§ 2. Особистісна цінність права та її структура

Правова антропологія розглядає право як ос­новний засіб реалізації цінностей особистості (про них ми вже вели мову в першому розділі). У цьому аспекті саме право має дуже велику цінність для особис­тості. Насамперед особистісна цінність права має інстру­ментальний характер. Право є засобом оптимальної реалі­зації цінностей особистості, передусім свободи (відповідно до історичного характеру кожної епохи). Воно дає можли­вість узгодити притаманні кожному члену суспільства до­магання свободи, взагалі розумного розв'язання конфлік­тів у суспільстві, створення умов безпеки для його членів, забезпечення надійного і гарантованого простору для ді­яльності особи, причому так, щоби вивільнити соціальну енергію та уможливити функціонування і подальший роз­виток суспільства. Причина полягає в тому, що право за­безпечує регламентацію вказаних процесів, вносячи до со­ціальної ситуації нормативні начала, регулюючи соціальні відносини за допомогою чітко визначених у формальному відношенні норм.

Право слід розуміти насамперед як уявлення про сво­боду та основний засіб її забезпечення, оскільки втілює це уявлення у норми поведінки, гарантовані організованою силою держави, її інститутами. Завдяки цьому Гегель мав підстави трактувати ідею права як свободу². Дальше роз-

Костицький М. В. Політико-правова доктрина як основа побудови україн­ської держави І права // Вісн. Львів, ун-ту — Сер. юрид. — Вип. 31. Проблеми державотворення в Україні. — Львів, 1994. — С. 4. 2

Див.. Гегечь Г.-В.-Ф. Философия права. - С. 284.

273

ширення свободи особи у суспільстві також може бути здійснене тільки з допомогою права. Молена сказати, що свобода людини є сутністю права, але свобода не будь-яка, а лише певним чином визначена й забезпечена¹.

Створення держави також можна розглядати як ре­зультат прагнення до свободи. "У свободі слід виходити не з одиничності, з одиничної самосвідомості, — писав Ге-гель, — а лише з її сутності, бо ця сутність незалежно від того, знає людина про це чи ні, реалізується у вигляді самостійної сили, в якій окремі індивіди не більш ніж мо­менти; держава — це хода Бога у світі; його підставою служить влада розуму, що здійснює себе як волю"². Сво­бода, а також відповідальність, рівність, справедливість підтримуються силою державної влади, набувають норма­тивного значення, закріплюються в офіційних документах і, отже, тісно пов'язані з законом, іншими державно-влад­ними, загальнообов'язковими формами вираження й за­кріплення юридичних норм. Зазначимо, що особистісна цінність права полягає в тому, що воно дозволяє людині орієнтуватися в суспільному житті.

Тут слід указати на відмінність правової антропології від екзистенціальної філософії права (В. Майгофер, Е. Фехнер, К. Коссіо тощо). Екзистенціалізм виходить із того, що людина в сучасному світі протистоїть інститутам та установам, що їх сама ж і створила. При цьому основне завдання філософії права його прихильники вбачають у розумінні й трактуванні права як екзистенціального явища в його відмінності й співвідношенні з офіційним законом (позитивним правом). У цьому контексті екзистенціальне право виступає як справжнє право (як вираз "справжнього існування", екзистенції), а закон (позитивне право) — як щось несправжнє, відчужене від людини і таке, що протис­тоїть її екзистенціальній сутності, як знеособлена об'єкти­вована форма вираження "несправжнього існування". Іс­тотна вада екзистенціальної філософії полягає в тому, що притаманне їй конкретно-ситуаційне праворозуміння ме­жує з апологією сваволі особистості та вкупі з властивим

Див.: Колодій А. М., Копетихов В. В., Лисенков С. Л., Пастухов В. П., Су­дан В. О., Тиоюмиров О. Д. Теорія держави і права. - К., 1995. - С. 90. 2 Регель Г.-В.-Ф. Философия права. - С. 247.

