1ПРЕДМЕТ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

.Історія України як складова загальнолюдської історії вивчає історичну діяльність українського народу, закономірності й особливості формування та розвитку суспільного життя на теренах України з найдавніших часів до наших днів. Вивчення цих закономірностей і особливостей на основі історичних джерел Предметом навчального курсу «Історія України» у медичному вищому навчальному закладі є вивчення проблем зародження та розвитку українського етносу, його стосунків з іншими народами, боротьби українців з польськими, литовськими, австро-угорськими, російськими, монголо-турецько-татарськими й іншими завойовниками за своє національне та соціальне визволення, здобуття незалежності та створення власної держави, діяльності українських громадських і політичних організацій.

Нерідко можна чути: «Для чого майбутньому інженеру, технологу-програмісту, архітектору чи економісту знання з історії України?» Не треба, мовляв, на це витрачати час. Краще більше уваги приділити спеціальним дисциплінам, щоб ліпше знати свою справу. Насправді ж, кожному фахівцеві історичні знання вкрай необхідні як у роки навчання, так і в період практичної державної чи підприємницької діяльності. Чому ж необхідне вивчення історії своєї країни всім без вийнятку майбутнім спеціалістам? Які основні функції історичного пізнання?

Перша функція – пізнавальна, інтелектуально розвиваюча. Це сам процес вивчення історії інших країн і народів, а особливо історії своєї Батьківщини. Вчити, щоб знати,тим паче, людині з вищою освітою потрібно бути всебічно розвиненою та ерудованою.

Друга функція – світоглядна. Історія створює документально точні повісті про видатні події минулого, про мислителів, яким суспільство завдячує своїм розвитком. Вивчаючи історію, студент оволодіває загальними науковими методами пізнання об'єктивного буття, які стануть йому у пригоді при вивченні всіх інших наук та у його діяльності після закінчення вищого навчального закладу.

Третя функція – прикладна. Суть її у тому, що історія як наука, виявляючи на основі теоретичного усвідомлення історичних фактів закономірності розвитку суспільства, допомагає виробити науково обґрунтований політичний курс, запобігати суб'єктивним рішенням. 

Четверта функція – виховна. Специфіка історії така, що, крім наукового навантаження, вона несе в собі інформацію ментального змісту, є складовою частиною національної свідомості. Знання історії свого народу та світової історії формує кращі громадянські якості майбутніх спеціалістів і керівників виробництва: високу моральність, честь і обов'язок перед суспільством, почуття патріотизму, любов до рідної землі, до свого народу.

Відомий український історик Д. І. Дорошенко зазначав: «Історія постійно підтверджує ту істину, що майбутнє можна будувати тільки на історичному ґрунті, що народ без історичної пам'яті не є народом, і коли ця пам'ять перестає бути святою, він негідний одержаного в спадок по батьках імені» Тільки глибоке вивчення історії свого народу допомагає нам повернути почуття національної гідності, честі,  поваги. Людина без особистої гідності, з рабською психологією, не може бути носієм національної ідеї, а народ, який втратив національну гідність і гордість, не зумів об'єднатись навколо національної ідеї, втрачає здатність до творчого саморозвитку, стає об'єктом інтелектуального й економічного пограбування з боку інших держав.

У сучасних умовах незалежної, суверенної Української держави важливо осмислити її історичний шлях на принципах правди, об'єктивності, без ідеологічних догм і фальсифікацій. Знання з історії України мають велике практичне значення, вони вчать студентів критично, самостійно мислити, вміло аналізувати минуле та сучасне, використовувати історичний досвід для розв'язання сучасних проблем.

Саме з таких позицій ми й будемо вивчати історію України.

2 ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Імперська історіографія стверджувала, що в первісні часи на території сучасної України не існувало ні держави, ні права, що умови для їх виникнення склалися пізніше — з появою приватної власності й майновою диференціацією суспільства, тобто з його поділом на групи за майновою ознакою, а заможніші верстви населення, прагнучи зберегти й примножити надбане добро, почали створювати відповідні структури, які згодом стали основою державних органів управління. Тож історики, спираючись на цю концепцію, відносили досвідки державно-правового розвитку на наших землях до кінця II — початку І тисячоліття до н. е.Однак сучасні дослідники вбачають корені української державності в набагато давнішій історичній добі.Значний археологічний матеріал дає підстави вважати, що в середині VI—III тисячоліть до н, е. на території сучасної України існувала держава Аратта (Оріяна, Оратанія). Офіційною історичною наукою вона пойменовувалася просто як Трипільська культура. Її пам'ятки вперше дослідив археолог В. Хвойка біля с. Трипілля в кінці XIX ст. Зазначимо, що ця висока землеробська культура мала всі атрибути держави:військові дружини для охорони городищ, поселення міського типу, писемність, календар, своєрідну релігію, мистецтво (вироби з кераміки, золота) тощо. Аратта займала чи не всю територію сучасної України. Для захисту від нападників там було споруджено тисячокілометрові земляні вали. І якщо наші уявлення про могутні держави Шумеру та Єгипту асоціюються з величними кам'яними спорудами, то цивілізаційний феномен Праукраїни з її чудовим кліматом і природними умовами полягає, вочевидь, у затишку невибагливих глиняно-дерев'яних споруд, що давали змогу нашим далеким пращурам жити вільно і, як зазначає французький дослідник Е. Шюре, «на свіжому повітрі».

 Відомою державою на території сучасної України була Кіммерія. Але ми мало знаємо про її територію і суспільно-політичний лад. Відомо, що вони населяли Крим (Тавриду) й степи Північного Причорномор'я, займалися землеробством, скотарством, воювали із сусідніми народами. Цю державу очолювали царі.У VII—VI ст. до н. е. Кіммерію поглинули скіфи — її колишні союзники.Скіфія (Скитія) — велике суспільно-політичне об'єднання племен. населяли різні етноси, чи племена. Скіфія складалася із царств, а ті, своєю чергою,— з областей і номів. Але, на жаль, ці скупі відомості про адміністративно-територіальний поділ не дають нам повної уяви про Скіфію як політичне об'єднання племен.Царські скіфи, перебуваючи на останньому щаблі первіснообщинного ладу й відіграючи панівну роль серед племен, утворили свою державу, засновану на військовій демократії.Найважливіші питання життя держави розглядалися на зборах воїнів. Особлива роль при цьому належала скіфським воєначальникам.Військо скіфів також використовувалося царями як виконавчий орган, тому воно формувалося відповідно до адміністративно-територіального поділу. Провідну роль у ньому відігравали скіфи-кочовики.На жаль, ми не маємо повної уяви і про суспільний лад Скіфії. З повідомлень Геродота про скіфів як народ, сформований з окремих племен, над якими панували царські скіфи й називали всі інші племена своїми рабами, можна зробити висновок, що Скіфія була рабовласницькою державоЮ  Держава антів (слов'ян)Перша достовірна згадка про державу антів відноситься до 385 р. н. е. Її містить книга візантійського автора Йордана «Про походження і діяння готів»Найперші страчені особи — це, вочевидь, урядова знать.Подальша історія держави антів пов'язана з гунами й аварами, які здійснювали протекторат над слов'янами.Після розпаду держави гунів і смерті Атилли (453 р.) анти зайняли значну територію в Північному Причорномор'ї. Про-копій Кесарійський зазначає, що в першій половині VI ст. вони населяли територію від Дунаю (Істри) до Меотіди (Азовське море). Але на той час анти, як пише інший візантійський автор, Псевдо-Маврикій, не мали єдиного глави держави. За Менандром, південні слов'яни наприкінці VI ст. корилися волі князів. А очолював їх Давріт. З ним і «найважливішими князями слов'янського народу» вів переговори аварський каган Ваян, прагнучи підкорити собі слов'ян (див.: Вестник древнейистории.— 1941. № 1. С. 248). З розповіді Менандра вимальовується державна організація південних слов'ян з її ієрархічною структурою влади: під зверхністю Давріта перебували князі, які правили на місцях.На підставі цих свідчень можна говорити, що держава антів складалася з князівств (княжінь). Князі разом з главою держави вирішували питання зовнішніх зв'язків, а також розв'язували внутрішні проблеми.Наприкінці VI ст. анти вели оборонні війни проти авар. Навала останніх і навіть їхнє панування не зруйнували основи східнослов'янської державності — князівств. Їх перелік містить «Повість временних літ»: поляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радомичі, дреговичі, кривичі, ільменські словени. Більшість із них історики-славісти вважають державними організаціями.

