§ 4. Новітня філософія права Німеччини в контексті світової філософії права: ретроспективний погляд

В історії філософсько-правової думки Німеччи­ни XX ст. можна умовно вирізнити три етапи: філософія права до 1933 р.; розвиток філософської думки часів Третього рейху; філософія права з 1945 р. дотепер. Визначаючи етапи розвитку філософії права Німеччини, слід мати на увазі, що "будь-які хронологічні віхи в історії філософії відносні, а вирізнення періодів у ній — справа досить умовна. Але водночас рух філософського знання завжди був позначений чергуванням етапів, які характери­зуються зміною панівних стереотипів філософствування, "фокусних" проблем, стилів мислення, або, застосовуючи термін, який із 60-х рр. увійшов до лексикону філософів, парадигм"¹. Предметом нашого дослідження є основні на­прями і течії філософії права повоєнної Німеччини.

Перш ніж розпочати розгляд окресленої проблеми, зауважимо, що в основу цього дослідження покладено ана­ліз філософсько-правової літератури ФРН (адже внаслі­док ідеологічної "моногамності", марксистської заангажо-ваності суспільно-наукової думки колишня НДР не дала такого розмаїття і поліваріативності позицій і наукових концепцій).

Загалом же коли йдеться про сучасну філософію права, то маємо на увазі філософію права кінця XIX—XX ст. Ос­новною характеристикою філософії права цього періоду є те, що в ній немає одного генерального напрямку, а існує плюралізм поглядів і тенденцій. У зв'язку з цим зауважимо, що особливою новизною відзначається такий напрям філо­софії права, як соціологізм, основним постулатом якого є визнання здійснення права в соціальному контексті. Право розглядається не як статичний набір норм, а як процес, як соціальна дія людей. Воно "живе" в судах, адміністратив­них та інших органах, реалізуючись під час здійснення, трактування, застосування і створення соціальних норм із юридичною силою дії, які забезпечуються правовою санк­цією політично організованого суспільства. Соціальні нор­ми не функціонують автоматично, їхня дієвість залежить

Юлина Н. С. Введение. О буржуазной философии 60—70 гг. // Проблеми й противоречия буржуазной философии 60—70 гг. — М., 1983. — С. 9.

174

від їх використання та інтерпретації людьми. Класичний, в особі О. Конта, Е. Дюркгейма, М. Вебера і П. Сорокіна, та новітній (Т. Парсоне, Р. Мертон, Н. Луман) соціологізм привабив правознавців і філософів полемікою з аналітич­ними настановами попередньої філософії права, критикою теорії суспільного договору, яка поєднувалася з визнанням звичаєвого права як історично вихідного порядку; розумін­ням права як функції координації суспільства, доповненим взаємодією економічних і політичних сил, які впливають на формування права, а також впливом духовних сил — мо­ралі, релігії.

Під впливом соціологізму дедалі менше зусиль кон­центрується на проблемі визначення сутності права. Право не розглядається як автономна сфера норм та абстрактних уявлень про належне, а розуміється як інтегрована частина соціокультурної реальності. Щоправда, дискусії з цієї проблеми тривають, і єдиного погляду поки що не вироб­лено. Відмінності в розумінні сутності права виявляються як у національному аспекті (англосаксонський реалізм вва­жає правом судове рішення щодо кожного конкретного випадку, яке надалі стає прецедентом; скандинавський по­зитивізм розглядає право інституціонально орієнтованою дією), так і залежно від належності до тієї чи тієї філософ­ської школи (екзистенціалісти стверджують, що право без­посередньо пов'язане з мінливими умовами людського іс­нування; неотомісти вважають правом справедливе рішен­ня суду, яке є адекватним соціальній ситуації).

Та повернімося до предмета нашого дослідження, а са­ме — до розгляду німецької філософії права від 1945 р. й донині. Перший етап охоплює часовий проміжок від 1945 до початку 60-х рр. Це — період природничо-правового відродження, період повернення до наукових позицій до-фашистської Німеччини. Особливо вирізняються такі тра­диційні напрями, як неокантіанство, неотомізм, етика вар­тостей М. ПІелера і Н. Гартмана та більш-менш нові утво­рення — євангелістсько-теологічні та екзистенціональні розробки проблем права. Усе розмаїття тогочасного стану наукової думки описане в праці Густава Радбруха "Законне неправо і надзаконне право" (1946 р.).