274

їй тлумаченням співвідношення права і закону (позитивно­го права) заперечує, власне, саму ідею правового закону¹.

Водночас правова антропологія визнає цінністю не ли­ше особистість саму по собі з її прагненням до свободи, а й такі цінності особистості, як інша особистість, суспіль­ство взагалі. Відповідно, аналізуючи сутність права як інст­рументальної цінності, правова антропологія бере до уваги те, що воно вносить до соціального життя загальний стій­кий порядок, уможливлює для суспільства організацію йо­го власної діяльності через реалізацію такої цінності, як відповідальність. Регулюючи відносини між членами сус­пільства у цьому плані, право впорядковує соціальну си­туацію стосовно рівності між ними, справедливості, вико­ристовуючи енергетичний потенціал і самих цінностей, спрямовуючи активність членів суспільства та їхніх колек­тивів на досягнення оптимальної рівноваги в суспільних відносинах, що необхідно для нормального функціонуван­ня і розвитку суспільства.

Це регулювання здійснюється з допомогою правових норм. Через них держава наче підносить названі та інші людські цінності до рангу офіційних і захищуваних. Уті­люючись у чинному законодавстві, упорядкованість соці­ального життя, свобода, відповідальність тощо набувають певних юридичних рис, які характеризують їхній офіцій­ний рівень, що його визнає держава. Вони можуть бути і не записані у вигляді словесного формулювання в якомусь акті, але як принципи вони втілюються (або не втілюються) в життя через поведінку осіб, котрі формують і застосову­ють право.

Право є необхідним, ефективним засобом вираження та утвердження цінностей демократії, яка покликана за­кріпити в оптимальних цивілізованих формах свободу й відповідальність у сфері політичного життя. Оскільки це стосується форм демократії, пов'язаних із діяльністю дер­жави, рівень нормативно-правового закріплення демокра­тичних принципів, а також інститутів значною мірою вира­жає ступінь їх реального розвитку. З іншого боку, саме в умовах демократії право знаходить своє власне буття і свій власний зміст.

¹ Див.: Нерсесящ В. С. Философия права. - М, 1997. - С. 625-629; Тихонра-вов Ю. В. Основи философии права. - М., 1997. - С. 572-582.

275

При цьому слід пам'ятати, що перед суспільством, яке звільнилося від тоталітаризму, виникає сильна спокуса трактувати демократію як відмову від обмежень. Але де­мократичні права пов'язані з визнанням непорушності пев­них меж, визначуваних принципом самоцінності людини. У перехідні періоди загострюється суперечність між двома парадигмами політико-правового мислення: соціологічною та антропологічною. Перша орієнтує весь процес держав­ного будівництва на врахування нових потреб суспільства, нових державних інтересів тощо. Друга означає будівницт­во згідно з непорушними цінностями особистості. Харак­терною особливістю такого підходу є те, що він фіксує не можливості, а межі (дозволено все, що не заборонено). Межі визначаються незмінними принципами буття людини як автономної, непідопічної та самодіяльної. У такому сус­пільстві діяльність інститутів повинна відповідати індивіду­альному благу, що конкретизується як воля виборця і воля споживача. Досвід свідчить, що обидва найважливіші меха­нізми сучасного цивілізованого суспільства — парламент­ська демократія та ринок — грунтуються на довір'ї до свідомості звичайного громадянина.

Право є засобом реалізації й такої людської цінності, як мораль. Зміст права пронизується панівною мораллю, його можна розуміти як одну з необхідних форм існування певного кола моральних принципів. Чимало принципів мо­ралі, існуючи як суто моральні норми, водночас виража­ються і в юридичних нормах.

