§ 3. Права людини як безпосередній вираз особистісної цінності права

Найбільш безпосереднім утіленням особистіс­ної цінності права є права людини. Історія прав людини — це історія олюднення людей, історія прогресую­чого розширення правового визнання як людини тих чи тих людей для того чи того кола відносин. Вона бере початок із біблійної епохи¹.

Ідею загальної рівності людей (а водночас ідею прав людини як людини), що виникла у стародавньому світі, не було реалізовано ні за тих часів, ні в середні віки. Проте її не забули і розвивали з різних позицій, у різних формах і напрямках. Практичне вираження цієї ідеї в середньовіч­них актах, звісна річ, мало станово обмежений характер і являло собою закріплення станових прав і свобод. Водно­час це був історично перспективний напрямок, який впли­нув на формування тих тенденцій та юридичних конструк­цій прав і свобод людини, з якими, своєю чергою, пов'язані сучасні уявлення про права людини. І під кутом зору істо­рії прав людини слід відзначити певний змістовний зв'язок, логіку спадковості й момент розвитку у низці таких, зок­рема, актів, як англійська Велика хартія вільностей (1215 р.), Петиція про право (1628 р.), НаЬеаз Согриз Асі (1679 р.), Декларація прав (1688 р.), Білль про права (1689 р.); американські Декларація права Вірджінії (1776 р.), Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки (1776 р.), Конституція СІПА (1787 р.), Білль про права (1789 — 1791 рр.); французька Декларація прав лю­дини і громадянина (1789 р.); Загальна декларація прав людини (1948 р.), наступні міжнародні пакти про права людини.

Див.. Рабгнович П, Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції // Укр. часопис прав людини. — 1995. — № 1. — С. 14—15.

282

Із зазначених правових документів можна уявити на­прямки і логіку формування юридичних норм і конструк­цій в галузі прав і свобод людини: утвердження цих норм і конструкцій спершу у станово обмеженому варіанті, за­тим — розвиток первинної моделі, збагачення її змісту, поступове поширення її (в тій чи тій модифікації) на інші соціальні верстви та країни, нарешті, визнання універсаль­ного характеру досягнень найрозвиненіших країн у галузі прав людини сучасною світовою спільнотою та відповідні міжнародно-правові (у поєднанні з внутрідержавними можливостями й зусиллями) форми і засоби для їх утвер­дження в усіх державах і національно-правових системах.

В усьому цьому процесі поступової універсалізації по­ложень про правову рівність людей і права людини істотну роль відіграли уявлення про природні та невідчужувані права людини, які, зберігаючись також за умов державнос­ті, повинні бути визнані й гарантовані публічною владою та законом.

Неминуще історичне значення мало проголошення сво­боди і правової рівності усіх людей у французькій Декла­рації прав людини і громадянина 1789 р. У дусі ідей сус­пільного договору в ній підкреслювалося, що мета кожного державного союзу полягає в забезпеченні природних і невідчужуваних прав людини. До таких прав у Декларації віднесено свободу, власність, безпеку та опір гнобленню. Як право людини було визнано також свободу вираження думок, у тому числі й релігійних. Було проголошено прин­цип рівності всіх громадян перед законом як вираз загаль­ної волі. Декларація підкреслювала, що джерелом сувере­нітету за сутністю є нація. Низку статей Декларації при­свячено захисту прав і свобод людини у кримінально-пра­вовій сфері.

У Декларації 1789 р. розрізняють права людини і права громадянина. Підставою є відмінність між людиною взагалі як приватною людиною (членом громадянського суспіль­ства) і політичною людиною — громадянином держави, членом політичного утворення. Відмінність прав людини і прав громадянина тут, отже, в конкретно-історичному пла­ні розуміє післяфеодальну, буржуазну ситуацію розмежу­вання і відносно самостійного буття економічних і політич­них відносин, сфер приватного 5 публічного права, тобто

283

розмежування громадянського суспільства і держави (як політичної спільноти).

Ми бачимо, що термін "громадянське суспільство", який склався історично, явно не відповідає тому, що ним позначають. Адже спільнотою громадян є не громадянське суспільство, а, навпаки, держава. У сфері ж громадянсько­го суспільства — всупереч найменуванню — ми маємо справу не з громадянином (не з політичною фігурою, не з суб'єктом публічно-владних відносин і публічного права), а з приватною, неполітичною та непублічною людиною — носієм приватних інтересів, суб'єктом приватного права, учасником цивільно-правових відносин.

Права і свободи людини і громадянина, проголошені у французькій Декларації 1789 р., набули всесвітнього зву­чання і стали імперативами оновлення та гуманізації сус­пільних і державних порядків.

Ця Декларація, що зазнала впливу попереднього досві­ду в галузі прав і свобод людини (зокрема, англосаксон­ських традицій у складанні та прийнятті Біллів про права, Декларації незалежності США 1776 р., Конституції СПІА 1787 р. тощо), надалі, своєю чергою, сама надзвичайно сильно вплинула на процес боротьби проти "старого режи­му" в усьому світі, за повсюдне визнання і захист прав Людини і громадянина. Вона стала новою сторінкою в розвитку правової рівності, в історії прав людини і гро­мадянина.

У руслі ідей про права і свободи людини за нових істо­ричних умов XX ст. розвивалося й міцніло міжнародне співробітництво в галузі гуманітарних проблем. Були прий­няті Загальна декларація прав людини 1948 р., Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Міжнародний пакт про грома­дянські та політичні права (1966 р.), Факультативний про­токол до міжнародного пакту про громадянські та політич­ні права (1966 р.), Підсумковий акт Гельсінської Наради, 1975 р., Підсумковий документ Віденської зустрічі пред­ставників держав — учасників Наради з безпеки та співро­бітництва в Європі 1989 р. та ін. Визнання і захист прав і свобод людини стали в сучасному світі потужним факто­ром і чітким орієнтиром прогресивного розвитку всієї сві­тової спільноти, критерієм оздоровлення й гуманізації внутрішньої та зовнішньої політики її членів.

284