§ 2. Генезис уявлень про право і законність у процесі становлення цивілізаційних основ суспільства

Однією з найважливіших умов функціонування права є визнання автономності суб'єкта як пер­шооснови права. Автономія суб'єкта існує за таких соці­альних умов, коли людина може бути господарем сама со­бі, завдяки добровільно вибраним принципам. У реальному житті автономія особи виявляє себе як ініціативність, від­повідальність, підприємливість, здатність до самоконтролю і т. ін. То як можуть впливати на формування автономного суб'єкта, наділеного цими особистісними якостями, особ­ливого типу норми — правові?

Зрозуміла річ, що навіть за несприятливих соціально-політичних умов (деспотичного насильства) у людини за­лишається певна можливість автономії. Але коли ця авто­номія вимагає величезних зусиль, навіть героїзму окремих сильних особистостей, то більшість людей у такому сус­пільстві — зацькована, душевно надламана.

Законодавче визнання за кожною людиною її мораль­ної та інтелектуальної незалежності, здатності самостійно вирішувати є і передумовою, і результатом функціонуван­ня права, правові норми за своєю сутністю антиавторитар-ні. Вони забороняють поводитися з людьми як із "гвинти­ками" соціально-політичного механізму, як із безмовними об'єктами адміністративного керування.

218

Правова норма забороняє посягання на свободу особи не тільки з корисливою метою, а й з "благими намірами" "інтересів народу", "суспільно-історичної потреби" та ін­шими лицемірно-демагогічними гаслами.

Право дуже тісно пов'язане з мораллю, тому серед пра­вових норм не повинно бути таких, які підштовхували б особистість до антиморальних дій. Протидіючи найбільш забезпеченим формам зла, право стоїть на сторожі добро­вільно вибраного добра, проти спроб насильницького "ощасливлювання" і "вдосконалення" людей. Право — принципова антитеза патерналізму.

У громадській думці ще й досі існує традиційне (побу­тове, донаукове) та юридичне (наукове) розуміння права. Перше асоціюється з кримінальною відповідальністю, дру­ге — радше з Декларацією прав людини і громадянина.

Традиційне розуміння права склалося в докапіталістич­них суспільствах, а теоретичний вираз його — в епоху формування держав (станово-централізованих абсолют­них монархій у європейській історії).

У політичних трактатах XVII — першої половини XVIII ст. право визначалося як сукупність установлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових пра­вил. Ніякої різниці між правом і законом не було, а сам закон ототожнювався з указом государя (монарха).

Якщо зважити на те, що то був період феодальних між­усобиць, міжрелігійних протиріч XVI і коаліційних війн XVII ст., стане цілком зрозумілим, чому це указне (ета-тистське) розуміння права користувалося певною довірою. Адже населення було зацікавлене в мирі та порядку, в припиненні місцевого самочинства, бунтів, грабежів та ін­ших форм насильства. Апологети необмеженої монархії (Ж. Боден, Т. Гоббс, Ж. Боссюе) вважали, що кожна ро­зумна людина просто передає свої права і свободи необ­меженому монархові, щоб отримати натомість елементар­ний захист життя та благополуччя.

Повне втілення права (на традиційному, побутовому рівні його розуміння) вбачалось у зведенні (кодексі) про покарання, причому що це покарання суворіше, то воно справедливіше. Традиційний рівень розуміння права ще не ставив під сумнів той факт, що в цьому зведенні (кодек­сі) поряд із кримінальними статтями, в повному розумінні слова, були статті, спрямовані проти "непристойності",

219

"псевдовіри", "неповаги", "нешанобливості", "зажерливос­ті", "пияцтва", "недбайливості", "нерозсудливості" і тому под. Кодекс права був одночасно і керівництвом для мо­ральної поліції.

Такий кодекс права регламентував вчинки підданих і давав можливість установлювати попередню цензуру над їхньою поведінкою.

Уважалося, що державні постанови й розпорядження цілковито охоплювали громадянське життя, тому будь-яку нову ініціативу, приватну чи корпоративну свободу нале­жало спеціально санкціонувати як привілей. Таке етатист-ське обмеження свавілля називалося правом узагалі, а га­рантовані свободи — "особливими правами" або "пожалу-ваними вільностями" (дворянськими, купецькими, муніци­пальними і т. д.). У практиці управління й нагляду панував принцип: "Усе, що не дозволено, заборонено". Це вело до заборонного розуміння правової норми, інквізиційного тлумачення завдань правосуддя.

У другій половині XVIII ст. стався своєрідний "копер-никівський переворот" у розумінні сутності права. Проло­гом до нього була боротьба за віротерпимість (за державні гарантії релігійної свободи совісті), яка розпочалася ще в епоху Реформації. А теоретичні, узагальнені, чітко вира­жені нові правові уявлення сформувались у період Про­світництва.

