Запитання й завдання

1. Що таке регіональна політика?

2. Що є об’єктами, і суб’єктами регіональної політики?

3. Які головні завдання регіональної політики на сучасному етапі розвитку й реформування економіки України?

4. Що таке державні регіональні програми і для чого вони розробляються?

5. Які цілі переслідуються при створені ВЕЗ?

6. Назвіть основні форми ВЕЗ і покажіть специфіку кожної з них.

7. Які найбільш характерні регіональні проблеми в Україні потребують невідкладного вирішення?

РОЗДІЛ ІІ Економіка України як цілісна соціально-економічна система

Тема 2.1. Ресурсно- трудовий потенціал економіки України

2.1.1. Народонаселення та його роль у розвитку та територіальній організації народного господарства.

2.1.2. Демографічна характеристика населення в Україні.

2.1.3. Соціальна структура населення, його національний склад.

2.1.4. Рівень життя.

2.1.5. Трудові ресурси та трудоресурсна ситуація.

2.1.6. Ринок праці та регіональні ринки праці.

2.1.7 Розселення населення.

Рекомендована література: 5, 6, 12,13,14, 15, 16, 20, 27, 36, 37, 38, 42, 50, 54, 55, 56, 63, 64, 65, 66, 65, 66, 67, 75.

2.1.1 Розвиток держави неможливий без достатньої кількості населення, наявості його трудоресурсного та інтелектуального потенціалу, виробничої та духовної культури. Народонаселення - сукупність людей, які живуть на всій Землі (людство) або в межах конкретної території, континенту, країни. Найважливішою ознакою, властивою народонаселенню взагалі, є його постійне відновлення через зміну поколінь, що йдуть із життя, новими поколіннями, які народжуються і розвиваються. Другою важливою рисою народонаселення є забезпечення його тривкого існування неперервним виробництвом засобів для життя (продуктів харчування, одежі, жител і необхідних для цього знарядь праці). Третя риса народонаселення – детермінація його розвитку суспільними відносинами. Саме суспільні відносини перетворюють сукупність людей із простої відновлюваної популяції в народонаселення. У міжнародному праві населення визначається як сукупність людей, що перебувають у межах даної держави і належать до її юрисдикції.

Населення є природною основою формування трудових ресурсів – найголовнішого елемента продуктивних сил. Аналізуючи вплив демографічного чинника на розміщення продуктивних сил, слід враховувати, що населення – не лише виробник матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Тому враховувати слід і осіб у працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку. Населення у своїй сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці.

2.1.2. Аналізуючи демографічні передумови розміщення продуктивних сил, треба враховувати чисельність населення регіону на даний момент і його динаміку в часі. Це необхідно для визначення ряду економічних показників: забезпеченості трудовими ресурсами на розрахунковий період, обсягу виробництва товарів народного споживання, обсягу коштів на соціальне забезпечення, розмірів будівництва житла, шкіл, лікарень, тощо.Чисельність населення найбільше впливає на формування контингенту трудових ресурсів – найголовнішого елемента продуктивних сил і потенціалу внутрішнього ринку країни або регіону. Певною мірою вона визначає й розмір валового внутрішнього продукту країни, хоча ця залежність не пряма. Країна з великою кількістю населення, як правило, має чималий внутрішній продукт. Так, Індія, що розвивається, перевершує такі високо розвинуті країни, як Бельгія, Швейцарія, Швеція.

У найбільш загальному вигляді населення характеризується при аналізі демографічної ситуації. Демографія – це наука про відтворення населення. Демографічна ситуація відображає основні якісні та кількісні характеристики сучасного стану населення: його чисельність, національний склад, статево - вікову структуру (це склад і співвідношення людей різної статі і різних вікових груп), природний та механічний приріст населення, його щільність, міграції, тривалість життя і т. д.

За чисельністю населення Україна посідає п’яте місце серед європейських держав (після Німеччини, Італії, Великобританії, Франції). В 1913 році в Україні проживало 35 млн. чол. За матеріалами останнього перепису в Україні проживає 48 млн. 460 тис. чол. Основною причиною збільшення (чи зменшення) чисельності населення є його рух: природний і механічний.

Природний рух населення характеризується показниками народжуваності, смертності та природного приросту. Дані про народжуваність, смертність і природний приріст розраховують на 1000 душ населення, одержуючи відповідні коефіцієнти:

коефіцієнт народжуваності - ;

коефіцієнт смертності – ;

коефіцієнт природного приросту - ,

де N – кількість народжених у регіоні (країні) за період Т;

М- кількість померлих;

S– середня кількість мешканців регіону за період Т.

Коефіцієнти природного руху обчислюються у промілле (‰). Загальні коефіцієнти не зовсім точно характеризують демографічний процес, бо не враховують вікову структуру населення. Точніші сумарні коефіцієнти, які показують кількість дітей, пересічно народжених однією жінкою протягом життя (умовно від 15 до 50 років).

Одним з показників, що найбільш точно відбивають демографічну ситуацію в країні, є коефіцієнт смертності немовлят, тобто дітей, які померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чоловік. Він найнижчий в економічно розвиненіших країнах.

Україна належить до країн, що характеризуються надзвичайно низькими темпами приросту населення. Демографічна ситуація в Україні в останні роки характеризувалася переходом тривалої й усталеної тенденції скорочення темпів приросту населення (- ‰) в абсолютне зменшення його чисельності. Такий процес зниження природного приросту називається депопуляцією населення. Щоб забезпечити хоча б просте відтворення (тобто нульовий приріст), необхідно, щоб сумарний коефіцієнт (показує кількість дітей, пересічно народжених однією жінкою протягом життя) становив 2,6. В Україні він дорівнює 2,12; саме стільки дітей повинна (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб забезпечувалося просте відтворення населення у країні.

Зниження природного приросту в Україні (Рис.3) спричиняє деформацію вікової структури населення, зумовлює зниження природного приросту трудових ресурсів.

Рис. 3 Чисельність населення (на 1 січня)

Основна причина від’ємних значень природного руху населення – це переважання кількості померлих над кількістю народжених. За останні 55 років коефіцієнт смертності змінився мало. Проте різко знизився коефіцієнт народжуваності, як наслідок, коефіцієнт природного приросту населення.

“Старіння»населення призводить до збільшення економічного навантаження на працездатних, труднощів у формуванні трудових ресурсів, забезпеченні народного господарства робочою силою.

Найгірша демографічна ситуація в північних і східних областях України (Чернігівській, Сумській, Полтавській, Донецькій, Харківській). Незначний додатній приріст мають Закарпатська, Львівська, Волинська, Івано- Франківська, Чернівецька області.

Чинники, що впливають на відтворення населення:

- статево - вікова структура;

• шлюбність і кількість розлучень;

• соціально-економічні умови (рівень життя, розвиток медицини, зайнятість жінки, релігійність).

Важливим показником демографічної ситуації є середня тривалість життя, тобто кількість років, яку в середньому належить прожити цьому поколінню народжених, якщо припустити, що впродовж життя цього покоління рівень смертності в окремих вікових групах буде такий, як тепер. Для людей, що народилися у 1991 році, очікувана середня тривалість життя становить 71 рік (чоловіків – 66 років, а жінок –75 років). Співвідношення між чисельністю жінок і чоловіків у різних вікових групах відбиває статево - вікова структура населення. Більшість населення України становлять жінки (53%), проте у різних групах кількість чоловіків і жінок неоднакова. У віковій структурі населення можна виділити три групи:

1. діти і підлітки (0-16 р.);

2. працездатне населення (жінки у віці 16-55 рр., чоловіки 16-60 рр.);

3. люди старшого віку.