Творчість німецьких емігрантів від Людвіга Вітгенштей-на і Рудольфа Карнапа до Карла Поппера знаменувала досягнення тогочасної науки.

175

У повоєнний період поряд із природничо-правовим ренесансом набули поширення ідеї конституційного ус­трою. Для побудови ліберальних і конституційних теорій держави і права, що знайшли відображення в теорії право­вої держави, використовувалися ідеї Монтеск'є. На думку Петера Геберле¹, правова держава є дуже німецькою річ­чю. Він уважав, що ідея правової держави нині стала пред­метом "експорту" і має відповідник в американському "Киїе

Другий етап охоплював початок 60 — середину 70-х рр. Якщо спрямованість філософії першої половини XX ст. ха­рактеризувалася претензійністю на реконструкцію предме­та філософії, її функцій і досить часто щодо філософської проблематики, яка склалася, застосовувалися спроби ви­значити її однозначно, то 60 — 70-ті рр. стали часом "реа­білітації" традиційної філософської проблематики, часом відновлення в правах метафізики, гносеології, етики. Цей період характеризувався постійним підкресленням зв'язку з ідеями філософів минулого. Але найхарактернішою оз­накою цього періоду була відмова від спроб побудови фі­лософії на якихось раз і назавжди даних абсолютах і по­шук динамічних принципів, які могли б у пластично-філо­софській формі відображати природну та історичну реаль­ність, унікальність людського буття, мінливий характер знання про світ і знання про знання. Основними напря­мами цих років були: аналітика, герменевтика, діалектика і теорія систем. Якщо стисло окреслити коло наукових по­шуків того часу, то це й подальший розвиток психоаналізу, І критичний раціоналізм К. Поппера, і конструктивно-нау­кові етика й теорія Швемера і К. Лоренца, а також філо-софсько- і теоретично-правові дослідження (Г. Кельзен).

Для цього періоду характерні дві основоположні ди­скусії як для філософії взагалі, так і для філософії права зокрема (герменевтичні дебати і "третій позитивізм" у ні­мецькій соціології). Вихідним пунктом герменевтичних де­батів стала праця Ганса-Георга Гадамера "Істина і метод" 1960 р. Головна її тема — проблема розуміння та його структура — завжди була темою філософське- правових досліджень. Наукові розробки Гадамера дістали безпосе-

Див.: Геберле Петер. Виступ в Конституційному суді України. — Лютий 1998 р. 176

редній відгук у працях Карла Лоренца, Артура Кауфмана, Джозефа Ессера.

Для герменевтичного напряму характерний розгляд права як феномена, нерозривно пов'язаного з суб'єктом, із його свідомістю. Виходячи з твердження герменевтиків про конструкцію змісту, який міститься в тексті або в знаковій системі, сам текст і закон або норма як приклади конкрет­них текстів можна характеризувати як дво- чи багатознач­ний феномен, бо текстові від моменту створення притаман­на неоднорідність, що розуміється як символ.

"Третій позитивізм" у соціології — це не юридичний позитивізм, а емпірично-аналітична тенденція в соціальній науці, спрямована проти "звуження" критичної теорії франкфуртської школи (Макс Горкгаймер, Теодор Адор-но, Герберт Маркузе та ін.). Об'єктивно і методологічно франкфуртська школа поєднувала в собі діалектику Регеля і Маркса та психоаналіз Фрейда. У 1960 р. Ернст Блох опублікував "Природне право і гідність людини", заявивши на повний голос про появу "неомарксистської" філософії права. Творчість Блоха зазнала впливу Арістотеля, Гегеля, Шеллінга, "філософії життя", Маркса. Кінцеву мету світу і людини Е. Блох убачав у досконалості, у блазі, в торжест­ві комунізму. Комунізм у його інтерпретації — царство свободи, в якому людина зливається з природою в одне ціле. Такий стан світу дозволяє повністю стерти супереч­ності між людиною і природою, між природою та історією. Довершений світ унеможливлює будь-яке відчуження, від­мирає держава і право як засіб державного примусу, а всі живуть за законами природного права. Кожна людина на­буває здатності подолати обмеженість людської природи і стати безсмертною.

