- •§ 1. Сучасна дискусія
- •§ 2. Сутність філософського підходу до права
- •§ 3. Значення парадигми новітньої науки для розуміння права
- •§ 4. Право як засіб реалізації загальнолюдських цінностей
- •§ 5. Зв'язок права з державою та громадянським суспільством
- •§ 6. Визначення предмета правової філософії. Співвідношення філософії права з іншими філософськими та юридичними дисциплінами
- •§ 1. Філософія права
- •§ 2. Аналіз філософсько-світоглядних концепцій і доктрин як методологічного інструментарію побудови філософії права
- •§ 3. Філософська антропологія
- •§ 4. Системний аналіз у філософії права
- •§ 1. Цілісність історичних типів філософії права
- •§ 2. Філософсько-правова думка епохи відродження і реформації
- •§ 3. Філософсько-правові погляди мислителів Нового часу
- •§ 4. Філософське-правові концепції західноєвропейського просвітництва XVIII ст.
- •Тема II. Філософсько-правові вчення в Західній Європі кінця XVIII середини XIX ст.
- •§ 1. Філософсько-правові позиції Іммануїла Канта
- •§ 2. Теоретична концепція права Иогана-Готліба Фіхте
- •§ 3. Філософсько-правові погляди г.-в.-ф. Гегеля
- •§ 4. Критична філософія права к. Маркса і ф. Енгельса
- •§ 5. Філософсько-правове вчення Ієремії Бентама. Філософсько-правові погляди Джона-Стюарта Мілля
- •§ 6. Історичні теорії права
- •Тема III. Філософія права XX століття
- •§ 1. Загальна характеристика філософії права XX століття
- •§ 2. Неокантіанська філософія права
- •§ 3. Філософія права неогегельянства
- •§ 4. Новітня філософія права Німеччини в контексті світової філософії права: ретроспективний погляд
- •§ 5. Права людини в контексті західноєвропейського права
- •§ 6. Філософія права України
- •§ 1. Цивілізація як конкретно-історичне буття культури
- •§ 2. Генезис уявлень про право і законність у процесі становлення цивілізаційних основ суспільства
- •§ 3. Право, правова держава, громадянське суспільство як досягнення цивілізації
- •§ 4. Право і релігія, держава і церква
- •§ 1. Правова антропологія як галузь філософії права. Соціологічний та антропологічний підходи до особистості та її цінностей
- •§ 2. Особистісна цінність права та її структура
- •§ 3. Права людини як безпосередній вираз особистісної цінності права
- •§ 4. Реалізація особистісної цінності права у правовій державі
- •§ 1. Загальна характеристика правової епістемології. Категорія істини як центральна категорія правової епістемології
- •1 Платт. Сочинения. В 3 т. - м., 1968. - т. 1. - с. 417. »0* 291
- •§ 2. Пізнавальні процеси у правотворчості
- •§ 3. Істина як мета правозастосовної діяльності
- •§ 4. Основні етапи, рівні та методи пізнання у праві
- •§ 5. Правова практика як критерій правової істини
§ 4. Право і релігія, держава і церква
Демократизація і гуманізація суспільства, побудова правової держави, пріоритет загальнолюдських цінностей над партикулярними, плюралізм світоглядів дозволяють позбутися не лише старих ідеологічних сте-
238
реотипів, а й поновити нові наукові пошуки й дослідження складних соціально-духовних явищ. Особливу увагу в цьому контексті привертають релігія, її роль і місце у структурі соціокультурних реалій нашого буття. Релігія, як форма денсу людської активності, самовизначення людини у світі, духовно-практичного перетворення світу, органічно включається в сучасні процеси активної життєдіяльності індивіда. Будучи найбільш догматичною ідеологією, якій не зуміла протистояти навіть уся історична секулярна філософія, релігія активно виявляла себе в неперервному потоці зміни соціокультурних цінностей, впливаючи певним чином на їхній зміст.
Однією з важливих парадигм сучасних соціокультурних теорій є постійно усвідомлена думка про органічний зв'язок релігії та права. Відображаючи трансцендентні сфери буття, релігія, безперечно, найбільш віддалена і незалежна від права, яке є більш адекватним виразником соціуму, людським виміром екзистенціальної дійсності. Проте між релігією і правом, як окремими субстанціями, існують певні взаємовідносини, з'ясуванням яких також переймається філософія права.
Моделюючи відносини імперативів релігії та права, слід виокремити декілька проблем філософії права, а саме: Чи є спільні духовні джерела у релігії та праві? Чи можливе право як релігійна настанова і яким чином? Чи можлива релігія як правова настанова, що сприяє зміцненню правопорядку і прогресу країни? Які наслідки взаємодії релігії та права в умовах релігійного плюралізму і свободи віросповідання? Чи можливі колізії релігії та права і за яких умов вони вирішуються? Чи можливе використання релігії як засобу вирішення державно-правових проблем в умовах повної секуляризації права та державно-владних відносин? Який вплив на релігію та її інституції чинять секуляризовані право й держава?
