1) Отже історія, як одна  з суспільних наук (наука про суспільство) вивчає минуле людства в усій його конкретності і різноманітності з метою розуміння сучасного і перспектив розвитку.    У найбільш стислому вигляді предмет історії України – це вивчення виникнення й розвитку людського суспільства на всіх  українських  землях з найдавніших часів до сьогодення.Це – аналіз  розвитку суспільно-економічних формацій на українській території,  продуктивних сил, способів виробництва і виробничих відносин між людьми  в кожний конкретний період.Це й висвітлення героїчної боротьби українського народу за утвердження  і розбудову на своїй землі незалежної держави.    Предмет історії України включає: політичні інститути, культуру, мораль, право, звичаї, побут народу, визначення ролі та місця його історичних діячів.    Отже предмет історії України – це не лише перелік основних подій і явищ, але й розуміння історії як безперервного процесу її пізнання, в якому сплелися закономірності і суперечності, геополітичне положення і ментальність народу, геніальні прозріння й помилки  його вождів, впливи близьких і далеких сусідів – усе те, що вважають історичною долею народу.    Історія України – це не  лише наука і навчальна дисципліна. Це – частина національного світогляду, складова загальної культури кожної людини.    У вивченні і викладанні історії України застосовують ті самі методи, що й у вивченні інших дисциплін гуманітарного циклу: історико-хронологічний, порівняльний та синхронний аналізи подій і явищ. Названі методи вивчення історії України застосовуються у взаємозв’язку з принципами  об’єктивності  та історизму.    Ці принципи вимагають у вивченні  історії України  опиратися на конкретні факти, документи, історичні джерела, причому брати їх у сукупності і взаємозв’язку – як позитивні, так і негативні (не „висмикувати” лише окремих фактів, не „підтасовувати” їх залежно від політичної кон’юктури, як це часто траплялося в нашій історії).   Отже, без глибокого пізнання нашого історичного минулого неможливо зрозуміти сучасне, передбачити, а тим більше успішно будувати майбутнє. Перша функція – пізнавальна, інтелектуально розвиваюча. Це сам процес вивчення історії інших країн і народів, а особливо історії своєї Батьківщини. Вчити, щоб знати (тим паче, людині з вищою освітою потрібно бути всебічно розвиненою та ерудованою). Зміни, які відбулися в Україні за останні роки, дали можливість ознайомитись з правдивою історією нашого народу, по-новому осмислити його місце у світовому процесі розвитку цивілізації. Вивчення курсу історії України у вищих навчальних закладах допоможе студентам відкрити нові сторінки нашого народу, його героїчне минуле та повчальну історичну долю.

Друга функція – світоглядна. Історія створює документально точні повісті про видатні події минулого, про мислителів, яким суспільство завдячує своїм розвитком. Вивчаючи історію, студент оволодіває загальними науковими методами пізнання об'єктивного буття, які стануть йому у пригоді при вивченні всіх інших наук та у його діяльності після закінчення вищого навчального закладу.Третя функція – прикладна. Суть її у тому, що історія як наука, виявляючи на основі теоретичного усвідомлення історичних фактів закономірності розвитку суспільства, допомагає виробити науково обґрунтований політичний курс, запобігати суб'єктивним рішенням.  Четверта функція – виховна. Специфіка історії така, що, крім наукового навантаження є складовою частиною національної свідомості. Знання історії свого народу та світової історії формує кращі громадянські якості майбутніх спеціалістів і керівників виробництва: високу моральність, честь і обов'язок перед суспільством, почуття патріотизму, любов до рідної землі, до свого народу У сучасних умовах незалежної, суверенної Української держави важливо осмислити її історичний шлях на принципах правди, об'єктивності, без ідеологічних догм і фальсифікацій. Знання з історії України мають велике практичне значення, вони вчать студентів критично, самостійно мислити, вміло аналізувати минуле та сучасне, використовувати історичний досвід для розв'язання сучасних проблем.