До цього ж етапу належить творчість Ганса Альберта та Юргена Габермаса, Вернера Майгофера.

Третій період — від середини 70-х рр. до сьогодення. Основними подіями в житті німецьких філософів права бу­ли з'їзди науковців ФРН із 1978 р., а з тем — проблема юридичної аргументації (Мюнхен, 1978 р.), легітимація су­часної держави (Мюнстер, 1980 р.), філософія права і на­ціонал-соціалізм (Берлін, 1982 р.), правова антропологія (Білефельд, 1984 р.), права людини і громадянина (Кельн, 1986 р.), правовий позитивізм та аксіологічний зміст права (Геттінген, 1988 р.), узагальнення та індивідуалізація у пра-

177

вовій думці (Зальцбург, 1990 р.), теорія справедливості (Гамбург, 1992 р.), основні вимоги демократичної правової держави (Мангайм, 1994 р.).

У межах третього періоду вирізняються кілька тенден­цій, перша з яких пов'язана з поверненням до класики: від Канта до Фіхте і Гегеля. Це виявляється в тому, що за останні 50 років жодна наукова праця з філософсько-пра­вової проблематики не обходиться без згадки про філосо­фію права Канта. Сутність другої тенденції полягає в про­цесі інтенсифікації інтернаціональної взаємодії, яка зараз більшою мірою, ніж у 60-ті чи ранні 70-ті рр., виражається у феноменах давання та брання. Особливо характерним є цей процес для країн Європейського співтовариства. Третя тенденція полягає в конкретизації правових проблем — від абортів у медичній сфері та біоетиці до проблем етики господарювання.

З проблеми етики господарювання в німецькомовній науковій думці на особливу увагу заслуговує праця Артура Ріха "Господарська етика", двотомне видання якої було здійснене в Західній Німеччині в 1984 і 1990 рр. Працю написано в дусі протестантського мислення. Вихований на творах раннього Маркса, маючи досвід спілкування з Ми­колою Бердяєвим, А. Ріх зумів створити нову соціально-етичну орієнтацію в структурному устрої економіки. Ос­новними методологічними принципами "Господарської етики" є: неупередженість до положень науки про сучасну економіку й суспільство; протиставлення радикалізму екстремізмові як спроба об'єднати і зробити дієвим істини, які протистоять; установлення економічного і соціального порядку має грунтуватися на співучасті¹. Сам же А. Ріх уважав ідеєю своєї книги богословське обгрунтування су­часної етики господарювання.

XX ст. породило численні спроби реанімувати доктрину природного права і пристосувати її до умов сьогодення. Прикладом таких пошуків може бути концепція справед­ливості, вельми складна за ідейно-філософською структу­рою — в ній поєднуються ідеї неокантіанства, природни­чо-правової ідеї минулого й сучасності, етика вартостей, позитивістські ідеї та ідеї екзистенціалізму. Природничо-

¹ Див.. Саков В.В. Артур Рих: человек, мислитель, гуманист// Рих А. Хозяйст-венная зтика. — М., 1996. — С. 21

178

правове тлумачення справедливості від кінця XIX ст. нама­галося поєднати абсолюти природничо-правових настанов із мінливою дійсністю.

У дусі платонівських роздумів про статус ідеї, але без­посередньо щодо права, проводив свої дослідження ідеа-лу-справедливості німецький філософ права Легац Ла-камбра ("Філософія права", 1965 р.). Його вчення розгор­талося в контексті характерного для XX ст. прагнення під­корити позитивне право основам людського співжиття, яке зумовлене переміщенням філософії права з позицій "спра­ведливості під правом" на позиції "справедливості над пра­вом". Для Л. Лакамбра справедливість є конститутивним принципом права, оскільки право — це погляд від справед­ливості. Рівночасно справедливість має власну логічну структуру, яка проникає в кожне право, незалежно від його віддаленості від ідеї абсолютної справедливості. На думку Л. Лакамбра, право є спробою здійснити справедли­вість, а існування ідеалів справедливості, виражених у ба­гатьох правових системах, є прикладом того, що існують об'єктивні масштаби, які дають можливість оцінити пра­вильність ідеалів.

