Тема 6.3. Економічний механізм природокористування та охорони навколишнього середовища

6.3.1. Економічний механізм управління природоохоронною діяльністю.

6.3.2. Міжнародні природні ресурси та співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища.

6.3.3 Економічний механізм охорони природного навколишнього середовища.

6.3.4. Екологічна оцінка господарської діяльності як інструмент екополітики.

6.3.1. Удосконалення методів екологізації економіки здійснюється не тільки шляхом застосування природозберігаючих технологій та формування екологічних обмежень (стандартів), але й внаслідок створення і вдосконалення системи управління, тобто управлінських процедур (схем, принципів, рекомендацій, прийомів). Вдала управлінська схема, що позитивно себе зарекомендувала, дає змогу впроваджувати її повторно у різних регіонах, уникаючи можливих прорахунків. Процедури економічного управління закріплюються і удосконалюються в процесі повторного їх застосування, враховуючи місцеві особливості в ході поширення на інші регіони країни.

В нинішніх умовах господарювання державна організаційна система управління охорони довкілля, раціонального природокористування та екологічної безпеки ставить собі за мету:

• формування і впровадження державної політики у природоохоронній сфері;

• створення наукового і технічного потенціалу;

• створення і впровадження ефективного законодавства у сфері екологічної діяльності;

• удосконалення організаційно-технічного механізму реалізації завдань у галузі природокористування;

• підготовка кадрів для забезпечення природоохоронної діяльності та здійснення політики регулювання екологічної та ядерної безпеки.

Сьогодні суспільство має реальну можливість переломити наявні негативні тенденції та розпочати радикальне поглиблення ринкових реформ з урахуванням екологічного чинника. Це передбачає реалізацію політики цілеспрямованого сприяння розвитку ефективних вітчизняних виробництв, активної підтримки створення в Україні сучасної конкурентоспроможної екологобезпечної економіки. її формування вимагає посиленої державної екологічної політики в створенні ефективних правових, економічних та організаційних умов для надання регіонам можливостей, використання наявних матеріальних і фінансових ресурсів для здійснення природоохоронних заході в та проведення комплексу управлінських дій щодо зміни галузевої і технологічної структури виробництва у напрямі зменшення його впливу на стан навколишнього середовища. Реалізація цієї політики здійснюється на трьох рівнях управління: державному, регіональному та місцевому.

Головні питання, що вирішуються на державному рівні, такі:

• розроблення та впровадження методологічного, нормативно-методичного та організаційно-правового забезпечення (розроблення політики регулювання ядерної безпеки, проведення державної екологічної експертизи, формування економічного механізму природокористування, регулювання використання природних ресурсів та запобігання забрудненню навколишнього природного середовища, ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності);

• державна політика щодо зон надзвичайних екологічних ситуацій;

• регулювання і організація використання ресурсного потенціалу державного значення;

• встановлення державних нормативів якісного стану природних ресурсів;

• формування та використання позабюджетних фондів охорони довкілля;

• державний контроль і відповідний вплив за дотриманням природоохоронного законодавства;

• організація взаємодії Мінекоресурсів України з іншими міністерствами та відомствами стосовно виконання вимог природоохоронного законодавства;

• проведення єдиної науково-технічної політики щодо охорони, раціонального використання та відновлення природних ресурсів;

• організація і проведення, державної політики щодо збереження біорізноманіття;

• забезпечення екологічної безпеки як складової національної безпеки;

• реалізація міжнародних угод та підтримання міждержавних стосунків у природоохоронній сфері;

• прийняття державних рішень з урахуванням, екологічних вимог (організація моніторингу, впровадження інформаційних технологій, ведення обліку забруднень, прогнозування тощо);

• удосконалення екологічної освіти та виховання.