Виникнення держав Північного Причорномор'я

Окрему частину історії державотворення на території сучасної України становлять Північне Причорномор'я і Крим. Важливо зазначити, що активну участь у державотворенні в згаданому регіоні брали греки. До того ж вони відіграли провідну роль у цьому процесі.Внутрішні негаразди у Стародавній Греції примусили частину населення емігрувати на периферії античного світу, в тому числі у Північне Причорномор'я. Одним з найперших грецьких поселень у Північному Причорномор'ї було місто Борисфеніда, розташоване біля гирла Дніпра — Бузького лиману. На початку або в першій половині VI ст. до н. е. мілетці збудували на правому березі лиману місто Ольвію. В тому ж таки столітті було зведено Пантікапей, Феодосію, Херсонес та інші міста-факторії, які згодом перетворилися на поліси, тобто міста-держави з особливою формою соціально-економічної і політичної організації, властивої Стародавній Греції. До поліса входили міська територія і землеробські поселення навколо міста.Політичний лад усіх полісів, попри деякі відмінності в соціально-економічному устрої, був майже однаковим.

3 АНТСЬКА ДЕРЖАВА

— міжплемінний військово-політичний союз з кін. 4 до поч. 7 ст. на тер. України у межиріччі Дніпра і Дністра. Назва д-ви походить від назви народу (анти). Візант. хроністи Прокопій Кесарійський і Менандр та готський Йордан характеризували А. д. як міцне політ, об'єднання з дем. ладом, її ще називали «Антським царством» (Яе^ит Апіогит) або «Антською землею». На чолі д-ви стояли вожді, яких готи і греки називали рексами (царями). До нашого часу дійшли імена деяких з них: Бож, Ардагаст та ін. Згадуються також представники антської знаті — Ідарій, Келагаст, Мезамир. Влада ант. правителів невпинно зростала, поступово розвивалися спадкові династичні зв'язки. Анти мали сильне військо. Історія донесла до нас імена воєначальників Всегорда, Доброгаста, Хіль-будія та ін.

При ант. царях діяла рада, яка називалася коментом. Це був дорадчий орган, що певним чином впливав на прийняття правителями політ, рішень. Виявом демократії в А. д. були всенародні збори — народне віче.

На них обговорювалися важливі питання сусп. життя.

Суд. влада в д-ві будувалася на засадах дотримання законів і звичаїв, заповіданих предками. Загальних судів тут спочатку не було. Первинною ланкою виступали самі антські гр-ни, які були суддями у справах, що стосувалися їх родових інтересів. Згодом з'явилися громадські (сільські) суди. У кожному роду суд. функції виконував родовий старійшина, а в племені — племінний вождь. Найвищою суд. інстанцією був цар. Візант. джерела подають свідчення про існування в А. д. певних загальнообов'язкових правил поведінки і актів під назвою «закон». Відомі, зокрема, «Закон про народоправство», «Закон про громадянство», «Закон антів про Хільбудія», право гостинності тощо. Поряд з ними існував і «язичницький закон», що випливав з вірувань антів. Він відбивався у звичаях і традиціях, які анти «самі собі встановили і судили по розуму».

Процес державотворення в антів не знайшов свого завершення. Слов'яно-авар. війни, в яких анти брали активну участь, призвели на поч. 7 ст. до розпаду А. д. Востаннє анти згадуються у писемних джерелах від 602, хоча візант. імператор Іраклій ще зберігав за собою титул «імператора антського» у 612.

4. Розселення східних слов.ян у 7-9ст, союзи племен.

З 7-8 ст. відбулося інтенсивне просування слов'ян до центральних і північних регіонів Східної Європи, внаслідок чого згодом склався великий ареал слов'янського розселення: від сучасної Російської Півночі й Балтійського моря до Середземномор'я і від Волги до Ельби. Східні слов'яни у 7—9 ст розселяються у важкодоступних лісових районах сучасної України, Білорусі, Росії, де ослов'янюють значну частину місцевого населення в 15 військово-племінних спілок — завершальний етап розкладу первісного суспільства у східних слов'ян. Поляни заселяли сучасну Київську область, древляни — Житомирську і Вінницьку, хорвати — Карпат, жителі півночі — Чернігівську, Сумську, Брянську і т.і. Кожна спілка складалася з десятків дрібних племен на чолі з князями і старійшинами.

Куя?вія — ранньофеодальне державне утворення східних слов'ян у 7-9 ст. Згадується у працях арабських географів 9-10 ст. Більшість істориків вважають Куявію політичним об'єднанням східних слов'ян у Середньому Придніпров'ї з центром у Києві та ототожнюють з назвою Київ.

* Білі Хорвати й лучани — в Галичині

* Дуліби й волиняни — над горішнім Західнім Бугом.

* Деревляни — в лісах по Горині, Прип'яті й Дніпру.

* Поляни — над Дніпром, у теперішній Київщині.

* Сіверяни й сівери — по Десні й лівих допливах середнього Дніпра (частково праросіяни).

* Уличі — між Дністром та Бугом.

* Тиверці — на південний захід від уличів, над Дністром, аж до моря.

* Бужани — понад річкою Західний Буг

5 АНАЛІЗ ТЕОРІЙ ПРО ПОХОДЖЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Найдавніший руський літопис – «Повість минулих літ» - заснування державності на східнослов’янських теренах приписує норманам (варягам), яких звали «русь». Запросили їх «княжити і володіти» ними племена чудь, словени, кривичі та весь. Відгукнувшись на це запрошення, три норманських брати Рюрик, Синеус і Трувер спочатку прийшли до словен, де заснували місто Лагоду, залишивши в ньому найстаршого Рюрика. Синеус і Трувер померли, а всю владу перебрав Рюрик. Прийшовши до озера Ільменя, він заклав Новгород і сів там княжити. Першими поселенцями в Новгороді були словени, в Полоцьку – кривичі, в Ростові – весь, в Муромі – мурома. Були в Рюрика двоє мужів не його племені – бояри Аскольд і Дір, які, підпросившись до Царгорода, з родом своїм рушили по Дніпру. У дорозі побачили вони городок, який поставили троє братів Кий, Щек іХорив. Жителі того городка платили данину хозарам. Аскольд і Дір зостались там, зібрали багато варягів і почали володіти полянською землею.

Довкола цього літописного твердження, а заразом – і навколо проблеми походження Київської держави півтора століття точиться дискусія між так званими норманістами й антинорманістами. Недостатність, суперечливість і неоднозначність історичного матеріалу, різні методологічні підходи, політична заангажованість ставали на заваді об’єктивного дослідження процесу виникнення Давньоруської держави. Позанаукове трактування цієї проблеми було започатковане у середині XVIII ст. в Санкт-Петербурзькій академії наук у полеміці між Г. Міллером та М. Ломоносовим. Перший доводив, що Київську Русь заснували нормани, а другий рішуче спростовував цю версію. Майже одразу полеміка, що спершу претендувала на науковість, переросла в ідеологічне протистояння. Норманісти, як і антинорманісти, виникнення держави вважали кульмінаційним одномоментним актом, безпосереднім наслідком діяльності конкретної історичної особи. Під впливом такої доктрини опинилися покоління істориків XIX – першої половини XX ст. У центрі дискусії фігурувало обмежене коло питань – про походження назви «Русь», про те, до якого етносу могли належати літописні варяги й хто були перші руські князі.

Хозарська гіпотеза

Загальновідомо, що в середині VII ст. тюркомовні племена утворили в пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі могутню державу – Хозарський каганат. У VIII ст. він підкорив слов’янські племена полян, сіверян, радимичів та в’ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування тези про хозарське походження Київської Русі. Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика (1710) стверджувалось, що хозари-козаки першими прийняли християнство ще до Володимира Святого. Це означало, що протоукраїнська держава, де головною силою були хозари-козаки, раніше за Володимира прилучилася до європейської цивілізації. Постала ця гіпотеза за конкретної політичної ситуації, на основу пошуку протидії (зокрема, й ідеологічної) політиці Москви. Щоб уникнути будь-яких намагань довести спорідненість історії України та Московії, в т.ч. й щодо віри, П. Орлик і висунув тезу про хрещення «хозар-козаків», наголошуючи, що вони раніше навернулися до цивілізованого світу, не маючи ніякого відношення до азійського деспотизму Москви.Така точка зору істориками різних поколінь не була сприйнята всерйоз, як і твердження сучасного історика-дослідника О. Пріцака про те, що поляни були не слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємицею роду Кия. Археологічні дослідження давнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури.Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах, а ті слов’янські племена, які підкорялися Хозарії, у процесі становлення Київської Русі поступово переходили під її владу. До того ж руси неодноразово вторгалися у хозарські землі. У 60-ті роки X ст. внаслідок війни з русами Хозарська держава перестала існувати. З IX ст. в Європі домінувала Давньоруська держава.

