§ 4. Право як засіб реалізації загальнолюдських цінностей

В основі становлення і розвитку людства як системи, що самоорганізується, лежить низка факторів. Насамперед, це реалізація потенціалу кожного члена суспільства, розвиток усіх його фізичних і духовних задатків, творчого начала, перетворення особи на особис­тість, її актуалізація, що дозволяє звільнити соціальну енергію особи та спрямувати її в належне русло.

Для цього необхідне розкріпачення особи, утверджен­ня її автономного статусу, її відособлення від суспільства. Процес цей, особливо у світлі сучасного етапу розвитку людства, слід визнати провідною складовою всієї його іс­торії. Можна казати про посилену увагу до утвердження прав людини, дедалі повнішого задоволення її потреб, за­хисту її інтересів, навіть про звеличування особистості у процесі розвитку людства. "Ця загальна лінія звеличування людської особистості йде від демократичної лінії у світо­гляді стародавніх філософів. Хоч і за тих, і за наступних часів вона зазнавала багатьох, далеко не гуманних, пере­творень"², — писав В. В. Копєйчиков.

З огляду на цю обставину право взагалі можна вважати засобом регламентації процесу відособлення особистості³.

Див.: Гвоздшс О. І. Раціональність: загальна теорія та логіка історії. — К., 1994. - С. 17-18.

о

Копєйчиков В. В. Народовластие й личность. — К., 1991. — С. 118.

о

Див.: Ибрагимов М. М., Кухиченхо В. В. Духовная жизнь общества. Наука й культура. ФормьІ общественного сознания. — К., 1987. — С. 35.

14

Людство у процесі свого розвитку виробило систему цінностей. Право є засобом їх реалізації. Філософське вчення про цінності називається аксіологією.

Аксіологічний підхід дедалі ширше застосовується у вивченні права. Для того щоб можна було охарактеризува­ти місце та роль права в житті суспільства чіткіше й грун­товніше, підкреслює С. С. Алексєєв, слід застосувати ак-сіологіяний підхід, розглядати право як соціальну цінність, соціальне благо¹. У науці права сформовано аксіологічний напрямок (правову аксіологію), який є складовою філосо­фії права. Вивчення права в аксіологічному ракурсі має важливе наукове, практичне та ідеологічне значення², заз­начав Н. Неновський. У радянському правознавстві аксіо­логічний підхід визнання не набув. Однією з головних при­чин такої ситуації було те, що панівним, мало не єдиним, критерієм визначення цінності практично всіх без винятку явищ суспільного життя вважався класовий підхід, спертий на соціологічну теорію в її марксистсько-ленінському трактуванні. Це фактично не залишало можливостей для глибокого і різнобічного ціннісного дослідження явищ під кутом зору інших критеріїв³.

За своєю природою аксіологічний метод найбільше від­повідає, мабуть, такому об'єктові дослідження, як культу­ра. У найширшому розумінні культура "... завжди існує у вигляді повного світу людини, людей, — писав В. І. Шин-карук. — По-друге, світ культури і світ людини, її світо­гляд — це в певному розумінні той самий світ. По-третє, творчий (діяльнісний в тому числі) потенціал людини зале­жить від її причетності до світу культури, від вкоріненості її буття у світі культури"⁴. Право є однією з фундаменталь­них складових культури. Справді, право виступає як "... ос­новна ідеологічна і практична ознака культурно-цивіліза-ційного процесу"⁵.

Див.: Алексєєв С. С. Теория права. — Харьков, 1994. — С. 125. Див.: Неновский Н. Право й ценности. — М., 1987. — С. 33—34.

Див.: Лисенков С. Л. Соціальна та особистісна цінність культурних прав і свобод громадян // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробіт­ників ОВС. - К., 1995. - С. 63.

Шипкарук В. І. Філософія і культура // Філос. і соціологічна думка. — 1995. - № 9-ю. ~ С. 224.

