошуку. В останні роки набула поширення модифікація концепції просторових обмежень, яку можна назвати концепцією територіальних можливостей населених пунктів, насамперед міст, в межах яких і розміщується більша частина об’єктів промислової діяльності. Суть її в тому, що наявність у межах міста вільних територій, виділених під промислове і пов’язане з ним будівництво, розглядається як важлива умова, що регулює просторову локалізацію промислового виробництва.

Теорія і практика РПС за умов переходу до ринкової економіки має дедалі більше значення. Аналіз сучасного розміщення продуктивних сил України дає підстави говорити про потребу його вдосконалення.

Практичні кроки повинні здійснюватись на основі науково обгрунтованої концепції, яку необхідно прийняти на найвищому рівні. На нинішньому етапі завдання науки – всебічне обгрунтування збалансованого РПС, яке максимально сприяло б досягненню економічної незалежності й могутності України. Над його вирішенням безпосередньо працюють науковці Ради з вивчення продуктивних сил України Національної академії наук України. Вагомий внесок у розвиток науки про РПС зробили: К.Г. Воблий, О.Г. Діброва, М.М. Паламарчук, О.М. Алимов, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, О.І. Шаблій, С.І. Дорогунцов, М.І. Долішній, В.І. Куценко, Я.І. Жупанський, П.Т. Ващенко, П.П. Борщевський, С.І. Іщук, Є.П. Качан та інші.

1.2.2. Господарський об’єкт (підприємство) впливає на навколишню територію у трьох напрямах: виробничому, соціальному, економічному, що створює економіко - географічне поле підприємства. В результаті перетину полів об’єктів виникає економіко- географічний простір. У випадку, коли основна увага приділяється не території, а організаційно-господарським зв’язкам, виявленим через систему управління, то вживається термін “економічний простір”. “Економічний простір”- сукупність економічних стосунків на даній території, що виявляються через відношення управління. Розміщення продуктивних сил здійснюється у просторі, що має власні специфічні закони й закономірності розвитку і є наслідком впливу як об’єктивних законів і закономірностей, так і суб’єктивної волі людини. Закон - це необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами у природі й суспільстві. Економічні закони - це об’єктивні закони розвитку суспільства, що відображають виробничі відносини людей у процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання благ та послуг суспільства. Економічні закони, що відображають найбільш істотні, стійкі, об’єктивні причинно - наслідкові зв’язки і відносини між суспільними процесами і територіями, дістали назву закономірностей розміщення продуктивних сил Закономірності РПС є просторовим виявом дії окремих економічних законів. Так, наприклад, закон комплексного розвитку виробництва у просторовому аспекті виступає як закономірність територіальної комплексності, закон концентрації виробництва – як закономірність територіальної концентрації виробництва. Інколи закономірність може трактуватись як прояв дії декількох законів (наприклад, закономірність територіальної ефективності).

Рис. 2. Відповідність законів і закономірностей РПС (66, ст. 20)

За своїм змістом закономірності РПС досить складні. Вони зумовлені взаємодією суспільних, соціальних, демографічних, природно-географічних та інших процесів, що відбуваються на тій чи іншій території. Закономірності РПС є модифікацією економічних законів у специфічних умовах конкретної території, які знаходять свій вияв через стійкі, повторювані взаємозв’язки економічних явищ. Основні риси закономірностей: об’єктивність, обов’язковість вияву за певних умов, системність та ієрархічність, автономність, конкретно - історичний характер. На кожному етапі суспільного розвитку вони поділяються на загальні і специфічні. Перші діють у будь-якому товарному виробництві взагалі. Це, перш за все, закономірність територіального поділу праці; концентрації і спеціалізації виробництва; регіональних відмінностей у продуктивності праці та ін. Специфічні закономірності властиві певним суспільно-економічним формаціям і типам господарської діяльності. Їх дія проявляється в різних способах виробництва, що відрізняються своїм базисом.

Найвідоміші закономірності наступні:

Закономірність територіального поділу праці є основною в РПС, економічному районуванні та зовнішньоекономічній діяльності будь-якого регіону чи країни. Країни і регіони дуже відрізняються за економічними, природно-ресурсними, соціальними та історичними умовами і особливостями, рівнями економічного розвитку тощо. Саме диференціація цих умов лежить в основі територіального поділу праці. Кожен регіон може сформувати свою спеціалізацію економіки і на основі економічних зв’язків обмінюватися продукцією з іншими регіонами. Територіальний поділ праці є процесом спеціалізації певної території (групи країн, однієї країни чи її районів) у виробництві певних видів продукції і послуг на основі розвиненого обміну. В результаті територіального поділу праці в народному господарстві формується така територіально-галузева структура, яка відповідає природним, демографічним, економічним і соціальним умовам району і потребам міжрегіонального ринку. Розміщення продуктивних сил з урахуванням територіального поділу праці і спеціалізації регіонів знижує витрати виробництва і веде до підвищення ефективності народного господарства. Практично процес територіального поділу праці відбирає на кожній території ті галузі, для розвитку яких склались найбільш вигідні природні та соціально-економічні передумови. В результаті розвивається ефективна територіальна спеціалізація з допоміжними і обслуговуючими галузями, формується господарський комплекс з його внутрішньою структурою і міжрегіональними зв’язками.

Закономірність територіальної інтеграції господарства передбачає встановлення тісних економічних зв’язків між районами. Вона реалізується шляхом поєднання елементів суспільного господарства – локальних і регіональних форм територіального зосередження людської діяльності в процесі територіальної організації виробництва. Внутрірайонна інтеграція означає поєднання елементів суспільного господарства району в єдину цілісну систему – територіальну систему продуктивних сил. Її результат – формування суспільно-господарського комплексу району, що має складну структуру і міцні виробничо-економічні зв'язки.

