§ 6. Історичні теорії права

Історичні теорії права (Ф. Савіньї, Г. Гроций, Г. Пухта) виникли як протест проти двох факторів: по-перше, проти раціоналізму XVIII ст., який не звертав уваги на історичні особливості розвитку та за­хищав свою віру в природне право, силу розуму, здатного дедуктивним способом створити теорію права, і, по-друге, проти настанови Великої французької революції, яка ві­рила в перевагу сили людської волі над традиціями та обставинами.

6.1. Теорія права як прояв народного духу в історії Фрідріха-Карла фон Савіньї

Специфіка філософії права XIX ст. найбільше проявляється під час знайомства з історичними теоріями права, а надто — з ученням Савіньї (1779—1861), вчителя К. Маркса на юридичному факультеті в Берліні.

154

Критику природного праворозуміння Савіньї будував на особливому розумінні теорії історії, яку він розглядав не просто як суму прикладів, а як єдиний спосіб отримати істинне знання про умови людського існування; саме істо­рія, згідно з його поглядами, є джерелом знань про розви­ток права. Навіть більше, будь-яке право, правова система не можуть функціонувати незалежно від історичного роз­витку суспільства, національного та культурного духу народу.

Право народу набуває специфічного, особливого ха­рактеру, властивого тільки цьому народу ще в найранніший період його історії. Ці феномени не існують окремо один від одного, але, навпаки, єдині за своєю природою і репре­зентують специфічні тенденції та здібності цього народу. Спільні переконання народу об'єднують його в єдине ціле. Тому право виключає всі фактори випадкового походжен­ня. Воно розвивається разом із даним народом і помирає, коли народ втрачає свою національну своєрідність. При цьому підкреслюється, що право в своєму історичному роз­витку проминало два послідовні етапи: перший — у формі звичаїв і народних вірувань, другий — у формі матеріалу для опрацювання законодавцем. Отже, право розвивається не завдяки волі законодавця, а є внутрішньою, автономно діючою силою, яка не вимагає втручання людей.

На безпосередній зв'язок права з духовним началом, духовністю звертає увагу Ф. Савіньї в своїй "Системі су­часного римського права". В цій роботі він пропонує таке визначення сутності і розвитку права: "Якщо ми відірвемо право від всякого особливого змісту, то отримаємо загаль­ну сутність кожного права нормування певним чином спільного життя багатьох. Але випадковий агрегат непев­ної сили людей є уявлення свавільне, яке позбавлене всі­лякої реальності. А якщо б і дійсно існував такий агрегат, то він був би не здатний, звичайно, створити право. В дій­сності ж скрізь, де люди живуть разом, то вони утворюють одне духовне ціле, і ця єдність їх проявляється і зміцню­ється в використанні однієї спільної мови. На цій єдності духовного і основується право, так як у спільному всепро-никаючому народному дусі представляється сила, яка здатна задовольнити потребу в урегулюванні спільного життя людей. Але кажучи про народ як про єдине ціле, ми повинні мати на увазі не лише одну наявність членів його:

155

духовна єдність об'єднує також і покоління, які змінюють одне одного, і сьогодення з минулим. Право зберігається в народі силою переказів, які обумовлені не раптово, а дос­конало поступовою, непомітною силою поколінь"¹. Тобто Савіньї цілком в дусі концепції історичної школи трактує як головну умову духовної єдності права та мовної традиції, що, на жаль, не має відповідного підтвердження в історичному розвитку.

Згідно з теорією Савіньї право не створюється, а вияв­ляється. Його зміни в найбільш істотних рисах є несвідо­мим та органічним процесом. Органічний зв'язок права з буттям і характером народу проявляється у прогресивному русі в часі. Дух народу проявляє себе в праві цього народу. Виходячи з цього, Савіньї стверджував, що головне завдан­ня юриста — не створення нових законів, а оформлення в юридичну форму того, що вже існує в дусі народу. В цьому процесі законодавча діяльність є лише кінцевою стадією.