Ібрагімов М. М. Філософія права як самостійна наукова дисципліна // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. — С. 6.

15

Найвизначнішою цінністю, реалізувати яку покликане право і яка не може бути реалізована без права, є існуван­ня суспільства і життя кожної окремої людини. Вони пов'язані між собою. Повноцінне життя людини як духов­ної істоти поза суспільством неможливе. Саме соціальний світ — це безпосередній світ буття людини. Суспільство визначає життя, поведінку окремих осіб і колективів, спільнот, задає певний напрямок їх функціонування і роз­витку, вводить його у відповідні межі. На думку Б. О. Кіс-тяківського, якщо можна відцуратися від культурних благ, заперечувати науку, не визнавати мистецтва, не мати нія­ких релігійних переживань, то "... щодо суспільності люди­на поставлена в цілком особливе становище. Тут особисте заперечення, невизнання, самоізолювання незрідка нічого не важить. Суспільність нагло входить в життя кожного сама (індивіда — Авт.), попри його волю і бажання"¹.

Для особистості цінністю є не лише вона сама, а й інша особистість. Як індивід, оскільки він виявляється у своїй людській якості, особистість постає поєднаною з іншими такими самими людськими індивідами та обирає певну по­зицію щодо їхніх претензій і цінностей.

У вітчизняній культурі після 1917 р. було видалено пов­ноправного і повноцінного "іншого" — відмінного від нас і визнаного у своїй відмінності. Марксистсько-ленінське вчення, передбачаючи швидкий кінець "передісторії", роз­глядало присутність "іншого" — соціальну різноманітність, неоднорідність, незбіг інтересів — як хибу світу, що зали­шилася від минулого і яку доведеться подолати в комуніс­тичній перспективі. Одновимірна "нова людина" не сприй­має іншої: у минулому вона шукає лише власних поперед­ників, а в теперішньому — подібні до себе "прогресивні сили". Іншими словами, скрізь вона приречена на уподіб­нення інших собі. Тих же, хто опирається такому упо­дібненню, вона зараховує до "класово чужих" і прагне їх знищити.

Повноцінна ж особистість визнає інших як важливу складову власного життя, як цінність. Відповідно для неї цінністю є і суспільство.

¹ Кістятвспкий Б. О. Вибране. - К., 1996. - С. 97. 16

Для нормального існування суспільства потрібні ста­більність, упорядкованість, певна гармонія у стосунках між його членами. Це й є головною метою права.

Гармонізація соціального життя полягає в установленні рівноваги між домаганнями окремих членів суспільства, їх­ніх спробах реалізувати свої цінності. Важливе місце серед них посідає свобода. Поняття свободи характеризує спектр можливостей, сукупність різних варіантів вибору мети, засобів, способів реалізації інтересів і намірів особи, часу та обставин здійснення вчинку, який складається в кожній ланці генезису її поведінки¹. Право на свободу є невідчужуваним, невід'ємним правом людини. Його має, за Регелем, навіть раб: "У природі речей лежить, що раб має абсолютне право звільнитися"².

Свобода притаманна тільки людині та є головною з тих власних підвалин суспільства, на яких воно здійснює свою самоорганізацію. У цілому людина не є вільною від умов. Але вона вільна зайняти щодо них певну позицію. Умови не детермінують її повністю. Можна сказати> що власне людське буття починається лише там, де закінчується будь-яка однозначна та остаточна визначеність, і проявляється (додаючись до природної заданості людини) особистісна настанова. Від неї (звісно, у певних межах) залежить, чи поступиться вона умовам. Свідомо чи несвідомо вона вирі­шує: протистояти чи здатися. Людина здатна піднестися над умовами і в такий спосіб увійти до людського виміру. її поведінка значною мірою визначається її саморозумін-ням. У тому, як людина поводиться, проявляється її осо­бистість. Особистісне буття людини й означає свободу — свободу стати особистістю. Це — свобода від своєї фак­тичності, свобода стати іншою. Особистісна настанова принципово вільна і в кінцевому підсумку є вибором.