Найбільшою є група працездатного населення – 55,4%, але його частка поступово знижується. Найбільша вона в містах в Україні досить швидко йде процес старіння населення. Пенсіонери в цілому по Україні становлять 23% від усього населення, а в сільській місцевості – 29%. Особливо цей процес характерний для областей зі значною кількістю сільського населення (Чернігівська, Вінницька, Черкаська, Житомирська). Найменша питома вага осіб працездатного віку в Чернігівській області (51,3%), найбільша – в Одеській (57,6%).

Процес старіння населення призводить до збільшення кількості утриманців і зростання демографічного навантаження на людей працездатного віку.

Середній вік мешканця України – 36,5 років, але водночас вік міського жителя становить 34,8 років, а селянина – 39,8 років. Наймолодше населення проживає у Закарпатській області – 32,3 роки, а найстаріше – у Вінницькій – 38,9 років.

Залежно від демографічної ситуації у країні здійснюється певна демографічна політика – комплекс соціально - економічних заходів, за допомогою яких держава діє на природний рух населення в потрібному для себе напрямку. Цілі демографічної політики можуть бути діаметрально протилежні. Так, у країнах Європи, Північної Америки, у Японії проводиться політика, скерована на збільшення природного приросту населення. Для цього є два шляхи: заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам, які мають дітей, і зниження смертності за рахунок покращення соціального забезпечення та медичного обслуговування. У більшості країн, що розвиваються, а також у Китаї, демографічна політика скерована на зниження природного приросту населення. Пільги надаються сім’ям, які свідомо обмежують кількість дітей.

2.1..3. Соціальна структура населення – це система різноманітних видів спільнот (класових, майнових, професійних) і стійких та впорядкованих зв’язків між ними.

В аналізі соціального складу населення розрізняють основні та неосновні класи, групи та верстви всередині класів, а також прошарки між ними. Одні дослідники визначають соціальну групу, клас на підставі доходу, майнового стану, професії або роду занять, освіти тощо. Інші включають до певного класу, групи тих людей, які самі себе до них зараховують незалежно від соціально - економічних показників, що визначають їхнє соціальне становище.

Основним елементом соціальної структури будь-якого суспільства є проміжні, середні верстви населення. До середнього класу в Україні можна віднести висококваліфікованих робітників, інженерно - технічних працівників, інтелігенцію.

Найбільшу частку в соціальному складі населення України становлять робітники, інженерно - технічна, науково - технічна інтелігенція і селянство. Особливе місце належить бюрократії, представникам торгового капіталу, підприємцям, кооператорам, зайнятим в малих та спільних підприємствах, акціонерних та інших структурах. Велика соціальна група – це інтелігенція та кваліфіковані службовці з фіксованими доходами – лікарі, вчителі, працівники закладів культури, переважна більшість наукових працівників. Окремо виділяють господарських керівників (технократію), політичну еліту і духовенство, представників “тіньового” бізнесу, декласовані елементи (люмпени).

Соціальна структура змінюється за рахунок зміни співвідношення між чисельністю осіб, зайнятих фізичною та розумовою працею, а також змін у професійній структурі населення.

Територіальні відмінності у соціальному складі населення зводяться в основному до співвідношення чисельності робітників, службовців і селян в окремих регіонах. Вони залежать від господарської спеціалізації окремих територій.

Національний склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці, хоча деякі національні аспекти потрібно враховувати у певних економічних ситуаціях. До них належать: ступінь етнічної однорідності у країні, національні традиції у трудовій діяльності, рівень національної культури, спосіб життя тощо.

Перехід на принципи регіонального розрахунку дасть змогу повніше врахувати інтереси кожної нації і народності, усунути зрівнялівку, утримання одних районів за рахунок інших. При цьому найвищим критерієм раціональності виробництва будуть інтереси держави в цілому.

В Україні проживає понад 100 національностей. З них 72,7% - українці; 22,1% – росіяни; 0,9% - євреї; 0,68% - білоруси; 0,6% - молдавани; 0,4% - поляки; 0,5% - болгари та ін..

За винятком Криму, більшість у всіх областях складає корінне населення – українці. Найвища їх чисельність – у західних областях і Придніпров’ї, найнижча – в Донбасі та південних районах.

Територія проживання українців виходить за межі України. В близькому зарубіжжі проживає понад 7,5 млн. українців. Майже 4 млн. українців – у далекому зарубіжжі (найбільше в США – 1,4 млн. чол., Канаді- 1 млн. чол., Польщі – 300 тис. чол.), утворюючи українську діаспору.

Діаспора – це територіально зосереджене розселення значної частини нації за межами своєї Батьківщини.

2.1..4 У системі показників, що характеризують раціональність розміщення продуктивних сил, найважливішим є рівень життя населення і його регіональні відмінності. Аналіз рівня життя має ряд особливостей. Слід враховувати відмінності в умовах життя населення, спричинені природними, національними і соціально- економічними факторами. По- перше, треба знати сьогоднішні й перспективні потреби населення окремих регіонів, особливості способу життя людей різних національностей. Для цього розробляють науково обгрунтовані норми споживання матеріальних благ і послуг, складають раціональний бюджет споживання, який відображує перспективні потреби в матеріальних благах і послугах. Рівень і задоволення потреб населення визначають як співвідношення фактично досягнутого рівня споживання матеріальних і духовних благ з раціональними нормами споживання, розрахованими для населення певного регіону. По - друге, необхідно враховувати конкретні умови життя людей, які визначають характер споживання матеріальних і духовних благ. Ці відмінності відображують специфіку споживання матеріальних благ міським і сільським населенням, їх доступність.

Тобто аналіз рівня життя потребує оцінки багатьох соціально-економічних процесів і явищ, розробки системи показників – від оцінки середовища існування (природного, соціального, економічного), забезпечення зайнятості, співвідношенння бюджету сім’ї з витратами і т.д. до співставлення порівняльного аналізу рівнів соціально – економічного розвитку регіонів проживання населення.

Рівні регіонального господарського розвитку характеризує система загальноекономічних показників:

• розподіл національного багатства за регіонами, виробництво сукупного суспільного продукту і національний доход;

• розвиток основних галузей матеріального виробництва промисловості, сільського господарства й транспорту;

• використання трудових ресурсів і рівень продуктивності праці.

Макроекономічні показники, які характеризують рівень такого розвитку, включають:

• тривалість життя;

• обсяги національного доходу;

• валовий суспільний продукт на душу населення;

• продуктивність суспільної праці;

• структуру зайнятих та ін.

Соціальні показники рівня життя:

• фонд споживання в національному доході;

• реальні доходи населення;

• частка витрат на харчування в бюджеті родини;

• середня номінальна і реальна заробітна плата;

• обсяг роздрібного товарообігу;

• кріміногенна ситуація;

• показники, які характеризують медико-екологічну ситуацію та соціальну інфраструктурну забезпеченість.

Підвищення рівня життя населення можливе з реалізацією стратегії стійкого розвитку.