Водночас Л. Лакамбра вказував на те, що будь-яке пра­во є несправедливим, беручи до уваги той факт, що ідеал, якого хоче реалізувати кожне право, не збігається з ідеєю справедливості, яка має трансцендентальний характер. Тільки умовно можна говорити про справедливість, оскіль­ки в повному обсязі вона ніколи не може бути досягнена. Ідеал справедливості завжди більш досконалий порівняно з його втіленням. Л. Лакамбра вказував на невідповідність дійсності духовній моделі права, а тому будь-яке право несправедливе, оскільки воно неспроможне здійснити справедливість установленням загального масштабу, за­стосовуючи загальну схему до всіх випадків, які часто до­вільно об'єднуються. Тому право може бути справедливим через несправедливість.

У 70-ті рр. з новою силою заявила про себе юридична герменевтика, сперта на герменевтичну онтологію М. Гай-деггера і Г. Гадамера. Представник герменевтичного на­пряму того часу А. Кауфман у праці "Через природне пра­во і правовий позитивізм до юридичної герменевтики" (1975 р.), проаналізувавши всі відомі кодекси, дійшов вис­новку, що традиційно право, розглядуване як чинні норми,

179

відірване від соціальної дійсності, оскільки кодекси пре­тендують на остаточне врегулювання правових умов.

А. Кауфман виступив проти кантівського дуалізму, сут­ність якого полягала в тому, що належне не може визна­чатися сущим. На думку А. Кауфмана, у правовій дійсності немає поділу на суще і належне. Невірно трактувати право як сукупність норм — його слід сприймати як реальну подію, що потребує певних правил і норм, але аж ніяк не зводиться до них.

А. Кауфман працює також над проблемою розмежу­вання права і закону, визнаючи закон лише можливістю права. Закон, уважає дослідник, не може бути встановле­ний однозначно через мінливість життя, тому текст закону треба постійно конкретизувати в кожній ситуації.

Чільне місце в історії німецької філософії права посідає творчість Юргена Габермаса. Будучи послідовником осно­воположників франкфуртської школи — Т. Адорно, М. Горкгаймера, Г. Маркузе, Ю. Габермас, підтримуючи їхню критику сучасного суспільства і ролі засобів масової інформації в ньому, створює нове проблемне поле дослі­джень — сферу міжіндивідуальних комунікативних відно­син. У межах цього поля Ю. Габермас вирізняє ряд найак­туальніших проблем сучасності, до яких належить пробле­ма демократії, прав і свобод людини. Ю. Габермас створив власну — комунікативну модель суспільства, яка є най­більш продуктивною методологією для аналізу соціально-політичних реалій соціальної дійсності. Позитивність ко­мунікативної моделі полягає в тому, що вона дає нове ро­зуміння демократії як демократичного дискурсу. Таке ро­зуміння демократії дозволяє здійснити аналітичний поділ політичної влади на владу адміністративну і владу, поро­джену в процесі комунікації, яка втілює в собі ідею народ­ного суверенітету. Вітчизняний дослідник творчості Ю. Га­бермаса Микола Тур¹ зазначає, що комунікація для Ю. Га­бермаса є основною інтегративною силою в суспільстві. Сила комунікації визначається через мовну комунікацію, через взаємодію. Комунікація у функціонально диференці­йованому суспільстві виконує функцію соціальної інтегра­ції, але своїми засобами не може забезпечити стабільність

¹ Див.: Тур М. Проблема інтеграції суспільства в теорії комунікації Ю. Габер­маса. — Автореферат канд. дис. на здобуття ступеню канд. філос. наук. — К., 1996.

180

цього суспільства. Тому демократична правова держава потребує доповнення комунікації правом як механізмом, спроможним розвантажити комунікативну діяльність чле­нів суспільства. Тоді законодавство є опосередкованим ме­ханізмом соціальної інтеграції, бо норми права можливі на основі комунікативної раціональності. Інститути правової демократичної держави у світлі комунікативної теорії Ю. Габермаса є втіленням комунікативної раціональності.

Л. Ситниченко¹ вважає, що в працях останніх років, особливо в "Моральній свідомості та комунікативній дії" (1983 р.), які вписуються в дослідження проблем етики, філософії права, філософії політики, Ю. Габермас намага­ється дати обгрунтування комунікативної етики (етика дискурсу або етика відповідальності), з'ясувати співвід­ношення свободи й відповідальності, свободи і справед­ливості.