Свобода — це усвідомлена необхідність. Щоправда, це положення можна розуміти по-різному. Частина філосо­фів уважають, що коли людина усвідомила необхідність того чи іншого кроку, вона є вільною в його здійсненні. Справді, за відсутності вибору людина може відчувати себе тим вільнішою, чим краще вона розуміє неминучість єдино

1ОЕ Т Отв(	дає прагненню гственность. — М., 1986
100 Иь ЮР	.ІБЛІОТЕКА ВДИЧНОГО ІНСТИТУТУ

17

тарного режиму повністю підкорити особу зовнішній необ­хідності, намаганню переконати її, що при цьому вона, мовляв, усе ж таки залишається вільною. Через цю причи­ну, вочевидь, марксистсько-ленінська філософія й акцен­тувала увагу на такому трактуванні свободи. Одначе справжній сенс тези "свобода є усвідомленою необхідніс­тю" — інший. Він полягає в тому, що свобода необхідна людині, і людина мусить це усвідомити. Справжня свобода можлива лише за наявності вибору, її слід розглядати як усвідомлену можливість вибору.

Справжня свобода передбачає відповідальність¹. Це — продуманість, виваженість, обгрунтованість рішень, ураху­вання всіх обставин і можливих наслідків; це також пока­рання за вчинок. Якщо дії людини не детерміновані обста­винами однозначно, якщо можливі різні рішення, то вона несе відповідальність за свій вибір. Свобода пов'язана з самообмеженням, а не з його відсутністю, вона потребує досить високого рівня розвитку особистості, їй личить са­мій знати, що таке добро і зло, самій знати, де закінчується право і починається обов'язок; самій шукати і знаходити, знаходити і вирішувати, вирішувати і діяти згідно зі своїм рішенням; і, вчинивши діяння, відкрито засвідчувати, що вчинила його свідомо й умисно, виходячи з власних пере­конань і наперед брати на себе всю відповідальність за вчинене².

Проблема зв'язку свободи з відповідальністю протягом довгого часу обминалась у філософській та юридичній лі­тературі колишніх соціалістичних країн³. А от В. Г. Табач-ковський запитував: "Розглядаючи свободу як основопо­ложну рису людського буття, чи завжди ми достатньою мірою враховуємо ту обставину, що її реалізація часто просто "блокується" або набуває неадекватної форми вна­слідок того, що діапазонові свободи індивіда є домірним

Див.: Бандура О. О. Єдність цінності та істинності правової норми // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. — С. 73.

² Див.: Ильин Й. А. Путь к очевидносте. - М., 1993. - С. 169.

З

Наприклад, Н. Неновський в уже згадуваній книзі "Право й ценности" (с. 177), перелічуючи високі ідеали, що пронизують суспільну правосвідомість, назвав свободу, рівність, справедливість, демократію, порядок, безпеку, мир, але залишив поза увагою відповідальність.

18

діапазон його відповідальності?"¹. Можна припустити, що з прагненням уникнути тягаря цієї відповідальності пов'я­зане явище, що його Е. Фромм влучно назвав "втечею від свободи"².

Бути вільним —* це лише негативний аспект цілісного феномена; його позитивний аспект — бути відповідальним. Свобода може виродитись у звичайну сваволю, якщо вона ізолюється від відповідальності. Бути відповідальним озна­чає діяти так, щоби втілити належне, необхідне для реалі­зації самого себе, для самоактуалізації, правильного вико­ристання власного потенціалу, для здійснення особистої свободи, а також спрямувати свою активність у належне русло. Прагнучи до свободи, людина намагається не прос­то ігнорувати зовнішні заборони, а й вирішувати власну долю та брати участь у вирішенні долі інших людей, сус­пільства в цілому, перетворювати суще з позицій належно­го, як вона його розуміє, та перебирати відповідальність.