2.1..5. Трудові ресурси - частина населення країни, яка має необхідні фізичні й духовні здібності, загальноосвітні й професійні знання для роботи в народному господарстві. Чисельність трудових ресурсів характеризує масу живої праці, яку має суспільство для задоволення своїх потреб. Загальна кількість трудових ресурсів України становить близько 30 млн. чол. Чисельність працездатного населення визначається загальною чисельністю населення, його віковим і статевим складом (чим більше жінок, дітей і старих людей, тим нижча питома вага працездатного населення), чисельністю підлітків та осіб пенсійного віку, які працюють. У країнах ринкової економіки термін “трудові ресурси” не вживається, а використовується поняття “економічно активне населення”.

До трудових ресурсів в Україні відносять працездатне населення: чоловіки у віці від 16 до 60 років і жінки від 16 до 55 років, а також підлітки до 16 років та особи пенсійного віку, які беруть участь у суспільному виробництві.

У країнах, що розвиваються й мають високий приріст населення, трудові ресурси становлять 50-55% усієї чисельності населення; в Україні та більшості розвинених країн – 61-62%.

На формування трудових ресурсів впливає статево - вікова структура населення, що має значні регіональні відмінності. Дані про віково – статеву структуру населення необхідні для вивчення процесів відтворення трудових ресурсів, визначення їх кількісної та якісної структури. Кількість трудових ресурсів не завжди пропорційна чисельності населення. Вона залежить насамперед від вікової структури. Звичайно, чим більша в структурі населення частка осіб віком до 16 або понад 60 років, тим менша чисельність трудових ресурсів. Остання може зростати за рахунок додаткового залучення у виробництво осіб пенсійного і підліткового віку. Кількість трудових ресурсів можна регулювати й за рахунок зміщення меж працездатного віку. Важливий резерв збільшення трудових ресурсів – це поліпшення умов праці, техніки безпеки, охорони здоров’я. Істотний вплив на кількісні параметри трудових ресурсів має статевий склад населення. Збільшення чисельності чоловіків веде до зростання трудового потенціалу держави, оскільки межа виходу їх на пенсію на 5 років більша.

В умовах зниження природного приросту трудових ресурсів велике значення має поліпшення їх якісного складу. Прогресивною вважається структура трудових ресурсів, у якій більше осіб віком до 40 років. В умовах науково – технічного прогресу це найважливіший фактор трудозабезпечення майже всіх галузей економіки. Аналіз тенденцій природного приросту населення, зрушень у його віково - статевій структурі є основою для прогнозування на перспективу чисельності й структури трудових ресурсів.

На сьогодні, в наукових дослідженнях досить широко використовують термін “трудовий потенціал населення”. Трудовий потенціал – це поняття, що виражає відносини між членами суспільства, спрямовані на відтворення ресурсів праці. Він характеризується чисельністю трудових ресурсів, їх статево - віковою структурою, рівнем освіти і професійно-кваліфікаційної підготовки, технічним оснащенням праці, фондом робочого часу, станом здоров’я, дисципліни та іншими соціально- економічними чинниками.

Рівень кваліфікації трудових ресурсів України високий - питома вага фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою у народному господарстві становить 28,7%.

У зв’язку зі зниженням природного приросту населення, його механічною рухливістю та інтенсивним відпливом осіб молодого віку, що зумовлює деформацію вікової структури працездатних у перспективі очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що позначиться на розширеному відтворенні і зумовить потребу максимальної орієнтації на впровадження трудозберігаючих технологій.

Для життєдіяльності людини необхідні засоби для існування. Їх людина одержує за допомогою праці. Зайнятість певним видом діяльності – необхідна умова існування людини в суспільстві. Зайнятість населення- це рівень забезпечення працездатного населення робочими місцями та участь його у суспільно корисній праці. Зайнятість трудових ресурсів відображає рівень використання трудового потенціалу працездатного населення. Зайнятість, характеризуючи забезпечення населення робочими місцями й працею, визначається рівнем та особливостями соціально- економічного розвитку. Зайнятість у містах або сільських поселеннях – один з основних показників їхньої функціональної структури.

Основні стадії зайнятості населення полягають у формуванні, розподілі, перерозподілі і використанні трудового потенціалу. Водночас зайнятість населення виявляється у специфічних її формах залежно від соціальних та економічних умов життєдіяльності окремих регіонів.

Найчастіше розрізняють такі форми зайнятості, як загальна, повна, оптимальна і раціональна. В умовах переходу до ринкової економіки урізноманітнюються форми зайнятості. Росте кількість зайнятих у кооперативах, малих підприємствах, у тіньовій економіці. Зайнятість населення доцільно розглядати з позиції її ефективної форми порівняно з іншими формами.

Рівень ефективності форми зайнятості працездатного населення визначається відношенням чисельності працюючих на виробництві до загальної чисельності працездатного населення. Особливості визначення рівня різних форм зайнятості обумовлюються соціальними, економічними, галузевими та регіональними аспектами, оскільки в умовах ринкових відносин активізується такий чинник, як конкурентоспроможність окремих верств населення на ринку праці.

Ефективна зайнятість населення та її впровадження пов’язані з багатьма суспільними та господарськими проблемами: праці, заробітної плати, кредитів, податків, ціни, доходів, прибутку і соціального захисту, а також з відтворенням населення.

Слід розрізняти “незайнятість населення” та “безробіття”. В розвинених країнах до категорії безробітних включають тільки осіб, зареєстрованих в урядових службах зайнятості, які шукають роботу на певну кількість годин на тиждень. Розрізняють фрикційне, структурне й циклічне безробіття. Фрикційне безробіття спричинюється постійним рухом населення: з одного регіону в інший; від професії до професії; з одного стану життя – в інший (навчання-робота- пенсія). Воно пов’язано з пошуками або чеканням роботи в найближчому майбутньому. Структурне безробіття виникає під впливом науково - технічного прогресу та змін у структурі споживчого попиту, що веде до масштабних структурних перетворень економіки: закриття застарілих підприємств, зменшення випуску продукції окремих галузей, перехід до ресурсозберігаючих технологій тощо. Циклічне безробіття зумовлюється спадом, тобто фазою економічного циклу, що характеризується дефіцитом сукупного попиту на товари й послуги, недостатністю сукупних витрат. Сума рівнів фрикційного й структурного безробіття утворює природний рівень безробіття. Природне безробіття не є фіксованою величиною й залежить від багатьох факторів. Воно може становити 4-6%.

Офіційно зареєстровано в Україні 1 млн. 300 тис. чол. безробітних (до яких відносять громадян працездатного віку, що не мають роботи відповідно до їх кваліфікації), у стані прихованого безробіття (працюють неповний робочий день, тиждень, сезонно, у відпустках без утримання) – близько 6 млн. чол. Майже половину безробітних країни становить молодь до 30 років, з них 73% - жінки. Спостерігається тенденція до зниження освітнього рівня безробітних.

Розподіл зайнятого населення за сферами застосування праці відбиває структуру народного господарства і є однією з важливих характеристик зайнятості. Це також опосередкований показник ефективності використання трудових ресурсів. В Україні структура зайнятості не дуже прогресивна: у невиробничій сфері зайнято лише 27-28% працездатного населення, решта у виробничій, тобто більше 70%. Проте останніми роками відбуваються справді прогресивні структурні зрушення. В Україні знижуються чисельність і частка зайнятих у промисловості, будівництві й сільському господарстві і зростає в галузях нематеріального виробництва.

Структура зайнятих значно диференціюється за регіонами України. Так, у Донбасі і промисловому Придніпров’ї відповідно до структури їх господарства вища частка зайнятих у промисловості, в Західному регіоні – в сільському господарстві, в приморських областях – у невиробничій. Неоднаковий і регіональний рівень забезпеченості трудовими ресурсами. Максимальний він у західних областях.

