31) Причини поразки центральної ради

Безпосередньою причиною розпаду Центральної Ради стала її неспроможність задовольнити німецькі вимоги. Але серед головних причин поразки булла відсутність двох основних підвалин державності: дієздатної армії та відрегульованого адміністративного апарату. Саме відсутність останнього позбавила Центральна Раду ефективного зв'язку з повітами і селянами, які були її потенціальною опорою. У кінцевому підсумку Центральну Раду привів до поразки недостатній розвиток українського національного руху. По суті, Центральна Рада змушена була розпочати державне будівництво до завершення процесу національного становлення.

Падіння Української Центральної Ради спричинили:

• Складні умови діяльності (господарська руїна, безвладдя, анархія)

• Неспроможність запропонувати програму, яка згуртувала б усі верстви укр. Населення,

• Невдоволення політикою УЦР заможних верств населення (підприємці. Поміщики, заможні селяни)

• Ілюзорна віра в демократичну федерацію народів Росії, надія на примирення з більшовиками

• Непослідовність, нерішучість у вирішення нагальних соціально-економічних проблем. Зокрема зволікання з проведенням аграрної реформи,

• Нехтування необхідністю створити регулярн убоєздатну українську армію

• Наявність суперечностей усередині УЦР

Зовнішні чинники:

• Байдужість країн Антанти до долі України

• Фактична окупація німецькими військами території України, конфлікт УЦР з німецько-австрійською окупаційною адміністрацією

• Ідеологічни та військовий тиск з боку більшовиків

— розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів;

— політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;

— утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;

— відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів;

— однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією;

— невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 pp.;

— запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;

— анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною;

— небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі:

— ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;

— незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму.