§ 4. Філософське-правові концепції західноєвропейського просвітництва XVIII ст.

4.1. "Про дух законів" Шарля-Луї Монтеск'є

Одним із перших французьких просвітників був Шарль-Луї Монтеск'є (1689—1755) — право­знавець, філософ, письменник. Класичне формулювання теорія поділу влади отримала в працях Монтеск'є "Перські листи" і "Про дух законів". Мета цієї теорії — гарантувати безпеку громадян від свавілля і зловживання властей, за­безпечити політичну свободу.

Вихідні поняття Монтеск'є вирізнялися ріціоналізмом і натуралізмом. Одначе це не завадило йому розвинути за­гальне вчення про залежність юридичних норм держави і співжиття від законів, визначуваних типом державного ус­трою — республіканським, монархічним чи деспотичним. Взагалі Монтеск'є вважав, що основне завдання законо­давця — це запропонувати суспільству такі закони, які відповідали б історичному рівневі розвитку духу народу.

У розробленні вчення про закони співжиття Монтеск'є не обмежувався натуралістичними абстракціями, а вико­ристовував широке поле зіставлення політичного устрою і законодавства Англії та Франції з імператорським Римом. Цим Монтеск'є започаткував порівняльний метод вивчення філософії права. Це дало йому змогу обгрунтувати своє розуміння найголовніших типів державного устрою, умов їхнього розвитку та занепаду. Проте можливість існування різноманітних типів державного устрою Монтеск'є пояс­нював здебільшого залежністю способу правління від фізичних особливостей країни (розташування у просторі, можливостей клімату). Тобто підхід Монтеск'є зазнав сильного впливу натуралістичних поглядів на причини суспільних явищ.

У всіх типах правління Монтеск'є досліджував умови, за яких вони забезпечують особисту свободу і можуть ви­роджуватись у деспотизм. Отож, за Монтеск'є, свобода можлива за будь-якої форми правління, якщо в державі панує право, гарантоване від порушення законності поді­лом верховної влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, і які взаємно стримуватимуть одна одну. Основна

104

гарантія свободи — заклади, що стримують і обмежують свавілля.

Отже, за цією теорією, право є мірою свободи. Тому, якщо в конституціях поміркованих держав не буде перед­бачено гарантій забезпечення верховенства права, що ста­вило б перепони для зловживання владою і порушення законів, політична свобода в них також буде втрачена. Вільна держава, за Монтеск'є, теоретично повинна базува­тися на принципах поділу влади, взаємного стримування властей від свавілля, доступу до верховної влади вихідців із різних соціальних станів суспільства.

Водночас принцип верховенства права, закріплений в теорії Монтеск'є, не означає, що мова в ній іде про рівно­вагу властей. Законодавча влада має домінуючий характер: вона створює закони, які є вираженням загальної волі, права в державі, а обидві інші гілки влади лише реалізують і виконують закони, їхня діяльність має підзаконний характер¹.

Як просвітник Монтеск'є вбачав у праві загальнолюд­ську цінність, а ціль права — у свободі, рівності, безпеці всіх людей. На відміну від Гоббса, Монтеск'є оголосив най­важливішим законом природного права не війну всіх проти всіх, а мир.

Він стверджував, що закони держави — не продукт довільної діяльності законодавців, не проста проекція при­родних законів, що випливають із розумної природи люди­ни, а результат закономірного впливу різних факторів сус­пільного розвитку на законодавчий процес, що на них має зважати законодавець і які проявляються в тому, що мис­литель називав "духом законів"².

"Ці закони мусять бути в такій тісній залежності від особливостей народу, для якого вони встановлені, що тіль­ки у надзвичайно рідкісних випадках закони одного народу можуть стати придатними як закони для іншого народу"³.

Закони мають відповідати фізико-географічним особ­ливостям держави (її кліматові, якості її грунтів, її стану, її розмірам і под.); крім того, вони повинні перебувати у певних відносинах одне з одним, із цілями законодавця, зі

Див.: Мантескье Ш. О духе законов. — Спб., 1900. — С. 160—161. ² Там само.-С. 11-12.

³ Там само. - С. 12.

105

станом речей, на які вони спираються. Сукупність усіх цих відносин Монтеск'є називав "духом законів".

Філософ зробив спробу за допомогою категорії "духу законів" вирішити проблему співвідношення "право—за­кон", висвітлити внутрішній взаємозв'язок цих понять. Право, за Монтеск'є, — це те, що передує законові та визначає його. Право є виразником справедливості. Тільки справедливе може бути правом. А суспільство неминуче чекає хаос, якщо воно не стане на засади справедливості. Справедливість, на його думку, має подвійний характер. З одного боку, він наділяв справедливістю людей від приро­ди, вважаючи, що люди народжені, аби бути добродійними, і що справедливість — риса, притаманна їм так само, як і саме існування. З іншого боку, Монтеск'є вбачав прояв справедливості в конкретній історичній дійсності й харак­теризував справедливість як певне вічне, вроджене співвід­ношення між речами.

Правом у концепції філософа є справедливі відносини між явищами та речами; воно має суб'єктивний характер, що пізнається почуттям і розумом. Люди для свого блага можуть пізнати справедливі відносини між речами і потім створити позитивні закони, які відповідатимуть праву.

Мета вчення Монтеск'є про право полягала в тому, щоб справедливе право стало основою позитивного законодав­ства. Для реалізації цієї мети він уважав за необхідне дати людям основи необхідних знань, методи і способи пізнання справедливих відносин. Ці завдання вирішуються в процесі тривалого розвитку людини і суспільства за допомогою виховання та освіти людей, насамперед законодавців.

Розумний законодавець, знаючи фактори, що визнача­ють "дух законів", і його співвідношення з законодавством у державі, може створити і періодично змінювати відповід­ну "духові законів" модель законодавства, яка адекватно відображає справедливе право держави.

Вказівки Монтеск'є про множинність факторів, які впливають на зміст і застосування законів, зараз, як і ра­ніше, служать основою для побудови ліберальних і консти­туційних теорій права, що знайшли своє концентроване вираження у вченнях про правову державу.

106

4.2. Клод-Анрі Гельвецій

Французький філософ, ідеолог революційної буржуазії Клод-Анрі Гельвецій (1715—1771) знаходився під впливом вчень Гоббса і Локка та був учи­телем Монтеск'є. У мораль він вкладав принцип вигоди, і разом із Гоббсом дивився на людину як на егоїстичну іс­тоту. Але, на відміну від Гоббса, Гельвецій висував на пер­ший план ідею зовнішнього впливу на окремих членів сус­пільства, бо вважав, що пороки будь-якого впливу завжди базуються на його законодавстві. "З цього випливає, — писав він, — що не можна мріяти про будь-які зміни в настроях суспільства без відповідних змін у самих законах (законодавстві), що реформу моралі необхідно починати реформою законів; народні маси... можуть бути розвору­шені тільки силою законів..."¹.