Обмеження швидкого зростання безробіття – одна з важливих соціальних проблем. Для цього потрібен механізм економічно-ефективного використання трудових ресурсів. Розв’язання проблеми пов’язано з:

• структурно-технологічною перебудовою господарства України;

• скороченням трудоємних галузей і витрат живої праці;

• формуванням у регіонах ринків праці;

• розвитком приватного сектора, малого бізнесу, біржової інфраструктури для створення нових робочих місць;

• підвищенням якості (рівня життя).

Для прогнозування використання трудових ресурсів застосовують балансовий метод. Основу розробки балансу складають демографічні розрахунки, дані місцевих органів управління, інформації центрів зайнятості.

Баланс - це документ, що характеризує наявність і склад трудових ресурсів, їх розподіл за видами зайнятості, сферами і галузями господарства та суспільними групами. Таким чином, баланс трудових ресурсів складається з двох частин:

Перша - показує джерела формування трудових ресурсів.

Друга - дає розподіл трудових ресурсів:

А) по суспільним групам

Б) видам зайнятості (зайняті в суспільному господарстві, на навчанні з відривом від виробництва, в домашньому і власному підсобному господарстві).

В) сферам виробництва (матеріальне виробництво і невиробнича сфера) і галузям народного господарства.

Баланси поділяють на звітні й планові. У звітних балансах відображують фактичний стан трудових ресурсів на певну календарну дату. У планових балансах на основі аналізу використання трудових ресурсів з урахуванням завдань економічного і соціального розвитку визначають основні джерела й форми забезпечення кадрами господарства, зрушення в пропорціях затрат праці між сферами і галузями народного господарства.

На регіональному рівні при встановленні ресурсної і витратної частин балансу між ними інколи виникає невідповідність. У тому випадку, коли переважає ресурсна частина звітного балансу, необхідно в плановому балансі передбачити заходи щодо створення додаткових робочих місць з метою забезпечення повної зайнятості. При аналізі регіональних балансів трудових ресурсів з урахуванням тенденцій до їх природного приросту відповідні органи розробляють заходи щодо оптимального використання трудових ресурсів у районах, де є надлишок трудових ресурсів, і зниження трудомісткості виробництва та підвищення ефективності використання наявних ресурсів живої праці в трудодефіцитних районах.

У малих і середніх містах важливим резервом підвищення ефективності використання наявних трудових ресурсів є розвиток сфери послуг.

У ринкових умовах має здійснюватися перерозподіл трудових ресурсів, орієнтований на ефективну зайнятість працездатного населення і запобігання масовому безробіттю. Удосконалення міжгалузевих та міжгалузевих форм перерозподілу трудових ресурсів слід здійснювати з урахуванням особливостей регіональних ринків праці. Для раціонального використання резервів праці потрібно усунути недоліки, пов’язані з розміщенням виробництва. Це потребує розробки науково обгрунтованих систем виробництва за регіонами України, перерозподілу працездатного населення з регіонів, де є надлишок робочої сили, до малонаселених регіонів, здійснення приватизації власності й розвитку підприємництва та фермерства, перерозподілу вивільнених робітників за галузями і сферами діяльності.

Міжобласні та міжрегіональні відмінності в забезпеченні трудовими ресурсами досить значні. У зв’язку з цим проблема територіального і міжгалузевого розподілу набуває першочергового значення: надлишки трудових ресурсів в одному регіоні стримують зростання продуктивності праці, а в іншому через брак їх гальмується зростання обсягів виробництва. Вирішення цієї проблеми має грунтуватися на економічному механізмі державного регулювання зайнятості населення.

2.1..6. В умовах переходу до ринкової економіки одним з найважливіших її структурних елементів буде ринок праці.

Ринок праці - це суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів; особливий, властивий розвиненим товарно-грошовим відносинам спосіб залучення робочої сили до економічної системи. Він характеризує форми й методи погодження й регулювання інтересів безпосередніх виробників і працедавців, пов’язаних з організацією, використанням та оплатою найманої праці. Систему трудових відносин, що виникають на ринку робочої сили, не можна звужувати до відносин купівлі-продажу робочої сили. Сутність ринку робочої сили розкривають також поєднання факторів виробництва, збалансованість трудових ресурсів і робочих місць, нормальне відтворення робочої сили, регулювання міграційних процесів населення, в тому числі й планово організованих переміщень робочої сили, плинності кадрів, неорганізованої міграції тощо.

Елементами інфраструктури ринку є: сфера регулювання заробітної плати (закони, нормативні акти, угоди, колективні договори, арбітражні органи) й компенсацій (допомоги з безробіття тощо); служба зайнятості й працевлаштування; система профорієнтації, професійної підготовки та перенавчання трудових ресурсів; профспілкові організації та спілки працедавців.

Сформувалися різні моделі ринку праці, які відображають його організацію, структуру й функціонування.

Японська модель. Приклад організованого внутрішнього ринку праці. Система трудових відносин у цій країні базується на довічному найманні, що гарантує зайнятість працівника до пенсійного віку. Така система передбачає: працівникам – підвищення розмірів достатків (заробітної плати, премій, соціальних виплат) залежно від віку, а фірмі дає змогу підтримувати професійно - кваліфікаційний склад кадрів стабільним. Система забезпечує творче ставлення до праці й забезпечує високу якість роботи, адже вони не підлягають звільненню, бо проблеми вирішуються скороченням людино - годин роботи, відкриттям нових робочих місць, переміщенням персоналу.

Модель США. Для країни характерна децентралізація ринку робочої сили. У кожному штаті є свої закони про зайнятість, про допомогу безробітним, свої фонди страхування на випадок безробіття. Підприємства практикують звільнення. Щорічно працівники фірми укладають колективні договори з адміністрацією, в яких рівень зарплати та її підвищення пов’язані з рівнем і ростом продуктивності праці. Але системою договорів охоплено лише 25% працівників, а решта зайнята на базі контрактів, укладених на тривалий час. Фірми дбають про підвищення кваліфікації працівників лише стосовно специфічних робіт і робочих місць.

Шведська модель. Тут досягнута повна зайнятість завдяки політиці держави та фірм у вирішенні даної проблеми. Основні кошти вкладаються не в допомогу безробітним, а в перепідготовку працівників, підвищення їхньої кваліфікації, тобто підвищення конкурентноздатності працівника на ринку праці. Політика зайнятості не зводиться до заповнення вакантних робочих місць, а має превентивний характер, попереджаючи появу безробіття.

Ця політика спирається на певні економічні засади:

1. обмежувальна фіскальна політика, що полягає у стримуванні росту прибутків і підвищення заробітної плати, оскільки прискорене збільшення їх призведе до зникнення попиту на робочу силу, до плинності кадрів. Це досягається встановленням таких непрямих податків на товарні послуги, які не дають змоги попитові та інфляції рости швидкими темпами, що змусило б менш прибуткові підприємства припинити свою діяльність;

2. здійснення політики солідарності в заробітній платі, що забезпечує рівну платню за рівну плату, незалежно від фінансового стану підприємства;

3. здійснення активної політики на ринку робочої сили (компенсація низької заробітної плати окремим працівникам, створення нових робочих місць);

4. реалізація селективного економічного росту, що полягає в державній підтримці зайнятості в секторах з низькими економічними показниками, але потрібних для суспільства.