З допомогою наочних прикладів і переконливих інте­лектуальних експериментів просвітителі показали, що в державі, де право є лише піднесеною до рівня закону во­лею правителя, життя, власність і свобода підданих гаран­тується не краще, ніж в умовах повного беззаконня.

За таких умов кількість злочинів, що їх одні індивіди вчиняли проти інших, значно поступалася кількості тих, що їх організовувала сама абсолютистська влада. При цьому головним провідником такої кримінальної практики була судово-каральна система необмеженої монархії, себто той інститут, який мав би попереджувати злочини! Згідно з державним замовленням, на засуджених злочинців (колод­ників, галерних гребців тощо) фабрикувалися звинувачу­вальні вироки. Тільки повна залежність судівського клану від монарха, нероздільність судової та урядової влади по­роджувала судові процеси, які, за спостереженнями Воль-

220

тера, були вбивством, здійснюваним привілейованими вбивцями — імператорськими суддями.

Така держава в особі монарха, користуючись послуга­ми величезної кількості нишпорок і вивідувачів, породжу­вала страх, корупцію, пронирлччість, підкуп.

Необмежені кримінальні репресії абсолютистської дер­жави, її судочинної системи не стільки придушували зло­чинну волю, скільки пригнічували волю більшості населен­ня. У постійному страху перед судовими розправами люди уникали відкритого волевиявлення, проявлення ініціативи та ризику, ставали потайливими, анемічними. "Вищою муд­рістю" підданого вважалася така поведінка, за якої дер­жавні посадові особи не помічали його і не знали про його існування.

Стан загальної зацькованості є сприятливим середови­щем для формування найбільш небезпечного — обережно­го, передбачливого злочинця. З іншого боку, цей стан бло­кує формування яскравих, рішучих, енергійних натур. Ось як характеризував таку ситуацію Ч. Беккаріа: "У більшості людей відсутня мужність, однаково необхідна як для вели­ких злочинів, так і для великих подвигів"¹.

Критичний аналіз просвітителями кризових і застійних процесів, що супроводжували ріст абсолютистського насильства, дав можливість подолати традиційне, ета-тичне розуміння права і розвинути нове, юридичне його тлумачення.

Просвітителі показали, що широкі каральні репресії на основі "моральних" мотивів обов'язково приводять до то­го, що злочин, розгляданий крізь призму моралі, стає лише приводом для систематичної, корисливої тероризації насе­лення, яка розбещує суспільство згори донизу. Завдання оздоровлення суспільства може бути вирішене лише з до­помогою розумного обмеження карального насильства.

Передовсім, необхідно чітко розмежувати злочин і про­вину. По-друге, покаранню підлягає лише виявлена й до­ведена злочинна дія, а не "небезпечний напрям мислення", який начебто робить імовірність злочину надзвичайно ви­сокою. Превентивні покарання слід категорично заборони­ти. Просвітителі послідовно обстоювали принцип: "Ліпше десятки не відімщених лиходійств, аніж покарання хоч би

Беккариа Ч. О престушіениях й наказаниях. — М. —Л., 1939 — С. 347.

221

одного невинного". Судово-каральна практика повинна бу­ти незалежною від уряду. Хоч якою великою є потреба в "наведенні порядку", у зміцненні дисципліни чи національ­ної єдності, судова влада не може порушувати принципу справедливого покарання як розмірної відплати за доведе­ну протиправну дію.

Прогресивні мислителі XVIII ст. вважали, що ніяка, навіть найскладніша, ситуація не може бути виправданням хибних звинувачувальних вироків. Вони відродили девіз римських юристів: "Нехай загине світ, але переможе спра­ведливість".

Прагнення до розумної мінімізації каральних репресій знаходить свій інтегральний вираз у понятті невід'ємних прав людини. Просвітницька філософія права від Локка до Канта виходила з того, що всяким державним заборонам має передувати дозволяння. Сутність його полягає в тому, що кожен член суспільства вважається інтелектуально і морально досконалою істотою, яка не потребує поводиря у визначенні того, що для нього бажане, цінне і вигідне.

Держава повинна категорично заборонити будь-кому (в тому числі й сама собі) поводитися з людиною як із дитиною та проникати у сферу самостійних практичних суджень. Громадянам має бути дозволено без жодних об­межень думати так, як вони думають, вільно розпоряджа­тися своїми силами та майном. До переліку дозволеного входять знамениті природні права (свободи совісті, слова, преси, зборів, власності, пересування, вільного викорис­тання власної робочої сили тощо), під прапором яких роз­вивається весь антифеодальний рух.