У системі управління екологічною безпекою навколишнього природного середовища все більше уваги приділяється її регіоналізації. Нині поступово центр ваги у системі управління переноситься на регіональний рівень. Тому назріла необхідність відпрацювати ефективні механізми встановлення суб'єктів відповідальності за екологічний стан у регіоні. До функцій регіонального рівня управління входять такі питання які необхідно вирішувати:

• регулювання і організація контролю за використанням природних ресурсів місцевого значення;

• визначення нормативів забруднення навколишнього природного середовища (встановлення нормативів гранично допустимих стоків (ГДС), гранично допустимих викидів (ЩВ) та розміщення і захоронення відходів);

• впровадження ефективного економічного механізму природокористування;

• проведення моніторингу та обліку об'єктів природокористування і забруднення навколишнього природного середовища;

• проведення державної екологічної експертизи об'єктів, розміщених на території регіону;

• здійснення державного контролю за дотриманням природоохоронного законодавства;

• розроблення програм впровадження природоохоронних заходів, визначення та реалізація інвестиційної політики;

• інформування населення та зацікавлених суб'єктів з економічних питань.

Управління регіональною екологічною політикою тісно пов'язане з функціями місцевого самоврядування. На місцевому рівні управління включають вирішення таких питань:

• державний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства;

• проведення локального та об 'єктного моніторингу;

• впровадження екологічного аудиту на території місцевого самоврядування;

• організація розроблення місцевих екологічних програм;

• організація і контроль за екологічним розвитком системи комунального господарства.

Охорона навколишнього природного середовища і екологічна безпека, згідно з законодавством України, полягають у здійсненні функцій: планування, дослідження, прогнозування, контролю, екологічної експертизи, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності. Перелічені функції спрямовані на охорону, збереження, відтворення та раціональне використання природних ресурсів і забезпечення необхідної якості життєвого середовища для нормального функціонування природних та природно-антропогенних екосистем.

Державне управління в сфері охорони довкілля здійснює Кабінет Міністрів України, державна адміністрація, виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів, а також спеціально уповноважені державні органи. До останніх належить Мінекоресурсів України. До спеціально уповноважених державних органів також належать:

• органи з охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів (обласні управління екологічної безпеки, міські та районні екологічні інспекції, які входять до системи управління Мінекоресурсів України);

• міські та районні санітарно-епідеміологічні станції Міністерства охорони здоров 'я України;

• органи з використання та охорони водних ресурсів Державного комітету України з водних ресурсів;

• органи з використання та охорони земельних ресурсів Державного комітету України з змелених ресурсів;

• органи геологічного контролю Державного комітету України з геології та використання надр;

• органи гірничого нагляду Державного комітету з нагляду за охороною праці;

• лісова охорона Міністерства лісового господарства України.

Як бачимо, національна екологічна політика реалізується через вищеозначені відповідні Міністерства та державні комітети. Координацію діяльності всіх органів у сфері природокористування здійснюють органи екологічної безпеки Мінекоресурсів України. Останнє також проводить комплексне надвідомче управління в галузі охорони довкілля, державний контроль за використанням природних ресурсів і додержанням норм екологічної безпеки. Контроль за дотриманням санітарних норм навколишнього середовища виконує Міністерство охорони здоров'я.

Певну роль відіграють у охороні довкілля громадські природоохоронні об'єднання. Вони самостійно розробляють і пропагують власні природоохоронні програми, створюють фонди охорони природи, здійснюють разом з державними органами управління у галузі охорони довкілля перевірки виконання підприємствами та організаціями природоохоронних планів і заходів, дотримання вимог екологічного законодавства.

6.3.2. Природоохоронні проблеми не мають національних кордонів. Через державні кордони повітряними масами перекидаються десятки тисяч тонн забруднюючих речовин, зокрема сірчаний ангідрид - джерело кислих дощів. Транскордонні ріки, котрі протікають по території кількох держав (зокрема, Дунай, Тиса), також є джерелами перекидання забруднень з однієї країни до іншої. Промислово-виробнича діяльність суміжних країн тією чи іншою мірою впливає на стан природи: захворювання лісів, забруднення морів і земельних ресурсів шляхом випадання з димових труб заводів канцерогенних речовин. Широке використання в промисловості та у побуті фреонів руйнує озонний шар всієї планети. Неефективне та наднормативне вирубування лісів, нафтове забруднення Світового океану та масове спалювання органічного палива (транспортними засобами) є причиною порушення газового балансу в атмосфері, збільшення вмісту в ній вуглекислого газу, а це призводить до зниження вмісту кисню, що в перспективі може зумовити глобальну зміну клімату та інші негативні наслідки. Таким чином, екологічні міжнародні проблеми вимагають міжнародного співробітництва в їх вирішенні. Переважна більшість природних ресурсів, таких як вода, копалини, ліс, тепло, опади тощо, розподіляються вкрай нерівномірно і без взаємовигідного обміну ними жодна країна світу, навіть найбільша і найбагатша, не може нормально розвиватись.