Закономірність територіальної комплексності продуктивних сил.

Взаємопов’язаність елементів регіонального господарства в економічній системі називається комплексністю. Ця закономірність проявляється на основі таких основних груп взаємозв’язків: між галузями спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими; між виробництвом і природними ресурсами району; між виробництвом і трудовими ресурсами; між виробництвом і невиробничою сферою; між виробництвом і територією. Тобто, комплексний розвиток - це пропорційність, збалансованість між природними ресурсами, трудовими ресурсами, виробничою і невиробничою сферами, між різними групами галузей (спеціалізації, доповнюючими та обслуговуючими), а також внутрігалузевих груп.

Виробничо - технологічні зв’язки між підприємствами, об’єднаними певною народногосподарською функцією, приводять до утворення виробничого комплексу. Елементарний виробничий зв’язок між підприємствами, що виконують певні функції при виробництві спільного кінцевого продукту називається виробничим комплексом. Підприємства здебільшого спеціалізовані і обмінюються між собою комплектуючою продукцією, але вони не обов’язково мають територіальну спільність, а можуть бути на значній відстані. П.М. Алампієв назвав такі утворення елементарними техніко-економічними комплексами. Вони є “тими основними структурними елементами, тими клітинками, з яких складається тканина економічного району”. Якщо підприємства розміщенні компактно і територіальна близькість відіграє важливу роль у їх функціонуванні, тоді формується утворення, що називається територіально-виробничим комплексом (ТВК- це взаємообумовлене поєднання органічно пов’язаних між собою підприємств на певній території відповідно до особливостей її ресурсної бази і транспортно - географічного положення, що забезпечують максимум продукції при мінімумі витрат.) Формування ТВК порівняно з ізольованим розміщенням підприємств дає можливість зекономити 10% території, протяжність комунікацій - на 20%, капіталовкладень – на 15-20%.

ТВК за масштабами дуже різні: від великих (районних) форм до дрібних – локальних. У районному ТВК завжди можна виявити поєднання певних промислових центрів і вузлів, спеціалізованих і багатогалузевих утворень, що доповнюють один одного в процесі територіального поділу праці. Найвищий рівень розвитку комплексності досягається в народногосподарському комплексі країни.

В умовах перебудови економіки підхід до комплексності має передбачити таку схему: галузь – матеріальне виробництво – господарський комплекс. Це дає можливість повніше виявити ланки комплексного розвитку, яких не вистачає, і своєчасно доповнити ними господарський комплекс регіону.

Слід пам’ятати, що поєднання закономірностей територіальної комплексності та концентрації призводить до формування ТВК, а тільки комплексності – до міжгалузевих комплексів.

Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил відображає об’єктивну тенденцію суспільного виробництва до зосередження в обмеженому просторі і проявляється у підвищенні виробничого навантаження на одиницю площі. Виробництво й населення зосереджується у найвигідніших місцях регіонів, що забезпечує вищий (ніж середній для регіону) рівень життя та ефективність виробництва.

Така територіальна концентрація виробництва й населення обумовлюється різними чинниками: особливо сприятливими природними умовами, вигідним економіко - географічним положенням, наявністю природно - ресурсної бази, загальною економічною ситуацією, а також історико-економічними особливостями розвитку території. Дія цієї закономірності проявляється у формуванні промислових чи виробничих центрів, вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон.

Територіальна концентрація дозволяє підвищити коефіцієнт забудови території, створювати міжгалузеві допоміжні виробництва, єдині очисні споруди, формувати цілісну виробничу інфраструктуру і групові форми розселення. Вона сприяє розвитку важливих напрямків науково-технічного прогресу – електрифікації, механізації, автоматизації і хімізації виробництва. Концентрація виробництва в межах певної території – це база формування ТВК. Серед наслідків концентрації виробництва необхідно відмітити, що вона обмежує кількість підприємств у кожній галузі, прискорює агломерацію різних виробництв, виникнення територіальних об’єднань і комплексів виробництва. В кінцевому результаті, вона веде до централізації і локалізації будівництва, зокрема до його зосередження у великих і найбільших містах.

Проте надмірна концентрація викликає негативні економічні і соціальні процеси, призводить до зниження ефективності суспільного виробництва, надмірного техногенного навантаження на природу.

Закономірність пропорційного розміщення продуктивних сил випливає з економічного закону концентрації виробництва. В умовах переходу до ринкової економіки практично реалізувати цю закономірність держава може через економічне регулювання, яке передбачає надання відповідних пільг інвесторам капіталу. Особлива роль закономірності полягає у встановленні територіальних пропорцій, що характеризують територіальну структуру народногосподарського комплексу, рівень господарського розвитку районів, економічні зв’язки між різними регіонами країни.

Аналіз елементів територіальних пропорцій господарства розкриває сучасний напрям регіонального розвитку економіки України, визначає тенденцію на перспективу, що дає змогу науково та обгрунтовано підійти до формування територіальних пропорцій. Для виявлення економічної суті територіальних пропорцій у системі народного господарства необхідно зробити аналіз синтетичних економічних показників, що відображають значення кожного регіону в економіці країни, а саме: частки регіонів у виробництві валового суспільного продукту, національного доходу, капітальних витрат, у підвищенні продуктивності суспільної праці.