Першим і найважливішим вихователем людини висту­пає держава з її законами. За досконалого законодавства всякий акт, який суперечить законові, завдаватиме злочин­цеві забагато мук, щоб розумна людина забажала стати злочинцем. За словами Гельвеція, презирство деякої части­ни людей до чеснот — результат недосконалості законів; власне законодавство, поєднуючи порок із задоволенням, спонукає осіб до злочину. Велике мистецтво законодавця полягає в тому, щоби виключити будь-яке порівняння між прибутком, отриманим від злочину, і покаранням, що чекає злочинця.

Гельвецій стверджував, що природа унеможливила ізо­льоване існування людини і вказала їй на співвідношення між користю і вигодою як на основу розумного співжиття. Під впливом суспільного договору ми мусимо робити для інших те, чого бажаємо собі. При цьому обов'язки, що випливають із суспільного договору, мають силу стосовно кожної особи, незважаючи на те, до якої частини суспіль­ства вона належить. Звідси французькі матеріалісти, особ­ливо П. Гольбах, виводили загальні для всіх людей переду­мови взаємної любові.

Головним завданням етики Гельвецій уважав визначен­ня умов, за яких особистий інтерес як необхідний стимул людської поведінки може співвідноситися з інтересом сус­пільним. Обгрунтуванню цієї думки присвячено трактат "Про розум".

Покровскш П. Бентам й его время. — С. 192.

107

4.3. Уявлення про державу і право Жана-Жака Руссо

Вельми своєрідну роль у Просвітництві зіграв Жан-Жак Руссо (1712—1778). Під час найплід-нішого в житті Руссо періоду було написано роман "Нова Елоїза" та "Еміль" — трактат про виховання згідно з при­родними принципами; влада могла б визнати його нешкід­ливим, якби не розділ "Сповідь віри савойського вікарія", де було сформульовано принципи природної віри так, як їх розумів Руссо, що викликало гнів і католицьких, і про­тестантських ортодоксів. "Суспільний договір" виявивсь іще небезпечнішим, бо там закладались основи демократії та заперечувалося божественне право монархів. Ці дві книжки, хоч і піднесли славу Руссо, викликали зливу офі­ційних зауважень проти автора, що привело до втечі Руссо з Франції.

Політичну теорію Руссо викладено в "Суспільному до­говорі", опублікованому в 1762 р. Цей твір істотно відріз­няється від більшості публікацій Руссо; в ньому менше сен­тиментальності, більше інтелектуальних міркувань. Його доктрини, хоча й вихваляють демократію, водночас праг­нуть виправдати тоталітарну державу. А втім, поєднаний вплив Женеви та античності спонукав Руссо віддати пере­вагу місту-державі, а не таким великим імперіям, як Фран­ція та Англія. На титульній сторінці він назвав себе "гро­мадянином Женеви" і у вступі проголосив: "Оскільки я народився громадянином вільної Держави і є членом Су­верена, я відчуваю, що хоч яким незначним буде вплив мого голосу на громадські справи, право голосувати про них ставить мені за обов'язок їх вивчати". Рівночасно Рус­со схвально відгукувався про Спарту, зображену Плутар-хом у життєписі Лікурга. Він стверджував, що демократія найкраща для невеликих держав, аристократія для серед­ніх, а монархія для великих. Малі держави, на його думку, кращі тому, що в них легше запровадити демократію. Коли Руссо казав про демократію, він продовжував традицію давніх греків, які мали на увазі пряму участь в урядуванні кожного громадянина; представницький уряд він називав "виборною аристократією". Оскільки це неможливо у ве­ликих державах, його вихваляння демократії завжди пов'язане з похвалою містам-державам. Таку прихильність

108

до міст-держав, на нашу думку, не досить відображено в численних працях про політичну філософію Руссо.

Парадоксальне для нового часу поєднання пріоритету держави над особистістю з демократизмом, яке вперше з'явилось у Спінози, набуло подальшого розвитку у Ж.-Ж. Руссо. Він стверджував, що внаслідок суспільної угоди носієм суверенітету повинен бути весь народ. Кож­ний громадянин бере участь у формуванні загальної волі, визначуваної голосуванням. Але кожний припис загальної волі обов'язковий для всіх. Отож, і в Руссо ціле було вищим від частини, а рішення більшості — обов'язковим для тих, хто з ним не погоджувався. Ніяких меж загальній волі Руссо не ставив, хоча вона явно обмежувала свободу індивіда.

Дж. Локк установив межі людської свободи (природні права), в які не може втручатись держава; Руссо цих кор­донів не визнавав. Але, по-різному розуміючи свободу лю­дини, обидва мислителі були одностайними в захисті сво­боди народу. Ідея народного суверенітету — найвище до­сягнення теорії суспільного договору. Народ з власної волі встановлює будь-яку форму правління та може її змінюва­ти. Але він — найвищий суддя стосовно до влади, і в разі, коли правителі посягають на його права, може змістити узурпаторів і встановити нову владу згідно зі своєю волею.

Руссо стверджував: "Людина народжується вільною, але всюди вона в кайданах. Дехто вважає себе паном над іншими людьми, а насправді він — іще більший раб, аніж вони". Свобода — головна мета роздумів Руссо, але, зреш­тою, він цінував тільки рівність і пропонував досягти її навіть поступившися свободою.

Концепція суспільного договору Руссо дуже подібна до теорії Дж. Локка, та невдовзі виявляється, що вона значно ближча до концепції Т. Гоббса. У розвитку природного стану настає період, коли індивіди вже не можуть підтри­мувати початкову незалежність, і для самозбереження їм необхідно об'єднатися та утворити суспільство. Але як я можу обмежувати свою свободу, не шкодячи власним ін­тересам? "Проблема в тому, щоб знайти таку форму асо­ціації, яка своєю об'єднаною силою боронитиме і захища­тиме особу і майно кожного свого члена, і в якій кожен, дарма що об'єднавшись з усіма, може й далі коритися тіль­ки собі й зоставатися таким же вільним, як і раніше. Роз-

109

в'язання цієї найважливішої проблеми заперечує суспіль­ний договір".