На планеті існує багато міжнародних природних ресурсів, котрі не належать якійсь конкретній країні, а є спільними. Це, насамперед, ресурси Світового океану, що виходять за межі територіальних вод, ресурси атмосферного повітря, Антарктиди та космосу. Особливо велике значення для людства мають ресурси Світового океану як сукупність океанів та пов'язаних з ними морів.

При глобалізації розвитку економіки значення Світового океану величезне і невпинно зростає у зв'язку з виснаженням природних ресурсів суші. Світовий океан формує клімат планети, є джерелом атмосферних опадів та поглинає надлишок вуглекислого газу в атмосфері. Внаслідок життєдіяльності океанських рослинних організмів, переважно фітопланктону (сукупність рослин, завислих в повітрі, як правило, мікроскопічних водоростей), утворюється понад 50 % кисню. Риба та інші морські істоти складають 1 % продовольства, що споживається людством.

Океан є зручним транспортним шляхом, що зв'язує країни та континенти, він забезпечує сприятливі умови для відпочинку та туризму.

З шельфів морської зони постійно збільшується видобуток корисних копалин, зокрема нафти, сірки, золота тощо. В перспективі є можливість добувати фосфорити, кам'яне вугілля та інші ресурси1.

Значення Світового океану як сховища води постійно зростатиме. Морська вода містить понад 60 хімічних елементів. При зменшенні цих елементів на суші доведеться їх видобувати з морських запасів, при цьому особливо заслуговує на увагу здатність морських організмів до концентрації цих речовин у своїх тілах. Наприклад, у водоростях накопичується залізо, йод, в кістках риб - свинець, цинк, мідь тощо. Нині третина кухонної солі, що видобувається в усьому світі, отримується з морської води. З неї видобувають бром, магній. Значні багатства містяться у надрах Антарктиди, які в майбутньому можуть бути використані.

В перспективі більш широко будуть використовуватись як енергетичні, так і матеріальні ресурси космосу.

При використанні міжнародних ресурсів особливо важливими є дотримання міжнародних домовленостей. їх спільне використання має супроводжуватись співробітництвом у галузі охорони природи. Вирішення проблем оптимізації природокористування вимагає наявності високого наукового потенціалу, коштів для проведення експериментів, відповідного обладнання, якого багато країн світу не мають.

Найбільші проблеми постають при сумісному використанні запасів риби та мігруючих тварин і птахів, адже вони знаходяться під охороною на території однієї країни, стають об'єктом промислу на території іншої.

Ця проблема водночас є екологічною і економічною, оскільки краї-на-споживач отримує додатковий прибуток за рахунок того, що краї-на-охоронець витрачає кошти на охорону і відмовляється від здобичі заради збереження гаснучого виду. Це призводить до політичної напруженості у стосунках між країнами. Недопущенню таких конфліктів має сприяти прийняття відповідних двосторонніх угод.

Не менш важливою проблемою, що вимагає міжнародного співробітництва та відповідних домовленостей, є забруднення, котрому підлягають абсолютно всі міжнародні та міжнаціональні ресурси. У навколишньому просторі за останні роки значно зросла кількість відходів земного походження - контейнерів зі сміттям, відпрацьованих ядерних відходів тощо, котрі спричиняють труднощі в роботі астрономів, зв'язківців, метеорологів, підвищують небезпеку космічних польотів.