Модель гнучкого ринку праці передбачає: мобільність праці (територіальну, галузеву та іншу рухомість працівників); дистанційну гнучкість (оптимальне розосередження працівників за виробництвами, підприємствами, філіями); гнучку зайнятість (еластичність і маневреність організаційних форм наймання й трудової діяльності); функціональну гнучкість (взаємозамінюваність працівників, котрі мають різнобічні професійні навички); гнучкі системи оплати праці. У США й країнах ЄС 2/3 найманих працівників належать до традиційно зайнятих,1/3 – до гнучкої робочої сили.

Адміністративно-командна модель. Ринок робочої сили за умов такої системи в економіці характеризується відсутністю механізму стимулювання ефективного використання робочої сили, централізованим установленням заробітної плати й майже в однаковому розмірі по всій країні, нестачею робочої сили, нехтування послуг, спрямованих на управління капіталом. Ця модель визначила три класи (робітники, селяни, інтелігенція), згідно з якими робоча сила поділяється на три групи: основну, другорядну й третьорядну. таке ставлення до окремих соціальних груп відображалося в розмірі заробітної плати певних сегментів, де робітничий клас отримував порівняно вищу платню. Це стимулювало розвиток промислового сектора економіки й стримувало прогрес сфери послуг.

Територіальна структура ринку праці є досить складною просторовою системою, яка складається з локального, регіонального, національного і світового ринків. Кожний з виділених у цій ієрархії ринків характеризується певними параметрами, які відбивають специфіку відносин, що виникають між основними суб’єктами ринку.

Через об’єднуючу дію механізму економічної інтеграції відбувається формування регіональних ринків робочої сили більш високого ступеня. Високо інтегрований ринок праці передбачає інтенсивний рух робочої сили і потребує налагодження інформаційної та фінансової системи державного контролю за трудовими переміщеннями населення.

Територіальний ринок праці є досить неоднорідним щодо складу робочої сили, умов праці та оплати просторовою структурою. Через це в дослідженні її особливостей цілком прийнятним є сегментаційний підхід. Він передбачає виявлення закономірностей обігу робочої сили в кожному відносно відокремленому елементі. В основі сегментаційних процесів на регіональному ринку праці лежать розвиток продуктивних сил, поглиблення поділу праці, постійні зміни у формах власності.

Формування ринку праці України найбільш активним було в 1992 році. Воно проходило в умовах різкого зростання пропозиції робочої сили і не менш різкого скорочення попиту на неї. Основним джерелом формування ринку праці стало значне вивільнення працівників зі сфери матеріального виробництва за рахунок організаційних та структурних заходів. При цьому скорочувалась потреба в робітниках для заміщення вакантних робочих місць у суспільному господарстві.

Економічна місткість регіонального ринку праці значною мірою залежить від реальної потреби в робочій силі суб’єктів господарювання різних форм власності, розміщених на цій території. Вона може бути визначена за такою формулою:

М = М₁ + М₂ + М₃ – Р,

де М – економічна місткість регіонального ринку праці;

М₁ – обсяги практичного працевлаштування на діючих робочих місцях в усіх секторах та галузях економіки регіону на початок прогнозного періоду;

М₂ – обсяги можливого працевлаштування на вільні робочі місця (вакантні посади) відповідно до наявності їх на початок прогнозного періоду;

М₃ –очікувані обсяги працевлаштування на новостворених робочих місцях, введених упродовж прогнозного періоду;

Р – реальне вивільнення робочої сили, що супроводжується ліквідацією робочих місць.

Економічну місткість територіальних ринків праці по суті визначають суб’єкти господарювання державної та колективної власності. Проте важливого значення набувають функції економічного регулювання регіональних ринків праці.

Значна структурна та організаційна розбалансованість властива ринкам праці Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Тернопільської областей. Їхня частка у територіальній структурі зайнятості населення дорівнює 20 відсоткам. На них припадає 36,6% загальної чисельності зареєстрованих безробітних. Найбільший ступінь розбалансованості між зареєстрованою потребою в робочій силі та її пропозицією спостерігається в Івано - Франківській, Закарпатській та Волинській областях.

На початок 2001 року рівень незайнятості в Україні становив 1,3% Найбільший рівень незайнятості населення, що шукає роботу, спостерігався у Волинській, Житомирській, Івано- Франківській, Львівській та Чернігівській областях.

Чисельність зареєстрованих безробітних склала 1003,2 тис. чол (на початок 1999р.). При цьому рівень явного безробіття знаходиться в межах 5-6%.

Галузям виробничої сфери України властиві високий рівень спрацювання основних виробничих фондів та низькі показники їх оновлення. Постійне зниження коефіцієнта вибуття фізично зношеного і морально застарілого устаткування виступає одним з досить потужних економічних чинників, який протидіє вивільненню працівників і утримує робочу силу на низькопродуктивних робочих місцях. На цій основі формується і приховане безробіття в очікуванні на радикальне оновлення виробничого потенціалу галузей економіки за сприятливих інвестиційних умов.

На ринку праці в Україні набула поширення нерегламентована зайнятість у формі додаткової незареєстрованої та прихованої від оподаткування зайнятості. Експертні оцінки та вибіркові обстеження великих міст та прикордонних регіонів свідчать про те, що близько 40 відсотків молоді займається незареєстрованою діяльністю. Близько 2,5 млн. осіб зайняті в тіньовій економіці, яка є для них основним джерелом доходів. У результаті бюджет утрачає значні надходження та додаткові можливості фінансування соціальних програм.

За показниками руху робочої сили на ринку праці групу з украй несприятливими умовами утворюють Карпатський, Причорноморський економічні регіони та Автономна Республіка Крим. Їхня частка в регіональній структурі сукупної пропозиції робочої сили в 1,4-1,6 раза перевищує відповідні структурні показники потреби в робочій силі.

У поліських областях незначне перевищення структурних показників попиту над пропозицією робочої сили поєднується з високою часткою очікуваного вивільнення. За нестабільної економічної ситуації це загрожує різким погіршенням умов зайнятості в разі скорочення чи повної ліквідації робочих місць, яким може супроводжуватися процес реального вивільнення робочої сили.

У світовій практиці поширені такі методи адміністративного регулювання зайнятості:

• звільнення тимчасових працівників;

• “замороження найму”;

• тимчасова чи остаточна відмова від політики резервування робочих місць для випускників навчальних закладів;

• стимулювання передчасного і своєчасного виходу на пенсію чи звільнення за власним бажанням;

• політика прямих звільнень.

На основі спільних рис, домінантних тенденцій і найсуттєвіших відмінностей регіональних ринків праці здійснюється їх структуризація. Вона спирається на оцінки демоекономічного та соціально - економічного режимів регіонального відтворення робочої сили, а також на інформацію про інтенсивність територіального руху робочої сили, співвідношення чисельності зареєстрованих безробітних і кількості вільних робочих місць та вакантних посад. Відповідно до цього виділяється п’ять типів регіональних ринків праці України.

Перший тип має чітко окреслені ознаки працедепресивності як у промисловому, так і в аграрному секторах економіки і тим самим формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Його утворюють області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська. Для них характерна надзвичайно низька мобільність робочої сили. Для ринків цього типу єдиним прийнятним ефективним методом подолання деструктивних процесів є пряме регулювання через розробку і реалізацію державних програм розвитку цих територій з чітким визначенням потужних джерел поповнення фінансових ресурсів, призначених суто для нагромадження. Регіональні ринки цього типу потребують режимів пільгового кредитування та оподаткування, надання субвенцій і преференцій, складання та реалізації регіональних інвестиційних програм у тісному взаємозв’язку з питаннями реорганізації діючих виробництв та створення нових.