Можна сказати, що провідником моралі є кожна окре­ма галузь права. Наприклад, це стосується екологічного права. "Моральні екологічні принципи, — зазначають С. М. Кравченко та М. В. Костицький, — беруться під за­хист правом, так само як екологічно-правові вимоги отри­мують підтримку моральних норм"¹. Норми права виника­ють на основі положень моралі, а водночас "екологічна мораль формується під впливом екологічно-правових норм"². Аналогічно міжнародне право тісно пов'язане з тією сукупністю моральних принципів і норм, які регулю­ють систему міжнародних відносин, і які є загальнолюд-

Кравченко С. М., Костицький М. В. Екологічна етика і психологія людини. — Львів, 1992. - С. 92. 2 Там само.

276

ською соціальною цінністю, її можна назвати міжнарод­ною мораллю. Взагалі, що менша залежність моралі від класових інтересів, то вищий моральний рівень суспільства; на визнанні цього положення будується нове політичне мислення, засноване на пріоритеті цінностей особистості, які водночас є й загальнолюдськими цінностями.

Зв'язок права й моралі не є однобічним. Дотримання законів, юридичних норм можна розглядати як моральну вимогу, порушення якої засуджується громадською дум­кою як прояв недисциплінованості, неповаги до громад­ського обов'язку. Взаємний зв'язок права і моралі виявля­ється також у тому, що мораль, яка має негативну цінність, зумовлює несправедливе законодавство, а це, своєю чер­гою, сприяє руйнуванню моралі в суспільстві. В. І. Ленін та його послідовники вважали за можливе для досягнення своєї мети — здійснення утопічної (принаймні для сучас­ного етапу світової історії) комуністичної ідеї — викорис­тання будь-яких методів аж до масового терору. Ця мо­раль призвела до створення тоталітарної держави і відпо­відного законодавства.

Характерною нормою радянського права була, зокре­ма, норма, згідно з якою свідок мусив давати свідчення відносно своїх близьких родичів, якщо вони були обвину­вачуваними, під загрозою кримінальної відповідальності. "Синдром Павлика Морозова" — один із постулатів тота­літарного режиму. Цей синдром несумісний зі звичайною людською мораллю. Тоталітарний режим залишив нам тяжку спадщину, що дається взнаки й зараз. Аби поверну­ти народ до нового життя, потрібні генерації вільніших і відповідальніших людей.

Взаємозв'язок права й моралі — багатогранне явище. Ще один його аспект полягає в моральній оцінці викорис­тання особою своїх законних прав. Досить поширеним у нашому суспільстві є однобічність в інтерпретації мораль­ної оцінки звернення до суду. Твердження, буцімто будь-яке-звернення до суду є хибним із погляду моралі — спір­не, а в багатьох випадках просто хибне. Навіть більше, обстоювання своїх законних прав слід уважати моральним обов'язком людини.

З позицій інструментального підходу виявляється мож­ливим вести мову не лише про цінність права взагалі, а й про правові цінності. До них відносять особливі правові

277

засоби та юридичні механізми (все те, що називається юри­дичним інструментарієм), які забезпечують цінність права, гарантованість прав, інститути, що виражають оптимальне співвідношення нормативного та індивідуального регулю­вання, і т. ін.

Марксистсько-ленінське вчення про державу і право, виходячи з соціологічних засад, дійшло висновку, що право є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами його життя. Цінність права тут обмежується лише тим, яку воно має вагомість для панівного класу, а не для особистості й суспільства в цілому. Держава в цій схемі також є знаряддям класового, політичного панування — це апарат для придушення кла­сових ворогів. Державі, що концентрує основні засоби ор­ганізованого примусу, віддається провідна роль, вона — головне знаряддя класового панування, а право виступає як інструмент держави у здійсненні класової політики.

Однобічність цього погляду має філософське підґрун­тя. Воно веде свій родовід від "Маніфесту Комуністичної партії", де проголошено, що "історія всіх суспільств, які існували досі, є історією боротьби класів". Цей підхід ус­падкував В. І. Ленін, а за ним — і його послідовники у філософії, політиці, праві. У дожовтневих працях він по­слуговувався для критики самодержавства загальнодемок­ратичними гаслами. Та заледве доступився до влади, як почав обстоювати необхідність насильства і терору. На практиці це призвело до появи концтаборів, цензури та інших атрибутів тоталітарної системи.