Космічна техніка завдає значної шкоди озоновому шару. Важливою проблемою сьогодення є забруднення Світового океану нафтою, промисловими стічними водами, побутовими відходами з кораблів, затонулими реакторами і боєзарядами атомних підводних човнів. Учені стверджують, що існування всієї біосфери залежить від того, чи зможуть люди запобігти початку атомної, бактеріологічної, хімічної та екологічної воєн, які можуть викликати незворотні екологічні зміни.

Всезростаючий вплив людської діяльності на довкілля викликає негативні зміни в природному середовиші: забруднення повітряного басейну, океанів, виснаження природних ресурсів у всесвітньому масштабі. Таким чином, порушення екологічної рівноваги завдає величезної шкоди генофонду всього живого, зокрема людини. Тому проблема гармонізації відносин суспільства і природи, охорони навколишнього середовища набула глобального значення. Назріла потреба розробки ефективних міжнародних механізмів, які б забезпечували розумне і раціональне використання ресурсів планети, їхню охорону, сприяли б збереженню екологічної рівноваги.

Вирішення наведених проблем можливе лише на базі міжнародного співробітництва, здійснюваного на двосторонній і багатосторонній основах. Формою такого співробітництва є організація наукових і практичних зустрічей, створення міжнародних організацій, які б координували спільні зусилля з охорони природи та укладання офіційних договорів і угод з цих проблемних питань.

У межах міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища мають вирішуватися найбільш складні глобальні проблеми і конкретні проекти. До їх числа слід віднести спільні інженерні та технічні розробки з питань охорони атмосфери від промислових викидів, запобігання забрудненням під час сільськогосподарських робіт, збереження дикої флори і фауни, створення заповідників тощо.

Важливу групу проектів складають наукові дослідження впливу діяльності людини на клімат, передбачення землетрусів і цунамі, роботи в галузі біологічних та генетичних наслідків забруднення оточуючого середовища. Сьогодні реалізацією цих проектів займаються різноманітні міжнародні спеціалізовані як урядові, так і громадські організації. Серед урядових організацій слід відзначити: ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки, культури), ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров'я), МАГАТЕ (Міжнародна організація з радіологічного захист/), МСОП (Міжнародна спілка охорони природних ресурсів) та ін.

З громадських організацій велику роботу щодо охорони довкілля проводить Greenpeace - Зелений Світ, з котрою співпрацюють представники громадськості і нашої країни. її головним завданням є недопущення радіоактивного забруднення біосфери. Ця організація утворена у 1971 р. В Північній Америці. Вона діє у 30 країнах світу. Україна до неї приєдналась у 1990 р.

Важливими документами в міжнародних природоохоронних відносинах є Всесвітня Хартія охорони природи,котра проголосила та взяла під свій захист право всіх форм життя на виживання. Зокрема прийнята:

• Конвенція про заборону воєнного та ворожого використання засобів впливу на природне середовище;

• Декларація про оточуюче людину середовище, котра є зведенням основних принципів міжнародного співробітництва;

• Конвенція про біологічну різноманітність.

• Конвенція про зміну клімату;

• Конвенція про боротьбу зі спустелюванням.

Особливе значення має головний документ,прийнятий ЮНСЕД,(Програма ООН з навколишнього середовища, створена у 1973 р.) - “Порядок денний на ХХІ століття” - всесвітній план дій з метою сталого розвитку під котрим слід розуміти таку модель соціально-економічного поступу суспільства,коли життєві потребі людей будуть задовольнятись з урахуванням прав майбутніх поколінь на життя в здоровому та невиснаженому природному середовищі.

Науковці стверджують,що досягнення сталого розвитку неможливе без більш справедливого використання ресурсів природи, боротьби з бідністю,з одного боку,та неприпустимими розкошами з іншого. Отже,екологічна проблематика все частіше виходить на перше місце в міжнародних відносинах.

Україна,отримавши незалежність своєї держави,вже з перших днів бере активну участь у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних програм і проектів.

Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища займає одне з важливих місць у зовнішньополітичному курсі України.

Як член ООН України є суверенною стороною багатьох міжнародних природоохоронних угод і разом з іншими країнами світу продовжує активно працювати над завданнями щодо врятування нашої планети від екологічного лиха, яке може спричинитися при порушенні рівноваги в природному середовищі планети.