Звісна річ, вирішення зазначених та інших проблем взаємодії релігії та права має не лише евристичну цінність для філософії права, а й практичне значення для формування законодавства про свободу совісті й віросповідань, для правоохоронних органів, на яких покладено обов'язки охороняти права громадян, контролювати дотримання законодавства про свободу віросповідання і релігійні організації.
239
І.
4.1. Релігія і право як форми духу
Дух — гранично загальне і найбільш абстрактне поняття філософії права. Загалом воно означає нематеріальні явища, на відміну від матеріальних1. Іншими словами, дух — це всі наші уявлення, тобто розум, мислення, свідомість. За раціоналістичним тлумаченням визначальним аспектом духу вважається мислення, свідомість, а за ірраціоналістичним — позамислені процеси: воля, почуття, інтуїція, уявлення тощо. Найважливішими складниками духу є імперативи, поведінка, що випливають з уявлень, або з яких випливають самі уявлення. Імперативи складають ядро духу, найважливішу його частину; крім того, дух інколи набуває форми, коли в ньому взагалі панують лише імперативи (мораль, релігія), але ніколи не буває так, що дух існує, або діє без імперативів.
Наявний дух — це внутрішня засада і рушійний початок будь-якої людської активності. Дух узагалі є системою регуляторів людської активності. Носій духу — стабільна спільність людей, яких об'єднує певна екзистенціальна ідея. У такому контексті можна говорити про дух народу, національний дух (сукупність внутрішніх засад активності, характерних для більшості представників певного етносу), дух епохи, дух конкретного індивіда. Дух існує у формах політики, права, моралі, релігії, філософії тощо. Він є продуктом становлення і розвитку людини, її суспільної практики.
Вихідною, первісною формою духу є релігія, в якій дух діє через сенс людського буття. За витлумаченням сучасних релігієзнавців, ядром будь-якої релігії є віровчення, яке містить відповіді на питання про сенс людської активності2. Релігія, за визначенням проф. А. М. Колодного, є духовний феномен, який виражає такий особистісний стан людини, що його можна назвати станом самовизначення у світі, здобуття людиною самої себе. Головна сутність релігії не в тому, що вона дає можливість людині усвідомлювати свою причетність до Всесвіту, а в тому, що служить засобом самовизначення її у світі на основі відчуття наявності в собі якогось надприродного Начала і віри в можливість свого прилучення до Вищої Сутності не з допомо-
Диа.: Философский знциклопедический словарь. — М., 1983. — С. 179. 2 Див.. ТштравовЮ В. Религии мира. - М., 1996. - С. 13-16.
240
гою раціо чи якоїсь обрядової дії, а через містичну інтуїцію, так зване айдентичне бачення. У релігії людина усвідомлює своє ставлення до світу насамперед через стосунок до певних граничних основ особистого буття. У ній природні та історичні об'єкти одержують роль знаків людських символів і ціннісних орієнтирів, а людина отримує можливість відчути свою причетність до всесвітніх процесів, що є продуктом дії якихось незбагненних, реально існуючих Вищих сил. "Релігія не є відображенням якоїсь гостевості чи випадковості буття людини в світі, відходу її від нього, а навпаки — підтвердженням її входження в світ, самоусвідомлення себе як його невід'ємної часточки"1.
Подібні тлумачення релігії поділяють також окремі правознавці: "Призначенням релігії є вироблення "сенсів", що дозволяють людині так чи по-іншому призвичаїтися та визначити своє місце в тому світі, в якому він живе"2. Зі знаних філософів, соціологів і релігієзнавців сучасності подібний підхід поділяють, зокрема, М. Вебер, А.-Дж. Тойнбі, К.-Г. Юнг, Е. Фромм, Т. Парсонс, Р. Белла.
Релігія існує не тільки в епоху свого панування, айв епохи панування інших форм духу — моралі, звичаїв, права, політики. Пристосовуючись до їхнього панування, сама релігія також змінює, модифікує свою форму. За певних умов релігія як система імперативів може перетворюватися в право.
Відомо, що право — це система загальнообов'язкових соціальних норм, що охороняються силою держави3. Складовими соціальних норм є політичні, моральні, релігійні та інші норми. Тому право — це система регулювання поведінки людей у суспільстві засобами норм, установлюваних тими чи іншими організаціями, за умови, що виконання цих норм забезпечується санкціями, встановленими певними організаціями завдяки їхній реальній владі. Реальна влада останніх визначається як їхнім призначенням, так і ефективністю його виконання. Наприклад, якщо державі призначено встановлювати загальний порядок усіх суспільних відносин на певній території, то вона володіє на цій тери-
1 Релігієзнавчий словник. - К., 1996. - С. 279. 2
Общая теория права й государства: Учебник / Под ред. В. В. Лазарева. — М., 1996.-С. 113.
Див.. Юридический знциклопедический словарь. — М., 1984. — С. 272.