6 ХРЕЩЕННЯ РУСІ

Хрещення Русі 988 р.

У 988 р. на Русі склалися сприятливі умови для прийняття християн¬ства. У Візантії спалахнула громадянська війна. Проти імператорів співправителів Василія й Костянтина повстав Варда Фока. Імператори попросили допомоги у київського князя. Володимир не відмовив, але за¬жадав за це руки сестри Василія і Костянтина Анни. Але, позбувшись не¬безпеки з допомогою руського війська, візантійці стали зволікати з вико-нанням умови і, щоб якось виправдатися, стали домагатися від Володимира прийняти християнство. Але і після хрещення Володимира Візантія не збиралася виконувати свої зобов’язання. І лише після того, як Володимир Святославович пішов воєнним походом і після тривалої облоги здобув візантійське місто Херсонес (Корсунь), шлюб нарешті відбувся. Во¬лодимир повернув місто Візантії як викуп за наречену.

У 988 р. Володимир, повернувшись до Києва з молодою дружиною, проголошує християнство державною релігією Київської держави і енер¬гійно запроваджує нову віру.

Історичне значення запровадження християнства у Київській державі

Прийняття християнства принесло позитивні зрушення у внутрішнь¬ому житті держави. Нова віра піднесла значення князівської влади в Києві на небувалу висоту і зміцнила зв’язок між окремими частинами могутньої держави. В особі церкви князь знайшов потужну ідеологічну опору, яка освячувала його владу і підтримувала його в управлінні державою.

Поширення християнства сприяло подальшому розвиткові суспільних відносин, господарського життя.

Церква справляла великий вплив на культурно-освітнє життя, його піднесення, відігравши таким чином прогресивну роль.

Християнство, як релігія загальноприйнята в Європі, ще більше зблизила давньоукраїнську державу з європейськими країнами, підня¬ла їхні стосунки на новий рівень.

7) суспільно-політичний устрій Київської Русі

Устрій Давньоруської держави

Політичний устрій

Київська Русь ІХ-Х ст. була ранньофеодальною монархією.

На чолі держави стояв Великий київський князь, який уособлював законодавчу, виконавчу, судову та військову владу, представляв державу на міжнародній арені. Він правив за допомогою особистої військової дружини та, пізніше, удільних князів—родичів Великого князя, що стояли з військами у великих містах. Влада Великого князя була спадковою.

Удільні князі самостійно розпоряджалися своїми землями, і навіть намісники київського князя не могли втручатися в їхні внутрішні справи.

Рада князів і старшої дружини (бояр) складала боярську думу, яка приймала важливі рішення. У разі відсутності або смерті князя вона виконувала його функції, сприяла обранню нового князя. При сильному князі роль думи була формальною, і навпаки: сильна дума існувала при слабкому князі.

Суд, збирання данини здійснювалися спеціальними дружинниками. Управління в невеликих містечках здійснювали намісники Великого князя — тисяцькі та посадники.

Віча змінили свій склад і замість загальних зборів чоловічого населення стали зборами впливових бояр, дружинників, за можного купецтва тощо. У період централізації влади вплив віча зменшився, з початком роздробленості — посилився.

Соціальний устрій

Привілейовані верстви

Непрнвіленовані

верстви

— князі, чий титул успадко-

— міщани — меш-

вувався; були найбільшими

канці міст, які зай-

землевласниками;

малися ремеслом,

- бояри – формувалися

торгівлею. Виділя-

знаті та дружин-

лася міська заможна

ників; отримували від князя

верхівка;

землю за службу. Ділилися на

— селяни-смерди —

великих (воєводи, тисяцькі) та

вільні землероби, які

малих (соцькі, десяцькі);

мали власне господар-

— дружинники — професійні

ство та землю й спла-

воїни, що обіймали й урядові

чували князеві дани-

посади. Отримували за служ-

ну;

бу грошову винагороду та зе-

— наймити — вільні

мельні наділи;

люди, що наймалися

на певну роботу;

— духівництво: найосвіче-

— ізгої — люди, що

ніша верства, Впливало на

втрачали зв'язок зі

духовне та культурне життя.

звичним середовищем

Поділялося на верхівку (ми-

(князі без князівства,

трополит, єпископи, ігумени

смерди без землі

монастирів) та рядових пред-

тощо), але охороня-

ставників (священики, ченці)

лися законом

— закупи — тимчасово залежні селяни, які брали по-

зику — «купуі”— у феодала і мали її відробити;

— рядовичі — тимчасово залежні селяни, які уклали

з феодалом договір — *ряд« — на виконання пав-

ник робіт;

— челявь — раби- полонені;

— холопи — селяни, які розорилися і працювали в господарстві землевласника, фактично раби, але за службу могли бути випущені на волю

8) Причини розпаду Київської Русі та її історичне значення

Серед причин занепаду Київської Русі можна назвати такі:

•    надто великі для середньовіччя розміри держави за відсутності захищених природних кордонів, надзвичайна родючість земель, що притягувала завойовників;

•    розвиток вотчинного землеволодіння, княжі чвари та міжусобиці;

•    слабкість державного устрою, невпорядкованість права успадкування великокнязівського престолу за наявності величезної кількості нащадків;

•    перманентна зовнішня агресія кочових народів (із 1061 по 1210 половці вчинили 46 набігів на руські землі), татаро-монгольська навала;

•    неспроможність замирення з Володимиро-Суздальським князівством, Польщею, Угорщиною, Литвою

Історичне значення Київської русі  перш за все полягає в тому, що вона:

– вперше об’єднала всі східнослов’янські племена в одну  могутню державу, а також поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів (угро-фінських і тюркських народів-сусідів). Не випадково М.С.Грушевський вважав, що „Київська Русь є першою формою української державності“;

–  сприяла прискоренню економічного розвитку (високопродуктивного землеробства і скотарства, ремесел і промислів), створенню багатої матеріальної  і духовної культури (виникла писемність, право, бібліотеки, храми і т. п.);

– відіграла важливу роль у міжнародній торгівлі. У Київській Русі перехрещувалися торговельні шляхи, що йшли із Півночі (Скандинавії) на південь – у Візантію і Середземномор’я, а також із Сходу на Захід (Індії, Китаю, Арабського халіфату товари поступали до Центральної і західної Європи). Багаті руські купці були відомі майже в усьому тогочасному світі;

– зміцнила обороноздатність східнослов’янського населення, захистивши його від фізичного знищення з боку кочівників;

– захистила Європу від азіатських орд;

– підняла авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі з Візантією і Германською імперією, Польщею і Угорщиною, Литвою, скандинавськими країнами, які часто були скріплені династичними шлюбами;

– Київська Русь і її спадкоємиця – Галицько-Волинська держава стали основою формування української народності.

9 ДІЯЛЬНІСТЬ РОМАНА МСТИСЛАВИЧА ТА ОБЄДНАННЯ ГАЛИЧИНИ ТА ВОЛИНІ

Скориставшись смертю у 1199 р. останнього представника династії Ростиславичів (Володимира Ярославича), Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частково боярства й міщанства, які були невдоволені могутністю великих бояр, з другої спроби (перша, 1189 р., була невдалою) здобув Галич і таким чином об'єднав під своєю владою Волинське і Галицьке князівства.

У своїй об'єднаній державі князеві довелося повести рішучу боротьбу проти галицького боярства, що було проти посилення княжої влади. За допомогою дружинників і міщан йому вдалося на деякий час приборкати боярську сваволю.

Князь Роман здійснив два успішні походи проти половців (1201—1202; 1203—1204), а також переможні походи проти Польщі. Це додало йому авторитету. З його ім'ям пов'язувалась надія на відновлення могутності та єдності Київської Русі. Тому кияни у 1202 р. без опору прийняли владу Романа Мстиславича. Без опору ж скорилися йому й навколишні землі. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простяглася від Карпат до Дніпра. Роман Мстиславич відігравав помітну роль у житті Угорщини та Польщі. У 1205 р. він втрутився в міжусобну війну польських князів і загинув під Завихвостом.Оскільки створена Романом держава трималася переважно на сильній особистості князя, то після його смерті вона була приречена на розпад.