Україна поетапно інтегрується в світовий економічний простір, забезпечуючи гідний рівень економічної та екологічної безпеки. Нині українські вчені підтримують ділові стосунки з низкою країн Європи і світу. Спільними силами ведуться дослідження екосистеми Карпат, Полісся, Чорного моря, розробляються заходи щодо збереження рекреаційних ресурсів, рідкісної флори і фауни.

6.3.3. Охорона навколишнього природного середовища на сучасному етапі розвитку суспільства стає головним фактором, від якого залежатиме стратегія його майбутнього, тобто здоров'я людини і добробут, зміцнення нації як держави, її могутність.

Нинішній стан навколишнього природного середовища вимагає повсякденної уваги у збереженні його, головне-запобігати погіршенню цього стану, тобто в жодному разі не збільшувати шкідливого антропогенного впливу. Недопущення впливу шкідливих факторів на стан довкілля може забезпечити надійний економічний механізм охорони навколишнього середовища. У зв'язку з цим важливим завданням держави є створення таких умов діяльності підприємств, при яких вони були б змушені займатися природоохоронною діяльністю; матеріальна зацікавленість у реалізації заходів у цій галузі.

Перший шлях стосується механізму адміністративного впливу, який базується на встановленні норм, стандартів, правил природокористування та відповідних планових показників підприємств з охорони навколишнього природного середовища і відповідному контролі за ходом їх виконання. За допущені порушення і невиконання встановлених завдань і нормативів винні у цьому повинні нести відповідальність у вигляді адміністративних стягнень, сплати штрафів, зняття з посади та аж до тюремного ув'язнення.

Ефективним може бути механізм економічного стимулювання, коли за допомогою різноманітних важелів (цін, платежів, податкових пільг та покарань) підприємства зацікавлені у реалізації заходів природокористування та дотримання природоохоронного законодавства.

Однак практика показує, що здебільшого адміністративні та економічні методи між собою взаємопов'язані. В процесі виробничої діяльності найкращих результатів досягають при розумному поєднанні економічної зацікавленості з ефективним контролем та позаекономічним примусом:

Адміністративно-економічний механізм управління природокористуванням

Стандартизація і нормування

Фінансування природоохоронних заходів

Державний і відомчий контроль

Матеріальне стимулювання

З державного бюджету

З прибутку підприємства

З екологічних і страхових фондів

Кредити банків

Юридична відповідальність

Управління поговорів і

видача ліцензій на природокористування

Кримінальна

Адміністративна

Дисциплінарна

Матеріальна

Планування природоохоронних заходів

Лімітування природокористування

Використання природних ресурсів

Платежі за природокористування

Забруднення довкілля

Утилізація відходів

Заохочення

Покарання

Поєднання адміністративних та економічних методів управління природокористуванням.

Економічний механізм охорони природного середовища містить низку інструментів впливу на матеріальні інтереси підприємств, організацій та окремих працівників.

Одним із дієвих елементів економічного механізму охорони навколишнього природного середовища є лімітування природокористування. Тривалий час природокористування в країні було безкоштовним. Підприємства використовували землю, воду, інші природні ресурси, забруднюючи навколишнє природне середовище, і за це не платили, тобто використовували безкоштовно. Це сприяло посиленню забруднення навколишнього природного середовища, безвідповідальності за нанесення шкоди та зумовлювало нераціональне використання природних ресурсів.

З метою більш дбайливого використання природних ресурсів та відшкодування державі частини витрат на охорону та відновлення природних ресурсів навколишнього середовища у другій половині 50-х років поступово вводиться плата за окремі види ресурсів, що вилучаються з природи. А вже на початку 90-х років запроваджується плата за природокористування. Таким чином передбачається плата за практично всі природні ресурси, за забруднення навколишнього природного середовища, розміщення в ньому відходів виробництва та за інші види впливів. І Іри цьому плата за понадлімітне використання та забруднення в декілька разів перевищує плату за використання та забруднення у межах встановлених лімітів (нормативів).

