§ 3. Філософсько-правові погляди мислителів Нового часу

Нові часи характеризуються спробою створен­ня нових філософії та науки, протилежних схо­ластичній філософії та науці. Ідейний та інтелектуальний настрій епохи концентрувався навколо ідеї універсального. Це стосується і галузі правознавства. Тому цілком природ­но сприймаються такі тогочасні породження, як універ­сальне право та "цивільна філософія" (остання означала загальне вчення про державу, її походження, природу і право). Універсальне право визнавало своєю основою не римське право, а філософію. Тому терміни універсаль-

93

ної та філософської юриспруденції були синонімами. І за змістом, і за методикою вони мали збігатися з правом ра­ціоналізованим — "філософія як передумова і попередниця юриспруденції; досконалим юристом може бути лише гар­ний філософ".

Нові часи дають нам три системи природного права — деонтологічну, логічну та онтологічну. Якщо деонтологічна система ототожнює право і справедливість, визначаючи ос­танню як відсутність несправедливості (Гуго Гроцій), то логічна система — це спроба пояснення права логічними засобами. Лейбніц навіть створив власну науку — номоте-ку, або законодавчу політику. Що ж до онтологічної сис­теми, то її особливістю були пошуки генетичної основи природного права: для Лейбніца це — "чисте" природне право як стан природної боротьби, для Гоббса і Спінози природний стан зливався з природною закономірністю фактичного буття.

Також за нового часу відбувся новий переворот в усві­домленні свободи (Спіноза), пов'язаний з теорією суспіль­ного договору.

3.1. Теорія природного права Гуго Гроція

Епоха Відродження віднайшла нову постановку питання про сутність права. Людська свідомість звернулася на цей раз до людської індивідуальної волі, до волі розумної, і цим ніби поверталася знову до інтелектуа­лізму древніх. Але при цьому зберігалося висунуте серед­ньовічними мислителями вчення про протилежність особи і природи, і через це новий раціоналізм суттєво відрізнявся від інтелектуалізму стародавності.

Нові теорії прагнули уникнути протиставлення особи і природи. У цих вченнях людина і природа розглядалися як учасники одного процесу розвитку — природної еволюції. До епохи Ренесансу право інтерпретувалося переважно у двох вимірах: з одного боку, як прояв Божого суду, і тому воно мало характер невідворотності (необхідності), абсолютності й вічності (цей підхід був нормою для серед­ньовіччя); з іншого боку, право розумілось як продукт до­мовленості людей, яке може змінюватись і має відносний характер (цей підхід помічаємо в зародковому стані у ба­гатьох представників стародавнього світу). Однак існує ще й третій вимір інтерпретації права, згідно з яким право має

94

людське походження, але, незважаючи на це, воно є необ­хідним, тому що сутність його випливає із загальної люд­ської природи. Поняття природного права було відоме вже стародавнім стоїкам, а за середньовіччя — деяким схолас­там, зокрема Фомі Аквінському, але по справжньому воно розвивалося лише на початку нової ери.

Одним із прихильників такого розуміння права був гол­ландський юрист, історик і політик Гуго де Гроот Гроцій (1583—1645), ідеолог Нідерландської буржуазної револю­ції, автор праці "Про право війни і миру. Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права".

Філософською основою природно-правової теорії Гуго Греція був раціоналістичний світогляд, згідно з яким вирі­шувати соціально-правові конфлікти покликаний розум, який має загальнокритичне, всеохопне значення і сприйма­ється мислителем як верховний суддя (на відміну від Бо­жого одкровення).

Гроцій, як і інші гуманісти й раціоналісти його епохи, звернув увагу на "подвійну істину" права. Він проводив чітку межу між природним правом і правом, установленим волею Бога або людей. Хоч опосередковано Бог впливає на розвиток природного права, оскільки він — Творець при­роди, частиною якої є людина, але порядок природи зна­ходиться поза межами впливу Бога. Тому й природне пра­во не підпадає під вплив божественного права. Такий під­хід на той час був рішучим кроком уперед, оскільки він звільняв людину від диктату монопольного права церкви.

На думку мислителя, право — це сума соціальних норм. Основою, витоками права є прагнення індивідів до спокій­ного спілкування з іншими людьми. Гуго Гроцій вважав, що право поділяється на природне і встановлене волею. При­родне право непорушне, це закон природи. Право, вста­новлене волею, має своїм джерелом людську чи Божу во­лю. Відтак завдання юристів зводилося до того, щоб зіста­вити існуючий закон з ідеалом справедливості природного права.