Договір полягає в "... повному відчуженні кожного чле­на громади разом з усіма його правами на користь громади в цілому; бо, насамперед, якщо кожен цілковито зречеться своїх прав, усі опиняться в однакових умовах і тоді ніхто не буде зацікавленим робити їх обачливими для інших". Відчуження має бути абсолютним: "Якщо індивіди збере­жуть певні права, то не буде ніякого спільного чинника, щоб вирішував справи між індивідами та громадою, і ко­жен, будучи сам собі суддею, намагатиметься стати суддею над усіма, природний стан триватиме й далі, і громада неодмінно стане недійовою або тиранічною".

Це означає цілковите заперечення свободи. Щоправда, в подальших розділах ця теорія трохи пом'якшується. Там сказано, що хоча суспільний договір надає політичному утворенню абсолютну владу над усіма його членами, люди все ж таки зберігають природні людські права. "Суверен не може накласти на своїх підданих будь-які кайдани, від яких нема користі для громади, не може навіть побажати такого". Але ж суверен зостається єдиним суддею, який вирішує, що корисне і некорисне для громади. Очевидно, що в такому разі на шляху до колективної тиранії вистав­ляється вкрай незначна перешкода.

Суспільний договір можна сформулювати такими сло­вами: "Кожен з нас віддає себе і всі свої права громаді, верховну владу над якими здійснює загальна воля, і як член громади кожен із нас стає невіддільною часткою цілого". Внаслідок такого об'єднання виникає колективне утворен­ня з єдиною мораллю, що зветься в пасивному стані "Державою", в активному — "Сувереном", а у взаєминах з іншими такими ж суверенами — "Владою".

"Суспільний договір" став Біблією для більшості про­відних діячів Великої французької революції, але безпе­речно, що — і це доля всіх Біблій — більшість послідовни­ків Руссо читала його неуважно, а розуміла і використову­вала ще менше. Завдяки "Суспільному договорові" у теоре­тиків в демократії знову з'явилася звичка до метафізичних абстракцій, а завдяки доктрині про загальну волю виникла можливість містично ототожнювати лідера з його народом, так що лідерові вже немає потреби спиратися на підтримку такого банального пристрою, як голосувальна урна. Чима-

110

ло з філософії Руссо сприйняв Гегель, захищаючи прус-ську монархію, її першими практичними плодами стало панування Робесп'єра; диктатура в Росії, а надто — в Ні­меччині була наслідком учення Руссо.

Отже, епоха англійського та французького Просвіт­ництва поставила ряд проблем функціонування нових форм буржуазної держави і права, визначила особливе місце людини в системі правових відносин. Подальший процес їх розв'язання вимагав глибшого наукового підхо­ду, в якому емоційно-психологічні та етичні критерії нале­жало замінити науково-філософськими. Це спробували зробити представники німецької класичної філософії.

4.4. Філософсько-правові погляди Чезаре Беккаріа

Чезаре Беккаріа (1738—1794) — італійський фі­лософ, теоретик кримінального права. Філо­софсько-правові погляди викладено у творі "Про злочини і покарання". Ч. Беккаріа належала доктрина, що була пер­шою спробою примирити дві протилежні теорії права по­карання, які панували до нього, а саме: з одного боку — вчення про право покарання, для якого базою є релігійні начала, закон Божий. Злочин розглядався як гріховне, аморальне діяння, а покарання через його специфічні влас­тивості — як очищення незалежно від будь-яких інших цілей. Такої думки дотримувалися: Августин, Граціус, Сельден, Лейбніц. А з іншого боку, домінували вчення, які трактували право покарання як суспільний договір, що ба­зувався на людських законах. Злочин розглядався як по­рушення суспільного порядку, котре незалежно від внут­рішніх якостей діяння потребує покарання для охорони суспільства. Такої думки дотримувалися Гоббс, Аокк, Пуффендорф, Руссо.

За концепцією Беккаріа, закони — це ті умови, на яких люди, що раніше були незалежними і проживали поодинці, об'єдналися в суспільство. Вони пожертвували якоюсь часткою своєї свободи, але натомість отримали безпеку і право використовувати свою свободу. Водночас згідно з ученням мислителя, вся проблема в тому, що деяка частина суспільства зажадала отримати назад свою частку свободи,

111

навіть якщо довелося б відібрати її в інших. Щоби стриму­вати ці деспотичні бажання, слід було застосовувати чут­тєві спонукання, а це є ніщо інше, як покарання.

"Усяке покарання, — стверджував Беккаріа, — не вип­ливає з абсолютної необхідності. Тобто будь-який прояв влади однієї людини над іншою, що не випливає з абсолют­ної необхідності, є тиранічним. Право судді карати базу­ється на необхідності захистити загальні блага від пося­гань окремих осіб. Але кожен бажав би, щоб договори пов'язували іншого, а не нас: усякий бачить у собі центр земних відносин"¹.

Що ж тоді є право покарання І кому воно має належа­ти? Мислитель уважав, що лише необхідність змусила лю­дей віддати частину своєї особистої волі, причому кожен прагне віддати в загальне сховище якомога меншу її час­тину, — рівно стільки, скільки вимагалося, щоб зобов'яза­ти інших надавати йому захист. Сукупність оцих дрібних частинок свободи разом утворює право покарання. Усе, що поверх цього, — зловживання, а не право.

Під справедливістю покарання Беккаріа розумів зв'язок, необхідний для об'єднання приватних інтересів, без якого утворився б позасуспільний, несправедливий стан. Справедливість покарання для нього не що інше, як просте поняття, але воно має необмежений вплив на щастя всіх людей і кожної особи зокрема.

Незаперечною є думка Беккаріа про те, що кожен член суспільства пов'язаний з ним і суспільство пов'язане з кожним своїм членом через договір, який за самою своєю природою покладає обов'язки на обидві сторони.

Цікавим е роздуми Беккаріа про співвідношення між злочином і покаранням. "Загалом вимагається, — писав він, — щоб злочини не вчинялися і, особливо, щоб не вчиняли­ся злочини, найбільш шкідливі для суспільства. Тому пере­пони, які стримують людей від учинення злочинів, повинні бути тим міцнішими, чим важливішими є ті блага, на які посягають. Відповідно, мусить існувати співвідношення між злочином і покаранням"².

Непорушною вимогою, якої зобов'язані дотримуватись усі, називав Беккаріа положення про те, що кожен грома­дянин має право робити все, що не суперечить законам.

Беккариа Ч. О преступлениях й наказаниях. — М., 1939. — С. 200—201. ² Там само. - С. 216.