Закономірність територіальної диференціації продуктивних сил. Суть її полягає в тому, що будь-яка територіальна система продуктивних сил (район, країна, група країн) зберігаючи цілісність має певні внутрішні відмінності в природних, економічних, соціальних умовах і об’єктивно диференціюється на ділянки, що найбільш придатні для певного різновиду діяльності. Будь – яка господарська територія завжди не однорідна з точки зору розміщення продуктивних сил. На одних ділянках вигідніше збудувати металургійний комбінат, а на інших – лісопереробний. Головна причина диференціації території з її господарством - територіальний поділ праці.

Територіальна диференціація продуктивних сил найчастіше проявляється у формуванні територіальної структури виробництва і розселення. Населені пункти виступають ядрами діяльності людини. Навколо цих ядер формуються певні елементи територіальної структури господарства.

Закономірність зближення рівнів соціально - економічного розвитку регіонів.

Її дія проявляється в процесі територіального поділу праці, територіальної концентрації продуктивних сил та інтеграції виробництва. Оскільки між регіонами країни існують досить значні відмінності у забезпеченні природними ресурсами, матеріально-технічною базою, трудовими ресурсами, економічними і соціальними умовами рівні їх соціально - економічного розвитку різні. Закономірність полягає в тому, що рівні соціально-економічного розвитку регіонів у процесі посилення взаємозв’язків між ними мають тенденцію до зближення. Основним показником рівня розвитку регіону прийнято вважати величину національного доходу на душу населення. Звичайно однакові показники райони мати не можуть, бо у кожному свої соціально - економічні, політичні, демографічні процеси, які істотно впливають на характер виробництва і відтворення. Вважається, що розрив між найбільш і найменш розвиненими районами країни не повинен перевищувати 20-25%.

Закономірність економічної цілісності регіону.

Сутність географічної цілісності регіону полягає в органічній єдності природної, матеріальної (створеної людиною) та соціальної сфер. Ці компоненти поєднуються під впливом певних закономірностей, факторів, передумов. Сполучення вихідних умов формування регіону дає велику кількість варіантів - тому на Землі нема тотожних регіонів. Тому найвдалішу модель одного регіону не можна механічно переносити на інший, нехтуючи його специфікою. Україна складається з кількох економічно цілісних регіонів, яким властива своя специфіка. Кожний з них має визначатись як самостійний об’єкт соціально – економічного управління, котре передбачає розумне збереження централізованого й регіонального елементів.

Закономірність територіальної ефективності (раціонального розміщення виробництва) при розміщенні продуктивних сил є найзагальнішою територіальною закономірністю, бо вона частково охоплює сферу впливу інших закономірностей (ТПП, комплексності, концентрації, диференціації), які їй підпорядковуються..

Ця закономірність випливає із спеціального економічного закону економії праці, який регулює затрати на подолання просторової незбалансованості між районами видобутку, виробництва і споживання продукції. Раціональна територіальна організація виробництва повинна забезпечити найвищу продуктивність суспільної праці завдяки її максимальній економії за рахунок зменшення затрат праці на подолання територіального розриву між виробництвом і споживачами. Закономірність раціонального розміщення продуктивних сил реалізується насамперед через принцип розміщення промисловості з погляду наближення її джерел, сировини, палива і споживача.

За цією закономірністю відношення між економікою і територією такі, що найбільш можливий ефект забезпечується найменш можливими витратами на розміщення об’єкта. Ефективність розміщення може розраховуватись як для окремого підприємства, галузі, так і для цілого регіону. Для розрахунку ефективності порівнюються показники валового обсягу товарів та послуг, прибуток і величина національного доходу (коли йдеться про економіку країни або великого регіону) з витратами на їх виробництво.

Для розрахунку ефективності виробництва використовують формулу:

,

де: Е – ефективність;

Еф – ефект;

В - витрати.

1.2.3. На основі пізнання закономірностей розробляються принципи розміщення продуктивних сил – правила діяльності та управління економікою, економічна політика держави в реалізації законів розміщення.

Принцип раціонального розміщення виробництва. Його суть полягає у тому, щоб при розміщенні об’єктів досягалась висока ефективність народного господарства. Раціональне розміщення виробництва передбачає:

• наближення матеріальних, паливно-енергомістких, водомістких галузей до джерел сировини, палива, енергії і води;

• наближення трудомістких галузей до районів і центрів зосередження трудових ресурсів;

• наближення масового виробництва мало транспортабельної продукції до місць її споживання;

• ліквідація (уникнення) зустрічних перевезень однотипної сировини, палива, готової продукції з одного регіону в інший;

• обмеження надмірної концентрації промисловості у великих містах, переважне розміщення нових промислових об’єктів у малих і середніх містах;

• охорона природи і науково обґрунтоване природокористування, забезпечення здорових гігієнічних умов життя та праці населення.

З принципом раціональності тісно пов’язаний принцип комплексного розміщення виробництва, що випливає з однойменної закономірності. Згідно з цим принципом розміщення об’єктів передбачає:

• комплексне використання природних ресурсів та всіх виробничих відходів;

• раціональне використання трудових ресурсів усіх вікових груп чоловічої й жіночої статі;

• установлення ефективних виробничих зв’язків між підприємствами та стадіями енерговиробничих циклів;

• створення єдиної виробничої інфраструктури з метою обслуговування локальних міських та локальних кущових комплексів.

Одним з важливих є принцип збалансованості й пропорційності розміщення виробництва. Він передбачає дотримання збалансованості між виробничими потужностями, обсягом виробництва , з одного боку, і наявністю сировинних паливно-енергетичних, трудових, сільськогосподарських ресурсів регіону – з іншого. Дотримання пропорційності між галузями спеціалізації, допоміжними та обслуговуючими, між видобувною і обробною ланками виробництва, між виробництвом засобів виробництва (група “А”) і виробництвом предметів споживання (група “Б”), а також між виробничою та невиробничою сферами.