Відповідальність уособлює входження суб'єкта до сис­теми певних соціальних зв'язків, яка вимагає активності, піклування про досягнення оптимальних результатів роз­початої справи. Відповідальність особи — єдність двох компонентів, а саме: відповідальності її перед самою собою та відповідальності перед суспільством. Остання є необхід­ністю виносити такі рішення, які зважали б на інтереси не лише якогось суб'єкта, а й інших людей, соціальних груп, суспільства. Можна, мабуть, сказати, що поняття від­повідальності характеризує позитивне соціальне ставлення особи до своїх вчинків. Воно містить розуміння значимості своїх дій для суспільства, прагнення виконати їх добре, звітувати перед суспільством за досягнуті результати, а також визнання обгрунтованості покарання в разі непра­вильної поведінки.

У прагненні до відповідальності знаходить свій вираз самоутвердження особистості. Особистість не перекладає відповідальність за свої вчинки на інших, а повністю бере її на себе. Цікавим є такий момент. Як свідчать спеціальні дослідження, у переважній більшості випадків злочинці,

Табачковский В. Г. Человеческое мироотношение: данность или проблема? — К., 1993. - С. 29. 2

Див.: Гордієнко О. А. "Відчужена людина" Еріха Фромма // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. — С. 95—96.

19

принаймні після закінчення судового процесу, заперечують проти того, щоб їх уважали просто жертвами обставин. Покарання злочинця, зауважив Гегель, слід розглядати як таке, що містить його власне право, і такий підхід грунту­ється на визнанні злочинця розумною людиною¹. Можна сказати, що людина має право вважатися винною та бути покараною. Заперечувати її провину посиланнями на те, що в цьому випадку невдало склалися обставини, означає твердити, що її власна воля не відіграє принципової ролі в її вчинках, означає ставити під сумнів її людську гідність. Звісно, на її відповідальності лежить також спокута провини. У прагненні до відповідальності особистість про­являється, можливо, навіть сильніше, ніж у прагненні до свободи.

Прагнення особистості до свободи приводить до відпо­відальності. Наприклад, В. Гюго казав: "Усвідомлення пра­ва розвиває усвідомлення обов'язку. Загальний закон — це свобода, яка закінчується там, де починається свобода ін­шого". Але справедливим є й протилежне. "Якщо... ми нав­чимося перебирати відповідальність на самих себе і жити в рівновазі та гармонії, — зауважує сучасний тибетський мислитель Т.-Т. Рінпоче, — то відчуємо глибоке почуття внутрішньої свободи, яке надасть нашому життю сенс і підтримає нас у скрутних ситуаціях". На тісний зв'язок-відповідальності зі свободою вказує американський психо­лог Ф. Перлз. Він зазначає, що людина бере на себе відпо­відальність за події власного життя тоді, коли усвідомлює, які вони є і яку функцію виконують в її житті, але цю відповідальність слід розуміти не як тягар, якого в людини раніше не було, а як свідомість того, що саме вона в біль­шості випадків вільна вирішувати, чи триватимуть ці події далі. Отже, відповідальність виступає формою прояву сво­боди². В цілому для того, щоби бути самою собою, людині потрібні і свобода, і відповідальність.

Зараз, як ніколи, зрозуміло, що людина не може ухи­лятися від активного втручання в життя суспільства, бо це може призвести до його загибелі, вона не може мовчати, а мусить діяти. Раніше історія чинилася повільно, і людина мала можливість протягом якогось часу стояти осторонь,

Див.: Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. - С. 148. 2

Див.: Бандура О. О. Цінність як сутнісна характеристика права // Наук, вісник Укр. акад. внутр. справ. — 1996. — № 2. — С. 11.