112

У своїй праці "Про злочини і покарання" Беккаріа чітко встановив мету покарання, яка "... полягає не в катуваннях і муках людини, і не в тому, щоб зробити неіснуючим уже вчинений злочин... Мета покарання, відповідно, полягає тільки в тому, щоб перешкодити винному знову завдати шкоди суспільству і стримати інших від учинення цього ж. Тому слід уживати лише такі покарання, які, зберігаючи співвідношення зі злочином, найбільш сильно і найбільш тривало впливали б на думку людей та були б найменш вразливими (болючими) для тіла злочинця"¹. Навіть більше, ефективність покарання за Беккаріа полягала не в його жорстокості, а в невідворотності й справедливості, суво­рості судді в застосуванні покарання.

Щодо ставлення Беккаріа до такої міри покарання, як смертна кара, то воно виражено в іронічному запитанні мислителя: "Що це за право вбивати подібних до себе і на якій підставі воно присвоєно людьми?"². Він уважав, що смертна кара не може бути правом, бо ніхто не хотів би, щоб його життям розпоряджався хтось інший. Найсильні-шою вуздечкою, яка стримує від злочину, "... є не страшен­не, але швидкоплинне видовисько страти лиходія, а довго­тривалий приклад, — коли людина, позбавлена волі, пере­творюється в робочого звіра і своєю працею компенсує шкоду, заподіяну суспільству"³.

Проаналізувавши філософсько-правові погляди Бекка­ріа, можна дійти висновку, що він не тільки розвинув тео­рію Монтеск'є про поділ влади, а й виступив із цікавими ідеями про співвідношення покарання і злочину. Завдяки його думкам та ідеям законодавство Європи потроху поча­ло переходити до істотно нових реформ, передусім право почали кодифікувати; свавілля, вседозволеність та безкар­ність судів зменшились.

"Нехай будуть непохитними закони та їх виконавці, і нехай буде покірний, вибачливий і людинолюбний законо­давець. Мудрий будівельник, він повинен споруджувати свою будову на основі любові кожного до самого себе, і нехай загальне благо буде підсумком приватних інтере­сів"'¹, — таким був девіз Чезаре Беккаріа.

Беккариа Ч. О престушіениях й наказаниях. — С. 243—244.

² Там само. - С. 314.

³ Там само. - С. 318.

⁴ Там само. - С. 410.

113

4.5 Філософсько-правові погляди Лейбніца

Готфріду Лейбніцу, а точніше його теоретично­му спадку, не пощастило як і самому XVII сто­літтю (у вітчизняній традиції). Історик філософії періоду, який нас цікавить, В. В. Соколов у 1996 р. зауважував, що "спеціальних досліджень філософії Лейбніца у вітчизняній літературі поки що мало"¹. Не дивлячись на велетенську творчу спадщину, ми судимо про філософські, природничі, математичні дослідження Лейбніца на основі невеликої кількості перекладів оригінальних праць. Що і говорити, адже тільки епістолярний жанр представлений 15 000 оди­ниць, зібрання творів славетного німця, впорядковане Гер-хардом, налічує 27 томів. На перший погляд, коли знайо­мишся з роботами Лейбніца, здається, що вони фрагмен­тарні, ніяк не пов'язані між собою, і не відразу усвідомлю­єш те, що перед нами завершена і цілісна концепція, своєрідний, притаманний тільки Готфріду Вільгельму сві­тогляд і особливе світорозуміння. Здається не було жодної галузі науки, якою б не цікавився Лейбніц: математика, біологія, механіка, філософія і, звичайно ж, проблеми пра­ва та юриспруденції. Але саме філософсько-правовому спадку не пощастило найбільше. Не дивлячись на те, що Лейбніц створив оригінальну концепцію юриспруденції, займався як теоретичними проблемами, так і проблемами "практичного" права, на сьогодні ми майже не маємо пере­кладів його творів у цій галузі. Філософсько-правовий до­робок великого мислителя ще не досліджений повною мі­рою, а тому є невичерпним джерелом творчого натхнення та наукових досліджень.

Проблеми наукової методології та правознавча те­матика в контексті нової картини світу. Нові часи в історії Європи — це справді саме нові часи. В цей період формується нова наукова картина світу, яка знаходить своє відображення в свідомості сучасників. Поняття схо-ластизованого Арістотеля, які використовувалися попе­редньою натурфілософією, — форма, властивості та ін. — відкидаються і їм на зміну приходять — матерія, перемі­щення речовин, закономірно діючі сили. Природа розгля­дається як система закономірного руху частинок. Нові ча­си є родоначальниками нової трактовки поняття "універ-

¹ Соколов В. В. Европейская философия ХУ-ХУП вв. - М., 1996. - С. 356.

сальне". Для схоласта універсальне — це, насамперед, іс­нування самосущих іпостасей — флогістон, топлород; для гуманістів — універсальне асоціювалося з енциклопедич­ною ерудицією; в Нові часи універсальне — спроба пізнати світ з боку його єдності і простоти. Цей ідейний настрій епохи знайшов відображення в теорії класицизму — Буало пише свій знаменитий трактат "Про поезію", а академія живопису Франції 1664 р. утверджує вимоги до робіт ху­дожників: заради загального, універсального — з мистец­тва виганяється індивідуальне і конкретне.

В XVII та XVIII ст. суспільство розглядається як вза­ємодія фізичних та юридичних осіб, які діють через посе­редництво договору, тоді як у XIX ст. суспільство ототож­нюється із біологічним організмом, трактується як маса соціальної матерії, і індивід поступово поглинається сус­пільством. О. Конт не відніс юридичні науки до позитивних наук, оскільки законами суспільного життя тепер є не юри­дичні, а соціологічні закони, а тому наука про суспільство перестала бути юридичною.

Відповідно до загальної тенденції раціоналізму XVII ст. методологічні питання ставились і вирішувались в тісному зв'язку з позитивним знанням. Методологія не стільки приписувала, скільки носила описовий харак­тер. У своїх "Міркуваннях про метод" Р. Декарт зауважує, що він не мав на увазі приписувати загальнообов'язкових шляхів, а тому обмежився описом того методу, яким він сам досліджував — "Я не маю наміру тут навчати методу, якому повинен слідувати кожний для хорошого управління своїм розумом, а тільки показати, яким чином я сам нама­гався управляти своїм власним"¹. Методологія XVII ст. ви­будовувалася на узгодженій доказовості знання з реаль­ною дійсністю. Вся своєрідність раціоналізму того часу по­лягає в позитивному раціоналізмі, який визнавав — істина думки є істиною буття, а тому демонструвати означало і доводити, і показувати.