10 ГАЛИЦЬКО ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ПРОДОВЖУВАЧ ТРАДИЦІЙ К. РУСІ

Як вже зазначалось, під ударами монголо-татарів Київська Русь остаточно розпалася на окремі, залежні від завойовників князівства, і перестала існувати як держава. Однак естафету київської державності підхопило Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім її спадкоємцем. Галицько-Волинське князівство виникло не стільки внаслідок розпаду Київської Русі, насамперед внаслідок місцевого розвитку, а пізніше — об'єднання двох князівств Галицького і Волинського. Галичина розташована в східному передгір'ї Карпат, у верхів'ї річок Дністра і Прута. її спочатку заселяли племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вона межувала з розлогими й лісистими рівнинами Волині, також заселеної дулібами та білими хорватами. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу, їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі — товару, від якого залежала Русь. Утворення об'єднаної Галицьке-Волинської держави було подією великої

історичної ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем,

„царем на Русі", „самодержцем всея Русі", причому слово „самодержець"

вперше в літописі застосовано саме щодо нього

11. Відновлення могутності Галицько-Волинської держави за Данила Галицького.

Початок правління Данила Романовича Галицького припав на період монголо-татарської навали на Русь. 1241 р. загарбники зруйнували і його володіння. Сам Данило переховувався тоді в Польщі. Повернувшись звідти він почав відбудовувати державу. Відроджувались зруйновані міста і села. Одночасно велася боротьба проти боярської сваволі, яка знов набрала сили. Влада Романовичів знову поширилася на віддалені землі. Галицько-Волинська держава знову відродилася в старих кордонах.

Посилення Галицько-Волинської держави непокоїло Золоту Орду. Щоб запобігти цьому, Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому з'явитись в Орду і визнати від неї свою залежність. Данило змушений був виконати принизливу вимогу хана, але утримав за собою князівський престол. Це дозволило йому почати підготовку до визволення Русі від загарбників. Для зміцнення міжнародного авторитету держави князь створив галицьку митрополію, призначив її митрополитом свого прибічника «печатника» Кирила. Разом з тим він уклав союз проти Орди із своїм зятем князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та з угорським королем і зблизився з Папою Римським. Данило Галицький укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна дружина, а також селянське і міщанське ополчення. Почалося визволення Галичини й Волині від татарських загонів. Протягом 1254—1255 рр. дружини Данила і Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили землі уздовж Бугу, Случа і Тетерева.1264 р. Данило Романович Галицький помер.

12 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО ЛИТОВСЬКОГО КНЯЗІВСТА

Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями — членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову допомогу. Удільні князі складали великокнязівську раду. Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.

Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревсь-ка унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.

Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.

Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені згодом на воєводства, очолювані намісниками — воєводами, що підлягали безпосередньо владі великого князя. Землі-воєводства поділялися на повіти, в котрих головували старости. Посади воєвод і старост обіймали, як правило, місцеві феодали, щедро винагороджувані великими князями за їхню службу вотчинами та значними привілеями. З великих магнатів складалася великокнязівська рада ("пани - Рада"), без згоди якої великий князь не мав права видавати закони і розпорядження. Вищі державні уряди стали в руках магнатів спадковими. Пани-магнати користувалися правом мати власні, так звані подвірні, військові загони й підлягали безпосередній юрисдикції великого князя.

13. Експансія Польщі на українські землі в другій половині 16ст. Люблінська унія.

Люблінська унія (1569 р.) мала за мету утворення Речі Посполитої:

а) причина — повна поразка Литви, завдана Росією на першому етапі Ливонської війни;

б) значення унії: допомогла переможно завершити Ливонську війну, але різко посилила колонізацію українських, білоруських і литовських земель, класове та національно-колоніальне гноблення населення;

в) наслідки унії: захоплення українських земель місцевою, частково польською шляхтою, що поступово перетворювалися на значних землеробських магнатів та експлуатували українських селян; покріпачення селян — остаточно затверджено Литовським статутом 1588 р.; полонізація української знаті, що приймала мову, традиції, віросповідання Польщі.

Українському народові загрожувало повне національне знищення. Польські магнати і шляхта жорстоко визискували українських селян. Польський закон дозволяв феодалам карати селянина навіть смертю. Українських міщан всіляко обмежували в правах. Люблінська унія зробила Україну відкритою для впливу Заходу. Прагнення українців вижити і продовжити подальший поступ зумовило піднесення релігійної, національної, економічної, збройної боротьби.

14 Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. її було проголошено на церковному соборі в Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніатська церква ).

Безпосередніми приводами до унії були:

* невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;

* бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;

* намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» — і залежали тільки від Папи та почасти від короля.

Внаслідок унії греко-католицька церква підпорядковува-лась могутньому і авторитетному Риму, відкривала шлях до цивілізованої Європи, частково рятувала українське право-слав’я від повного окатоличення в Речі Посполитій, а в ХІХ-ХХ ст. рятувала і зберігала українство від повної полонізації і русифікації. Проте не все духовенство згодилось на унію. Простий люд, а почасти й шляхта виступили на захист право-славної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова, Києва та інших міст. В Придніпров’ї проти унії виступило запорозьке козацтво. На Прикарпатті головним осередком православ’я був Скит Манявський. Берестейська унія та опозиція проти неї розкололи суспільство на три церкви: православну, католицьку і уніатську (греко-католицьку), розділили пізніше українські землі на лівобережні і правобережні; поляки використовували унію для повного окатоличення українців, посилення феодального, національного гніту. Це не могло не привести до великих кривавих повстань, до визвольної війни українського народу в середині XVII ст.

15. Запорізька Січ – «Християнська козацька республіка»

Життя запорізького козацтва грунтувалось на глибоко демократичних принципах: рівність у праві володіння землями, право вільного вступу до лав козацтва незалежно від соціальної і національної приналежності, релігійних переконань, участі в органах самоврядування тощо. Феномен Запорізької Січі в тому, що саме тут уперше державотворча функція перейшла безпосередньо до представників простого народу.

Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери — могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор.

М. Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою», і це визначення стало класичним, адже справді були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками. У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада. Для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали винятково через призму усталених звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади.

16 ЗАСНУВАННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

У XV-XVI ст. виникає нова верства українського суспільства - козацтво. Українське козацтво - визначне явище в європейській історії. Слово "козак" - тюркського походження і означає вільна людина, воїн-вершник.

Причини виникнення українського козацтва:

— економічні (народна колонізація вільних земель Придніпров'я та Дикого поля — степів за Дніпровськими порогами);

— соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала);

— політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу по охороні південних рубежів від татарської небезпеки);

— стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства);

— національно-релігійні (політика полонізації українського населення та наступ католицької церкви на права православної).

Перші згадки про козаків у писемних джерелах датовані 80-90 pp. XV ст. Військовим і організаційним центром низових козаків стала Запорозька Січ.

Початок Запорозької Січі дала козацька фортеця, зведена в 50-х роках XVI ст. на острові Мала Хортиця відомим українським князем Д. Вишневецьким, прославленим в українських народних піснях під іменем Байди. У 1593 р. запорожці заснували другу Січ на Дніпровому острові Базавлук, трохи південніше Томаківки.

Із загибеллю Вишневецького козацька організація не розпалася: в 1580-х pp. починає вживатися термін "січові козаки". Вони вважали себе самостійною військово-політичною силою і вели незалежну від Польщі політику: укладали договори з Москвою, Кримом, Молдовою.

Умовами прийому на Січ були: знання тогочасної української мови, православна віра, вміння володіти зброєю. Січовий козак повинен був дотримуватися традицій товариства і клятви на вірність йому, бути неодруженим. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім'ю і проживати в містах та містечках, у селах за межами Січі.

Запорозьке козацтво формувалося як передовий суспільний стан української народності. Українські козаки створили струнку військову організацію, яка проіснувала до XVIII ст. Полки ділилися на сотні, сотні — на курені. Усе козацьке військо очолював гетьман, а запорожців — кошовий отаман.