3) Антська держава та її історичне значення (6-7ст)

Результатом суспільного розвитку антів стало створення союзу племен. На його основі приблизно в першій половині IV ст. анти створили першу праукраїнську державу - Антське царство. Його очолювали царі, проте їхню владу обмежували народні збори. Антський військово-політичний союз започаткував історію українського державотворення. . Основою економічного життя антів було землеробство. У Ш-IV ст. воно досягло якісно нового рівня: поява лемешів, наральників, плужних ножів знаменувала виникнення орного землеробства. Для збору врожаю використовувалися залізні серпи і коси. Анти розводили велику і дрібну рогату худобу, свиней і коней. Помітну роль відігравали промисли: бортництво, рибальство, мисливство. Значного розвитку в них досягли ремесла, які вже відокремилися від сільського господарства. Особливо помітними були успіхи в металообробці. У III-IV ст. розквітає гончарна справа, що пов'язано з використанням гончарного круга.

3. Диференціація антського суспільства. На початку VI ст. анти разом з іншими слов'янськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії. Ці події вплинули і на соціально-економічний розвиток слов'ян, сприяли нагромадженню багатств у руках антських царів і вождів. Посилилася їхня військова і політична влада. Усе це прискорило майнову і соціальну диференціацію антського суспільства, формування в ньому класових відносин.

4. Занепад Антського царства. Однак розвиткові держави в антів перешкодило вторгнення аварів, які в 558 р. розгромили аланів Північного Кавказу, завдали поразки племенам Північного Причорномор'я. Авари прорвалися по Дунаю й у Трансільванії заснували Аварський каганат. I Поневоливши склавинів, вони почали боротьбу з антами. Боротьба з аварами підірвала сили Антського царства. У 602 р. Антська держава пала від натиском аварів. 3 VII ст. термін «анти» вже не фігурує в письмових джерелах.

Держава антів протривала три сторіччя – від кінця IV до початку VII ст. Довготривалість її, розмах експансії, колонізаційні успіхи, участь у політиці Візантії – все вказує, що це була державна організація далеко могутніша, аніж про неї можемо мати уявлення з випадкових і неповних звісток літописців. В історії України вона має важливе значення: український нарід уперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і опер її об море. Те, що держава антів лежала “над луком Чорного моря”, мало особливу вагу для майбутнього України: проблема опанування моря і морської експансії стала на першому місці серед проблем українського життя і політики. Вона впала під навалою аварів.

У всякому разі, факт об’єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об’єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті.

4) Розселення східних словян

Формування словянських народів відбувається внаслідок консолідації племінних союзів. Виділяють західні, південні та східні словяни. До східних словян належали: українці (поляни, деревляни. Тиверці, уличі, волиняни, сіверяни, дуліби, білі хорвати), білоруси (половчани, дреговичі, західні кривичі), росіяни (радимичі, в’ятичі, словени, східні кривичі). . Внаслідок розселення слов'ян VI—VII ст. на великій території Східної Європи виникли три групи слов'янських племен: західна, південна і східна. Східні слов'яни на той час заселяли більшу частину території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів, про які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нес-тор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші племенні об'єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті). Північну групу слов'янських племен становили кривичі, половчани, словени новгородські та ін. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Валдаю, узбережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й Чудського озера. Серед північних союзів найсильнішими були кривичі, які мали своє місто — Смоленськ. Археологічні дані підтверджують повідомлення літописця щодо розселення східнослов'янських племен. До утворення Київської держави головною формою суспільної організації східних слов'ян були союзи племен та племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, матеріальною культурою, побутом, звичаями. У V—VI ст. суспільний лад слов'ян перебував у стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового сус­пільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не кон­центрувалася у руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися у VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності у східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного роз­витку:

1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єдна­них територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає і на перший план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова).

2. Зростаюча зовнішньополітична активність перших осе­редків державності. Посилення соціально-політичної ролі кня­зівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган пуб­лічної влади.

3. Прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумови­ла появу постійних органів примусу.

зміни, що відбулися у суспільному житті східних слов'ян у VI--IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виділення дру­жини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпора­цію, формування спільної культури, поява перших протодержав) сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлен­ня державності у східних слов'ян було закономірним підсум­ком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі дер­жавотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов'янсько­го суспільства, та хозарський каганат, який, постійно загро­жуючи агресією, підштовхував слов'янські землі до консоліда­ції. Водночас історичні факти свідчать, що перші протодержавні утворення — князівська влада та інші елементи держа­вотворчого процесу, мають головним чином місцеве походжен­ня і виникли задовго до утворення Давньоруської держави.