241
торії тотальною владою і має право використовувати будь-які санкції для забезпечення встановлених нею норм. З іншого боку, християнська церква визначає своє призначення вести релігійно-духовне просвітлення та вдосконалення народу (парафіян), тому її влада обмежена сферою духу: церковні норми належать лише до організації духовного спілкування, а санкції максимального значення тут — відчуження від такого спілкування (анафема). Право, що належить до сфери недержавних організацій, може надаватися державою тим організаціям, які здатні зробити це самі за своїм призначенням. Так, Українська держава в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" (гл. IV) визначила релігійним організаціям порядок здійснення свободи віросповідання, проведення богослужіння, причому не встановлюючи своїх норм, а лише забезпечуючи їхнє дотримання, контролюючи їхнє виконання. Загалом право тісно пов'язане з владою або примусом, силуванням.
У контексті проблематики філософії права (як вчення про сенс права, себто про те, внаслідок яких універсальних причин та заради якої мети людина встановлює право) 'зупинімося на тлумаченні проблеми перетворення релігії, як вихідної, первісної форми духу, в право, на релігійних витоках ідеї держави і права. Вище відзначалося, що за певних умов релігія може перетворюватись у право. Релігійні вимоги, імперативи безпосередньо перетворюються на правові тільки з допомогою примусу, тобто коли група людей, пройнятих релігійними імперативами, силою нав'язують їх іншим людям, які не поділяють релігійних переконань. Взагалі універсальною формою перетворення релігії в право є чистий припис, або влада. І хоча влада — неодмінна умова існування будь-якого права, але якщо останнє постає з релігії, влада виступає єдиною такою умовою. Власне, за такою формою відбувалося формування окремих правових систем в історії культури (згадаймо історію формування правових систем у мусульманських країнах).
Історія надала нам безліч свідчень безпосереднього чи опосередкованого виникнення права з релігії як на Заході, так і на Сході. Власне, не було жодної системи давнього писаного права, яка не мала б окремих норм, що виникли на основі релігійних приписів. Наприклад, закони XII таблиць містять чимало норм, що їх можна віднести до релі-
242
гійних. Особливо помітно вплинула релігія на законодавство країн Стародавнього Сходу (закони Мойсея, давнє право персів, закони Хаммурапі та ін.). Слід зауважити, що язичницьким релігіям народів Стародавнього Сходу і Середземномор'я право зобов'язане такою категорією, як справедливість. На рівні релігійних уявлень справедливість — це відповідність долі людини характерові ЇЇ намагань і зусиль. Уявлення про справедливість повністю випливає з язичництва. Але внаслідок кризи останнього справедливість із світового принципу перетворилася спершу в обов'язок, а потім у формальний (зовнішній) припис, тобто право (принцип таліону). Практично всі традиційні релігії стародавнього світу визнавали верховним принципом світобудови принцип світової справедливості, згідно з яким усі нагороди й покарання людини так чи інакше заслужені нею. В єгипетській релігії світова справедливість мала ім'я богині Маат, у китайських релігіях вона називалася дао, в індійських — кармою, в давньогрецьких релігійних уявленнях вона мала імена Діке, Немесіда, Андрастея тощо.
Яскравим прикладом переплетення права і релігії була поява на межі XI—XII ст. такого феномена, як церковне (релігійне, канонічне) право. Навіть більше, у XIII ст. в Європі взагалі було зроблено спробу кодифікації канонічного права. У кодексі канонічного права сімейно-шлюбні відносини, наслідування, десятина (податок на користь церкви), інші правила і приписи мали релігійно-мирські форми в тому сенсі, що окремі декрети вселенських зборів і пап регулювали цілком світські відносини, а деякі навіть отримували державну підтримку.
Водночас слід зауважити, що право, яке виникло внаслідок безпосереднього здійснення релігійних настанов і вимог, не тотожне за змістом і формою праву релігійному і праву церковному. "Право релігійне, — відзначає М. Бабій, — інтегральна сукупність релігійних та юридичних норм і приписів, які визначають релігійно санкціоновані правила поведінки віруючих, кліру в культовій, життєво-культовій, суспільних сферах діяльності й відносин. В основі релігійного права — релігійні уявлення, морально-ціннісні настанови, традиції, їх "неземне походження". У релігієзнавстві в історично конфесіональному і функціональному контексті вирізняють: старозавітне, талмудичне, давньоіндуське, мусульманське, східно- і західно-каноніч-
243
нічне, церковне право. Незважаючи на певні, зумовлені історично, соціальне, догматично і функціонально, особливості вказаних видів релігійного права, вони мають близькі за сутністю структурні компоненти: релігійно інтерпретовані норми, настанови, приписи, обов'язки, межі санкціонованого, форми заохочення і покарання, відповідальності за конкретні порушення і злочини"1.
Звісно, за умови, що виконання релігійного права забезпечується державним примусом, воно безпосередньо перетворюється в позитивне право. Таким є один із способів виникнення права безпосередньо з вимог релігійної ідеї.