Заслуговує на увагу ще один напрям у філософсько-правовому просторі — ціннісна філософія права. Цінніс­ний напрям бере початок у неокантіанському руслі як особливий спосіб поєднання етики й гносеології. У 1976 р, з'явилася праця Г. Коїнга "Основні риси філософії права", в якій досить повно на основі феноменології М. Шелера і Г. Гартмана викладено ціннісну філософію права. Основ­ним у філософії права Г. Коїнг уважає питання про спра­ведливість, а звідси й завдання науки, що іменується філо­софією права, — розуміння системи права як здійсненої справедливості, яка трактується як цінність, тобто вона є ідеальною сутністю, самостійною, незалежною та обов'яз­ковою для всіх. Ідея справедливості виникає у правовій свідомості через правове почуття, яке є частиною мораль­ного почуття. Правова свідомість виконує функцію форму­вання знання про конкретні ідеали, що їх правове почуття хоче бачити втілення в життя.

Підтримуючи і розвиваючи ідеї Арістотеля, Г. Коїнг розрізняє дистрибутивну і комутативну справедливість. Якщо перший із названих типів справедливості означає со­ціальний аспект і її масштабом є рівність, то другий — безпосередньо пов'язаний з існуючою системою права і стосується дотримання договорів і принципу компенсації завданої шкоди. На думку Г. Коїнга, нові часи породжують

¹ Див.: Ситниченко Л. Н. Першоджерела комунікативної філософії. — К, 1996.

181

третій тип справедливості — захисну справедливість, яка посідає найвище (ієрархічне положення і вихідною точкою якої є обмеження влади людини над людиною. Тільки об­межена влада не суперечить праву.

Усі три види справедливості взаємопов'язані та співвід­носяться з конкретними ситуаціями. Інституціалізовані правові ситуації вимагають застосування комутативної справедливості, фактичні — дистрибутивної. На основі дистрибутивної справедливості вирішується питання про розподіл соціальних благ, а на основі захисної — здійсню­ється охорона основних прав. До таких належать: право на користування духовними й матеріальними благами — жит­тям, честю, свободою в різних її виявах; позитивні права — на працю, на виховання.

Ще Г. Коїнг в "Основних положеннях філософії права" (1969 р.) визначив три основні питання філософії права, які фокусуються в принципі справедливості, в сутності пози­тивного права, у специфіці юридичної думки. Право він розглядає як невід'ємний елемент культури, тому дослі­дження його має здійснюватися в руслі загальних проблем філософії. Особливістю філософсько-правових поглядів Г. Коїнга є спроба поєднати теорію природи речей із тео­рією природного права, виводячи основні принципи права з базових цінностей і інститутів та визначаючи за правови­ми інститутами володіння іманентними сутностями.

Теорія природи речей (Р. Радбрух, Г. Коїнг, В. Майго-фер) є одним із феноменологічних напрямів у німецькій філософії права поряд із філософією цінностей (М. Шелер, Н. Гартман). Для Р. Радбруха природа речей є насамперед рушійною силою трансформації юридичних інститутів у відповідь на динаміку соціальної дійсності. Тому право є результатом та інструментом змін соціальної дійсності, до яких воно чутливе.

Згадуючи теорію природи речей, ми не можемо не зга­дати про концепцію В. Майгофера. Для нього природа ре­чей — це передусім джерело і критерій справедливості, здатне привести абстрактні імперативні права у відповід­ність із нормами поведінки. Природа речей у розумінні В. Майгофера, як передумова виведення належного з бут­тя, є масштабом матеріальної справедливості, конкретним природним правом.

182

Р. Драйєр називає ще один напрям філософсько-право­вої думки в Німеччині — крах "реального соціалізму" і водночас соціалістичної системи в Європі в 1989—1991 рр. Німецькі юристи вже вдруге за останнє століття зіткнули­ся з проблемою "реанімації постдиктатурної держави". При цьому питання юридичного позитивізму набувають безпосередньо практичного значення. Звісно, факт краху "реального соціалізму" стосується не лише проблем юри­дичного і філософсько-правового оновлення минулого, а й не менш важливої проблеми — визначення історичної ролі філософсько-правової спадщини Маркса¹.