Право живе своїм автономним і незалежним від діяль­ності законодавця життям. Так, окрім цієї діяльності, фор­мується звичаєве право, яке відображає усталений порядок речей. Закон — не основне і не єдине джерело права. "Гар­монія розвитку" права, зазначав Пухта, порушується, "... коли, наприклад, паралізують силу безпосередньо на­родного переконання і науки, а весь подальший розвиток перекладають на законодавця"².

Право, за Пухтою, — це гілка народного життя. Воно змінюється і розвивається разом із життям цього народу, розділяючи характер його культури на різних ступенях розвитку і пристосовуючись до його мінливих потреб.

Історичність права означає: по-перше, органічний зв'язок права з народним життям, збіг ступенів їх одночас­ного розвитку; по-друге, органічний характер розвитку са­мого права, органічність зв'язку різних ступенів у розвитку права. "Не тільки правові норми, що містяться в якийсь час у народному праві, — пояснював Пухта зміст історичності права, — є елементами організму; цією органічною власти­вістю право володіє також у своєму рухові вперед. Також

Цит. за: Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — Спб., 1908. — С. 109. 2 РисЬіа С. Р. Сигзиз сіег ІпзІіїІШопеп, І Ваші, 6. АиП., І^еіргщ, 1856. 3. 4/.

156

і спадкоємність співвідношення правових норм органічно. Тобто це можна виразити так: право має історію¹.

Розвиток права тут подібний до розвитку народних звичаїв, поглядів, мови. Право виникає, росте й помирає разом із певним народом. Коли 1814 р. прихильник природ­но-правової доктрини Тібо запропонував кодифікацію ні­мецького цивільного права, Савіньї виступив у своїй бро­шурі "Про покликання нашого часу до законодавства і пра-воведення" проти цієї пропозиції, посилаючись на його несвоєчасність. Савіньї підкреслював, що право, яке відпо­відає характерові та духу, буттю і стану народу, передусім утворюється його поглядами і вірою, а лише потім — юрис­пруденцією, не свавіллям законодавця, а непомітно діючи­ми внутрішніми силами народного життя. Щоправда, Савіньї не відкидав принципу кодифікації права, а в 1842— 1848 рр. навіть очолював Міністерство з перегляду законів.

Отже, сутність розвинених Ф. Савіньї, Г. Путхою ідей історичної школи права полягає, насамперед, в обгрунту­ванні первинності стосовно державного законодавства іс­торично трактованого права. Принцип історизму при цьому покликаний подолати принцип розуму (в його філо­софсько-просвітницькому і природно-правовому виразі) та замінити його історично мінливим, але в кожний конкрет­ний час визначеним "народним духом", правовими уявлен­нями і правосвідомістю певного народу. "Народний дух" для теоретиків історичної школи права є основним істо­рично змінним, але, водночас, постійно діючим правоутво-рювальним фактором. Історична обумовленість права по­стає тут як єдиний критерій його справжності й правиль­ності. Звідси й скептицизм представників історичної школи права щодо всіляких законотворчих нововиявлень і ново­утворень. Кожне правове встановлення, підкреслювали во­ни, має свій час, і його не треба самовільно скасовувати і штучно замінювати якимись новими законами.

Контрольні запитання

Що таке "золоте правило" моральності й чого воно вимагає від людини?

¹ РисЬІа С. Р. Сітш йег ІпзІііІКлопеп, І Ваші, 6. АиЯ., Ьеіргі§, 1856. 5. 46.

157

* Як співвідноситься право й мораль згідно з теорією І. Канта?

ф Чим викликана потреба, в філософській системі Геге-ля, в розрізненні права, моралі, моральності?

4 Яке відношення І. Канта до основних філософсько-правових ідей французького Просвітництва?

* В чому проявляється, в теорії Фіхте, зведення прак­тики до діяльності моральної свідомості? Як це впли­ває на розуміння права?

* Яке місце займає філософія права в системі філософії Гегеля?

Ф Наведіть приклади застосування діалектичного мето­ду до аналізу становлення і розвитку права.

* Як співвідносяться права і закони в філософсько-пра­вових теоріях представників німецької класичної фі­лософії?

4 Як співвідносяться нове розуміння права Дж. Бентама і теорії юридичного позитивізму?

* Сформулюйте особливості марксистського розуміння природи і сутності права. Які недоліки цієї теорії?

158