Розміщення виробництва на території країни обов’язково повинно враховувати принцип внутрідержавного та міжнародного територіального поділу праці, спеціалізацію господарства внутрідержавних регіонів і країн в цілому та спеціалізацію й економічні зв’язки між державами. На основі цього принципу країна повинна розвивати ті галузі і виробництва, для яких складаються найкращі умови, а їх продукція користується постійним попитом на міжнародному ринку. Одночасно необхідно проводити політику лібералізації імпорту на ряд товарів, що не виробляються в країні через несприятливі природні умови або ж унаслідок того, що на виробництво потрібні високі витрати.

Розглядаючи принцип розміщення продуктивних сил в умовах переходу до ринкової економіки, науковці звертають увагу на необхідність дотримання принципу обмеженого централізму, принципу варіантності й принципу етапності.

Принцип обмеженого централізму передбачає органічне поєднання інтересів країни та її економічних регіонів. При цьому передбачається створювати всі умови до розвитку продуктивних сил у регіоні з метою підвищення рівня соціально-економічного розвитку. Однак розвиток кожного регіону не повинен вступати в суперечність із державною регіональною політикою. Вона розробляється за певними регіональними варіантами з врахуванням обмежень на різні ресурси, можливостей взаємозамінності останніх тощо. Існує також етапність у досягненні цілей регіональної політики і регіональних програм, виходячи із тверезої оцінки наявних можливостей, пріоритету цілей та ін.

Принцип різноманітності форм господарювання. Поряд з державними і кооперативно-колективними формами рівноправного розвитку набувають кооперативна, орендна, акціонерна, приватна (індивідуальна форми господарювання). Це потребує нового підходу до традиційних форм суспільного виробництва – концентрації, спеціалізації, кооперування, комбінування і територіальної організації. На території регіонів набувають нового розвитку діалектично взаємопов’язані процеси територіальної концентрації та деконцентрації, територіальної спеціалізації та кооперування, агломерування та деагломерування.

Важливим принципом розвитку й розміщення продуктивних сил є принцип провідної ролі самоуправління. Він знаходить вияв у пошуку нових форм територіально - економічного й адміністративного районування, регіональних об’єднань, територіальних консорціумів тощо.

Раціональне розміщення продуктивних сил має також підпорядковуватися принципу відносної сталості територіальних соціально-економічних систем в екстремальних умовах. Умови життєзабезпечення в цих системах доцільно створювати з урахуванням можливості відносно автономного соціально - економічного розвитку і раціонального функціонування.

Наукове обґрунтування й реалізація на практиці принципів розміщення продуктивних сил покладені в основу регіональної політики держави, що передбачає управління соціально-економічним розвитком регіонів. Головною метою регіональної політики є рішуча перебудова структури виробництва і управління, засудження й відмова від відомчого підходу до розміщення продуктивних сил, технологічне оновлення виробництва в регіонах і створення нормативних умов праці, побуту та відпочинку трудящих. Система викладених принципів розміщення продуктивних сил має лежати в основі всієї управлінської діяльності – прогнозно - програмних обгрунтувань, в процесі регіонального регулювання, обліку й контролю.

Принципи розміщення в різних країнах можуть бути подібними та відмінними. Важливість кожного принципу визначається стратегією й завданнями, конкретизованими у відповідній концепції. Керуючись принципами, які найчастіше є результатом врахування кількох закономірностей, можна досягти набагато більшого ефекту при розміщенні виробництва.

1.2.4. Закономірності й принципи реалізуються на основі врахування конкретних умов – чинників ( факторів) розміщення, що впливають на вибір розташування промислових підприємств і формування територіально - виробничих комплексів. У теорії РПС чинник розміщення є одним із центральних понять. При зміні складу чинників повинні змінюватися і місця розташування об’єктів. Факторами розміщення продуктивних сил називають усю сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей. В залежності від наявних факторів здійснюється вибір місця розміщення того чи іншого виробництва, визначаються його перспектива, можливість стабільної роботи на розрахунковий період.

Перш чим розміщувати те чи інше виробництво здійснюється глибоке вивчення особливостей економіки кожної галузі зокрема і дається орієнтовна оцінка кожного із факторів, які можуть впливати на стабільність подальшої діяльності суб’єкта господарювання. виду продукції міняються витрати на одиницю продукції. Чинники розміщення можна згрупувати за чотирма напрямами: природно - географічні, демографічні, техніко - економічні і соціально- економічні. Їх врахування, аналіз і оцінка є найважливішою частиною економічного обгрунтування розміщення підприємств.

Одним з найбільш впливових факторів, особливо на матеріаломісткі вироби, є природно-ресурсні. Природно - географічні чинники включають якісну й кількісну характеристики родовищ корисних копалин, енергетичних, водних, лісових, земельних ресурсів, природно – кліматичні й природно – транспортні умови. Особливо важливий вплив цих чинників на розміщення галузей видобувної промисловості, гідроенергетики, галузей промисловості, що переробляють сільськогосподарську продукцію. Кількісна та якісна характеристики корисних копалин, їх фізико – технічні властивості, характер залягання визначають розмір підприємств, методи видобутку й рівень техніко – економічних показників (собівартість, продуктивність праці, фондо – і капіталомісткість, рентабельність тощо). Їх часто називають фактором матеріаломісткості. Це виробництва, де затрати на сировину і матеріали становлять більше половини в собівартості одиниці продукції.