Схематично окреслимо ще один напрям у розвитку фі­лософії права — дослідження права з погляду логіки. Його не можна назвати новим — адже існування праць, присвя­чених логічним питанням юриспруденції, налічує століття (йдеться, ясна річ, про розгляд проблем юриспруденції крізь призму формальної логіки). Особливо інтенсивно досліджувалося співвідношення прав і логіки наприкінці минулого та на початку нашого століття. Застосування до­сягнень математичної логіки в галузі правознавства приве­ло до трактування права як знакової, символічної системи, набору чітких визначень. Яскравим прикладом такої пози­ції є книга У. Клюга "Пуристична логіка", в якій ідеться про фіксацію вихідного юридичного матеріалу, правових дефініцій і необхідність дотримання правил формальної логіки в їх побудові. Р. Шрайбер у праці "Логіка права" (1962 р.) виходив із тези про неможливість існування права без мови, а тому розглядав його як мовну систему, аналі­зуючи питання правової семантики. Він обстоював думку, що дослідження права в аспекті семантики дозволяє з'ясу­вати співвідношення правової мови й дійсності, що аналіз застосування правової мови до предмета прагматики права дає змогу визначити цільову настанову застосування пра­вової мови.

Завершуючи розмову про сучасну філософію права Ні­меччини, доречно згадати доробки німецьких науковців су­часності: інституціональна теорія правового позитивізму набула подальшого розвитку в "Нормах та інститутах" (1988 р.) Отто Вайнберга, Ноберт Гоерстер в "Утилітаризм

¹ Див.: Огеіег К. НаирІ5І:гопІип88^е8^еп*зЛі8ег КесЬІзрЬіІсяорЬіе іп ОеиІзсЬІаші // АгсЬіу Й'г КесЬІз- иші ЗогіаІрЬЯсворЬіе. - 1996. - Уоі. 82. - № 2.

183

і корисність" (1977 р.) розробляв ідеї філософсько-право­вої рецепції та дискурсу утилітаризму, а Райнер Трапп акцентував на теорії справедливості утилітаризму — "Нек-ласичний утилітаризм. Теорія справедливості" (1988 р.). У творах загальноетичної спрямованості, зокрема, в роботі "Щастя і доброзичливість. Досвід етики" Роберт Шпаеман здійснює розвиток ідей Арістотеля. Концепція Готфріда Гоффе в його "Політичній справедливості" (1989 р.) зна­ходиться між кантіанством і арістотелізмом. Ідеї філософії Гегеля тепер у Німеччині залишаються в "тіні", з огляду на зловживання ними за часів Третього рейху, хоча й висвітлюються в статтях багатьох дослідників, зокрема Вольфганга Шильда. Традиційна феноменологічна спрямо­ваність прослідковується у "Свободі, моралі та праві" (1994 р.) Яна Шаппа. Звісно, тривають наукові пошуки у сфері правової антропології (Е. Лампе), логіки права (У. Клюг, Р. Шрайбер, О. Вайнбергер), риторики права (О. Вальвег, В. Штрекенбергер, Ф. Гальт), а також у галузі феміністичної філософії права (У. Герхард, М. Фроммель).

Німецька філософія права посідає особливе місце в розвиткові світової філософії права: Німеччина, батьків­щина класичної філософії права, дала світові найвеличніші здобутки в цій галузі, втілені в концепціях Канта і Гегеля; в системі університетської освіти цієї країни передбачено навчальну дисципліну "філософія права". Загалом же фі­лософія права Німеччини розвивається в контексті світової філософії права, яка зараз гнучкіша і менш претензійна, ніж філософія права XVIII ст., більше акцентує на проб­лемі обстоювання пріоритету особистості та її суб'єктив­них прав щодо державного права. У преамбулах конститу­цій Заходу найчастіше діють три принципи: недоторкан­ність людського життя, свобода, рівність прав.

Ще однією особливістю німецької філософії права, яку ілюструє творчість Ю. Габермаса, є розмивання старих меж між філософськими напрямами в дослідженні право­вих та юридичних питань, спроба комплексного дослі­дження права з урахуванням його різноманітних виявів і принципів функціонування.

184