Особливо вдало світоглядну обстановку того часу оха­рактеризував Е. Спекторський як прагнення створити нау­ки природні, в троякому розумінні природного: "по-перше, як вільного від усього надприродного, по-друге, як раціо-

Декарт Р. Рассуждения о методе // Р. Декарт. Избранньїе произведения. — М., 1950. - С. 261.

115

пального, заснованого на чистому розумі, або, як тоді вис­ловлювалися, природному світлі; і нарешті, по-третє, як можливість більш узгодженого з новітніми успіхами тоді ж виникаючого механічного природознавства. В такому смислі новатори намагалися створити не тільки природну фізику, а й також природну політику, природне право­знавство, природну етику і навіть природну теологію"¹. Природність вживається не в розумінні чогось протистав­леного штучному, рукотворному. Внаслідок світоглядних установок механічної картини світу, природна закономір­ність трактується як майстерно зроблений механізм. Ціл­ком закономірними та своєчасними були вчення Р. Декарта про людину як машину, вчення Т. Гоббса про державу як витвір людського мистецтва. Уподібнення держави автома­ту є наслідком універсального механічного детермінізму, так само як і питання внутрішньої політики — особливо система механічних противаг, яка в політико-правовій сфе­рі одержала назву "розподіл влад". Найбільш повно оха­рактеризував епоху механіцизму Карлайл: "А тепер люди­ну душить, гірше всякого кошмару, геній механіцизму... На землі і на небі вона не може бачити нічого, окрім механіз­му: вона нічого більше не боїться, ні на що більше не спо­дівається"².

Більше того, для періоду, який розглядається нами, неможливим є твердження, які характерні для ренесансно*-го світогляду, — "людина є другий Бог" (М. Кузанський). Панівні позиції утверджуються за відношенням до людини як до корисної речі. Неодухотворена, корисна річ — це штучний механізм, те, що називається паїиге тогіе, набу­ває в культурі XVII ст. особливого символічного значення. Механізм розуміється через слухняність, це взірець висо­кого обов'язку — бути просто корисною річчю. Тому XVII ст. — це період розквіту створення механізмів і на­тюрмортів. Ідея механізму тісно пов'язана із самоусвідом-люючим типом особистості: людині як істоті, наділеній афектами і захопленнями, які відволікають і затьмарюють

Спекторский Е. Проблеми социальной физики XVII столетия. — Варшава, 1910. - Т. 1. - С. 14.

² Карлайл Т. Залог гюагШі. - М., 1902. - С. 400.

116

її розум, протистоять механічні організми, які асоціюються із систематично-розумним устроєм життя¹.

Під впливом новаторів формується нова теорія пози­тивного права, яка працює ще й тепер. Позитивне в цьому випадку розуміється як відносне, штучне, встановлене людьми. Таким чином, головним джерелом чинних право­вих норм у громадянському суспільстві проголошується закон, як довільний, встановлений державною волею, на відміну від вічного закону розуму та давнього закону дер­жави, а звідси виводиться існування суспільства, взаємо­пов'язане з існуванням юридичних законів, які розуміють­ся як волевияв, наказ державної влади, а тому розум зако­ну випливає з розуму держави (бо держава є "смертним Богом"), а це, в свою чергу, робить можливим переведення таких феноменів, як релігія та мораль у підзаконну чи по­зазаконну сфери. Громадянське, кримінальне право, вся юриспруденція оголошуються справою держави і поро­дженням її законодавчих імперативів. Відправлення право­суддя відтепер означає застосування законів до окремих випадків шляхом інтерпретації, не піддаючи їх критиці, а суддя із філософа закону стає прагматиком. Теорія пози­тивного права, вироблена ще в XVII ст., знайшла своє про­довження у наступних поколіннях як теорія, яка зуміла звести істину і дійсність права до законодавчого припису державної влади. Теорія позитивного права не суперечить теорії природного права, як це здається на перший погляд, навпаки, вона є її продовженням. Право розглядається як сила, що дозволяє зайняти йому місце в "реальному ряді", що приводить до трактування позитивного права як юри­дичного автоматизму: воно носить формальний характер в межах окремої держави, воно не вічне, має часові обме­ження, які окреслюються моментами відміни чи заміни норм новими, виправдання для себе воно знаходить у об­грунтуванні себе як показника автономної самоорганізації громадянських суспільств, які регулюються природним за­коном самозбереження людей.

Відповідно до духу позитивного раціоналізму, голо­вним завданням інтелектуалів того часу було не тільки створення нових наук за допомогою розуму, а також удос-

Див.: Косарева Л. М. Социокультурннй генезис науки Нового времени. — М., 1989. - С. 138.

117

коналення розуму за допомогою тієї чи іншої науки. Най­більш надійною опорою вважалося природознавство, а особливо —математика з використанням та застосуванням геометричного методу. Геометричний метод повинен був слугувати демонстрації, а не тільки доведенню, але і пока­зувати предмети наукового пізнання. Одним із прийомів геометричного методу є конструкція, який важливий для з'ясування сутності європейського права. Отже, конструк­ція як прийом дозволяє пізнавати властивості предмета наукового пізнання. Конструкція як прийом дозволяє піз­навати властивості речей, творячи їх умоглядним шляхом з елементів власної свідомості. Перенесення геометрично­го методу, зокрема прийому конструкції, в суспільні науки було необхідним для того, щоб надати їм більшої точності. Щоб світ "установлений", світ штучно створений не дуже дисгармоніював зі світом природним, його потрібно схема­тизувати відповідно до геометричних образів. Найбільш повно застосування прийом конструкції знайшов у право­знавстві, він і сьогодні є вживаним. Звичайно, було б по­милкою стверджувати, що юридична конструкція була по­родженням XVII ст. Оскільки перетворення будь-якого фактичного відношення у відношення юридичне та підве­дення факту, події під норму, це вже і є юридична конст­рукція. Але методологічне обгрунтування конструкції та розширення сфери її "застосування" відбулося саме у вка­заний період. До найбільш важливих досягнень конструк­ції того часу належать: розробка вчення про фізичні та юридичні особи (або як їх тоді називали, прості та складні моральні особи) та вчення про державу як юридичну особу.

Дев'ятнадцяте століття продовжило роботу новаторів в руслі розгляду права як волевиявлення держави, визнало право волею класів та породило юридичний позитивізм. Але трактування суспільства суттєво змінюється, соціоло­гізм XIX ст. визнав суспільство компактною масою соці­альної матерії, наділив його всемогутністю, підкорився йо­му й обожествив його. Тому суспільство втратило свій юридичний характер і одержало метафізичний зміст.