Одним із видів релігійного права, його складовою є церковне право. Воно "... постає як сукупність релігійних обгрунтованих правових норм, канонів, які визначають організацію, структуру, внутрішній устрій і діяльність церкви (церковних організацій). Основним структурним компонентом церковного права є канонічне право в тій частині канонів, приписів, рішень вселенських і помісних соборів, які є релігійними нормами структурно-організаційної побудови церкви, регуляторами її культового і позакульто-вого життя. Церковне право складають і спеціальні норми, вироблені в процесі історичної генези тієї чи іншої релігії, її інституціалізації"2. Канонічне право — це "... церковно-правові норми, приписи, які регулюють внутрішній устрій, богослужбову, культову діяльність християнських церков. Канонічне право побудоване на канонах, апостольських правилах, постановах вселенських і помісних соборів єпископів, які мають загальнообов'язковий для всіх християн нормативний характер, окремі повчання отців церкви"3.
Відповідно, вимоги й канони церковного права за певних умов також можуть перетворюватися безпосередньо в позитивне право. Наприклад, такі норми складали окремі розділи "Зведення законів Російської імперії", які були активно діючими через державний примус і поширювалися на все населення імперії.
Релігієзнавчий словник. — С. 251—252. 2 Там само. - С 252. Там само.
244
4.2. Релігійні витоки держави і права Оскільки право тісно пов'язане з державою, проблема філософії права про виникнення права взагалі невід'ємна від питання про виникнення держави. Ідея, згідно з якою основою виникнення права і держави, будь-якого правопорядку врешті-решт є релігія, неодноразово висловлювали мислителі в царині філософії права. Особливо це було властиве тим мислителям, котрі основу будь-якого права, його відмінність від інших нормативних систем, зокрема релігійного та церковного права, вбачали в державній владі, державному примусові. Так, російський філософ права Є. Поздняков на питання про глибинні основи індивідуальності та унікальності кожної держави відповідає, що "... серед низки найбільш фундаментальних причин першість, поза сумнівом, належить культурі та відповідній її релігії, оскільки ці два поняття нероздільні і за змістом, і генетичне. Тому, коли ми кажемо: релігія, ми розуміємо певну культуру, і навпаки"1.
Безперечно, ця позиція російського філософа спирається на ідеї шпенглерівської "філософії культури" та концепцію розвитку цивілізації (культур) англійського історика А. Тойнбі. У книзі "Занепад Європи" О. Шпенглер розвинув концепцію "культурно-історичної монадології", згідно з якою історію людства не можна розглядати як єдиний закономірний процес, тому що вона постає як безліч самобутніх культур (монад), існуючих незалежно чи поруч одна одної, подібно до біологічних видів. Кожна культура втілює властивий лише їй дух, символ, містичну душу певного народу, нації. З цієї праоснови і народжується культура. Ніяка культура без релігії існувати не може. Подібну модель історії культури конструював А. Тойнбі, який заявляв, що бачить справжню "одиницю" історії не стільки в окремих цивілізаціях (культурах), скільки у світових релігіях, тому вважає, що родослівна "вищих" релігій, а надто релігій проповідницьких (наприклад, буддизм, християнство, іслам) — криє в собі в кожному випадку більш як одну цивілізацію, так що й цивілізації, як і нації, не були істинними "монадами". Прогрес людства, на думку Тойнбі, полягає в духовному вдосконаленні, що сприймається як удосконалення релігійне. Здійснюється останнє в релігій-
Поздняков 9. А. Философия государства й права. — М., 1995. — С. 127.
245
ній еволюції від примітивних анімістичних вірувань через універсальні релігії до єдиної, синкретичної релігії майбутнього. Отже, Тойнбі відводив релігії роль творчого начала в розвиткові цивілізацій. Релігійний процес, на його думку, лежить в основі соціально-історичного прогресу.
Вочевидь, основу історичного прогресу окремих цивілізацій слід убачати не в релігії, а в загальному рівні соціально-економічного та культурного розвитку. А втім, наочно прослідковується й те, що існують справжня історична спадковість і взаємозв'язок різноманітних культур і релігій, що кожна культура втілює властиву лише їй релігію, оскільки вірування й культи будь-якої цивілізації (культури) унікальні завдяки їхній неповторності, що релігія досить активно впливає на зміст права і сталість держави. Яскравим підтвердженням положення про примат релігії в окремих ситуаціях є події в Югославській федерації, де серби, хорвати і босняки, маючи єдині систему права, державу і мову, виявилися несхожими і смертельно ворожими народами через вирішальну належність до різних релігій (відповідно — православ'я, католицизму та ісламу). Як носії протилежних релігійних ідей, установлюючи правову систему, вони вкладали в неї свої релігійні цінності та імперативи, які за неузгодженості та відсутності віротерпимості призвели до порушення стабільності державно-правових відносин.
Найбільш значне й фундаментальне усвідомлення і тлумачення ідеї, що в основі держави і права лежить релігія, знаходимо у філософії Гегеля. Проблеми релігії та права в контексті нашого аналізу Гегель розглядав головно у двох своїх працях — "Філософії права" та в "Лекціях із філософії релігії".