На північний захід від Києва, на Східній Волині, знаходилися землі древлян. Цій групі племен належали згадувані в літопису міста Іскоростень та Вручій.

На заході сучасної території України жили дуліби, бужани й волиняни. Ці племена, за літописом, жили вздовж Бугу — «бужане зане сідоша по Бугу, после же велыняне», «дулебы живяху по Бугу, где ныне велыняне». Згаданий Буг — це Західний Буг, оскільки на ньому згодом виникли міста Бузьк і Володимир-Волинський, назви яких пов'язані з назвами літописних племен бужан і волинян. Більшість дослідників визнає існування на Волині великого дулібо-волинського союзу племен. Згодом частина їх відпала від союзу і перемістилася на захід, де стала відома як чеські дуліби.

Район Прикарпаття населяли племена хорватів, що утворювали великий союз племен. Він, як і дулібський, приблизно у VII ст. розпався, після чого частина хорватів переселилася на захід.

У басейні Десни, Сейму та Сули, за літописом, жили сіверяни: «А друзии сідоша по Дісні и по Семи, по Сулі и нарекошася сівер». На відміну від слов'янських поселень інших територій, у цих племен були поширені укріплені городища. Ця необхідність диктувалася постійною загрозою нападу кочовиків з південного сходу.

По Оці, як зазначає літопис, жили племена в'ятичів. «А Вятъко сіде с родомъ своим по Оці, от негоже прозвашася вятичи». Частина верхньоокських племен у IX ст. переселилась у район верхньої і середньої течії Дону.На Правобережжі Дніпра, між Прип'яттю і Західною Двіною, за літописом, жили дреговичі; «А друзии сідоша межю Припятью и Двиною і нарекошася дреговичи».Верхів'я Дніпра, Західної Двіни і Волги, за літописом, населяли численні племена кривичів.

Ці племена утворювали три великі союзи псковських, смоленських і полоцьких кривичів. Центром останніх було місто Полоцьк на Двіні, а центром смоленських кривичів — Смоленськ. Спираючись на дані лінгвістики та археології, дослідники допускають переселення кривичів на свою землю з заходу, з північно-західних слов'янських земель. До приходу кривичів на цій території проживали балтські племена, яких слов'яни поступово асимілювали.

Найпівнічнішу групу східнослов'янських племен складали ільменські, або новгородські, слов'яни. В літопису зазначається місце їх проживання: Протягом VII—IX ст. із зародженням феодальних відносин відбувалося переростання згаданих союзів племен у феодальні князівства У VII—IX ст. відбувався процес об'єднання союзів племен східних слов'ян у великі політичні державні утворення

1. Поляни навколо Києва,

2. дуліби – Волинь

3. древляни – По лісах над р Прип’яттю

4. сіверяни – нинішня Чернігівщина по р Дністер

5. бужани – по Зх. Бугу

6. уличі – Чорне море

Обєднання словян – наступний крок для створення держави. 6-8ст поява міст: поляни – Київ, сіверяни – Чернігів, Любич, древляни – Корос тень, дуліби – Луцьк. 8-9ст виникнення політичних об’єктів Куявії, Славії, Артанії.

6) Хрещення Русі — процес прийняття і поширення християнства у Великому Князівстві Руському, Київській Русі. Ключова подія — масове хрещення у 988 році мешканців Києва, а згодом інших міст держави князем Володимиром I Святославовичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі.

·        Політичні передумови: Прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність. ·        Міжнародні фактори: тільки християнизація могла дати Русі «перепустку» до родини європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, які ставилися до язичників як до нелюдей. Соціальні фактори: Наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи.

прагматичних міркувань. Справа в тому, що запровадження християнства було зумовлено одруженням Володимира із сестрою візантійського імператора, Анною. Це надзвичайно підвищувало його авторитет, а отже, зміцнювало і княжу владу.

Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі (і не тільки в культурному та духовному плані). Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. Значний поштовх також дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжністьПрийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. 2. Православ'я стало надійним грунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. 3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на Багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім'ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство та ін4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. 5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів та тенденцій.