Одним із методів економічного управління є фінансування, тобто виділення коштів на чітко визначені природоохоронні заходи. Для цього використовують різні джерела фінансування: бюджетні кошти, власні кошти підприємств, банківські кредити та різні екологічні фонди.

Створення цільових екологічних фондів є також одним з економічних методів управління у природокористуванні. Цей фонд створюється за рахунок платежів підприємств за природокористування, надання матеріальної допомоги суб'єктами господарювання та відповідних коштів інших джерел. Крім цього, підприємства можуть робити внески у фонди екологічного страхування. Отримані кошти використовуються на проведення невідкладних та дорогих природоохоронних заходів.

Як економічний метод управління використовують матеріальне стимулювання - забезпечення зацікавленості і вигідності для підприємства та його працівників природоохоронної діяльності. При цьому передбачається застосування не лише заохочування, але й відповідальності у вигляді покарань.

До заохочувальних заходів зараховують:

• встановлення податкових пільг (сума прибутку, з котрого стягується податок, зменшується на величину, що повністю або частково відповідає природоохоронним видаткам);

• звільнення від оподаткування екологічних фондів та природоохоронного майна;

• застосування заохочувальних цін та надвишок на екологічно чисту продукцію;

• застосування пільгового кредитування підприємств, котрі ефективно здійснюють охорону навколишнього природного середовища (ОНПС) (зниження процента за кредит або безпроцентне кредитування);

• запровадження спеціального додаткового оподаткування екологічно шкідливої продукції та продукції, що виготовляється із застосуванням екологічно небезпечних, технологій;

• штрафи за екологічне порушення встановлених нормативів.

Щоб підприємства активно працювали у галузі природоохоронної діяльності, має бути розроблений і впроваджений механізм стимулювання, при якому має дотримуватись економічна вигідність для того чи іншого підприємства, тобто його загальні витрати на природоохоронні заходи мають бути завжди нижчими від отримуваної вигоди. Це можна виразити такою нерівністю:

З_под < (Р_ут + П_п + К_п + Ц_н);

де З_под - витрати підприємства на природоохоронну діяльність;

Р_ут - прибуток від утилізації відходів;

П_п — пільги оподаткування;

К_п - кредитні пільги;

Ц_н - надвишка до ціни.

Як видно з цієї нерівності, елементи формули повинні збільшувати прибуток, котрий залишається у розпорядженні підприємства і він має бути вищим від витрат підприємства на природоохоронну діяльність.

При сплаті штрафних санкцій підприємством реалізація заходів на охорону навколишнього природного середовища повинна бути нижчою від усіх видів сплати цих штрафів і вона виражається нерівністю:

З_под < (П_нв + П_нзс+ П_вср + Ш + Д_о);

де П_нв - плата за наднормативне використання ресурсів природи;

П_нзс - плата за наднормативне забруднення навколишнього середовища;

П_вср - плата за розташування відходів у навколишньому середовищі;

Ш - штрафи за екологічні порушення;

Д_о - додаткове оподаткування.

При даній ситуації підприємству вигідніше вкласти кошти на реалізацію заходів щодо охорони навколишнього середовища. По-перше, підприємство вносить свій внесок у недопущення забруднення навколишнього природного середовища. По-друге, підприємство в цілому заощаджує власні кошти, які могли б бути виплачені з прибутку на різноманітні штрафні виплати і санкції.

При розробці заходів щодо стимулювання за результатами природоохоронної діяльності слід передбачати стимулювання і для окремих відповідальних працівників підприємства, які безпосередньо

6.3.4. Будь-яка діяльність господарювання вимагає екологічного обґрунтування з метою оцінки впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище. У проектній документації передбачені заходи мають гарантувати запобігання негативного впливу конкретних об'єктів господарської діяльності на екосистеми, зниження його до рівня, регламентованого нормативними актами з охорони навколишнього середовища. Ці заходи мають бути спрямовані на збереження природних багатств і створення сприятливих умов для життя людей шляхом всебічного комплексного врахування всіх переваг і втрат, пов'язаних з реалізацією намічуваної діяльності.