Але найголовніше у праворозумінні — це ідея про необхідність вольового обмеження примусної сили держа­ви. Намагання завадити перевищенню влади, утвердити першість правового закону стосовно волі государя, підне­сеної до рівня закону, складає основну тенденцію політи-ко-юридичних теорій нового часу.

Подібних поглядів дотримувався француз Монтеск'є, який наполягав на поділі влади на законодавчу, урядову та судову гілки. Ці проблеми хвилювали в Англії Д. Юма. Останній писав: "Жоден вчинок не може вважатися злочи­ном, окрім тих, що їх закон чітко визначив як такі; жоден

222

злочин не може ставитися людині в провину без пред'яв­лення суддями юридичних доказів його вчинення¹.

Німецький філософ-гуманіст В. Гумбольдт написав працю "Ідеї до досвіду", що визначала межі діяльності дер­жави. Епіграфом він узяв вислів француза В. Мірабо про те, що найвища мудрість влади полягає не в політико-ад-міністративному мистецтві, а насамперед у тому, щоби всі­ляко придушувати в собі нестримні бажання правити, які є найбільш згубною хворобою сучасних держав².

Право, на думку Гумбольдта, — це законодавче само­обмеження держави, близьке за сутністю до самообмежен­ня особистості в умовах її моральної автономії та спрямо­ване на те, щоб дати простір природній багатоманітності неповторних людських індивідуальностей.

Право ще не є право, з погляду ідеалу права, поки сама держава не стала правовою державою, тобто політичною владою, яка безумовно визнає верховенство закону. Закон же приймається тільки виборними представниками народу на основі вільного та всебічного обговорення, а діяльність урядових органів обмежується законом.

Ось такі основні постулати висували та обстоювали прогресивні теорії права в епоху кризи та занепаду фео­дального абсолютизму.

Термін "правова держава" з'явився в німецькій політи-ко-юридичній літературі в першій третині XIX ст. Ідеологи зростаючого капіталізму щиро вірили у всесилля політико-юридичних норм та інститутів. Справедливе законодавство здавалося їм не тільки необхідною, а й достатньою умовою для здійснення соціальної справедливості.

Невід'ємним особистим свободам надавався статус природних прав, що належать людині як природній істоті. Необхідність конституційного обмеження влади обумов­лювалася посиланням на первісний суспільний договір, ні­бито укладений за стародавніх часів у момент установлен­ня держави. Це, звісно, були ілюзії, споглядальні побудови. Рівночасно принципи конституціоналізму, рівності перед законом, верховенства закону, поділу влади тощо стали великим загальнодемократичним завоюванням, надбанням людської цивілізації.

¹ Юм Давид Сочинения: В 2 т М., 1966. - Т 2. С. 573.

2 Див.: Гумбольдт В. Язик в философии культури. — М., 1985. — С. 25.

223

У визначеннях права, вміщених в енциклопедіях, слов­никах, популярних юридичних виданнях, відсутнє поняття свободи. На першому плані фігурують такі положення (вирази), як "регулювання", "управління", "регламентація" тощо.

Дати стисле визначення права, яке охопило б усі його функції та підвиди (тобто право кримінальне, процесу­альне, майнове, цивільне, трудове, арбітражне, екологічне і т. д.), — завдання дуже складне. Але під кутом зору фі­лософії права можна зробити спробу визначити його сутність.

Право — це система встановлених чи санкціонованих державою загальнообов'язкових норм, які забезпечують спільне громадянсько-політичне співіснування людей на основі особистої свободи, ідеалів рівності й справедливості за мінімуму карального насильства. Право не є правом без законодавчих обмежень, що їх суспільство накладає на можливі репресивні дії самого державного механізму. Об­меження ці фіксуються в конституції як безпосередній ви­раз волі народу. Якраз конституція, оскільки вона визначає взаємні обов'язки держави та громадян, є втіленням закон­ності, на відміну від поліцейських, вказівних, адміністра­тивно-бюрократичних настанов. Конституція — фунда­мент і серцевина всієї правової системи.

Суттєвим розділом конституції як основного закону держави є такі права людини, як свобода совісті, слова, власності, особистої недоторканності тощо. Це — чисте втілення права, тобто безумовного суспільного дозволу найпростіших і водночас найважливіших умов громадсько-політичного буття.

Права і свободи, які визначають юридичний статус осо­бистості, мають найсуттєвіше значення для оцінки розви­неності й демократичності правової системи. А долучення до них таких соціальних прав, як право на працю, відпочи­нок, освіту, безплатну медичну допомогу тощо є одним із найважливіших показників прогресу певної цивілізації.

Усякі законодавчі акти держави, продиктовані еконо­мічною, соціальною чи політичною діяльністю, можуть бу­ти правомірними лише тоді, коли вони не суперечать кон­ституції та не порушують закріпленого в ній юридичного статусу особистості. Цього статусу особливо важливо до­тримуватися стосовно до кримінального закону.