Ступін матеріаломісткості визначається співвідношенням витрат на сировину до обсягу виробленої готової продукції. Величину матеріаломісткості виражають як у грошовому, так і в натуральному показниках. Найбільш практичним і точним є метод зіставлення натуральних величин, наприклад, ваги витраченої сировини і ваги отриманої готової продукції.

Якщо виробництво з великими витратами сировини на одиницю продукції, то його переважно розташовують ближче до сировинної бази. Це скорочує витрати на транспортні перевезення, так як транспортування готової продукції до споживача обхоиться дешеше ніж перевезення сировини. В залежності від специфіки технології окремі види виробництва розташовують лише там де видобувається сировина (гірничодобувна, лісопильна галузь, виробництво мінеральних добрив тощо). В окремих випадках розміщення виробництва поблизу сировини є необхідним. Так наприклад, для одержання 1т. Соди витрачається 1,7т. Кухонної солі, яка добувається у вигляді розсолу, об’єм якого достатньо великий і сировина практично нетранспортабельна. Теж саме можна сказати про виробництво лляних тканин, яке зосереджується в районі вирощування льону, виробництво калійних добрив, і інші.

На практиці виділяють галузі низької, середньої і високої матеріаломісткості. Деякі стадії комплексних галузей вирізняються високою матеріаломісткістю. Характерним проикладом є кольорова металургія, де обов’язково суміщені стадії виробництва і збагачення руди. Руди кольорових металів, як правело, полікомпонентні, тому їх переробка перебачає складні технолошічні цикли одержання різних металічних сполук. Адже навіть багаті мідні руди містять металу не більше 5-10 % і потребують обов’язкового збагачення в місцях видобутку.

У багатьох галузях, наприклад, у чорній металургії питомі витрати сировини повного циклу складають около 2,5т., в цукровій промисловості -7-8т., в гідролізній промисловості-5-7,5т., при виплавці міді із концентратів-7,5т. Таким чином, високоматеріаломісткі галузі мають чітко виражену сировинну орієнтацію. Крім кольорової і чорної металургії сюди відносять: важке машинобудування, деякі галузі хімії (виробництво соди, калійних добрив, важкий органічний синтез), промисловість будівельних матеріалів ( цементна, вапняна, стінових матеріалів), харчова промисловість (первинна переробка сільськогосподарської сировини, виробництво цукру, олії і т.п.).

В текстильній промисловості бавовняно-очисні івовномийні заводи також розташовуються поблизу місць виробництва бавовни й вовни, так як після їх очищення вага сировини на багато знижується.

Підприємства цукрової промисловості в основному розташовані у бурякосіючих районах. В нинішніх умовах господарювання створюються виробничо-господарські комплекси, де є повний цикл виробництва цукру, починаючи від посіву, вирощування і переробки цукросировини.

Виходячи із наведеного можна констатувати, що природно-ресурсний і сировинний фактор є провідним для ряду галузей виробництва таких як: гірничобудівна, лісопильна й целюлозно-паперова промисловість, виробництво соди, калійних добрив, азотних добрив з коксових газів, збагачення руд чорних і кольорових металів, виробництво чорнової міді, нікелю, свинцю, цементна промисловість, виробництво металургійного й гірничого обладнання, цукру-піску, лляних тканин, маслоробна, консервна, сироварна, бавовняноочисна й вовномийна промисловість, а також промисловість з виробництва скла і скляних виробів та стінових будівельних матеріалів.

Дослідження і аналіз діяльності матеріаломістких галузей хароктеризують їх високу концентрацію виробництва, бо розміщуються вони в білшості в районах видобутку сировини, тобто у місцях жорсткої локалізації сировинних ресурсів. Прикладом є металургія машинобудування Донбасу і Придніпрв’я, які використовують криворізьку залізну руду, нікопольську марганцеву руду й донецьке коксівне вугілля. Підприємства цього регіону- найбільші в Європі. Тут розташовані металомісткі галузі машинобудування: виробництво металургійного та гірничошахтного обладнання, лукомотиво- й вагонобудування, енергетичне машинобудування. У цьому економічному регіоні виробляється чорних металів і продукції машинобудування більше ніж може спожити Україна. Тому значна частина цих виробів йде на експорт.

Поряд із галузями матеріаломісткого виробництва є і такі види виробництва, для яких сировинний фактор не має істотного значення, де роль сировини менш значна порівняно з іншими компонентами виробництва. Це, наприклад, стосується електростанцій, які потребують дуже мало матеріалів ( паливо не вважається для них сировиною). В електронному машинобудуванні, приладобудуванні, оптико- механічному машинобудуванні вартість сировини багато разів менша за вартість готової продукції і за вагою сировина не перевищує готову продукцію (нафтопереробна, виробництво домашніх холодильників, випічка хліба тощо). Однак, тут зіставляються витрачені грошові ресурси. Такі галузі в більшості розташовуються там, де є споживач даної продукції. Ці галузі зазнають відповідного впливу інших факторів.

Сьогодні у світовій практиці безперервно іде процес зниження матеріаломісткості виробництва, тому вплив сировинного фактору поступово знижується

В структурі затрат на виробництво тої чи іншої продукції паливно-енергетичні витрати є дуже важливим фактором стабільного розвитку продуктивних сил, тим більше, що вони являються критичним імпортом ( власних паливно-енергетичних ресурсів для потреб розвитку національного господарства не вистачає).