Другий тип регіональних ринків наближається до першого, однак ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для них характерні порівняно з попереднім дещо нижчі темпи падіння обсягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в структурі. До цього типу віднесено Вінницьку, Київську, Кіровоградську, Львівську, Сумську, Полтавську, Черкаську та Чернівецьку області.

Звичайно першочергового завдання набувають стабілізація сільськогосподарського виробництва та пов’язаних з ним переробних виробництв, розвиток соціальної інфраструктури села за допомогою прямих державних інвестицій, забезпечення еквівалентного товарообміну між містом і селом. За умови реалізації цих заходів зростатиме рівень задоволення побутових і культурно - освітніх потреб сільського населення. Це у свою чергу протидіятиме міграційному відпливу працездатного населення і значною мірою нормалізуватиме демоекономічні процеси на цих територіях.

Третій тип формують індустріальні області – Дніпропетровська, Донецька та Луганська – з досить високомобільною робочою силою та глибоко кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану галузей добувної та важкої промисловості. Ці області мають значний компенсаційний потенціал, спроможний радикально покращити ситуацію у сфері зайнятості населення.

Розвиток ринків цього типу можливий лише на основі структурної реорганізації промислового комплексу та прискорення розвитку об’єктів соціальної інфраструктури.

Четвертий тип регіональних ринків праці охоплює Запорізьку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є інтенсивний рух робочої сили, достатня пропозиція та працевлаштування населення, висока працемісткість ринку праці. Формування явного безробіття за таких умов свідчить про те, що головною його причиною є не збігання якісних характеристик робочої сили з вимогами до неї суб’єктів господарювання різних форм власності.

Цей тип регіональних ринків праці формується промисловими центрами, в яких розвиток ринкової інфраструктури недержавного сектора економіки та поширення нерегламентованої діяльності населення дещо пом’якшують ситуацію на офіційній частині ринку праці. Покращення ситуації на регіональних ринках праці цього типу пов’язане з формуванням фінансово - промислових груп, які об’єднують підприємства різних галузей, банківські та фінансові установи, науково - дослідні організації з метою створення кінцевих видів конкурентноспроможної продукції завдяки мобілізації фінансових ресурсів в інвестиційних фондах.

П’ятий тип регіональних ринків утворюють причорноморські області – Одеська, Херсонська, Миколаївська та автономна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у сфері як офіційної так і неофіційної економіки. Збалансований розвиток регіональних ринків цього типу значною мірою визначається створенням економічних передумов та максимально повним використанням орієнтації населення на самостійну зайнятість у різних сферах господарювання. Це сприятиме розвитку малого і середнього підприємництва, без яких неможливі гнучкість і висока місткість самого ринку праці. Додатково стимулюючи фермерство, надомництво, дрібні ремесла у сфері виробництва та послуг через політику інвестування і кредитування їх, доцільно обмежити самозайнятість у неофіційному секторі економіки за допомогою розробки відповідних нормативно - правових документів.

2.1.7. Для характеристики розміщення населення використовують поняття “розселення”. Під розселенням розуміють розміщення населення на території й форми його територіальної організації у вигляді системи населених місць із їхніми взаємовідносинами. Розселення виражає як процес розподілу й перерозподілу населення на території, так і наслідок цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі поселень. Розселення є міським і сільським. Співвідношення міського і сільського населення показує рівень розвитку продуктивних сил. В Україні воно складає 68% міського населення і 32% сільського населення.

Первинний елемент розселення й форма територіальної організації населення в архітектурі, містобудуванні та землевпорядкуванні називається населеним місцем, в економіці і соціології – населеним пунктом, у географії населення – поселенням. Найпоширеніші форми розселення:

1. дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір’ями-садибами, яке безпосередньо наближає людей до місця прикладання праці, земельні ділянки, ліси тощо. Приклад – це хутори на Україні;

2. дисперсно – групове сільське розселення. Воно є переважною формою сільського розселення в більшості країн світу;

3. міста як найважливіша форма розселення міського населення;

4. промислові поселення, які не досягли рівня міст (порівняно малі центри виробництва: селища шахтарів, робітників нафтопромислів тощо)

5. поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості). Функції службових поселень завжди вузькоспеціалізовані;

6. розселення кочових народів.

З розвитком продуктивних сил форми розселення змінюються, пристосовуючись до нових умов і вимог життя.

На підставі комплексної оцінки території розраховується її демографічна місткість. Тобто максимальна кількість жителів району, що її можна буде розселити в його межах при забезпеченні найважливіших повсякденних потреб населення за рахунок ресурсів даної території з урахуванням збереження екологічної рівноваги.

На розселення впливають демографічні чинники, що охоплюють широке коло процесів, пов’язаних із природним і механічним рухом, структурою, розміщенням населення й трудових ресурсів. Головну роль у формуванні населення відіграють економічні чинники. Вплив виробництва на розселення досить складний і динамічний. З розвитком продуктивних сил ускладнювалися виробництво і його взаємовідносини з розселенням. На постіндустріальній стадії розвитку роль промисловості як чинника росту міст зменшується.

Соціальні чинники впливають на розселення опосередковано, через населення. За важелі при цьому правлять рівень життя населення, соціальні нормативи, ціннісні орієнтації, соціальні настанови та інтереси, зайнятість населення, соціальна інфраструктура тощо.

Відповідно до місця в суспільному поділі праці та функціональних значень поселення поділяються на міські та сільські. Цей поділ зумовлений відмінностями в характері виробництва та людської діяльності, які справляють вирішальний вплив на розмір і розміщення поселень. Якщо розвиток міських поселень пов’язаний з розвитком і розміщенням промислових підприємств, об’єктів будівництва, транспорту, інфраструктури, постіндустріальних видів діяльності, то розвиток сільських поселень – з використанням землі, розвитком і розміщенням сільськогосподарського виробництва. Для сільських поселень характерні більша порівняно з міськими віддаленість від місць прикладання праці, міцний зв’язок населення із землею та природним середовищем, деконцентрація й територіальна розосередженість сільського населення.

Місто –важлива форма розселення населення. Критерії віднесення до міст у різних країнах різні. Але спільним є те, що місто – це фокус реалізації територіального поділу праці. Це скупчення людей, зв’язаних складними контактами у сфері виробництва, споживання, територіального сусідства, побутових і інших зв’язків, накопичення матеріальних фондів, будівель і т. д.

В Україні до категорії міст відносять поселення з людністю понад 10 тис. осіб, серед яких не менше як дві третини становлять робітники, службовці та члени їх сімей. До категорії селищ міського типу (СМТ) належать населені пункти з чисельністю населення понад 2 тис. осіб, з яких не менше ніж дві третини становлять робітники, службовці та члени їх родин. СМТ відіграють важливу роль у господарському освоєнні територій, їх заселенні, розміщенні продуктивних сил та в територіальній організації народного господарства. У багатьох районах з розвиненою нафтовою, газовою, вугільною, гірничо - видобувною, лісовою, деревообробною, харчовою промисловістю, промисловістю будівельних матеріалів, на транспортних магістралях потреба в робочій силі невелика. Тут для її розселення ефективніше створювати не міста, а СМТ. В містах України проживає 68% її населення.