Офіційно реєстрове козацтво називали Запорозьким Військом, якому формально підпорядкувалась і Запорозька Січ. Проте взяти Запоріжжя під свій контроль Речі Посполитій так і не вдалося. Запорозька Січ стала джерелом формування української державності.

17 ПРИЧИНИ національо-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

   З-поміж основних її  причин можна виділити наступні:

1. Соціально-економічні:

- зміцнення земельної власності феодалів та посилення кріпосницького гніту. Для українських селян панщина зросла до 5—6 днів на тиждень

- погіршення економічного становища міщан: жителі міст, що перебували у приватній власності феодалів, повинні були платити додаткові податки, церковну десятину, виконувати різну роботу на користь власника міста.

- погіршення становища реєстрового козацтва після придушення козацько-селянських повстань 30-х рр. XVII ст. Польський уряд видав у 1638 р. «Ординацію Війська Запорозького реєстрового». Цей документ скорочував козацький реєстр до 6 тис. осіб, перетворював не записаних до реєстру козаків на кріпосних селян, забороняв козакам обирати гетьмана, зменшував територію мешкання та пересування реєстрового козацтва.

2. Політичні: відсутність в Україні власної держави призвела до масового ополячення української правлячої верхівки (магнатів, шляхти).

3. Національно-релігійні: перебування українців у масовому релігійному та національному гнобленні. Через католицьку та уніатську (греко-католицьку) церкву польська шляхта прагнула масово окатоличити православних українців, закрити церкви та монастирі, заборонити використання рідної мови.

18. Початок і хід національно-визвольної війни під проводом Б. Хм Перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16 травня 1648 р. 13 вересня 1648 р. козацьке військо здобуло перемогу над поляками в битві під Пилявцями. Протягом жовтня - листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, діставши викуп, залишили місто й рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли до р. Вісли. 23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. Тут, як стверджують історики, він усвідомив свої обов'язки щодо всього народу. Під час переговорів із поляками він заявив про свій намір звільнити всю Україну й український народ від польської влади. Гетьман переосмислив уроки минулорічної боротьби, вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Польська влада була неспроможна піти на компроміс, і продовження війни було неминучим. 5-6 серпня 1649 р. Б. Хмельницький за допомогою кримського хана здобув переконливу перемогу над польськими військами у битві під Зборовом. На протязі липня і серпня цього poкy продовжувалася облога Збаразької фортеці Але хан Іслам-Гірей III не дозволив завершити розгром польської армії. Він вирішив проводити політику «рівноваги сил», що вела б до взаємного виснаження України й Польщі й надавала б можливість Криму відігравати провідну роль у Південно-Східній Європі. 8 серпня 1649 р. Б. Хмельницький і польський король Ян Казимир підписали Зборівський мирний договір. Його зміст фактично означав, що польський уряд вперше визнав автономію (самоврядування) української козацької держави в межах Речі Посполитої на території трьох воєводств - Київського, Брацлавського і Чернігівського.

19 ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА

8 січня 1654 р. російська делегація прибуває до м. Переяслава, де на неї чекав Б. Хмельницький з козацькою старшиною. Після переговорів досягнуто угоди про те, що Військо Запорозьке має присягнути на вірність російському государю. В умовах нового карального наступу поляків український уряд змушений був піти на прийняття присяги на вірність Росії.

Переговори у Москві відбувалися з 23 березня по 6 квітня 1654 р. і завершилися підписанням договору, який увійшов в історію як "Березневі статті".

Умовами договору були:

— підтвердження права та привілеїв Війська Запорозького на маєтності та землі;

— встановлення 60-тисячного козацького реєстру;

— збереження за гетьманським урядом права контролю над фінансами та податками;

— залишити недоторканими права та повноваження місцевих органів влади, права Київського митрополита, право обрання гетьмана козацтвом.

Росія зобов'язувалась обороняти Україну від Польщі, але обмежила право гетьмана на зносини з іноземними державами, зокрема з Кримом і Туреччиною.

За цим договором Україна ввійшла під протекторат Росії на широких правах автономії..

Оцінка російсько-українського союзу в працях істориків залишається неоднозначною.

У складі монархічної Росії Українська держава з її республікансько-демократичною формою правління була позбавлена можливостей дальшого розвитку. У наступні після 1654 р. десятиріччя йшов поступовий, але невблаганний процес втрати Українською державою своїх етнічних рис, ліквідації демократично-республіканських органів влади.

Після укладення союзу між Україною та Росією відбулось перегрупування основних учасників війни: кримські татари перейшли на бік Польщі. У березні 1654 р. польська армія перейшла в наступ на Правобережжя. Основна маса російських військ і загони козаків під командуванням Золотаренка розгорнули бойові дії на Смоленщині і в Білорусії. Восени 1654 р. Польща спрямувала свій удар на Поділля. У січні 1655 р. польсько-татарське та україно-російське війська зійшлись під Охматовим. Польсько-татарське військо зазнало поразки.

20. ДОРОШЕНКО І ЙОГО БОРОТЬБА ЗА ОБЄДНАННЯ

Боротьбу національно-патріотичних сил за об'єднання України очолив П. Дорошенко. Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги в реалізації його планів, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Росією про протекцію царя за умови об'єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.

На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання. П. Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І. Брюховецького і об'єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об'єднаної України.

Відкрилася перспектива відродження Української держави. Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських сил.

Росія і Річ Посполита, не бажаючи втрачати свою присутність в Україні, виступили проти її возз'єднання в єдину державу. Гетьман Правобережного козацтва П. Дорошенко змушений був вести війну на два фронти. Ворожу позицію щодо нього зайняло і Запорожжя, яке висунуло претендентом на гетьманство Петра Суховія, підтримуваного Кримом.

Для організації опору Польщі П. Дорошенко рушив на Правобережну Україну, а на Лівобережжі для боротьби з російськими військами залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного. Роз'єднання козацьких сил, що відбулося, негативно вплинуло на розвиток подій.

Під тиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин П. Дорошенко почав шукати підтримки в турецького султана. У 1672 р. гетьман приєднався до Туреччини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, відмовившись від Правобережної України. Поділля відходило до Туреччини, Українська держава утворювалася в межах Брацлавського і Київського воєводств. Після відходу турецько-татарських сил активізував воєнні дії на Правобережжі польський король Ян Собеський. У грудні 1674 р. П. Дорошенко пішов на переговори з поляками, погодившись на входження до складу Речі Посполитої, але за умови збереження цілісності України та на основі статей Гадяцького договору. Переговори зазнали невдачі.

У жовтні 1676 p., коли до Чигирина підступили полки І. Самойловича і російські гарнізони, П. Дорошенко капітулював, присягнувши на вірність російському цареві.

21..історичне значення нац.визвольної війни

Отже, національно-визвольні змагання мали певні наслідки. По-перше, події козацько-селянської війни переконливо продемонстрували, що тільки створення незалежної соборної держави формує необхідні політичні умови для повноцінного розвитку нації, реалізації її потенційних можливостей. Без цього в жорстоких реаліях міжнародних стосунків їй, за образним висловлюванням Івана Франка, "записано в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних".

По-друге, розбудова держави вимагає не лише граничного напруження зусиль всієї нації й цілеспрямованої політики її еліти, а й щоденної чорнової роботи над формуванням різних інституцій та ефективного апарату управління, рішучої боротьби з сепаратизмом, отаманством, анархією й охлократією. Саме такий курс Б. Хмельницького забезпечив витворення держави, а відхід від нього став однією з головних причин її руйнування.

По-третє, при творенні держави еліта неодмінно мусить враховувати прагматизм українців і в жодному випадку не ігнорувати розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем суспільства, спрямованих на задоволення інтересів переважної більшості соціальних груп, прошарків і станів. Інакше державний корабель не провести через небезпечні "рифи" соціальних потрясінь. Саме гнучкість соціально-економічноі політики Богдана Хмельницького дозволила заручитися масовою підтримкою селян, козаків і міщан й уникнути спалаху громадянської війни. Невипадково в свідомості наступних поколінь українців він виступав визволителем не лише від "ляцької неволі", а й від феодального гноблення. За визнанням анонімного автора трактату

"Думка певної особи", панщини в козацькій Україні "ніколи не буде, бо і тепер її там немає, і так кажуть (українці). Раз ії нам вважай господар наш великий, Хмельницький, батько наш так викоренив, то й до судного дня не буде, бо він нас з неволі, ніби фараонової вивів. Отак в імені Хмельницького мають цю надію, що ніколи не будуть робити панщини, кажучи, що то був пророк, і тепер по [його] смерті він завжди сідає біля одного столу з Господом Богом від обіду і до вечері". Допущені наступниками Б. Хмельницького прорахунки в цій сфері оберталися трагічними наслідками громадянської війни 1658—1663 рр. та повстань селян, міщан і козаків.