В технологічних процесах різних галузей виробництва спостерігається різна питома вага паливно-енергетичних витрат на виготовлення одиниці продукції. За ступенем питомих витрат палива і енергії виробництва поділяють на три групи галузей:

› високоенергомісткі, де частка паливо-енергетичних витрат складає 30-45% до загальних витрат на виготовлення одиниці продукці;

› середньоенергомісткі, в яких частка паливно-енергетичних витрат складає в межах 15-30%;

› неенергомісткі, де паливно-енергетичні витрати складають менше 15%

До енергомістких виробництв відносяться: виплавка легких металів (алюміній, титан); електролітична виплавка міді, нікелю, магнію, феросплавів, виробництво синтетичного кавчуку, віскозного шовку.Ці галузі орієнтуються на регіонимасового виробництва електроенергії. Вони розміщуються біля гідроелектростанцій або в центрах з потужною тепловою енергією. Наприклад, виробництво титану, алюмінію України зосереджено у Придніпров’ї (Запоріжжя), виробництві магнію в м. Калуші (Івано-Франківська область). На виробництво 1т. Алюмінію витрачається16 тис. квт- год., титану-60 тис.квт-год., магнію-20 тис.квт-год. електроенергії.

До паливномістких відносяться виробництва, що полинають багато тепла в процесі виготовлення прдукції до них можна віднести: глиноземні заводи ( на 1 т. глинозему витраси становлять 3т. умовного палива), виплавка нікелю (на 1т. нікелю витрачається 5,0 т. умовного палива ). обмеження водних ресурсів у регіоні може бути серйозною перепоною для розміщення галузей виробництва, які є водомісткими.

Важлиим є водний фактор.

Основна маса води використовується у промисловому й сільськогосподарському виробництві, однак в різних галузях водоспоживання є контрасним. Наприклад у сільськогосподарському виробництві водоспоживання великою мірою залежить від рівня зрошування в регіоні. У прмисловому виробництві найбільш водомісткими є галузі чорної металургії, хімії органічного синтезу, первинна очистка текстильної сировини.

Найбільше води споживається при вирощуванні сільськогосподарських культур на зрошувальних землях. Так наприклад, на виробництво 1 т. рису витрачається 8тис. л води, бавовнику -5 тис.л тощо. На Україні срошувальні системи споруджені переважно в зоні недостатнього зволоження (степова частина і південні райони). Основна маса води використовується з Дніпра і річок Дніпровського басейну.Однак водні ресурси України обмажені і раціональне їх використання має винятково важливе значення для розвитку їх економіки.

Як відомо водні ресурси на території України розподілені нерівномірно. Це змушує вдаватись до перекідання вод і одного річкового басейну в інший, щоб забезпечити дефіцитні райони. З цією метою споруджено ряд водних систем, зокрема канали: Дніпро- Кривий Ріг, Дніпро-Донбас, Північно- Кримський. Діючими каналами перерозподіляєтся значна кількість води для потреб як промисловості, так і для сільськогосподарського виробництва. Велику роль в забезпеченні водою відіграють споруджені водосховища в басейнах Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверсьго Дінця та на ряді малих річок. Регулювання річкового стоку шляхом спорудження водосховищ забезпечує потреби енергетики і водопостачання галузей промисловості, сільського господарства, населення міст та селищ міського типу.

Обмеження у водних ресурсах України вимагають шукати шляхи зниження водокористування на всіх напрямках: переходити в промисловості на замкнене оборотне водопостачання, знижувати норми витрат води на виробництво одиниці продукції, продовжувати регулювання випадкових водостоків, особливо гірських річок. Демографічні чинники: чисельність населення і його розміщення, кількісна та якісна оцінки трудових ресурсів у розрізі областей і районів. Нерівномірність розселення населення зумовлює потребу розміщення промисловості відносно споживача готової продукції, а також оцінки мобільності населення для прогнозування його міграції з огляду перспектив розвитку економічних районів. Ефективне використання трудових ресурсів потребує розміщення виробництва у невеликих і середніх містах і обмеження нового будівництва - у великих. Демографічні чинники найбільше впливають на розміщення трудо – та наукомістких галузей промисловості (приладобудування, інструментальної, радіотехнічної, електронної, електротехнічної галузей тощо). Розміщення підприємств цих галузей здебільшого залежить від наявності кваліфікованих кадрів.

Трудоресурсний фактор залежить від чисельності працездаиного населення як в країні, так і, зокрема, в кожному регіоні і він пов’язанмй з демографічною ситуацією. Аналізуючи демографічний фактор як передумову розміщення і розвитку продуктивних сил, слід брати до уваги, що населення є не лише виробником матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Населення у своїй сукупності формує і ринок праці, і споживчий ринок.

При дослідженні і аналізі трудоресурсного фактора необхідно врахувати в кожному регіоні структуру економічного розвитку продуктивних сил, так як потреба в трудових ресурсах визначається кількістю затраченої праці на виробництво одиниці продукції, числом працюючих, які потрібні на виробництво певної кількості продукції на одного працюючого.