В основі гегелівської концепції лежить положення про гармонію релігії та права, причому домінуюча роль у цій гармонії належить релігії. "Загалом релігія та основа держави, — писав Гегель, — та сама: вони тотожні в собі та для себе. Держава є лише свобода у світі, в дійсності. Тут, власне, все полягає в тому, яке поняття свободи склалось у самосвідомості народу, тому що в державі реалізується поняття свободи, і в цю реалізацію як її суттєвий компонент входить свідомість сущої в собі свободи"1. Народи, які
Гегель Г.-В.-Ф. Философия религии. В 2 т. - М., 1976. - Т. 1. - С. 400.
246
не знають про те, що людина вільна в собі та для себе, живуть у стані отупіння як з боку їхнього державного устрою, так і з боку їхньої релігії. У релігії та державі — одне поняття свободи. Воно є найвищим із того, що дається людині. "Який характер релігії народу, така і його мораль, такий і його державний устрій"1. "Народ, який має нікчемне поняття про Бога, має і погану державу, поганий уряд, кепські закони"2.
Якщо вважати, що держава основана на релігії, відзначав Регель, то це означає, що "держава виникла з релігії й тепер і завжди постає з неї, тобто принципи держави необхідно розглядати як такі, що мають силу в собі та для себе, а це можливо лише тому, що вони визнаються визначеннями самої божественної природи. Тому природа держави та її конституції такі ж, як і природа релігій, держава справді постала з релігії й притому так, що афінська чи римська держава були можливі лише за специфічної форми язичницької релігії цих народів, так само як католицькій державі властиві інший дух та інша конституція, ніж протестанській"3.
Гегель визначав, що добропорядність набуває усталеності, а виконання обов'язку — необхідної стійкості лише в тому разі, коли в основі їх лежить релігійність. "Найпо-таємніше в людині, її совість, тільки в релігії отримують своє абсолютне обгрунтування і надійність. Тому держава повинна спиратися на релігію, бо тільки в ній надійність складу думок людей та їхня готовність виконувати свій обов'язок перед державою є абсолютними"4. За будь-якого іншого складу думок люди легко зрікаються своїх обов'язків, знаходять для цього різноманітні відмовки, винятки, аргументи; вони залюбки принижують значення законів, закладів, державних та адміністративних діячів, розглядаючи їхню діяльність під таким кутом зору, який дозволяє не поважати їх. З цього виникає суб'єктивізм в оцінці своїх обов'язків, який легко може звільнити людей від підпорядкування вимогам держави. Тільки "... віра в Бога чи богів сприяє зміцненню існування окремих людей, сімей, дер-
Гегєль Г.-В.-Ф. Философия религии. — С. 259.
2 Там само. - С. 400.
3 Гегель Г.-В.-Ф. Философия истории// Соч. -М -Л., 1935. - Т. VIII. - С. 4,8. Гегель Г.-В.-Ф. Философия религии. — С. 283.
247
жав: зневага до Бога чи богів знищує свідомість своїх прав та обов'язків, послаблює узи сім'ї й держави та веде до їх загибелі"1. Водночас Гегель не заперечував колізії між державою, правом і релігією, оскільки основи світського життя й релігії відмінні.
Ідея про позитивний вплив релігії на державно-правові відносини та їхню стабільність, про необхідність держави спиратися на релігійні засоби впливу на громадян була відома ще до Гегеля. В західноєвропейській культурі думки про релігію як засіб вирішення державно-правових проблем з'явилися ще в епоху Відродження. Власне, тоді безліч філософів і політичних діячів висловлювали думки про релігію як одну з могутніх сил, якою в своїх цілях повинна скористатися світська держава.
Так, Гуго Гроцій уважав, що "релігія сприяє зовнішньому щастю та злагоді", а тому начальству належить здійснювати владу в духовних справах, і зокрема, "верховній владі — вище управління у справах церковних". Подібну позицію підтримував Б. Спіноза, який безпосередньо вимагав, щоб "богослужіння та вправи в благочесті були пристосовані до інтересів і користі держави... тому що благо держави — вищий закон, і до нього повинно бути пристосовано все, і земне, і духовне". Гоббс наполягав на цілковитому підкоренні державі як релігії громадян, так і церковної влади. Це необхідно для того, щоб громадяни достатньо користувалися всіма благами.
У Монтеск'є релігія і "цивільні закони" прямо доповнювали одне одного. І перша, і другі повинні переважно прямувати до того, щоб зробити людей добрими громадянами. Найістинніші та найсвятіші догми можуть мати вкрай погані наслідки, якщо вони не пов'язані з принципами суспільства, і навпаки.