Система екологічної оцінки (ЕО) передбачуваної діяльності сьогодні використовується практично в усіх країнах світу й у багатьох міжнародних організаціях як необхідний випереджуючий інструмент екологічної політики. Екологічна оцінка заснована на простому принципі: легше виявити і запобігти негативним для навколишнього середовища наслідкам діяльності на стадії планування, ніж знайти і виправляти їх на стадії здійснення. Отже, екологічна оцінка має бути зосереджена на всебічному аналізі можливого впливу запланованої діяльності на навколишнє середовище і використанні результатів цього аналізу для запобігання чи пом'якшення екологічного збитку. Такий підхід є актуальним по мірі поширення уявлень про сталий розвиток, оскільки він дозволяє враховувати разом з економічними екологічні фактори вже на стадії формування цілей планування і прийняття рішень по здійсненню тієї чи іншої діяльності.

Екологічна оцінка може розглядатися з різних точок зору. З одного боку, - це процес, що носить науково-технічний і інженерний характер, змістом якого є прогноз впливів і наступне прийняття планових чи проектних рішень. З іншого боку, екологічна оцінка являє собою механізм регулювання і пов'язану з ним формальну процедуру.

Під екологічною оцінкою ми розуміємо процес систематичного аналізу й оцінки екологічних наслідків намічуваної діяльності, консультацій із зацікавленими сторонами, а також врахування результатів цього аналізу і консультацій у плануванні, проектуванні, затвердженні і здійсненні даної діяльності2.

• Оцінка впливу на навколишнє середовище (ОВНС) і екологічна експертиза є складовими частинами системи екологічної оцінки. До основних видів екологічної оцінки відносять:

• екологічну оцінку проектів, незалежно від галузі й видів виробничої діяльності;

• стратегічну екологічну оцінку - розробку планів розвитку території чи галузей господарства, програм, політик, стратегій тощо.

Системи екологічної освіти спочатку на проектному, а потім і на стратегічному рівнях міцно ввійшли в законодавства більш як сотні країн і низки міжнародних організацій. Згідно з визначенням процес екологічної оцінки включає:

• аналіз (прогноз) потенційних впливів намічуваної діяльності на навколишнє середовище й оцінку їхньої значущості;

• консультації з зацікавленими сторонами з метою пошуку взаємоприйнятних рішень;

• використання результатів пронозу впливів і консультацій у процесі прийняття рішень, що відносяться до намічуваної діяльності.

Процедури екологічної оцінки в різних країнах розрізняються в багатьох аспектах: для яких видів діяльності проводиться екологічна експертиза, хто її проводить, у яких рішеннях і в якому вигляді враховуються її результати. Проте незважаючи на ці відмінності, ефективні системи екологічної оцінки відповідають трьом основним принципам: превентивності, комплексності і демократичності.

Принцип превентивності означає, що екологічна оцінка проводиться до прийняття основних рішень з реалізації намічуваної діяльності і її результати використовуються при підготовці і прийнятті рішень.

Для ефективних систем екологічної оцінки характерне розширення розуміння превентивності - екологічна оцінка повинна проводитися не тільки до ухвалення рішення про можливість здійснення намічуваної діяльності, але й до прийняття найважливіших проектних рішень. Така послідовна реалізація принципу превентивності призводить до необхідності стратегічної екологічної оцінки (СЕО), предметом якої є

рішення більш високого рівня, що передують плануванню конкретних проектів. Важливим інструментом реалізації принципу превентивності є аналіз альтернатив. Розгляд і порівняння декількох альтернатив досягнення цілей і варіантів її здійснення забезпечує свободу прийняття рішень у залежності від результатів екологічної оцінки.

Принцип комплексності - це загальний розгляд і врахування факторів впливу намічуваної діяльності і пов'язаних змін у всіх природних середовищах, а також і у соціальному середовищі. Цей принцип ґрунтується на уявленні про те, що розподіл навколишнього середовища на компоненти (повітря, вода, ґрунт) є спрощенням реальної ситуації. Насправді ми маємо справу з єдиною природною системою, нерозривно пов'язаною із суспільством. Тут завдання екологічної оцінки полягає у тому, щоб простежити і зрозуміти, як природно-соціальна система в цілому відреагує на вплив намічуваної діяльності.