Треба зазначити що в процесі розвитку науково-технічного прогресу, який супроводжується зростанням науковомісткості та ускладненням виробництва, роль трудового фактора зростає. Однак індикатором трудомісткості служить показник частки заробітної плати у собівартості виробленої продукції. Проте і сам розмір заробітної плати також залежить від багатьох, які не завжди відбивають справжні витрати праці (цінова політика країни, різноманітні регіональні доплати до зарплати тощо

Техніко–економічні чинники: науково - технічний прогрес, транспортні умови, форми суспільної організації виробництва. Вирішальне значення належить науково – технічному прогресу. Його прискорення послаблює вплив природно – географічних і демографічних чинників. Впровадження результатів науково – технічного прогресу, особливо нових передових трудо– і ресурсозберігаючих технологій, знижує трудо-, матеріало-, фондо- і капіталомісткість, а це, у свою чергу, створює відносно однакові умови для прискореного розвитку продуктивних сил економічних районів, сприяє рівномірному їх розміщенню. Сучасні новітні технології та наукові організації праці в значній мірі впливають на розвитрк і розміщення продуктивних сил. Технічний прогрес спостерігається в більшості провідних і пріоритетних галузях виробництва. Так, наприклад, запровадження новітніх технологій в чорній металургії сприяло розміщення підприємств в районах з достатньою кілтькістю палива і руди. Разом з тим використання руди в збагаченому виді, даломожливість завозити його в інші райони, де є потреба в металургічному виробництві. Сьогодні збагачені руди гірничо-рудні комбінатів Криворізького рудного басейну використовується не тільки в металургійній промисловості країни, але й значна її кількість експортується за кордон.

Достатньо значний вплив на сталий розвиток виробництва мають хімічні технології. Хімізація виробництва як у промисловості, так і аграрому секторі сприяла створенню нових видів продукції і товарів з високими технічними властивостями і можливостями примінення їх в різних галузях національного господарства. Нині практично немає жодної галузі де б не примінялися найновіші хімічні технології та вироби з них. Особливо це відчутно в галузі виробництва будівельних матеріалів та конструкцій , які приміняються, як у промисловому так і соціально-культурному та житловому будівництві.

Розвиток техніко- технологічного прогресу в галузях виробничої сферисупрводжується тенденцію до зниження матеріаломісткості, енергомісткості та трудомісткості продукції. Це важливо, так як матеріальні ресурси, особливо добувні, є вичерпними. Якщо, наприклад, взяти підприємства машинобудування то витрати металу значно перевищують показники розвинутих країн світу. Тке саме ми маємо і в енерговитратах на одиницю виготовляємої продукції, яка у два і більше разів перевищує витрати на аналогічну продукцію, що виготовляється в розвинутих зарубіжних країнах. Трудомісткі галузі слід розміщати в

регіонах України, де є достатня кількість кваліфікованих трудових ресурсів. Такі трудові ресурси, не зайняті в виробництві, які сьогодні мігрують в зарубіжжя є в більшості областей правобережної України та західноукраїнського регіону.

Значні зміни впровадження досягнень науково-технічного прогресу маємо три транспортуванні енергоносіїв, який дав можливість розміщувати виробництво найбільш вигідній території щодо сировинної бази так і споживача готової продукції. Так, завдяки спрудженням найпотужніших високовольтних ліній електропередач ( електронний транспорт) послабилася залежність виробництва від енергетичних баз, що особливо важливо для машинобудування, легкої промисловості, агропромислового комплексу. Розвиток трубопровідного транспоту значно здешевив перевезення нафти і газу, нафтопродуктів, що уможливило їхнє масове споживання у місцях виробництва хімічної та нафтохімічної продукції. Завдяки цьому виникло великі хімічні підприємства в Черкасах і Рівному на базі використання природного газу, що надходить сюди з магістральних газопроводів, ннафтохімічні комбінати в Лисичанську і Кременчуку, побудований хімічний комбінат в районі Одеси ( м.Южний), який переробляє аміак, що транспортується аміакопроводом понад 1000 км з Поволзького району Росії.

електроенергії. Вони в значній мірі компенсують нестачу в країні енергоресурсів, які на сьгьдні для розвитку економіки є критичним імпортом. Враховуючи потребу в зростанні енергоресурсіі, в майбутньому виробництво електроенергії атомними електростанціями буде провідним. Науково-технічний прогрес, як фактор перспективи розвитку суспільства, залишиться основною рушійною силою стабільного зромтання економіки в усіх нормальних галузях національного господарства.

Фоктор ринкової кон’юктури визначає рух цін, цінних паперів, конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочої сили, в розмірі виробництва

Транспортний фактор є одним з найбільш впливових при розміщенні продуктивних сил. Залежно від віддалі транспортних перевозок, витрат на них, розміщення виробництва тяжіє як до сировини, так і до споживачів.. В залежності від розмірів транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє або до сировини, або до споживачів. Інтенсивність його впливу залежить від витрат сировини і палива на одиницю виробленої продукції та способу транспортування. Дешеві вантажі і матеріаломісткі: пісок, граві, щебінь, стінові матеріали, руди чорних і кольорових металів перевозити на великі відстані не вигідно, так як транспортні витрати можуть перевищувати вартість продукції. Тут, як правило, вартість транспортних перевозок становить25% і більше, тоді як вартість дорогих вантажів (цукор,бавовник, вовна, шовк-сирець, машини) у витратах на одиницю продукції не перевищує 3-5%.

Практика стверджує що дешеві вантажі доцільно перевозити такими видами транспорту, які забезпечує найнижчу вартість виробництва вантажу.Це водний і трубопровідний транспорт. Так, наприклад, річковим трансортом на Україні перевозться понад 80% мінеральних та будівельних матеріалів на цю ж продукцію в куботажних перевезеннях у середині країни морським транспортом припадає понад50%. Однак і річковий і морський транспорт не можуть забезпечити перевезення вантажів по всій країні, тому масові перевезення вантажів здійснюється переважно залізничним та автомобільним транспортом. При цьому сипкі мінеральні вантажі, ліс, деякі види сільськогосподарської продукції перевозяться в більшій мірі залізницею, а компактні малогабаритні- автомобільним транспортом. Винятком стоновить сільгоспсировина, яка перевозиться на великі відстані автомобільним транспортом( цукровий буряк-до цукрозаводів, овочі і фрукти-до консервних заводів тощо).

Вплив транспортного фактора на розміщення виробництва визначається шляхом сумування виробничих і транспортних витрат та встановлення питомої ваги останніх у загальних витратах. Порівняльна характеристика витрат дає можливість визначити ефективність використання транспортних засобів у перевезенні як сировини і матеріалів, так і готової продукції Для раціонального використання наявних видів транспортних засобів та з метою ліквідації нераціональних перевезень вантажів здійснюється районування виробництва і споживання найважливіших видів виготоаляємої продукції. Посилення рігіоналізації виробництва сприяє раціональний територіальній організації промисловості і сільського господарства, а районування споживання визначає найбільш оптималбні зони збуту побутової продукції.

В нинішній період економічного розвитку, як і внутрі країни, так і за її межах широко використовується великоваговий автотранспорт, який доставляє продукцію від товаровиробника до безпосереднього споживача.

Значний вплив на характер розміщення промислового виробництва мають форми його суспільної організації- концентрація, спеціалізація, кооперування й комбінування. Удосконалення цих форм зумовлює зростання потужності підприємств, розмірів сировинних і паливно - енергетичних баз в економічному районі. При вирішенні питань раціонального розміщення виробництва враховується і транспортний фактор: розвинена транспортна мережа в районі, відстані перевезень, нераціональні зустрічні потоки.

Соціально-економічні чинники мають велике значення в розміщенні виробництва. Вони повинні забезпечити подолання соціально- економічних відмінностей між селом і містом, промисловістю і сільським господарством, раціональну зайнятість населення, охорону природи, поліпшення умов праці й життя людей, розвиток освіти, охорони здоров’я, житлово-комунального господарства, сфери послуг. У площині практичних дій це означає необхідність створення потужного інфраструктурного потенціалу соціальної сфери та задоволення зростаючих потреб населення, особливо в сільській місцевості. Це повинно сприяти досягненню внутрішньо регіональної збалансованості в економічному і соціальному розвитку на рівні міських і сільських поселень.

З розвитком науки й техніки дія окремих чинників розміщення послаблюється. Одночасно посилюється дія інших факторів, тобто їх актуальність зростає. Так, впровадження трудозберігаючих технологій може послаблювати залежність окремих галузей промисловості від наявності деяких видів сировини. Сьогодні зростає роль чинника часу, оскільки суспільству не байдуже, протягом якого часу буде споруджений певний виробничий об’єкт.

У сучасних умовах на розвиток і розміщення продуктивних сил України великий вплив має геополітичний чинник.

Фактор економіко-географічного положення (ЕГП) займає серед інших дещо виняткове місце, оскільки положення кожного об’єкта народного господарства у просторі обумовлене впливом ряду причин і закономірностей. Економіко-географічним положенням об’єкта (країна, район, населений пункт, підприємство) називається сукупність промислових відношень даного економічного об’єкта до інших, які впливають або можуть впливати на його розвиток. Аналіз ЕГП означає розгляд промислових відношень досліджуваних об’єктів у порівнянні з положенням усіх інших. До найважливіших відношень належать відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, головних економічних центрів і вузлів.

Виходячи з відношення об’єкта до його оточення, розрізняють за масштабністю охоплюваної території макро-, мезо- і мікроположення. Відношення об’єкта до найближчого оточення характеризує мікроположення. Мезоположення відображає положення об’єкта на мезорегіональному рівні, а макроположення – на рівні декількох держав або макрорегіональному рівні. Наприклад, положення Харкова в межах Харківської області є мікроположенням, держави – мезоположенням, у Європі – макроположенням.

Україна відзначається дуже зручним географічним положенням: приморське розташування; близькість до країн Центральної і Західної Європи та Близького Сходу; наявність розвиненої транспортної мережі міжнародного значення; сусідство з Росією, Польщею, Туреччиною, Білоруссю, Румунією, Молдовою, Словаччиною й Угорщиною. Геополітичний чинник відіграє важливу роль у формуванні зовнішньоекономічних зв’язків України з країнами Європи, Азії, країнами – членами СНД. Територія України використовується для транзитних перевезень, що забезпечує певні валютні надходження.

Важливим чинником розміщення продуктивних сил в Україні є національний (наявність великої кількості росіян, більшість яких розселена на відносно компактній території східних областей).

Досить важливим є чинник ринкової кон’юнктури. Саме він визначає рух цін, цінних паперів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон’юнктура ринку - конкретні умови реалізації суспільного продукту. Вона здійснюється у співвідношеннях між наявними на ринку матеріальними цінностями та послугами й потребою у них. Якщо попит перевищує пропозицію, створюються стимули для розвитку виробництва. У протилежному разі з’являється необхідність скорочувати виробництво. Кон’юнктура залежить від місткості ринку, яка у свою чергу, визначається обсягом виробництва та його спеціалізацією, рівнем купівельної спроможності населення. Співвідношення попиту й пропозиції, яке лежить в основі кон’юнктури ринку, впливає на структуру й розміщення народного господарства. Якщо коливання кон’юнктури короткотермінові, вплив її незначний, або й зовсім мізерний, але якщо підвищення або пониження попиту на певні товари має довготермінову тенденцію, істотні зрушення у розміщенні продуктивних сил неуникні.

Врахування екологічного чинника в розміщенні продуктивних сил повинно передбачати, по-перше, недопустимість концентрації шкідливих виробництв у населених пунктах і регіонах із високою концентрацією населення; по- друге, необхідно зважати на рельєф місцевості і мікрокліматичні умови, враховуючи “розу вітрів”, потоки повітряних мас і т.д.