Концепція громадянської релігії знайшла найбільше розуміння у Руссо. "Дуже важливо для держави, — казав він, — щоб у кожного громадянина була релігія, яка навчала б його любити свої обов'язки". Догми громадянської релігії повинні бути простими, нечисленними, звуженими в точних виразах, без пояснень і коментарів. Існування могутнього, розумного, благодійного божества, яке володіє передбаченням, життя в майбутньому, блаженство правед-
1 Гегель Г.-В.-Ф. Философия религии. - С. 283. 248
них і покарання злих, святість суспільного договору — ото й усі позитивні догми. Така релігія є рятівною для держави, де панує варварська і нетерпима релігія, яка тиранічне ставиться до законів і присилує людей до дій, несумісних з обов'язками громадянина.
4.3. Релігійні норми і право
Суспільство — продукт взаємодії людей, сукупність соціальних відносин, тобто відносин між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. Суспільні відносини різноманітні, але їхньою підвалиною є інтерес, а також норми, що регулюють ці відносини. Формою організації суспільних відносин та інтересів усіх членів суспільства є держава. Залежно від режиму зв'язку держави і церкви певне місце в структурі державно-правового регулювання суспільних відносин належить церкві з її релігійно-нормативною системою, що також застосовується, окрім соціальних норм, для впливу на послідовників конфесій.
Соціальна норма — невід'ємний елемент суспільного управління, один із засобів орієнтації поведінки особи чи соціальної групи, а також засіб контролю з боку суспільства за їхньою поведінкою. З допомогою соціальних норм здійснюється регулювання поведінки людей, діяльності колективів. Норми, які відображають загальнолюдські цінності, інтереси суспільних груп, визначають (дозволяють чи забороняють) певні типи поведінки, характер відносин, мету і засоби їх досягнення. Соціальні норми регулюють лише такі відносини, які мають суспільний характер, тобто пов'язані з взаємовідносинами між індивідами, колективами, верствами та суспільством у цілому. Цим соціальна норма відрізняється від норм технічних, медичних та ін.
У цілому соціальну норму можна визначити як правило чи вимогу суспільства до особи, де окреслено більш чи менш точно обсяг, характер, а також мету можливого й допустимого в її поведінці. Ці правила та вимоги можуть бути закріплені в письмових джерелах: політичних маніфестах, програмах, законах, статутах, релігійних повчаннях тощо. Певні норми моралі можуть бути відображені, наприклад, у художній літературі. До того ж багато норм, якщо не всі, об'єктивуються, доводяться до відома людей через їхні думки й погляди, зразки поведінки, що повто-
249
рюється з покоління в покоління (звичаї, традиції) або відновлюються досить регулярно і в масовому обсязі.
Попри наявну низку загальних якостей, соціальні норми все ж таки різняться між собою. Існують такі види норм: правові, моральні, політичні, естетичні, релігійні, звичаї й традиції.
Релігійну норму можна визначити також як правило чи вимогу конфесії (релігійної організації, церкви) до особи (послідовника релігії), де визначено певний обсяг, характер, а також межу можливого й допустимого в поведінці віруючого.
Будь-яка релігія ще з первісних часів висувала певні вимоги до соціальної поведінки людей, чинила регулятивний вплив на суспільні відносини. Вироблені релігією правила поведінки належать не тільки до здійснення культу, а й до особистого чи суспільного життя людини. Вони мають імперативний характер, впливають на поведінку людей і є певним видом соціальних норм. Релігійні норми — значний елемент у структурі релігійного впливу церкви на своїх послідовників.
Перші релігійні норми стихійно виникли в первісних релігіях. Із виокремленням священиків в особливий стан і створенням розгалужених релігійних установ норми останніх розробляються відповідно служителям культу. Але за своєю сутністю релігійні норми виникають на основі релігійних уявлень і поглядів та, своєю чергою, служать засобом збереження їх у свідомості людей. На формування релігійних норм зазвичай впливають конфесійні утворення, які виробляють і контролюють їх дотримання.
Узагальнюючи характерні риси релігійних норм як виду соціальних норм, зазначимо таке:
• релігійним нормам властиві ознаки, засоби регулювання, дозвіл, зобов'язання, заборона. Справді, будь-яка релігія в певній ситуації наказує здійснювати ті чи ті дії (наприклад, молитву, хрещення новонародженого та ін.), а також утримуватися від певних дій (від уживання окремих продуктів, від шлюбу з особою іншого віросповідання тощо). У релігії навіть передбачено специфічні санкції за порушення чи невиконання заборонених настанов. Окрім того, релігійні норми містять посилання на священні джерела правил поведінки і на надприродні засоби їх забезпечення;
250
• релігійна норма виступає як мірило, зразок поведінки віруючих людей за певних обставин, а також як еталон навіть суспільних відносин. Це особливо помітно в ісламі, де норми є взірцем поведінки всіх мусульман, складовою їхнього способу життя;
• установлення релігійної норми стосується здебільшого не конкретних осіб, а широкого кола людей, послідовників конкретної релігії (членів церкви, конфесії тощо) чи якої частини їх (священнослужителів, мирян і т. д.);
• релігійна норма часто регулює такі відносини, що знаходяться поза компетенцією інших соціальних норм, оскільки ці відносини виникають під час відправлення релігійних культів, задоволення релігійних потреб;
• релігійні норми, на відміну від інших, найчастіше мають авторитарний характер, формулюються як веління, що їх необхідно виконувати проти вимог будь-яких інших норм, навіть якщо є заборона наслідувати останні (скажімо, норми Біблії та Корану обмежують дію звичаю кровної помсти, хоча вона передбачена іншими звичаями). Будь-яка релігійна норма посилається на волю надприродних сил (Бога), вимагає від її послідовників сліпої дисципліни, незмінного дотримання своїх приписів, покірності всім вимогам релігії. Релігійні норми належить виконувати навіть попри їхню невідповідність поглядам та бажанням віруючих;
• релігійні норми невід'ємні від віри в надприродне; вони захищені посиланням на священні джерела, надприродну сутність. Цим вони відрізняються за обгрунтуванням від моральних, правових та інших соціальних норм. Тому релігійні норми розглядаються (витлумачуються) як справжні веління Бога, його представника (пророка) ла землі чи верховного служителя культу (наприклад, папи римського, патріархів).