На території України перші міста були засновані в VI ст. до н.е., що пов’язане з грецькою колонізацією Північного Причорномор’я (Ольвія, Херсонес, Боспор, Тіра тощо). Ці стародавні міста виконували роль політичних та адміністративних центрів античних держав. У Київській Русі міста були центрами князівств, торгівлі, ремесел, а також виконували оборонні функції. В IX ст., за даними літописців згадується 20 міст, в XVII їх було 1000. За даними 1998 року в Україні нараховувалось 447 міст та 904 селища міського типу. Найгустіша мережа міських населених пунктів в областях Донбасу (Донецька –185, Луганська –146). Потім ідуть Львівська, Дніпропетровська, Харківська області та Автономна Республіка Крим (понад 70 міських поселень) Від 50 до 70 міських населених пунктів є в Житомирській, Київській, Одеській областях. Невелика кількість міських поселень зосереджена на території Українського Полісся, Миколаївської, Черкаської та Чернівецької областей.

За чисельністю населення в Україні виділяють такі групи міських поселень: малі (до 50 тис. чол.), середні ( до 100 тис. чол.), великі ( до 500 тис. чол.), дуже великі (500 –1000 тис. чол.), міста-мільйонери (понад 1000 тис. осіб). Найчисленніша група – це малі міста (разом із СМТ). Їх частка складає 92% від загальної кількості міст України, проте в них проживає всього 31,3% міського населення країни. Дуже великих міст шість: Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг, Маріуполь, Миколаїв, Луганськ; у них проживає 11% мешканців. До міст мільйонерів належать міста Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса.

За походженням міста ділять на три типи:

• міста, які виникли на транспортних і торговельних шляхах (Київ, Дніпропетровськ);

• міста-центри гірничо–видобувної промисловості (Донецьк, Макіївка);

• міста-курорти (Ялта, Феодосія).

За характером виконуваних функцій виділяють такі типи міст:

• головний адміністративно-політичний, індустріальний, науковий, культурний центр – столиця держави –м. Київ;

• багатофункціональні міста –центри адміністративних областей і Республіки Крим (їх 25);

• багатогалузеві промислові центри (Кривий Ріг, Нікополь);

• одно галузеві промислові центри (Торез, Шостка);

• транспортні центри (Жмеринка, Фастів)

• міста організаційно – господарські, промислові, культурно – освітні центри місцевого значення (Стрий, Коломия);

• міста-курортні центри (Моршин, Євпаторія).

В країні відбувається процес урбанізації, який відображає збільшення питомої ваги міського населення, зростання соціально-економічної ролі міст, збільшення кількості великих міст. Роль процесів урбанізації в соціально-економічному розвитку території неоднозначна. З одного боку, вони засвідчують інтенсивний промисловий розвиток (міста - центри саме розміщення промисловості), ріст виробничого і наукового потенціалу, формування значної мережі розселення, а з іншого – надмірну концентрацію виробництва, відтік населення з сільської місцевості, що призводить до занепаду села.

Як соціально - економічне явище урбанізація виявляється у збільшенні міських поселень, концентрації населення в них, особливо у великих містах, у поширенні міського способу життя на всю мережу поселень.

Урбанізоване розселення характеризується такими властивостями: високою щільністю мережі та інтенсивністю розвитку міських поселень; великою насиченістю й тісними зв’язками між поселеннями й усередині них; різноманітністю вибору (місць роботи, видів спілкування, відпочинку тощо) й великою щільністю контактів; ускладненням форм розселення, що викликане посиленням взаємодії, зближенням і зрощуванням мережі поселень та агломерацій. Урбанізаційному розселенню властиві динамічність (зміна розселення в просторі й часі), ієрархічність (ступінчаста підпорядкованість різних форм розселення), багатофункціональність (виконання різних функцій: місць проживання людини, концентрації різних видів діяльності).

Рушійні сили урбанізації – розвиток продуктивних сил, науково-технічний і соціальний прогрес, розширення меж суспільного поділу праці, зростання продуктивності праці в сільському господарстві, збільшення територіальної та соціальної рухомості населення.

Сучасний процес урбанізації тісно пов’язаний з процесами постіндустріального розвитку, вплив яких проявляється насамперед у якісному перетворенні економічної основи, рушійних сил та умов зростання міст. У розвинених країнах роль матеріального виробництва як головного фактора урбанізації зменшується. Зростають роль і значення складніших міських функцій таких як освіта, наука, підготовка кваліфікованих кадрів, створення інформації, банківська справа, розвиток сфери послуг, управлінської діяльності тощо. У розвинених країнах класичну урбанізацію заступила субурбанізаця - процес збільшення й розвитку приміської зони великих міст, внаслідок чого формуються міські агломерації. Субурбанізація звичайно, характеризується вищими темпами зростання населення передмість і міст супутників порівняно з містами – центрами агломерацій.

Сучасна урбанізація супроводжується рурбанізацією - процесом поширення міських форм і умов життя на сільську місцевість. Рурбанізація може супроводжуватися міграцією міського населення в сільські поселення, перенесенням у сільську місцевість форм господарської діяльності населення, характерних для міст, у тому числі промисловості, сфери обслуговування тощо. Поширення міського способу життя на сільські поселення здійснюється, з одного боку, залученням до міської культури населення сіл, а з іншого – через утягування провідними міськими центрами сільських поселень, розміщених у зонах їхнього впливу, у сферу своєї діяльності, з перетворенням сільської місцевості на функціональну складову виробничо - територіальних систем, що формуються на базі великих міст. Пропонуючи несільськогосподарські заняття в сільській місцевості, урбанізація вносить істотні зміни в соціально - професійну структуру жителів міст. Сільський спосіб життя зі свого боку впливає на міста. Це виявляється в проникненні культури, етнічних і національних особливостей, окремих елементів життєдіяльності, сільського способу життя в міські поселення.

Для України характерний відносно високий рівень урбанізації та щільності населення. Середня щільність населення становить 84 чол. на

1 км², а частка міського населення 68 відсотків. Найбільш високими показниками щодо середнього рівня виділяються області Донбасу і Придніпров’я: Донецька – 90% міського населення, щільність - 193 чол./км^2; Дніпропетровська – відповідно 84% та 119 чол./км² ; Луганська – 86 % і 103 чол./км ²; Харківська – 79% і 97 чол./км^2.. Досить висока щільність населення (100 чол./км²) в західних областях України – Львівській, Івано- Франківській, Тернопільській, Закарпатській. Ці території належать до давньоосвоєних і мають досить сприятливі умови для життя і господарської діяльності людей. Нижча густота населення в поліській та степовій частинах України. Це пов’язано з наявністю на Поліссі значних площ, зайнятих лісами, болотами, невисокою концентрацією тут промислового виробництва. Щільність населення не перевищує 50 чол./км^2.. Тут також низький рівень урбанізації (61,5%).

В південних областях (Миколаївській, Херсонській, Кіровоградській) важливу роль у розміщенні населення відіграють, крім невисокого рівня зосередження промисловості, обмежені водні ресурси. Найнижча густота населення – в Чернігівській області.

В Україні нараховують 445 міст та 909 селищ міського типу.

У процесі еволюції форм розселення на зміну місту приходять нові, так звані групові форми розселення, серед яких найрозвинутішою є агломерація. Це зосередження функціонально пов’язаних між собою міських поселень, що концентрують у собі потужний виробничий, культурний, освітній і торговий потенціал. За своєю структурою агломерації бувають моно -, бі- та поліцентричними. Моноцентричні формуються під впливом значних регіональних центрів обробної промисловості, науки, освіти, культури, охорони здоров’я та транспортних вузлів (Київ, Харків, Одеса, Львів). Біцентричні та поліцентричні агломерації виникли в районах інтенсивного розвитку галузей важкої промисловості, зокрема, у Донбасі та промисловому Придніпров’ї (Донецько- Макіївська, Дніпропетровсько- Дніпродзержинська). В Україні налічується 19 міських агломерацій.