224

Співвіднесеність кримінального кодексу з конститу­цією ставить каральну репресію в межі певної відповідаль­ності за виявлений і грунтовно доведений злочин та не дозволяє їй бути знаряддям тотальної тероризації суспільства.

Діалектика функціонування права полягає в тому, що воно, з одного боку, безсиле, декларативне без державної підтримки, а з іншого — лімітує та спрямовує цю підтрим­ку права державою і в такий спосіб перетворює себе в засіб захисту конституційних свобод.

Правова перевага закону полягає ще й в тому, що фор­мально йому юридичне байдуже до внутрішнього світу громадянина, до його внутрішніх бажань, помислів, на­строїв, незважаючи на те, що вони могли мати в собі зло­чинні наміри. Правовий закон не дозволяє робити виснов­ки на основі напряму думок людей, відтак домислювати (передбачати) можливі злочинні дії та певним чином на це реагувати.

Байдужість правового закону до ще не втілених суб'єк­тивних схильностей не є виразом юридичної байдужості чи бездушності. Навпаки, в цій байдужості Знаходить вираз юридичний гуманізм, безумовна попередня довіра до кож­ного члена суспільства. Це забезпечується сукупністю про­цесуальних вимог, які стоять на сторожі того, щоб з людь­ми не поводились як із потенційними злочинцями. Такими є презумпція невинності, чітко застережені правила полі­цейського втручання, затримання та обшуку, таємниця слідства, гласність судового розгляду, право підсудного на захист тощо.

Своєрідний попередній моральний нагляд за внутріш­нім світом громадянина здійснюється в так званих малих групах, стосунки в яких будуються на основі професійного визнання, дружби, сусідства, родинних зв'язків. У цих умо­вах застосовуються не поліцейські санкції, а моральні.

Розробленість і чіткість процесуальних гарантій можна назвати мірою цивілізованості всієї правової системи. Ан­тидемократична деформація правової системи знаходить вираз насамперед у грубих спрощеннях процесуального кодексу, які дають можливість стирати відмінність між дійсним і можливим злочином, розглядати намір як дію, а схильність — як намір.

8 о.58 225

Гуманізм права — це довіра до одного з головних ви­мірів особистості — до її волі, як здатності до самоконт­ролю і самодисципліни. Право допускає, що люди не є абсолютно досконалими, що вони можуть мати антисоці­альні схильності. Водночас право забороняє робити упере­джені висновки про те, що той чи той індивід не здатний протистояти своїм схильностям. Тому ніхто не має права прогнозувати злочин того чи того індивіда і на цій основі попередньо, до скоєння злочину, піддавати його карі. Тоб­то правовий гуманізм виходить із визнання свободи волі.

Усякий, в тому числі й кримінальний, закон захищає індивіда. Кара на основі рішення суду, навіть дуже сувора, набагато краща від розправи.

Пояснюючи сенс кримінально-правової норми, німець­кий філософ І.-Г. Фіхте пропонував уявити таку ситуацію. Злочинець залишається начебто по той бік закону. Він от­римує можливість робити все, що йому заманеться. Водно­час усі інші люди вільні щодо злочинця: кожен може вико­ристати злочинця на свій копил, тобто вчинити наругу, зробити рабом або й просто вбити. Фіхте наголошував на тому, що, потрапивши в таку ситуацію, злочинець сам по­просить для себе кару на основі кримінального кодексу.

Гегель увів в обіг формулу: "Покарання — це право злочинця" (тобто нести покарання — це право злочинця). Адже покарання має свою міру у винуватості злочинця, а тому може розглядатись як такий вплив на нього суспіль­ства, котрий улагоджує його стосунки з суспільством і самим собою. Покарання повинно бути невідворотним для того, хто скоїв злочин, водночас на міру його не повинні впливати міркування користі, яку суспільство могло б мати від експлуатації злочинця.

Гуманізм права полягає в довірі до людини. Право ви­ходить із того, що кожний член суспільства сам здатний судити, що є для нього вигідним, а що ні, що корисним, а що шкідливим, тобто визнає автономію особистості.

Людині повинна бути надана можливість діяти на свій страх і ризик, для спроб й помилок, для падінь і нового становлення. Суспільство робить певні допуски в поведінці людини і не застосовує до неї державного примусу доти, доки громадянин не порушить закону.

226

І

Свобода від чужого утилітарного захисту стимулює іні­ціативу людей, сприяє розвиткові основних вимірів особис­тості: незалежності, певної непокірливості, стійкості.

Тобто державі забороняється втручатись у такі дії під­даних, які торкаються їхнього особистого життя. Диктува­ти індивідові, як йому бути розсудливим, забороняється і приватним особам.