20

покладаючи надію на те, що Бог чи об'єктивні закони при­ведуть до щасливого кінця. Але нині ми знаходимось у прискореному часі й позбавлені можливості промовчати. Сучасна людина, повертаючи собі статус відповідального суб'єкта, який визначає перебіг речей, рятує не лише себе. Вона рятує також суспільство і, можна сказати,'навколиш-ній світ.

Свої домагання свободи особистість узгоджує з такими ж домаганнями інших членів суспільства. Аналогічно слід подолати суперечності між домаганнями з боку окремих членів суспільства відповідальності. Щодо обох цих аспек­тів у суспільстві має бути рівність, основою якої було б однакове ставлення до громадянських прав та обов'язків. Ця ідея знаходить чимраз повніше втілення в історії людства, яку можна розглядати як історію поступового й закономір­ного розширення рівності в суспільному житті. Рівність у визначенні свободи й відповідальності членів суспільства — також значна соціальна цінність. Вона є необхідною складо­вою такої цінності, як упорядкованість суспільного життя, котра найбільш адекватно забезпечується правом.

Рівність є необхідною стороною, умовою справедливос­ті. Категорія справедливості (соціальної справедливості) оцінює суспільну дійсність, яку слід зберегти або змінити під кутом зору належного. Вона "... фіксує в узагальненому вигляді принципи взаємовідносин особи і суспільства, кла­сів, соціальних груп, грунтовно характеризує людську ді­яльність. Вона потребує відповідності між практичною ді­яльністю окремих індивідів та соціальних груп і їх стано­вищем у суспільстві, між правами і обов'язками, працею і винагородою, заслугами людей і їх суспільним визнанням. Будь-яка невідповідність у цих співвідношеннях розгляда­ється в суспільстві як несправедливість. Соціальна спра­ведливість — це не лише правильний розподіл між людьми продуктів виробництва і різноманітних благ, а й можли­вість у рівній мірі користуватися соціальними та політич­ними правами... В понятті соціальної справедливості роз­криваються уявлення індивіда чи соціальної групи, класу про суспільні порядки, які відповідають їх інтересам чи протилежні їм"¹.

Кравченко Л. В., Мороз Б. І. Гарант оновлення суспільства (становлення соці­альної справедливості). — К., 1989. — С. 7—8.

21

Ідея справедливості є глибоко історичною: "Не було, нема і, мабуть, ніколи не буде справедливості вічної, незмінної, раз і назавше даної, придатної для всіх часів і народів. У самій ідеї справедливості, як і в інших соціаль­них ідеях, в тому чи іншому поєднанні виступають минуще і непроминальне, змінне і усталене"¹.

Соціальну справедливість можна розглядати як першу доброчесність законів та інститутів суспільства. Хоча би якими ефективними та добре організованими вони були, їх необхідно реформувати або скасувати, якщо вони неспра­ведливі. Кожна особа недоторканна на підставі справедли­вості, яку суспільство не повинне порушувати в жодному разі. Через це справедливість відкидає саму думку про те, що втрату свободи для одних можна виправдати більшим благом для інших. Тому у справедливому суспільстві сво­боди рівних громадян сприймаються як політичні права, гарантовані справедливістю. Несправедливість може до­пускатися лише в разі необхідності уникнення ще більшої несправедливості. Справедливість також слід долучити до основних цінностей особистості.

Проблема соціальної справедливості нині є особливо актуальною, як завжди на крутих зламах історії, а надто — за умов, коли відбувається фронтальна переоцінка системи цінностей. Стався розвал ціннісної основи, і нам необхідно створити нову систему цінностей. А до цього нам, здається, ще далеко... "Тому й маємо ціннісний нігілізм. Звідси — криза моральності, правосвідомості, політична нестабіль­ність, знецінення людського життя, честі, гідності. Ми наб­лизилися до тієї небезпечної межі, за якою справедливий вибір для критичної маси населення може виявитися непо­сильним подвигом..."². Мабуть, це можна сказати і про інші зазначені цінності.