Проте відомі з історії людства держави були не лише інструментами класового насильства, а й структурами, які об'єднували суспільство, а також створювали відповідний простір для діяльності особистості. Марксистсько-ленін­ська концепція відображала лише одну складову взаємодії класів. Другою є співробітництво. Жоден клас не може існувати, не спираючись, хоча б частково, на інтереси ін­ших груп і класів. Можна сказати, що фундатори марксиз-му-ленінізму абсолютизували момент боротьби, антагоніз­му, применшили значення єдності протилежностей, яка є необхідною: за відсутності єдності неможлива і боротьба. До того ж історія людства не зводиться до діяльності кла­сів. Для сучасного її етапу головним у природі права є те, що воно виступає засобом загальносоціального регулюван-

278

ня та реалізації потенціалу кожного члена суспільства в їх взаємному зв'язку, хоч і відіграє роль інструменту політич­ного панування. У марксистсько-ленінській теорії цінність права практично повністю зводилася до інструментальної цінності, протягом довгого часу існувала тенденція визна­чати його виключно як знаряддя класової держави.

Одначе цінність будь-якого інструменту не вичерпуєть­ся його функціональною цінністю, тим, наскільки ефектив­но він дозволяє досягти певної мети. Інструмент має і влас­ну, самостійну цінність, яка полягає вже в наявності цього інструменту в арсеналі засобів. Щодо права, то тут необ­хідно сказати, що воно є необхідною складовою культури як способу життя людини. Будучи засобом захисту прав і свобод особистості, утвердження в суспільстві загального стійкого порядку, право не просто протистоїть сваволі, беззаконню, не просто є антиподом їм, а виступає саме такою силою, яка активно бореться проти них. Право як інструмент має настільки високу цінність, що рівень його розвитку можна розглядати як показник соціального про­гресу взагалі.

Інструмент є цінним сам по собі і як своєрідне утвер­дження тих результатів, які досягаються з його допомо­гою. Власна цінність права виявляється в тому, що назива­ється правовими засадами або духом права. Дух права по­лягає в прагненні для розв'язання конфліктів застосовува­ти лише правові методи. Це — утвердження в суспільстві забезпеченої свободи і відповідальності, рівності, справед­ливості, досягнення необхідної організованості, торжество високої моральності, справжнього гуманізму. Дух права знаходить вираження у формі юридичних прав і свобод особистості в її індивідуальних і колективних проявах.

Самостійна цінність інструменту визначається також тим, що він є створінням людського духу, однією з ціннос­тей культури у вузькому розумінні, тобто сукупності про­дуктів трудової діяльності людей, що служать їм для адап­тації до середовища і підтримання їхнього соціального життя.

Цінність права в цьому розумінні виражається насам­перед у тому, що звід законів будь-якої держави дає хоч і специфічну, проте досить чітку картину життя цієї держа­ви, суспільства в цілому. Норми права минулих епох зараз є багатим, а часом і єдиним, джерелом пізнання епохи,

279

особливостей життя народу, його культури, побуту, специ­фіки суспільно-політичного ладу. За твердженням Цицеро-на, можна знайти "як в усьому цивільному праві взагалі, так і в книгах понтифіків, і в XII таблицях зокрема, бага­томанітну картину нашої минувшини". Російському істори­ку В. Й. Ключевському належать такі слова: "Пам'ятки права дають дослідникові нитку до найглибших основ дос­ліджуваного життя". Право, подібно до літератури і мис­тецтва, є однією зі складових культури нації. І той, хто хоче зрозуміти культуру країни в єдності всіх її аспектів, що визначаються конкретно-історичними умовами місця і часу, наприклад, класичного еллінізму, культуру Старо­давнього Китаю і культуру Німеччини періоду Веймарської республіки, той поряд із літературою, філософією, релі­гією, економікою і технікою мусить звернутись і до права тієї епохи, яку він вивчає.