Гуго Гроцій розрізняв категорії "право" і "закон". Ос­танній, на його думку, — це насильницький засіб, із допо­могою якого здійснюється (стає можливим) право. Ця сила уособлена в державі, яка примушує людей дотримуватися норм права.

95

У людському праві Гроцій розрізняв цивільне і природ­не право. Цивільне право виникає історично і залежить від політичної ситуації; природне право випливає з суспільної сутності людини і є предметом не історії, а філософії. От­же, сутність природного права похідна від суспільного ха­рактеру людини (як у Арістотеля), і тому необхідний сус­пільний договір, що його люди укладають для забезпечен­ня своїх інтересів в особистому захисті та протистоянні насильству. На основі добровільного суспільного договору стає можливим утворення державного союзу, держави.

Досить суперечливою і неоднозначною є оцінка твор­чості Гуго Гроція філософами права. Так, П. Г. Редькін уважав Гуго Гроція "творцем філософії права" і стверджу­вав, що він першим відокремив вчення про право від науки, відомої під назвою "політика", а до нього філософія права і політика ототожнювалися. Цим Гроцій надав самостій­ності філософії права як науці. А от П. І. Новгородцев писав, що називати Гуго Гроція основоположником при­родничого права і всієї нової філософії права не можна, бо це є наслідком перебільшеної оцінки заслуг ученого з боку його німецьких учнів і прихильників. "Ті французькі та англійські вчені, з якими нам довелося вже познайоми­тися, значно швидше можуть бути поставлені на чолі нової філософії права, ніж доктрина Гуго Гроція. Своєрідність цього письменника полягає хіба що в тому, що він відкри­ває так званий раціоналістичний напрямок у філософії права, який являє собою, однак, радше новизну методу, ніж ідеї, та й то новизну відносну"¹.

3.2. Філософсько-правові позиції Т. Гоббса

У ситуації, коли в Англії щойно відгриміли ре­волюційні баталії, затяжна громадянська війна залила країну кров'ю, було вбито короля, проголошено нову мораль, а невдоволення новим пуританським режи­мом зростало, Томас Гоббс (1588—1679) написав свій зна­менитий твір "Левіафан, або Матерія, форма і влада дер­жави церковної та громадянської", який став не лише нас­тільною книгою кожної освіченої людини, а й підвалиною англійської політичної та правової науки.

¹ Новгородові! Й История философии права — М , 1897 — С 161 96

Уже на початку книжки Гоббс заявив про свій цілкови­тий матеріалізм. Життя — це тільки рухи кінцівок, отже, автомати мають штучне життя. Держава, яку Гоббс нази­вав "Левіафаном", — витвір штучний та є, власне, штучною людиною.. Таке твердження — не просто аналогія. Гоббс розглядав його докладніше. Сама людина — це штучна ду­ша. Угоди й договори, завдяки яким створено Левіафана, відповідають Божій волі, його словам: "Створімо людину".

Воля — це не що інше, як залишки жадання або відрази, що зосталися в роздумах. Отже, вона нічим не відрізняєть­ся від жадання або відрази, просто у конфліктній ситуації це ніби сильний їх вияв. Таке твердження вочевидь пов'я­зане з Гоббсовим запереченням свободи волі.

На відміну від багатьох оборонців деспотичного вряду-вання, Гоббс уважав, що всі люди від природи рівні. У природному стані, коли ще немає ніякої влади, кожна лю­дина прагне зберегти свою свободу і водночас запанувати над іншими; обидва ці прагнення продиктовані інстинктом самозбереження. Внаслідок їхнього конфлікту виникає війна всіх проти всіх, що робить життя "ницим, брутальним і коротким". У природному стані нема ні власності, ні спра­ведливості чи несправедливості; є тільки війна, а "найваж­ливіші чесноти на війні — сила й підступність".

У другій частині розповідається, як людина рятується від тих лих, гуртуючись у громади, кожна з яких має свою центральну владу. Це відбувається, твердив автор, унаслі­док суспільного договору. Нібито громада людей сходить­ся докупи і домовляється вибрати володаря чи орган влади, що владарюватиме над ним і покладе край загальній війні. "Я не думаю, що цей "заповіт" (так Гоббс часто називав його) подається як остаточна історична подія, так думати про нього задля переконливішої аргументації не годиться. Це тільки пояснювальний міф, потрібний, аби пояснити, чому люди терплять і повинні терпіти обмеження особис­тої свободи, що з'являється внаслідок підкорення владі. Мета обмежень, що їх накладає на себе людина, — само­захист від загальної війни, породженої нашою любов'ю до свободи і потягом панування над іншими".