Принцип комплексності поширений і використовується при розгляді і прийнятті рішень екологічних і соціально-економічних наслідків намічуваної діяльності в комплексі.

Принцип демократичності відбиває той факт, що екологічна оцінка не зводиться тільки до науково-технічного дослідження, а є інструментом прийняття взаємоприйнятних рішень. Стратегічний план намічуваної діяльності і його вплив на навколишнє середовище торкається інтересів потенційно необмеженого кола осіб і організацій. Більшість з них не мають повноважень щодо цієї діяльності. Інструментом захисту інтересів цих сторін слугують різного роду системи дозволів і ліцензування, норми проектування. Однак принцип демократичності має на увазі визнання за цими сторонами права на особисту участь у процесі прийняття рішень. Отже, зацікавлені сторони мають можливість брати участь у процесі екологічної оцінки і їхня думка повинна враховуватися разом з висновками експертизи при формуванні висновків і використанні результатів процесу екологічної експертизи.

Принцип демократичності полягає ще й у тому, що для забезпечення участі зацікавлених сторін екологічна оцінка повинна проводитися відповідно до визначених правил, що відомі и зрозумілі всім її учасникам. Для цього необхідна наявність регламентованої процедури екологічної оцінки, яка визначає права і обв'язки її учасників. .

Відсутність принципу демократичності, закритість і непрозорість процесу ухвалення рішення часто призводить до негативних наслідків. У результаті нерідко страждає об'єктивність екологічної оцінки.

При здійсненні будь-якого великого проекту його екологічні аспекти стосуються різноманітних інтересів суспільства в цілому, чисельних організацій, соціальних груп і окремих громадян. Узгодження інтересів з цими сторонами при плануванні намічуваної діяльності становить одне з найважливіших завдань екологічної оцінки.

Зацікавленими сторонами в процесі екологічної оцінки можуть бути і державні органи, зокрема спеціалізовані агентства та органи місцевого самоврядування. Як правило, державні органи представляють інтереси суспільства в цілому чи населення визначеної території в сфері своєї компетенції, зокрема при видачі дозволів чи погоджень. Державні організації, беручи участь у процесі консультацій, можуть служити джерелом інформації, необхідної для використання екологічної оцінки.. У багатьох випадках державні організації самі планують на даній території діяльність і зацікавлені в ефективній екологічній оцінці. Однак коло сторін, взаємодія з якими необхідна в ході екологічної оцінки, не обмежується державними органами. Наприклад, незалежні наукові організації можуть мати цінну інформацію, необхідну для прогнозу чи впливів оцінки їхньої значимості. Багато зацікавлених сторін представлено чисельними неурядовими (суспільними) організаціями. Як уже було зазначено, зацікавленою стороною є широка громадськість, наприклад, місцеве населення на території здійснення проекту. Ці учасники процесу в більшості випадків не мають формально визначених повноважень, контролюючих чи розпорядницьких функцій. У той же час взаємодія з ними розглядається як невід'ємна частина процесу екологічної оцінки, яка покликана забезпечити відповідну ефективність процесу, узгодити наявні суперечності, дотримуючись при цьому прав громадян.

Рішення про проведення екологічної оцінки в основному приймається безпосередньо ініціатором діяльності на основі чинного законодавства та інших правил. Однак у більшості випадків екологічна оцінка запроваджується органами охорони навколишнього середовища, залучаючи до участі зацікавлені сторони і громадськість.

Підсумковий документ екологічної оцінки впливу на навколишнє середовище є обов'язковим для ініціатора діяльності, він включається в проектну документацію і підлягає виконанню в повному обсязі.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. У чому полягає економічний механізм управління природоохоронною діяльністю?

2. Які основні функції регіонального управління екологічною безпекою навколишнього природного середовища?

3. У чому полягає міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища?

4. Які є методи економічного управління по охороні навколишнього природного середовища?

5. У чому полягають особливості оцінки впливу на навколишнє середовище (ОВНС)?

6. Основні принципи системи екологічної оцінки.

7. Хто сучасниками екологічної оцінки суб'єктів господарювання?