На нашу думку, саме і Новими часами датується виник­нення філософії права як науки. Реальна історія філософії права починається тільки в Нові часи, коли свідомість "за­хоплює собі командні позиції, спостережні пункти обліку

118

і контролю"¹. Ще П. Юркевич вказував на ту обставину, що античні філософи не знали потреби в тому^ щоб чітко визначити місце філософії права в системі наук (хоча про систему наук в античні часи можна говорити лише умовно), філософсько-правові питання досліджувалися в рамках соціальної і особистісної етики². Предметом особливої уваги філософів Античності були проблеми справедливос­ті, права, держави, походження законів. "Якщо перші за­конодавці (айсюмнети) Драконт і Солон в обгрунтуванні записаних ними норм звичаєвого права і тих правових установ, авторами яких вони були самі, вдаються до поси­лань на авторитет Богів, то в період класики філософи досліджують логічні і ціннісні передумови права"³. Така специфіка філософсько-правового знання зумовлена фак­том розуміння раціонального пізнання як найважливішої цінності культури, неможливості відриву теоретичного сві­ту від реального душевного життя людини. Ні Античність, ні Середні віки не знають дуалізму природного світу і лю­дини. Цей дуалізм став можливим в Нові часи, коли світ почав уявлятися сукупністю об'єктів, позбавлених ознак суб'єктивності. Це підтверджується протиставленням Де-картом духовної і матеріальної субстанції і вченням Канта про теоретичний і практичний світи, про світ природи і світ свободи.

Такий стан справ зумовив поширення в Нові часи теорії природного права. Оскільки сучасна тоді наукова раціо­нальність вимагала, в контексті механічної картини світу, розглядати людину як природне тіло в системі (в оточенні) інших природних тіл або ж визнати свою некомпетентність і звернутися до Бога (як це зробив Руссо — замінивши Бога в просторі Богом в часі)⁴. Кант вперше зумів поєднати несумісність об'єктивної механістичної наукової раціо­нальності і уявлення про суб'єкт, який самовизначається.

Бибихин В. В. Философия й религия // Вопросм философии. — 1992. — № 7 — С.35. 2

Див.. Юркевич П. Вступ до філософії права // Філософська і соціологічна думка. - 1996. - № 3-4. - С. 54.

о

Малинина Й. Философия права (рефлексивная традиция): Автореф. дис. ... д-ра филос. наук: 09.00.10 // РАН. Уральское отделение. — Екатеринбург, 1997. — С. 18.

Теорія природного права Нових часів не виникла на порожньому місці, вона ввібрала в себе традиції середньовічних уявлень про природне право та вчення про право протестантів XVI століття.

119

Починаючи з Канта, можемо говорити про критичну реф­лексію, яка концентрує свою увагу на місці людини в світі як суб'єкта, який здатний виходити за рамки природної детермінації¹. Таке розуміння взаємовідносин людини і сві­ту підтверджується у Канта існуванням двох взаємопов'я­заних "розумів" — теоретичного і практичного. Якщо перший — це лише одна із форм відношення до світу, то другий — це ціннісні форми свідомості.

Нові часи характеризуються спробою створення нової філософії і науки, які були б протилежні схоластичній фі­лософії і науці. Хоча відомо, що Лейбніц, як один із твор­ців нової культури, намагався показати спадковість в куль­турі, пом'якшити суперечності між старим і новим: "Ми повинні прагнути більше до будівництва, ніж до руйнуван­ня, і не блукати в невпевненості серед постійних змін у наукових теоріях, підкоряючись сьогоденним настроям сміливих умів. Нехай, нарешті, людський рід, загнуздавши сектанські суперечки, які розпалюють честолюбство нова­торів, і встановивши тверді основи науки, вивіреними кро­ками рухаються вперед у філософії і в науках: в трудах видатних мужів древності і нових часів..."². Як уже згаду­валося, ідейний та інтелектуальний настрій епохи концент­рувався навколо ідеї універсального. Це стосується і галузі правознавства. Тому цілком природно сприймаються такі породження того часу, як універсальне право ()из ипіуегзаіе) та "громадянська філософія". Універсальне право визнава­ло своєю основою не римське право, а філософію, тому терміни універсальної та філософської юриспруденції бу­ли синонімами. І за змістом, і за методикою вони повинні були співпадати з правом раціоналізованим. Поняття "гро­мадянської філософії" означало загальне вчення про дер­жаву, її походження, природу та право.

Філософія права Аейбніца. Про правознавчі роботи Лейбніца більшість вітчизняних філософів мають уявлення лише з коментаторської літератури. Достеменно відомо, що перші роботи з юриспруденції та права були написані в 60-х роках XVII століття — "Опьіт о философских вопросах, собранньїх из области права" (1664 р.), "Про

Див.: Длугая Т. Б. Проблеми единства теории й практики в немецкой класси-ческой философии. - М., 1986. - С. 78-79.

² Див.: Лейбнщ Г. В. Соч.: В 4 т. - М., 1982-1989. - Т. 1. - С. 248. 120

складні казуси в праві" (1666 р.), "Новий метод вивчення і навчання юриспруденції" (1668 р.); питанням міжнарод­ного права присвячені праці "Сосіех ]игіз §епїіит сііріо-таїісиз" (1698 р.), "Мапіізза Сосіісіз §епііит сНрІотаїісі" (1700 р.).

Одержання освіти юриста і поринання в дослідження наукових проблем, які були тісно пов'язані з юриспруден­цією, примусили мислителя розширити сферу своїх занять, що і зробило можливим створення універсальної системи. Ю. Шмідт в "СезсЬісЬІе сіез §еізіі§еп ЬеЬеп іп ВеиґзсЬІапсІ уоп ЬеіЬпіг Ьіз аи£ Ьеззіп§з То<і 1681" свідчить, що "в листі від 1671 р. Лейбніц зізнається, що юриспруденція привела його спочатку до дослідження душі, бо він шукав глибокі підвалини права. Бажання дійти до самих глибинних коре­нів привело його до психології, і він не заспокоївся до того часу, поки не проник до останнього джерела всього знан­ня: математики і фізики. На противагу сучасним (мається на увазі XIX ст. — Авт.) реформаторам філософії, які виходять або з природознавства, або із теології, він роз­глядав людину перш за все як члена суспільства, носія прав і обов'язків, і лише потім досліджував її як природну істо­ту, він був посередником між Гроцієм і Декартом"¹. "Ме­тодологічний взірець XVII — механіка, стала строго мате­матичною. Захоплення математикою відобразилося і на науковій методології. Достовірність, ясність, чіткість мате­матики, її незалежність від емпірії, підштовхують Декарта мріяти про універсальний математичний метод. Лейбніц вбачав в новому природознавстві втілення математики і вірив в поширення її достовірності також на інші науки. Давні греки визнавали за арифметикою і геометрією "ста­тус" крил розуму, а XVII ст. окрилює ними науку. "Тільки арифметика і геометрія чисті від всього хибного або недос­товірного", "арифметика і геометрія більш достовірні, ніж всі інші науки, а сам предмет їх настільки ясний, простий, що вони не потребують ніяких припущень, які досвід може піддати сумніву", — переконує нас Декарт.