Гоббс аналізував питання, чому люди не можуть спів­працювати як бджоли або мурахи. Бджоли, живучи в од­ному вулику, не змагаються між собою, в них немає пори­вань до слави, вони не послуговуються розумом для кри-

4 0-58 97

тики влади, їхня згода природна; людська ж згода може бути тільки штучною, ставати договором. Договір має по­кладати владу на одну людину або на один колективний орган, бо інакше він не матиме сили. "Договір без меча — пусті слова". Договір укладається не між громадянами і владою, як згодом у Локка й Руссо, а між самими грома­дянами, котрі домовляються коритися такій владі, яку обе­ре більшість. Коли цього досягнуто, політичні права гро­мадян зникають. Меншість так само зобов'язана коритись, як і більшість, оскільки за договором мусять коритися вла­ді, обраній більшістю. Коли владу обрано, громадяни втра­чають усі права, крім тих, якими уряд вважатиме за потріб­не наділити їх. Права на бунт немає, оскільки володар, на відміну від громадян, не зв'язаний ніякою угодою.

Отака згуртована людність називається державою. Цей Левіафан — смертний бог. Гоббс віддавав перевагу монар­хії, проте всі його абстрактні аргументи однаково придатні для будь-яких форм урядування, коли є тільки один вер­ховний орган влади, не обмежений законними правами ін­ших органів. Гоббс був готовий терпіти сам парламент, але ніяк не систему поділу влади між королем і парламентом. Це — пряма антитеза поглядам Локка і Монтеск'є. Грома­дянська війна в Англії, зауважував Гоббс, почалася тому, що владу було поділено між королем, палатою лордів і палатою громад.

Демократію Гоббс розумів по-античному, тобто як без­посередню участь кожного громадянина в законодавстві та врядуванні. Роль народу в системі Гоббса цілковито закін­чується після першого вибору суверена. Перехід влади у спадок визначає суверен, як це й було в Римській імперії, поки цьому не перешкодили заколоти й бунти. Стверджу­вано, що суверен здебільшого обиратиме когось із своїх дітей, якщо він бездітний, то котрогось із ближчих родичів; законів, що забороняли б йому чинити інакше, не повинно бути.

Є в книжці розділ про свободу підданих, що починаєть­ся з напрочуд точного визначення: "Свобода — відсутність зовнішніх перешкод для руху". В такому розумінні свобода поєднується з необхідністю, наприклад: вода необхідно те­че вниз із пагорба, коли нема ніяких перешкод для її ру­ху, — отже, згідно з визначенням, вода вільна. Людина має свободу чинити все, що їй заманеться, але зобов'язана чи-

98

нити те, чого хоче Бог. Усі наші бажання мають причини, отже, через те й необхідні. Щодо свободи підданих, то вони вільні там, де цього не забороняє закон; це аж ніяк не обмежує прав суверена, оскільки за його бажанням за­кон може заборонити що завгодно. Піддані не мають прав супроти суверена, крім хіба тих, які він добровільно від­ступить їм.

За Гоббсом, античні автори, вихваляючи свободу, при­вчили людей захоплюватися бунтами і повстаннями. Гоббс уважав, що коли правильно їх тлумачили, то свобода, яку вони вихваляють, — це свобода суверенів, тобто свобода від чужоземного панування. Непокору суверенам у самій державі він засуджував, навіть коли вона видавалася ціл­ком обгрунтованою.

Гоббс, проте, допускав один виняток з обов'язку кори­тися суверенам. Право самозбереження він уважав абсо­лютним, застерігаючи за підданими право самооборони, навіть проти монархів. Це логічно, оскільки самозбережен­ня у Гоббса — причина заснування урядів. На цій підставі Гоббс уважав (хоча з обмеженнями), що людина має право відмовлятись іти на війну, навіть коли до цього її закликає уряд. Цього права не визнає жоден із сучасних урядів. Опір суверенові, санкціонований правом на самооборону, — кумедний наслідок егоїстичної етики Гоббса; опір задля оборони когось іншого завжди вважається злочином.

Є ще один цілком логічний виняток: людина не має ніяких обов'язків щодо суверена, який не в змозі захищати її. Це виправдовувало Гоббсову покору Кромвелеві, коли Карл II був у вигнанні.

Мислитель доводив, що в безправному суспільстві, де кожен керується лише власними інтересами й законами, порядку не буде. Він підкреслював, що без права кожної особи на допомогу від вищої інстанції, від державного суду "... не буде промисловості, бо плоди її будуть непевними;... не буде знання поверхні землі; не описуватиметься минуле; не буде мистецтва, літератури, суспільства; і, найгірше, бу­де постійна заляканість і страх перед насильницькою смер­тю; і життя людське буде самітним, убогим, бридким, зві­рячим і коротким"¹.