Саме через те, що в юридичних нормах відображається життя людей, і притому під кутом зору можливих конфлік­тів, наука права — юриспруденція завжди була тісно пов'я­зана з мистецтвом, літературою, театром. У Стародавній Греції юридичні проблеми, конфлікти між свободою і дес­потизмом безпосередньо втілювались у трагедіях Есхіла й Софокла і виносилися на сцену старогрецького театру, що був за тих часів таким популярним і авторитетним.

Право слід розглядати як важливий, і при тому актив­ний, елемент духовного життя особистості й суспільства. Річ не лише в тім, що в юридичних нормах тією чи тією мірою відображуються й закріплюються досягнення мате­ріальної та духовної культури. Цей бік проблеми стосуєть­ся в основному інтелектуального змісту права, характеру та обсягу втілених у ньому моральних принципів. Передов­сім тут слід мати на увазі, що правова форма суспільного регулювання, властивості права, що склалися, в тому числі висока нормативність, формальна визначеність, засоби, що забезпечують його динамізм, процесуальні форми тощо, являють собою значні досягнення культури. Так, юриспру­денція Стародавнього Риму, себто теоретичні ідеї, принци­пи вирішення спорів, логіка юридичного мислення, які сто­ять за римськими нормами права, — все це є необхідним елементом культури тієї епохи і має не лише пізнавальне, а й практичне значення також для сучасного юриста.

280

Право виступає одним із тих засобів самоорганізації суспільства, які дозволяють відповідно до соціальних особ­ливостей акумулювати істотні прогресивні елементи куль­тури, що набувають нового розвитку в сучасних умовах. Відповідно, в теорії та практиці виникла категорія правової культури. Вона є одним із найважливіших інструментів суспільних перетворень. Правова культура поєднує соці­альні ідеали і практику, моральні та правові цінності з практично корисною діяльністю щодо втілення в життя вимог законності. Одначе рівень її в нашій країні ще низь­кий, про що свідчить правовий нігілізм, велика кількість порушень закону. Правова культура тісно пов'язана з за­гальною культурою народу, базується на її основних заса­дах, відображає рівень її розвитку. Завдання розвитку пра­вової культури і є завданням запровадження в законодав­ство, у практику застосування закону всього того, що ха­рактеризує право як величезну соціальну цінність, явище загальнолюдської культури.

Право можна розглядати і як інтелектуальну, теорети-ко-пізнавальну цінність, оскільки воно є формою пізнання закономірностей суспільного розвитку. Правознавство по­сідає гідне місце в системі наук і відіграє важливу роль у здійсненні правом його функцій.

Зв'язок права зі сферою соціально-культурного життя полягає також у тому, що воно виступає регулятором сус­пільних відносин, які тут складаються. Соціально-куль­турне життя українського суспільства, структурно поді­ляючись на освіту, науку, культуру, охорону здоров'я і соціальне забезпечення, фізичну культуру і спорт, є важ­ливим об'єктом регулятивної функції права України. Кон­ституція України проголошує самостійність держави у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім націям, які про­живають на території країни, право вільного національно-культурного розвитку.

Слід врахувати і те, що цінність права склалася історич­но. Вона яскравіше виступає і може легще спостерігатися на розвинених етапах права, в його вищих і "цивілізовані­ших" формах, за умов розвинених законодавств.

Отже, право як цінність має досить складну структуру. Воно з погляду особистості є насамперед інструменталь­ною цінністю, і має низку аспектів; водночас воно може

281

розглядатись і як самостійна цінність. Право є духовною цінністю, але такою, що тісно пов'язана з матеріальними цінностями, оскільки регулює відносини в економічній сфері.