Міська агломерація поліцентричного типу, та, що має ядра – кілька більш або менш однакових за розмірами й значущістю міст називається конурбацією. Зрощення значної кількості сусідніх міських агломерацій називається мегаполісом. (Босваш, Англійський, Рейнський).

Агломерації можуть виникати на базі не тільки великих, а й невеликих міст, а також великих сільських поселень. Об’єднуючи населення, господарство, інфраструктуру та науково-технічний потенціал, агломерація забезпечує значний народногосподарський ефект і є прогресивною формою розселення. Проте надмірна концентрація перелічених елементів може призвести до негативних наслідків.

Сільське розселення відрізняється від міського тим, що забезпечує виконання переважно інших господарських функцій (сільськогосподарське виробництво, лісове й лісопромислове господарство, рекреаційне обслуговування, природоохоронні функції). Частка сільського населення в Україні постійно зменшується. Сільське населення переважає ще в західній частині України та на Поділлі, де промисловість розвивалася повільніше, ніж на сході нашої країни. У статево - віковій структурі населення села переважають старші вікові групи. В сільській місцевості проживає понад 30% пенсіонерів.

За кількістю жителів села поділяють на малі (до 500 осіб)- 57,7%, середні (500 –1000 осіб) – 22,4% і великі (понад 1000 осіб)- 19,9%.

Територіальні відмінності сільського розселення, зумовлені природними умовами, суспільно-економічними відмінностями та історичним минулим, мають свої особливості у різних природних зонах і районах України. Так, на Поліссі, де сільськогосподарські угіддя мозаїчні, села здебільшого невеликі за людністю. У Лісостепу густота сільського населення висока і багато сільських поселень, розміщених поблизу одне від одного; у Степу – зріджена мережа сільських поселень, розміщених біля водотоків при незначній густоті сільського населення. Найвищі показники густоти сільського населення (50-70 чол./ км²) мають західні та подільські області - Чернівецька, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Закарпатська, Вінницька, Хмельницька, що зумовлено зосередженням в цьому регіоні найвищої частки сільського населення в Україні. Сільське розселення на сучасному етапі деградує у зв’язку із скороченням чисельності та густоти сільського населення.

Сільське розселення України зазнало змін через хибну аграрну політику і диференціацію сіл на перспективні та неперспективні, екстенсивний розвиток сільського господарства, слабкий розвиток переробної промисловості, виробничої та соціальної інфраструктури в сільській місцевості, геноцид і депортації. Важкі умови життя та праці, відсталість сфери послуг і побуту спонукали до масових виїздів з села, що призвело до знелюднення українського села, його деградації, депопуляції, старіння населення і від’ємного сальдо в природному прирості.

Інтеграційні процеси в економіці України, формування територіально- виробничих комплексів об’єктивно зумовлюють розвиток інтеграції в розселенні. Він виявляється через посилення взаємозв’язку між міськими та сільськими поселеннями, перехід від автономного до взаємопов’язаного їх розвитку та формування на цій основі територіальних систем розселення.

В Україні існує єдина система розселення, в основу якої покладено адміністративно-виробничо- та культурно - побутові важелі з центру держави – Києва. Національна система розселення представлена 30215 елементами – поселеннями, які функціонували у тісному взаємозв’язку в просторі, поділеному на міську та сільську місцевості. До її складу входять регіональні міжобласні системи розселення: Центральна, Західна, Північно-Східна і Південна. Вони відіграють винятково важливу роль у формуванні національної системи і характеризуються територіальними відмінностями історичного, соціального, політичного та економічного розвитку.

Розселення тісно пов’язане з міграціями. Міграція - механічне переміщення людей зі зміною постійного місця проживання на більш чи менш тривалий період. Економічна функція міграцій полягає в забезпеченні кількісної і якісної відповідності між територіально розміщеними засобами виробництва і робочою силою. Соціальна - в намаганні трудоактивного населення задовольнити особисті потреби соціального, професійно – кваліфікаційного і духовного характеру.

Найбільш поширеними мотивами міграцій є економічні, соціально – побутові, політичні, релігійні, воєнні чинники, а також стихійні лиха.

Суттєвим є поділ міграцій на зовнішні і внутрішні. Зовнішні міграції пов’язані з переміщенням населення між державами. Внутрішні міграції – це переміщення населення в межах тієї чи іншої країни, між її регіонами, населеними пунктами.

Залежно від тривалості переміщення населення виділяють стаціонарну (безповоротну) міграцію (переміщення на постійне або довгострокове місце проживання) і тимчасову (переміщення на відносно короткий строк). Тимчасові міграції включають сезонні і маятникові переміщення.

Сезонні міграції населення – це тимчасові міграції, для яких характерне тимчасове (сезонне) територіальне переміщення мігрантів. Відповідно сезонні міграції можуть бути внутрідержавними і міждержавними. Залежно від причин, що їх зумовлюють, виділяють економічну сезонну міграцію (необхідність забезпечити робочою силою певні галузі господарства на період сезонного збільшення робіт і соціально - культурну сезонну міграцію (поїздки на навчання, лікування, відпочинок, туризм).

Маятникова міграція - це регулярне переміщення населення з одного населеного пункту в інший на роботу або навчання без зміни місця проживання. Маятникові міграції зумовлюються невідповідністю між розміщенням виробництва і розселенням населення. Найбільше маятникові міграції спостерігаються в приміських зонах великих міст, в міських агломераціях. Маятникові міграції сприяють збалансованому і раціональному використанню трудових ресурсів міських і сільських поселень. Вони впливають на соціальну мобільність населення, на зміну соціальної структури сільського населення, на подолання суттєвих відмінностей між містом і селом.

Внутрідержавні переміщення населення не впливають на його загальну чисельність, проте відіграють значну роль у перерозподілі і формуванні трудових ресурсів областей, регіонів, міст та сільських поселень. Серед внутрідержавних міграційних потоків головними є внутріобласні переміщення, які в Україні становлять понад 70% обсягу внутрідержавних міграцій. Внутріобласні міграційні потоки відбуваються в основному в напрямку “село- місто”.

Тимчасові міграції населення в Україні представлені сезонними і маятниковими. Сезонні міграції спостерігаються в межах областей, між областями, населеними пунктами. Типовими сезонними міграціями є поїздки населення західних та північних областей на збір сільськогосподарських культур в області українського степу.

Крім внутрішніх міграцій, для України характерні й зовнішні. Значними є потоки мігрантів за межі України (еміграція) і в Україну (імміграція).

При аналізі міграційних процесів можуть бути використані наступні кількісні показники:

1) масштаби міграції (міграційний оборот) – кількість прибулих і вибулих за певний проміжок часу (рік). Різниця між числом прибулих і вибулих називається сальдо міграції. Воно може бути додатнім і від’ємним. Невелике додатне сальдо міграції при значних масштабах міграції свідчить про слабку приживаємість на новому місці, тобто низьку ефективність міграції;

2) ефективність міграції розраховується як відношення сальдо міграції до кількості прибулих (в %);

3) інтенсивність міграції вимірюється коефіцієнтом інтенсивності, який характеризує відношення розміру міграції до загальної чисельності населення території, яка розглядається.