Лейбніц розглядав три ступені природного права, які співвідносяться з трьома видами справедливості: 1 — суворе право (|из зігісїит), або справедливість обопільна; 2 — рів-

Цит. заДеборин А. Й. Лейбниц как социальнмй мислитель // Попроси фило-софии. - 1967. - № 3. - С. 97.

121

ність ()из ае§ішт); 3 — благочестя і праведність (ріеіаз і ргоЬіїаз). Суворе право розшифровується як "Не роби ін­шим того, чого не побажаєш собі, не здійснюй несправед-ливостей"; на другому ступені правила гласять: "Роби кож­ному те, що бажаєш, щоб тобі робили, воздавай кожному своє"; Благочестя приписує: "Не тільки не роби несправед-ливостей, не тільки чини справедливо з будь-ким, а й ба­жай кожному блага і щастя і сприяй йому, як своєму влас­ному, живи благодійно"¹. Останній ступінь природного права означає співпадання індивідуальних інтересів із за­гальними інтересами, право знаходить втілення в моралі.

Загальна інтелектуальна спрямованість епохи на дове­дення і дослідження природного як ненадприродного в га­лузі правознавства зробила можливим викристалізування світського вчення про звільнення природного права від принципів богослов'я. В межах цього вчення Бог сам по­требував свого виправдання перед людським розумом. Бо­гові було відмовлено в статусі творця права, його "місце" зайняли гіпотетичний "природний стан" як генетичне нача­ло та суспільність як онтологічна передумова формування права. Розуміння природного як ненадприродного означа­ло заперечення залежності юриспруденції від богослов'я. Лейбніц визнає подібність між юриспруденцією і бого­слов'ям, але як результат запозичення богослов'ям мето­дології юриспруденції. Правильність природного права не випливає з того, що так повеліває Бог, навпаки. Бог приписує людям дотримання природного права, оскільки воно правильне. Ця точка зору Лейбніца перегукується з позицією Хр. Томазія, який стверджував, що Бог не воло­діє авторитетом законодавця, він є доктором природного права — заріепз Оеит та§ік сопсірії иі Оокіогет )игіз па-Іигаї §иаІ иі 1е§ізіа1огет². Більше не визнається право із закону, проголошується закон із права. Більше того, Пуф-фендорф дозволив собі виголосити тезу про Бога як твор­ця природного права не із одкровення, а з "природного розуму"³.

Див. детальн.: Фишер К. История новой философии. — М., 1905. — Т. 3. 2

Див.: Спекторский Е. Проблеми социальной физики XVII столетия. — К., 1917. - Т. 2. - С. 59.

о

Там само. 122

Природність Нових часів — це перш за все раціональ­ність, це пошуки джерела права і визнання таким чистого розуму. Природне право ототожнюється з розумним пра­вом, яке в свою чергу тотожне праву розуму. Лейбніц роз­різняв "екзегетичну" та дидактичну юриспруденцію. Навіть коли він занурювався в море "екзегетичної юриспруден­ції", він намагався звести безмежний океан права до неба­гатьох прозорих джерел "правового розуму"; розум закону він прирівнював до "тисячі коментарів". Протягом усього життя Лейбніц намагався вибудувати раціональну систему природного права, засновану на самоочевидних істинах.

Нові часи дають нам три системи природного права — деонтологічну, логічну та онтологічну. Якщо деонтологічна система ототожнює право і справедливість, визначаючи ос­танню як відсутність несправедливості (Гуго Гроцій), то логічна система — це спроба пояснення права логічними засобами. Лейбніц навіть створює власну науку "номотеку" або законодавчу політику. Для Лейбніца характерне роз­межування юриспруденції фактів та юриспруденції права, які є складовими логічної природи права. Юридичну онто­логію великий філософ ототожнює з позитивним правом, тоді як юридичною фізикою є судова медицина. В пошуках логічного обгрунтування права Лейбніц намагався знайти відповідність між юридичними та логічними теоремами, а також за допомогою теорем намагався звести вчення про природне право до системи юридичних визначень. Лейбніц був дуже чутливим до питань логіки і високо оцінював логічні "суми" схоластів, на відміну від Декарта, який низь­ко оцінював наукове достоїнство логіки в її силогістично­му модусі. Історія науки тільки в XX ст. підтвердила пра­вильність інтуїції Лейбніца. Своє захоплення логікою Лейбніц пояснював так: "Мене вразили чіткість і порядок думок, які я в ній знайшов. Я відразу почав здогадуватися, що тут треба шукати щось важливе..."¹. За свідченням Е. Спекторського, Лейбніц намагався звести вчення про природне право до системи юридичних визначень, щоб із цих визначень демонструвати всі істини. Вибудовуючи свою систему природного права, Лейбніц обґрунтовує іс­нування науки "номотеки", яка відмінна від природного

Цит. за: Майоров Г. Г. Теоретическая философия Г. В. Лейбница. — М., 1973. - С. 50.

123

права і сьогодні ми її називаємо законодавчою політикою, і яка співвідноситься з юридичною деонтологією. Юридич­на онтологія, при такому підході, сягає корінням у пози­тивне право, а юридичною фізикою можна називати питан­ня судової медицини¹.

Стосовно ж онтологічної системи — її особливістю бу­ли пошуки генетичної основи природного права: для Гоб-бса та Спінози — природний стан зливається з природною закономірністю фактичного буття; для Лейбніца — це "чисте" природне право як стан природної боротьби, яке діє не тільки в природних відносинах людини до людини, але і в природних відношеннях між людьми і предметами одухотвореної і неодухотвореної природи — лев по праву може розірвати людину, в свою чергу лев може бути пере­можений природною стихією, людина ж може приручити царя природи і навчитися керувати стихіями.