Названі цінності — свобода, відповідальність, рівність, справедливість — відіграють у соціальному житті фунда­ментальну роль, їх гармонійна реалізація є засобом упо­рядкування життя суспільства як єдиного організму. Од­наче цей процес перебігає дуже складно й суперечливо. Значною мірою він залежить від ставлення до названих та інших цінностей у різних політично-правових системах.

Кравченко Л. В. Справедливість як вибір. — К., 1998. — С. 8. 2

Там само. — С. 5—6.

22

Відмінність між ними можна пов'язати зі ступенем значи­мості, що приписується людиною, яка живе в умовах пев­ної політично-правової системи, самій собі, іншим особам або суспільству в цілому. Ця підстава класифікації дуже зручна під кутом зору філософії права. Ми маємо на увазі поділ цінностей на індивідуалістсько-конкуренційні, гру­пово-кооперативні та егалітарно-колективістські, запропо­нований фахівцем із соціального менеджменту Б. Гаврили-шиним. Вони отримують у нього таку характеристику.

Усі системи цінностей визнають людину індивідуумом із властивими йому рисами, що вирізняють його з-поміж інших людей. Сенс існування кожної людини випливає в основному з її взаємодії з іншими членами суспільства. Системи цінностей різняться тим, якого значення вони на­дають людині як особистості або людині як членові грома­ди і, отже, характерові та ролі її взаємодії з іншими. Згідно з індивідуалістсько-конкуренційними цінностями, люди­на — це індивідуум із притаманними йому особливостями, своєкорисливістю, що є найсуттєвішим. У групово-коопе­ративних цінностях провідне значення має добровільне підпорядкування індивідуумів громадському благу. В ега­літарно-колективістській системі Цінностей перевага нада­ється людині як членові громади, її взаємодії з іншими і мало не злиттю людини з колективною сутністю.

Крайнощі індивідуалістсько-конкуренційних цінностей є неприйнятними у світі, де скорочуються простори і ви­черпуються ресурси, де існують складні взаємозалежності в суспільствах і між ними. Повністю колективістський спо­сіб існування недостатньо віддзеркалює істинну природу людини, притаманні їй інстинктивні схильності. (Справді, як зазначив І. В. Бичко, сам К. Маркс наприкінці свого життя дійшов висновку, що концепція комуністичного сус­пільства заходить у суперечність із реальною природою людини¹).

Неминучими й вірогідними, писав далі Б. Гаврилишин, здаються поширення та утвердження групово-кооператив­них цінностей, що дозволяють людині пристосуватися до співвітчизників, зберігаючи індивідуальність, підпорядку­вати себе певним спільним цілям і вищим пріоритетам,

Див.: Бичко І. В. Марксистська філософія: класика і модерн // Філософія. — 1993. - С. 193.

23

не вдаючись до фізичного примусу, регламентованих зако­нодавчих правил, громіздкого благодійного бюрократич­ного апарату.

Розглянуті системи цінностей безпосередньо пов'язані з відповідними політико-правовими підходами. Правління типу унітарної влади накидає народові волю верхівки і су­перечить прагненню людей бути суб'єктами, а не лише об'­єктами управління, соціального менеджменту. Цим пояс­нюється готовність багатьох людей в умовах тоталітарного режиму жертвувати привілеями, матеріальним добробутом і власним життям заради обстоювання своїх політичних прав. Правління типу противаги призводить до небажаних популяризації, конфліктів і чвар. Далеко не найкращим способом подолання суперечностей між різними інтереса­ми, поглядами і почуттями є простий вибір між "за" і "про­ти". Політичні Інституції покликані забезпечити способи узгодження різноманітних інтересів. Колегіальний тип правління передбачає застосування таких способів, причо­му не вдаючись до авторитарного накидання або надмірної "соціальної ентропії". Цей варіант політичного правління Б. Гаврилишин справедливо вважає найкращим із тих, що їх виробило людство дотепер¹.