По-четверте, питання життя й смерті Української держави є питанням єдності чи роз'єднаності політичної еліти, а відтак і суспільства. Небажання старшин згуртуватися навколо державної ідеї, висунення ними на чільне місце не національних, а особистих амбітних інтересів призвело до розколу суспільства на ворожі табори й жорстокої міжусобної боротьби, яка в підсумку обернулася зруйнуванням створеної у 1648—1650 рр. держави.

По-п'яте, найважчі й найскладніші проблеми процесу становлення держави та відстоювання її незалежності слід розв'язувати, покладаючись лише на власні сили й виходячи насамперед із захисту національних інтересів. Спроби перекласти їх на допомогу ззовні та найменші поступки суверенітетом в ім'я хоч би яких там було високих і благородних цілей обертаються для нації й держави катастрофою.

Етнічна спільнота перетворюється в націю, коли усвідомлює власну самобутність і створює свою державу. Втрачаючи державу, національну самосвідомість і мову, нація переживає процес руйнування, її повноцінне відродження неможливе без відновлення історичної пам'яті, що ґрунтується й живиться знаннями про минуле.

22. Промосковська політика гетьмана І. Брюховецького і втрата Україною державного суверенітету.

Одразу після обрання гетьманом він уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 року, ставши першим з українських гетьманів, який поїхав до Москви. Гетьманська адміністрація зобов'язувалася забезпечувати харчами московське військо в Україні; Україна мала повернути московським поміщикам селян-утікачів; українські міста й землі переходили під безпосередню владу московського царя; гетьманському урядові заборонялося всту-пати в дипломатичні зносини з іноземними державами; українська церква підпорядковувалася московському патріархові. Дуже скоро промосковська політика Івана Брюховецького принесла важкі наслідки для України. Майже у всіх великих українських містах розмістилися російські гарнізони, значно розширилися права царських воєвод, які зосередили в своїх руках ряд військових і фінансових функцій.У 1666 р. було проведено майновий перепис населення Лівобережної України для визначення розмірів оподаткування. Все це викликало величезне незадоволення українського населення московською адміністрацією і особливо гетьманом, який призвів до її появи в Україні. Навіть та частина православного духовенства, яка підтримувала раніше промосковську орієнтацію гетьманів, відкрито запротестувала проти зростання московського впливу. Становище Брюховецького та його прибічників ставало небезпечним.

23.Гетьманування І. Мазепи та його спроба звільнити Україну.

У 1687 p., коли козаки змістили Самойловича, його наступником вони обрали І. Мазепу. У внутрішній політиці І. Мазепа спирався на старшину, дбав про її становище, намагаючись створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. У його планах було також забезпечення надання дворянам європейської освіти. Водночас він дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, зокрема встановивши максимальну панщину Два дні на тиждень.Одним з важливих напрямів внутрішньої політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки Петро І не почав ламати основи української автономії. Об 'єднання Правобережної та Лівобережної України за Мазепа завдяки посередництву польського короля розпочав таємні зносини зі шведським королем Карлом XII. Похід шведського короля на Москву через Україну спонукав українського гетьмана до рішучих дій задля визволення Гетьманщини. Мазепа вирішив об'єднатися зі шведами для війни проти Московії. 24 жовтня відбулася зустріч Мазепи з Карлом XII. 29-30 жовтня 1708 р. між українцями та Карлом XII було укладено договір. Договір передбачав, що Україна має бути незалежною і вільною. Відповіддю Петра І на приєднання запорожців до Мазепи й Карла було зруйнування Січі. 27 червня 1709 р. відбулася фатальна для тогочасної України Полтавська битва. Для України Полтавську битву треба вважати трагічним зворотним пунктом в історії української державності. У липні 1709 р. І. Мазепа і Карл XII були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. З Мазепою були тільки Орлик з родиною та кілька старшин. 21 вересня 1709 року в Бендерах упокоївся Іван Мазепа.

24. Діяльність останніх гетьманів для збереження української державності Скоропадський був обраний на гетьмана у Глухові 6 листопада 1708 і фактично не чинив опору царським реформам.Одразу після його обрання у цар відрядив до Скоропадського свого намісника Ізмайлова. Незабаром почала проводитися політика підпорядкування. Резиденцію гетьмана з Батурина перенесли до Глухова , поближче до Російських кордонів. Головнокомандуючим козацького війська був поставлен росіянин.На посаду управляючих територіями полків призначали чужинців і росиян. Між 1709-1722рр Україна повинна була утримувати десять російських полків, розміщених  на її території. У 1722р Малоросійська колегія –урядовий орган Москви , що складався з шести російських урядовців , які постійно перебували на Україні – дістали право разом з Гетьманом ділити владу. Павло Полуботок (1722-1724 рр) розгорнув активну діяльність, спрямовану на відновлення козацьких порядків. П. Полуботок здійснив реформу суду з метою обмеження повноважень Малоросійської колегії. У жовтні 1723 р. він був ув’язнений у Петропавловську фортецю, де і помер у грудні 1724 р. Після розгрому опозиції П. Полуботка верховним органом в Україні стала перша Малоросійська колегія. Після смерті Петра І гетьманство на якийсь час було відновлено, а Малоросійська колегія припинила своє існування. У 1727 р. гетьманом був обраний 73-літній Данило Апостол. Рішительні пункти значно обмежували гетьманську владу і автономію Лівобережжя – гетьман міг обиратися тільки за згодою царя.Хоча українську автономію було значно обмежено, Д. Апостол здійснив ряд реформ у різних сферах суспільного життя Гетьманщини.Провів генеральне слідство про майно, фінансову реформу, була змінена система судів,повернення під гетьманську владу запорожців і затвердження дозволу на заснування в 1734 р. Нової Січі (Підпільненської). К. Розумовський ( 1750-1764) повністю діяв з волі цариці ,роздавав багато земель українській старшині і російським дворянам ,сприяв зміцненню козацької старшини як поміщиків-феодалів. Гетьман запровадив новий порядок судочинства. 1763 р К Розумовський заговорив про необхідність перетворення Києво-Могилянської академії на університет та заснування університету в Батурині.Але реакція російського уряду виявилась дуже негативною . 10 листопада 1764р вийшов царський указ про ліквідацію гетьманства.

25. ліквідація царизмом автономії україни

З приходом до влади в Росії Катерини II (1762–1796) було завершено справу, розпочату  в Україні Петром I по остаточній ліквідації української автономії.

   Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення К. Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту гетьманства в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цього курсу у тезі імператриці: „Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все , щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу „. І цей наказ послідовно й наполегливо втілювалися в життя наступними російськими правителями старої і нової доби понад 200 років. 

   Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського населення, реальною перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась Запорізька Січ. Але поки йшла боротьба з Туреччиною за Причорномор’я і Крим, в якій активну участь брали запорізькі козаки, російський царизм змушений був терпіти „запорозьку вольницю“. Після укладення Кючук-Кайнаджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Тому Катерина II в 1775 р. дала таємний наказ генералу П. Текслі ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. російські війська під командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ.

   П. Калнишевський – останній кошовий отаман – капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Калнишевський Петро Іванович (1690-180 рр.) – останній кошовий отаман запорізької Січі (1762, 174-1765 рр.), талановитий полководець і дипломат. Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку. Займав різноманітні посади у козацькому війську: 1752 – похідний полковник, 1754  військовий осавул, 1762 – кошовий отаман, 1763 – військовий суддя, 1764-1765 – кошовий отаман на Запоріжжі. Неодноразово їздив у Петербург відстоювати військові та адміністративно-територіальні права запорізького козацтва від зазіхань царських чиновників, дбав про розвиток хліборобства і торгівлі на Запоріжжі.

   Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р. і заслання до Соловецького монастиря (нині Архангельська обл. Росії) понад 5 років провів у жахливих умовах одиночної камери (у кам’яному мішку).

   У квітні  1801 р. указом Олександра I був звільнений з монастирської в’язниці, але залишився у монастирі. Помер у віці майже 113 років. Похований на головному подвір’ї Соловецького монастиря.

   Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.

   У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину – у селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

   У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство).

   У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.

   У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені.

26ДІЯЛЬНІСТЬ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО БРАТСТВА

. Однією із найвизначніших у XIX ст. політичних підпільних організацій глибоко українського характеру було Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке розробило першу політичну програму для українства. Братство створила група молодих інтелектуалів — професор Київського університету Микола Костомаров, учитель з Полтави Василь Білозерський та службовець Микола Гулак. Воно отримало назву на честь відомих слов?янських братів-просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. Членами братства були також геніальний поет і художник Тарас Шевченко, письменник, педагог, видатний громадський діяч Пантелеймон Куліш, прихильник ідей Великої Французької революції Микола Савич, етнограф і фольклорист Панас Маркович. Провідна група товариства нараховувала 12 чоловік, а зв?язки з ним підтримували сотні людей. Окрасою його був геніальний Тарас Григорович Шевченко, син кріпосного селянина, недавно лише визволений з кріпацької неволі. Надрукована у 1840 р. в Петербурзі перша збірка його поезій «Кобзар» мала величезний вплив на піднесення української національної свідомості.Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є продовженням ідей українського національно-культурного відродження та поглядів діячів руху слов?янської солідарності і єдності. В ідейних позиціях братчиків відчувається вплив українського автономізму кінця XVIII — початку XIX ст., польських революційних рухів тих часів та декабристських програм. Відчутним в діяльності товариства було також християнське спрямування, що не лише відобразилося в його назві, а й формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі — «Книзі битія українського народу» (інша назва — «Закон божий»). Головним завданням програма ставила досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності в поєднанні з національною незалежністю, свободою та демократією кожного слов’янського народу.Вона вироблялася в гострих дискусіях, передусім між Костомаровим, Шевченком і Кулішем.Соціальна програма містила в собі два пункти: скасування кріпацтва і поширення освіти серед народуКирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити своїх намірів, ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли її розгромили. Однак ідеї братерства глибоко проникли в свідомість тогочасної і наступної інтелігенції, надовго визначили головні напрями лінії українського національного відродження. Велика заслуга в розповсюдженні ідей братства належить творам Т. Г. Шевченка, «думи» якого належали не лише сучасникам, а й «ненародженим». Син кріпака, внук гайдамаки, Шевченко виніс зі своєї батьківщини, Звенигородщини, глибокі традиції боротьби за волю і жагуче її бажання. Там, на краю степів, де живі були ще спомини про козаччину, доживали віку очевидці Коліївщини, майбутній поет інстинктивно зрозумів минуле. Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього українському народу.

27.НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ Руська Трійця

Нової якості український національний рух набуває у 1830-х роках, коли у Львові виникає гурток „Руська трійця”. Його фундаторами стали вихованці Львівської семінарії М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. 

   У 1832 р. група студентів – членів гуртка проголошує своїм завданням переведення місцевих народних говірок на літературну мову.„Руська трійця” намагалася поширювати українські історичні традиції, фольклор, ідеї об’єднання українських земель. З цією метою у 1834 р. був підготовлений до друку альманах „Зоря”. Його видання, однак, заборонила цензура. Перероблений варіант цього альманаху під назвою „Русалка Дністрова” у 1837 р. все ж вдалося опублікувати в Будапешті.

   У „Русалці Дністровій” друкувались матеріали з історії України, особливо про національно-визвольні рухи та  її ватажків (Морозенка, Довбуша, Бойчука), подвиги козацтва. Вона маніфестувала нескореність духу українського народу, що мало неабияке значення у справі пробудження національної самосвідомості мас.

   2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація „Головна Руська Рада” на чолі з єпископом Г. Яхимовичем, взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848-1851 рр. Рада займалася освітою, фінансами, селянськими справами. Свої відділки вона мала по всій Східній Галичині. Руські ради стали організаторами боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини, заселеної переважно українцями, від західної (польської) та надання їй національно-територіальної автономії, за запровадження навчання в усіх освітніх закладах рідною мовою. За ініціативою Головної Руської Ради за національну символіку галичан було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням лева на синьому полі. 15 травня 1848 р. вперше вийшов український тижневик „Зоря Галицька”. Влітку 1848 р. вперше проводилися вибори до австрійського парламенту, в якому українцям вдалося здобути 39 депутатських місць.

   Найбільші досягнення в 1848–1849 рр. український національний рух мав на ниві культури та освіти. Було засновано українську культурно-освітню організацію „Галицько-руська матиця”, яка займалася видавничою справою, впровадженням у школах української мови. При Львівському університеті відкрилася кафедра української мови, було дозволено навчання українською мовою в народних (1-2 кл.) школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях. В Галичині вперше почали перевидаватися твори українських письменників. 

   У 1867 р. за допомогою українців зі сходу у Львові було започатковано часопис „Правда”, в якому друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, Панаса Мирного та інших видатних діячів української культури.

   Вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р. (у Львові) товариства  „Просвіта”.

   Товариство „Просвіта” видавало популярні книжки, підручники, організовувало читальні для населення. Першим головою Товариства став А. Вахнянин. Крім культурно-просвітницької роботи „Просвіта” займалася й економічною діяльністю – засновувала кооперативи, молочарні, народні крамниці, позичкові каси. На кінець XIX ст. „Просвіта” за популярністю серед населення суперничала з церквою.  „Просвіта” ініціювала створення друкованого органу народовців „Діло”, а також першої політичної організації народовців.

   У 1873 р. за сприяння меценатів із Наддніпрянщини у Львові постало  Літературне  товариство  ім.  Т.  Г. Шевченка, яке в 1892 р. було реорганізоване в наукове (НТШ). У товаристві працювали М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк та ін. Активізує свою роботу Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка під проводом свого голови – М. Грушевського. Дуже важливим було те, що Товариство об’єднувало зусилля вчених та діячів культури Галичини й Наддніпрянщини і являло собою своєрідну академію наук українського народу. За період свого існування (до 1939 р.) воно видало понад 1100 різноманітних наукових і літературних праць. Велике значення з огляду розвитку українського руху мав також заснований 1898 р. М. Грушевським та І. Франком загальноукраїнський часопис „Літературно-науковий вісник”.

   На початку XX ст.  національний рух вступив у нову фазу, поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і раніше, з’явилося й чимало нових рис. Активно розгортався процес створення українських політичних партій, що сприяло піднесенню національної самосвідомості українського народу. 

   Отже, за соціально-економічним розвитком українські землі Східної Галичини, Буковини і Закарпаття були найвідсталішою окраїною Австро-Угорської імперії. На відміну від Наддніпрянської України тут значно повільніше розвивалася промисловість, переважали в основному дрібні, напівкустарні підприємства, зорієнтовані на добування та первинну переробку сировини. В занедбаному стані перебувало й сільське господарство. Західноукраїнські селяни страждали від малоземелля і безземелля, масового безробіття. Тому в кінці XIX ст. вони тисячами емігрують до США, Канади, Аргентини, Бразилії та ін. країн. Проте національне гноблення на українських землях Австро-Угорщини здійснювалося не в такій грубій формі, як у Росії. XIX ст. стало періодом справжнього національно-культурного відродження, зросла національна відомість українців.

28 ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР ТА ЕМСЬКИЙ УКАЗ

Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання iмператором Олександром II Емського указу 1876 року, згідно з яким видання творiв українською мовою заборонялося практично повністю.Валуєвський циркуляр - один з яскравих виявів шовіністичної політики російського самодержавства, спрямованої на посилення національного, духовного і політичного гноблення українського народуПісля остаточного знищення царатом української державності (ліквідація гетьманського правління, зруйнування Запорізької Січі, самостійності правової системи в Україні, запровадження загальноросійського адміністративно-теріторіального устрою тощо) Валуєвський циркуляр засвідчив колоніальне політітичне становище України. Почавши з утисків щодо української культури (підпорядкування української церкви московському патріархатові, фактична заборона українського книгодрукування, сприяння занепаду Києво-Могилянської академії та ін.), самодержавна Росія Валуєвським циркуляром продовжила політику зросійщення і репресій, фактично поставивши українську літературу поза законом.Емський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Дозволялося видавати українською історичні літературні пам'ятники та художні твори, але лише за умови їх написання згідно з загальноросійською орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою, що не відповідають зазначеним вимогам.На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевского телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М.Драгоманова, Ф.Вовка, М. Зібера, С.Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступив на захист української мови і культури і різко засудив Емський указ.Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Манiфеста громадянських свобод" імператором Миколою II.