Для Лейбніца співвідношення між природним та пози­тивним правом за аналогією розглядалося як співвідно­шення між математикою і фізикою. Під впливом свого учи­теля Е. Вейгеля пропонував у "Складних питаннях права" застосовувати до питань права філософський і логічний аналіз. Подібно до іншого учня Е. Вейгеля Пуффендорфа, Лейбніц намагався пояснити основні юридичні поняття за допомогою конструкцій і схем геометричного та фізичного типу. Він був упевнений в тому, що вчення про право є наукою, заснованою на визначеннях і доведеннях, а тому вона є наукою геометричного типу. "Складні питання пра­ва" — це своєрідний панегірик благотворному впливу фі­лософії на правознавство. Передмова до цієї праці почи­нається так: "Я починаю важку і непосильну мені, але пло­дотворну і приємну мені справу, бо вигодуваний філосо­фією, я став учнем юриспруденції. І як тільки остання давала мені можливість, знову повертався до філософії, при чому звертав увагу на ті пункти, в яких обидві науки соприкасаються між собою або споріднені одна з одною. Ці роздуми мають за мету сприяти тому, щоб професійні юристи перестали зверхньо ставитися до філософії, тоді вони побачать, що багато місць в їхньому правознавстві є дуже заплутаним лабіринтом, якби нами не керувала філо-

Див.: Спекторский Е. Проблеми социальной физики XVII столетия. — К., 1917. - Т. 2. - С. 66.

124

софія, і що древні авторитети їхньої науки були разом з тим посвяченими в глибини філософії. Ульпіан тому і наз­вав юриспруденцію наукою про справи божі та людські, бо був переконаний, що без філософського погляду на речі і філософської підготовки не може відбутися юрист, так са­мо як не могла б статися і наука про право і неправо"¹.

Цей трактат цікавий як з логічного, так і з філософ­ського кута зору, оскільки заплутані юридичні випадки є юридичними антиноміями, кожна сторона з яких може бу­ти доведена логічно. Серед існуючих варіантів вирішення таких антиномій — віддати перевагу вибору шляхом же­ребкування, не вирішувати зовсім, перекласти відповідаль­ність за прийняте рішення на суддю — Лейбніц не знахо­дить відповіді, яка б його задовольнила. На його думку, тут необхідно приймати тільки юридичне рішення, застосо­вуючи право. Право не вичерпується позитивними закона­ми, швидше навпаки, останні мають значення лише як до­говір, який створює і обґрунтовує державу, обмежує при­родне і міжнародне право. Там, де безсилі закони, в силу повинно вступати право, яке одночасно є джерелом відпо­віді на складні випадки в юриспруденції².

Найбільше значення для наступних поколінь мав "Но­вий метод...". В своєму творі Лейбніц виступає реформато­ром викладання та вивчення права. Головним завданням, на його думку, правознавців того часу є надання юриспру­денції наукового і систематичного характеру. Рішуче пори­ваючи зі старою методикою вивчення права, яка базувала­ся на дотриманні збірників Юстиніана, Лейбніц вказував на їхню невідповідність із потребами часу, вказував на необхідність створення чіткої логічної системи викладу права, в якій би поняття були взаємопов'язані і взаємо-обумовлені.

Лейбніц уперше в європейській традиції звернув увагу на доцільність розведення історії права і права як навчаль­них дисциплін. Не задовольняючись викладом матеріалу в сучасних йому підручниках, він відчував потребу у зобра­женні поступових змін римського права: "в них (у підруч­никах — Авт.) не вказується, які положення були встанов­лені трибунами, консулами, преторами та імператорами в

Цит. за: Фшиер К. История новой философии. — М, 1905. — Т. 3. — С. 54.

2 Див. детальн. вказану працю К. Фішера.

125

різні епохи, поки, нарешті, римське право не набуло своєї завершеної форми"¹.

Зміни в методиці вивчення та викладання права, запро­поновані Лейбніцем, безпосередньо стосувалися і сучасно­го йому чинного права. Було запропоновано для ефектив­ного вивчення права вичленити із курсу чинного права за­старілі і віджилі положення, які рекомендувалося віднести до історії права або інституцій загального права.

На жаль, новаторські думки Лейбніца не були оцінені сучасниками, і тільки після видання "Нового метода..." в 1748 році, ці положення знайшли розуміння і набули по­ширення, з'явився навіть термін "метод Лейбніца"².

В XVII ст. зразком науковості вважалася геометрія, весь світ розглядався як прозора, ясна, нерухома геомет­рична система, яка не знає часових змін. Тому пізнати щось — означало пізнати опііпе §еотеїгісо, тобто через посередництво визначень. Державознавство того часу штучно вибудовувало сучасне, симетричне громадянське суспільство з сирого матеріалу природного стану. Геомет­рія в XVII ст. переступила межі наукових кіл, відомий вплив геометрії на мистецтво, в якому панівними стають симетрія, холодні, правильні лінії. Мистецтво повинно бу­ло доповнити природу, оскільки остання рідко дає геомет­ричні образи і симетрію.

Суспільствознавство XVII ст. ретельно вимірює всі можливі відношення між людьми. Юриспруденція відтепер співставляє права і обов'язки, злочини і покарання з точ­ністю геометрії. Наслідуючи свого вчителя — Е. Вейгеля, Лейбніц розглядав римське право не тільки як історичну пам'ятку, а як своєрідну геометрію римського співжиття. Правознавчі студії, якими займався Лейбніц, були складо­вою частиною більш широкого завдання, яке стояло перед ним — встановлення можливої гармонії між фізичним і моральним світами.

Цит. за: Новгородців П. Историческая школа юристові ее происхождение й судьба. - М., 1902. - С. 32. 2 Див. детальн. вказану працю П. Новгородцем.

126

Контрольні запитання

4 Як вплинула пантеїстична спрямованість філософії епохи Відродження на розуміння основних категорій філософії права?

4 Як Г. Гроцій розрізняв природне право і право, уста­новлене волею?

4 Що є, згідно з теорією Дж. Аокка, початковим виміром людської свободи?

4 Як змінюється, в епоху Нового часу, класична двоєдина формула феодального права?

4 Чим обумовлений, згідно з теорією Т. Гоббса, "природ­ний стан людини як стан війни всіх проти всіх"?

4 В яких випадках, згідно з теорією Ф. Бекона, при уточ­ненні джерел права має сенс апеляція до Бога?

4 Які закони Вольтер називав природними законами?

4 Який зміст поняття "просвітництво" у широкому і вузькому значенні?

4 В чому сутність концепції "суспільного договору" як формули об'єднання людей у "громадянське суспіль­ство"?

4 Чому просвітителі розглядають свободу лише в полі­тичному аспекті проблеми?

127