Водночас такий зв'язок норм із релігійними поглядами та уявленнями, а також витлумачення їх у свідомості віруючих не завжди очевидні. Інколи вони мають суто земне походження. У таких випадках застосовуються інші засоби забезпечення їхнього авторитету — погроза надприродною карою, побажаннями нагороди Божої, церковне покарання відповідно до канонічного права. З часом до цього додається кримінальна відповідальність за релігійні злочини, а потім і цивільно-правова відповідальність за недотри-
251
мання чи невиконання окремих релігійних норм або ритуалів.
Релігійні норми, на відміну від інших, викладено у книгах Святого Письма, у зведеннях церковного канонічного права, у постановах зборів віруючих і рішеннях церковних установ, у статутах конфесійних організацій тощо, їхні різновиди можна умовно розділити: за характером веління — на позитивні й негативні, за об'єктом регулювання — на загальногрупові та спеціальні, за характером регулювання суспільних відносин — на культові та організаційно-функціональні норми і т. д.
Кожна церква чи конфесія має певну систему норм, тобто правил і настанов, які регулюють відносини між віруючими. Зазначимо, що всі релігійні імперативи, їхні нормативні системи основані на ідеї обов'язку, покладеного на прихильника конфесії, але не на правах, що їх віруючий може мати відповідно до релігійних норм.
Для кращого розуміння змісту релігійних правил і настанов, християнських імперативів спершу розглянемо біблійну (старозавітну) систему правових норм, які в основному викладені в перших п'яти книгах Старого Заповіту і в окремих розділах Нового Заповіту. Справді, у книгах Біблії викладено такі вимоги і приписи, яким властиві всі ознаки юридичних норм — кримінально-правових, цивільно-правових і процесуальних. Так, окремі норми встановлюють відповідальність за злочин проти особи, приватної власності та ін., виконання яких забезпечується засобами, властивими радше правовим, аніж релігійним нормам. Наприклад, установлено санкцію смертної кари тим, хто "вдарить батька чи матір свою", хто "проклинає батька свого чи матір свою" (Вих., 21, 15, 17; Лев., 20:9). Таку ж кару встановлено за вбивство, викрадення єврея, злягання з худобиною, ворожіння, статевий зв'язок із рідними та ін.
У ряді норм міститься вказівка на вид смертної кари: народові вказується побити камнями до смерті осіб, засуджених за принесення своєї дитини в жертву Молоху (Лев., 20:2-3), за зневагу Бога (Лев., 24:16), підбурювання "служити іншим богам" (Второзак., 13:7-11) тощо. Іншим видом смертної кари було спалення живцем. Воно застосовувалося за перелюб із тещею, за блуд дочки священика (Лев., 20:14; 21:9), за святотатство (Ісус Нав., 7'15).
252
Відповідальність за завдання тілесних ушкоджень було встановлено за принципом таліону (Вих., 21:23-25; Лев., 24:19-20). За цим же принципом каралося неправдиве свідчення в суді: неправдивий свідок підлягав покаранню, до якого був засуджений чоловік, несправедливо ошуканий (Второзак., 19:15-21).
Старозавітні норми, подібно до правових норм, суттєво обмежували застосування звичаю кровної помсти. Так, мстити можна було тільки особі, яка заподіяла велике ли-хо-шкоду, збитки (Второзак., 24:16). Було встановлено також композицію на низку діянь, які спершу тягнули кровну помсту, але потім були обмежені в покаранні.
У Біблії є норми, що їх повною мірою можна віднести до судоустрою і судочинства. Так, суддям наказувалося шукати правду незважаючи на особу, бути неупередженим, вислуховувати "малого" та "великого", не спотворювати закону та не брати хабарів від підсудних (Второзак., 1:17; 17:19-20). Рішення суду було обов'язковим для всіх, відмова від виконання рішення суду каралася смертю (Второзак., 17:10-12).