Гоббс Т. Левиафан, или О сущности, форме й власти государства. — Спб., 1868. - С. 26.

4*

99

Т. Гоббс чітко висвітлив природу влади, яка базуєтья на тому, що справедливе все те, що дозволяють закони, і несправедливе все, що вони забороняють. Цей великий мислитель зробив підсумок: "Законам повинні підпорядко­вуватися не тому, що вони розумні, а тому, що держава їх установила. Закони в розумно влаштованій державі повин­ні дійсно підлягати найприскіпливішим дослідженням усіх обставин, можливих за самою природою певного випадку, і попередня критика їх повинна бути допустимою, навіть бажаною, але оскільки закон видано — його слід вико­нувати"¹.

Філософ був аналітиком влади і людського прагнення до влади. Він намагався раціонально, науково усвідомити проблему співвідношення особистості й влади. Спонукою до цього було його бажання, щоб країна в майбутньому не допустила громадянської війни. І він зумів краще й біль­ше, послідовніше, ніж будь-хто інший від часів Макіавеллі, описати природу людського прагнення до влади.

Вадою вчення Гоббса є те, що в ньому не враховано природи людини, її психіки, душевних сил і можливостей.

Тепер спробуємо розібратись, як слід оцінювати "Ле­віафан..." Т. Гоббса. Питання не просте, оскільки добре й погане в цій книжці тісно пов'язані.

У політиці є два важливі питання: перше — про найкра­щу форму держави, друге — якою має бути її влада. За Гоббсом, найкраща форма держави _— монархія, але ця частина його вчення не є головною. Головне — те, що влада держави повинна бути абсолютною. Таке переконання або щось подібне до нього сформувалось у Західній Європі протягом Ренесансу і Реформації.

Всяка громада завжди перебуває поміж двох небезпек: анархії та деспотизму. Пуритани, а надто індепенденти, найдужче боялися деспотизму. Гоббс, навпаки, панічно бо­явся анархії. Ліберальні філософи, які сформувалися після реставрації та набули впливу після 1688 р., усвідомлювали обидві небезпеки.

Загалом у питанні про владу держави світ пішов за Гоббсовим бажанням, проминувши довгий період лібера­лізму, протягом якого він, принаймні позірно, рухався в протилежному напрямку.

Гоббс Т. Левиафан, или О сущности, форме й власти государства. — С. 34. ЇОО

3.3. Філософсько-правові погляди Джона Локка

Найбільш послідовно ідеї раннього Просвіт­ництва відображено у філософсько-правових поглядах Дж. Локка (1632—1704), який став послідовником учення Ф. Бекона. Основні твори, в яких викладено най­важливіші погляди Локка, — "Досвід про людський розум" і "Два трактати про державне управління".

Джон Локк — апостол революції 1688 р., найпомірко-ванішої та найуспішнішої з усіх революцій, її цілі були скромними, зате їх успіх досягнуто. І відтоді Англія вже не відчувала потреби в будь-якій новій революції. Локк — справжнє втілення її духу; більшість його творів з'явилася протягом кількох років — до і після 1688 р. Головну свою працю — "Досвід про людський розум" Локк написав 1687 р., а опублікував 1690 р. Його "Перший лист про ві­ротерпимість" з'явився спершу латинською мовою 1689 р. в Нідерландах, у країні, до якої Локк перебрався 1683 р. Два наступні листи про віротерпимість опубліковані 1690 р. і 1692 р. Локкові два "Трактати про врядування" дозволені до друку 1689 р., а невдовзі й опубліковані. Його книжка "Думки про виховання" вийшла друком 1693 р.

У своїх працях Локк використовував теологічну аргу­ментацію, але вплітав її в загальне мереживо раціоналіс­тичних висновків. Хоча Локк і започаткував вільнодумство, його світогляд не був послідовно антирелігійним. Одначе не підлягає сумніву, що, кидаючи виклик релігійній свідо­мості, він послаблював її вплив, замінював її раціоналіз­мом. Філософські погляди Локка готували грунт для деїз­му, згідно з яким Бог створив світ, але більше не втруча­ється в його справи. Деїзм інколи називають замаскованим атеїзмом.

Джон Локк у своїх правових поглядах спирався на здо­ровий глузд. На науку та її завдання Локк дивився так само, як і Ф. Бекон і Т. Гоббс. "На мій погляд, — казав філософ, — перший крок до вирішення різних питань у суперечці між особами полягає в дослідженні нашого влас­ного розуму, вивченні його сили з урахуванням того, до чого він більше здатний..."¹.