.

29. СТВРЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ ЦР Офіційною  датою заснування Центральної ради  як  громадсько-

політичного  центру вважається 3 березня 1917 року.  Головою  Ради

було  обрано видатного українського історика і громадського  діяча

М.  Грушевського. Провідна роль у ній належала українським соціал-

демократам  та українським есерам. Незабаром М. Грушевський  також

приєднався  до українських есерів. До керівництва Ради входили  В.

Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін. Лідери ради прагнули  до

того,  щоб  добитися від Тимчасового уряду Росії широкої автономії

для України. Для  підтвердження своїх повноважень Центральна рада скликала

5—7  квітня  Український національний конгрес, який В.  Винниченко

назвав, як "перший крок по шляху організації державності".

I Універсал

10 (23) червня 1917 Українська Центральна Рада на II Всеукраїнському Військовому З'їзді проголосила I Універсал «До українського народу, на Україні й поза її сущому». Це була відповідь УЦР Тимчасовому Уряду на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з I Універсалом, «не відділяючись від усієї России… народ український повинен сам господарювати своїм життям», закони повинні бути прийняті Всенародними Українськими Зборами. Автором I Універсалу був В. Винниченко. По проголошенню автономії 15 (28) червня 1917, був створений Генеральний Секретаріат.

ІІ Універсал

[[16 липня[16]] (3) липня 1917 — УЦР прийняла свій II Універсал.

Зміст:

1. Центральна Рада повинна поповнитися представниками інших народів, що проживають на Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономне обладнання України, який повинен бути затверджений Всеросійськими Установчими Зборами. До твердження даного закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономію України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал був проголошений на сесії Української Центральної Ради.

ІІІ Універсал

Після захоплення більшовиками влади в Росії УЦР проголосила Українську Народну Республіку з визначеною територією у федеративних зв'язках з Росією (III Універсал — 7 (20) листопада 1917 р.). Одночасно УЦР затвердила закон про вибори до Установчих Зборів України та ряд інших законів. УЦР мала за собою більшість населення України, як це показали вибори до Всеросійських Установчих Зборів 25 листопада 1917 (українські партії здобули 75% голосів, більшовики — тільки 10%).

Вже з кінця листопада 1917 більшовики готували захоплення влади на Україні. Після невдалого повстання в Києві більшовистський уряд Росії 17 грудня 1917 вислав Україні ультиматум, який УЦР відкинула, і тоді більшовистська армія почала наступ на Україну. Скликаний до Києва 17 грудня 1917 З'їзд Рад Селянських, Солдатських і Робітничих Депутатів висловив «цілковите довір'я і свою рішучу підтримку УЦР». Більшовицькі депутати переїхали до Харкова, де 25 грудня 1917 створили конкуренційний до УЦР і Генерального Секретаріату Народний Секретаріат УНР. Одночасно УЦР вислала делегацію на мирову конференцію з Центральними Державами у Бересті.

30 ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УНР

Під впливом наступу більшовицьких військ керівництво Центральної Ради позбулося ілюзій щодо можливостей перетворення Росії в демократичну федеративну республіку. Радянська Росія прагнула позбавити трудящих України державних ,прав і нав'язати їм "кишеньковий" уряд. Формально відокремлення од режиму більшовицької диктатури ставало проблемою першорядного політичного значення. До цього додавалася необхідність провадити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, що вже почалися у Брест-Литовську.

Закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено IV Універсал, почалося 9 (22) січня 1918 р. Текст цього історичного документу було опрацьовано на основі проектів М. С. Грушевського, В. К. Винниченка і М. Ю. Шаповала. В ніч на 12 січня на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею Грушевський оголосив останній універсальний закон Центральної Ради. В ньому говорилося:

"Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів".

Одночасно з IV Універсалом Мала Рада ухвалила "Закон про національно-персональну автономію". У ньому

проголошувалося, що кожна з націй в Україні має право на самостійне влаштування свого національного життя незалежно від місця перебування. Люди однієї національності за бажанням об'єднувались у спілки, які мали право законодавчої ініціативи й користувалися субсидіями з бюджету на національно-культурні потреби.

Незабаром В. К. Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку, Раду народних міністрів сформував український есер В. О. Голубович. Новий прем'єр вважав першорядним завданням розбудувати місцевий апарат влади, якого фактично не існувало. Але він протримавсь у Києві не більше десятка днів. До міста підступали радянські війська.

31) Причини поразки центральної ради

Безпосередньою причиною розпаду Центральної Ради стала її неспроможність задовольнити німецькі вимоги. Але серед головних причин поразки булла відсутність двох основних підвалин державності: дієздатної армії та відрегульованого адміністративного апарату. Саме відсутність останнього позбавила Центральна Раду ефективного зв'язку з повітами і селянами, які були її потенціальною опорою. У кінцевому підсумку Центральну Раду привів до поразки недостатній розвиток українського національного руху. По суті, Центральна Рада змушена була розпочати державне будівництво до завершення процесу національного становлення.

Падіння Української Центральної Ради спричинили:

— розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів;

— політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;

— утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;

— відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів;

— однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією;

— невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 pp.;

— запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;

— анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною;

— небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі:

— ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;

— незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму.

32 Держава павла скоропадського

29 квітня з'їзд земельних власників проголосив генерала Павла Скоропадського гетьманом України. П.Скоропадський був нащадком давнього роду козацької старшини й одним з найбільших в Україні землевласників. За царського режиму служив військовим ад'ютантом Миколая II і підчас війни був авторитетним генералом. З початком революції він українізував своє військове з'єднання і, коли Центральна Рада не прийняла його послуги, був обраний  командиром селянського ополчення "вільних козаків".

Після розпуску Центральної Ради гетьман оголосив про встановлення "Української Держави". Нова держава ґрунтувалася на поєднанні монархічних, республіканських та диктаторських засад. "Соціалістичні експерименти" Центральної Ради були скасовані. Відмінялася націоналізація великих маєтків та культурна автономія. Гетьманові належало одноосібне право видавати всі закони, призначати кабінет міністрів, управляти зовнішньою політикою та військовими справами й бути верховним суддею країни.

Фактична влада в Україні належала окупантам. І на переворот вони погодились за умови, що гетьман визнає Брестський договір, відкладає скликання Установчих зборів, віддаватиме німецьким польовим судам осіб, які виступають проти окупантів, ліквідує земельні комітети. Україна зобов'язувалась оплачувати військову допомогу німців.

Хоча всі соціалістичні партії відмовились від будь-якого співробітництва з новою владою, гетьманові вдалося за своє майже восьмимісячне правління досягти певних успіхів у своїй політиці.

Серед досягнень слід відзначити створення дієвої адміністрації, боєздатних військових формувань, військово-морських сил, що створювались із суден Чорноморського флоту, який німці передали гетьманові.

Гетьманський уряд підготував компромісний аграрний законопроект, згідно з яким земельні маєтки мали бути примусово викуплені і розподілені між селянами не більше ніж по 25 десятин на особу. Але здійснити заплановану реформу не встигли.

В галузі зовнішньої політики слід відзначити встановлення дипломатичних відносин з 12 країнами, підписання 12 червня 1918 р. мирного договору з Радянською Росією і визнання останньою Української Держави.

Особливо помітними були успіхи в галузі освіти та культури. Гетьманський уряд прийняв дуже вдале рішення не перетворювати російськомовні школи в україномовні, а створити нові україномовні. Так, було засновано 150 нових україномовних гімназій, випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників. Відкрились 2 українські університети (у Києві та Кам'янці-Подільському). Визначною подією стало заснування 14 листопада 1918 р. Української Академії наук. Крім того, було створено Українську національну бібліотеку, Український історичний музей, Національну галерею мистецтва. Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр. Гетьманський уряд погодився на автономію православної Церкви в Україні.

Разом з тим П..Скоропадський і його уряд припустилися ряду фатальних політичних прорахунків. По-перше, у своїй діяльності вони явно залежали від німців.  По-друге, підтримка великих землевласників, повернення їм землі, каральні експедиції викликали велике невдоволення серед селян. По-третє надання притулку представникам колишньої царської верхівки, формування вищого військового командування переважно з росіян посилили опозиційний український Рух.