ЛоккДж. Оиьіт о человеческом разуме. — М., 1988. — Кн. 1. — С. 15.

101

Розглядаючи співвідношення природного і громадян­ського права, Локк заперечував твердження Гоббса, що це протилежні, несумісні явища. Він підкреслював, що метою закону є не знищення чи обмеження свободи, а навпаки — її збереження й розширення¹. Свобода людей в умовах існування системи правління полягає в тому, щоб жити згідно з приписами законів, установлених законодавчою владою та обов'язкових для кожного.

Закони, що приймаються державою, повинні, згідно з теорією Локка, відповідати вимогам природного права, бо люди, переходячи до громадянського стану, не можуть повністю відмовитися від природних прав. Вони залишають за собою право на життя, свободу і рівність. Крім того, на думку Локка, до природного стану людини належить влас­ність, отримана завдяки вільно виявленій праці. Влас­ність — це той висхідний, початковий вимір людської сво­боди, з якої повинна брати початок уся система природ­ного права.

Основне положення Локка: основою моралі є вигода. Отож, людина лише тоді дотримуватиметься правил пове­дінки, коли вони будуть для неї вигідними. Коли ж вигода від виконання закону не є очевидною для людини, то щоб вона їх дотримувалася, необхідно долучити до закону дея­кі насильницькі примуси з блага чи зла, тобто "... повсюди, де ми передбачаємо закон, ми повинні передбачати у зв'яз­ку з цим і деяку нагороду або покарання"².

Локк розрізняв три види законів: "Божі, цивільні (дер­жавні) та закони громадської думки, або репутації. У кож­ного закону — своя санкція. У Божого закону — нагороди і покарання в майбутньому житті; у цивільного — ті наго­роди й покарання, що знаходяться в руках державної вла­ди; примусова сила третього виду законів — похвала чи зневага.

Визначаючи принцип вигоди як основу моралі, Локк сформулював цим свою утилітаристську доктрину. Люди­на, керуючись своєю вигодою, повинна дотримуватись усіх існуючих законів, звичаїв. Філософ цікавився лише тим, у який спосіб, за певного стану речей, особа заради власної вигоди починає дотримуватися загальноприйнятих законів.

Див.: ЛоккДж. Два трактата о правлений // Соч.: В 3 т. - М., 1988. - Т. 3. -С.50.

2 Покровский П. Бейтам й его время. — Пг., 1916. — С. 337.

102

3.4. Філософсько-правові ідеї Бенедикта (Баруха) Спінози

Філософсько-правова концепція Гоббса знач­ною мірою вплинула на нідерландського мисли­теля Бенедикта (Баруха) Спінозу (1632—1677). У своїх ос­новних працях — "Богословсько-політичний трактат", "Етика", "Політичний трактат" він розглядав державу і право як органічні частини природи. Спіноза був прихиль­ником теорії природного права (все у світі підкорено зако­нові самозбереження) і суспільного договору.

З теорією Спінози пов'язаний новий переворот в усві­домленні свободи. Відповідно до його вчення людина в сво­єму стремлінні досягти свободи зобов'язана узгодити свої ідеї та уявлення з природним порядком природи і суспіль­ства. Держава допомагає людям набути розумну свободу, одначе при цьому вона сама повинна суворо дотримува­тись умов суспільного договору: держава не має права по­сягати на гідність, честь, совість людей.

Походження держави і права Спіноза пояснював при­родною необхідністю. Звідси зрозуміле його звертання до природи людини, до природних основ співжиття людей. Водночас вчення про розвиток у Спінози відсутнє: він ува­жав вічною і незмінною природу людини, яка мусить пояс­нити походження і сутність держави.

Вихідним для розуміння держави і права згідно з тео­рією Спінози є поняття природного права, яке він тракту­вав як "... самі закони чи правила природи, згідно з якими відбувається все".

Державі передує природний стан. Якщо Гроцій розумів його як цілком позитивний, то Спіноза підкреслював його нестабільний і конфліктний характер.

Пояснюючи походження держави і права, Спіноза під­креслював, що могутність людини, її самозбереження най­ліпше забезпечується пануванням розуму, який приписує людині прагнути до спілкування з іншими людьми, тому що поодинці вона не зможе забезпечити себе всім тим, що їй необхідно для життя. Поза суспільством людина не може бути в безпеці, її природні права не забезпечені, її могут­ність нічим не підкреслена, і вона неухильно підкоряється чужій силі. Тому люди укладають суспільний договір і пе­реходять від природного стану до цивільного.

103