Значна частина норм Біблії присвячена регулюванню майнових відносин. У формі наказів казуїстичного характеру вони передбачали відшкодування винним утрат від потрави, підпалу, за вбивство чужої тварини чи худоби (Вих., 21:35; 22:5). Особливим чином регулювалися питання продажу землі (Лев., 25:23-34).
Відомо, що Старий Заповіт є Святим Письмом для християн. Зазначимо, що старозавітні норми не отримали подальшого розвитку в християнстві, позаяк останнє поширювалося в імперії, де право безпосередньо користувалося більшою повагою, ніж релігійні норми. Римське право було вельми досконалим, а раннє християнство — байдужим до правових інститутів. Навіть після прийняття Римською державою християнства біблійне право виступало лише придатком до римського чи іншого світського права і регулювало тільки культові відносини. Водночас слід зауважити, що система римського права своїм безпосереднім джерелом мала не релігію, а мораль.
Мусульманська правова система (шаріат) — складова релігії ісламу. Головним джерелом мусульманського права і неюридичних норм ісламу є Коран і Сунна (збірник хадисів); іджма — одностайна думка муджтахідів із питань,
253
не врегульованих Кораном і Сунною, тобто це введення нової норми на основі консенсусу; кіяс — умовивід за аналогією, тобто конструювання правових норм на основі віршів Корану і хадисів Сунни; фікх — правова доктрина, себто твори відомих знавців шаріату, вчених-юристів.
Мусульманське право в цілому відзначається глибокою оригінальністю: воно виникло і розвивалося незалежно від інших правових систем. Якщо й трапляється інколи тотожність норм, то це — проста випадковість. Відзначимо також, що оскільки джерелом мусульманського права є Коран і Сунна, то немає жодної влади, яка б у силі змінити мусульманське право, як і сам Коран. Навіть більше, встановлення світського права також неможливе, оскільки воно не відповідає нормам шаріату. Власне, догми та правила релігійного культу і моралі Корану визначають зміст мусульманського права в юридичному сенсі1.
Попервах мусульманське право існувало на рівні релігійної ідеології, його окремі норми залежали від тлумачення священних текстів, що їх подавали ті чи ті факіхи (авторитетні богослови). За рішення подібних питань могли використовуватись незбіжні висновки різних мозхабів — релігійно-правових напрямків ісламу (зараз їх існує всього п'ять). Навіть у межах одного напрямку є протилежні правила, закріплені різними авторитетними рішеннями тієї чи тієї юридичної проблеми.
У середні віки мусульманські факіхи на основі індивідуальних судових приписів мусульманського права зуміли сформувати його загальні принципи. З-поміж праць такого спрямування особливо відомий трактат Ібн Нуджайма. У XVI—-XVIII ст. мусульманське право остаточно сформувалось у цілісну систему.
За змістом усі норми мусульманського права його доктрина поділяє на дві групи: перша охоплює накази, які містять оцінку вчинку людини; у другій зібрано норми, що формулюють правила поведінки в певних ситуаціях, а також установлюють умови та наслідки діянь.
Мусульманська система права, як і інші системи права, має кримінально-правові, цивільно-правові, процесуальні та інші норми. Мусульманські богослови-правознавці нада-
1 Див.. Сюкияйнен Л А. Мусульманское право. ВопросьІ теории й практики. — М..1986.-С.9.
254
ють важливого значення кримінальне-правовим нормам. За існуючою класифікацією правопорушень у мусульманському праві існує три групи правопорушень. До першої з них належать найбільш небезпечні злочини, себто такі, що посягають на права Аллаха, всієї громади. До них віднесено: перелюбство, вживання спиртних напоїв, крадіжки, розбій, недоведене звинувачення в перелюбстві, віровідступництво та бунт. За ці злочини встановлено суворі санкції: за крадіжки — відсічення руки, за перелюбство — сто ударів прилюдно, за розбій — смертна кара (за тяжкий розбій додатково карають розп'яттям, четвертуванням) та ін. За вживання спиртних напоїв установлено покарання до 80 ударів (інколи — страту), за зраду ісламу — смертну кару.
До другої групи відносять злочини, що мають фіксовану кару (кісас), оскільки вони порушують права окремих осіб. Кісас — це відплата, себто кара, що відповідає вагою здійсненому протиправному діянню. Основними злочинами цієї групи є вбивство особи та завдання їй тілесних ушкоджень незворотного характеру. За це передбачено страту чи інші форми покарання, що їх визначає потерпіла сторона чи спадкоємець потерпілого (смерть, вибачення злочинця, прийняття від злочинця викупу за кров).
Третя група об'єднує решту правопорушень — тазір, за які не встановлено адекватної міри покарання. Ці правопорушення посягають на права всіх, а також на інші приватні інтереси. Це, скажімо, невиконання окремих релігійних приписів, завдання матеріальних збитків окремим особам (шахрайство, обважування і т. ін.).
Значна частина мусульманського права являє собою сукупність норм, що регламентують цивільно-правові відносини. Відповідно до існуючої класифікації їх розділяють на: норми, як: регламентують розділ спільного майна, користування водою, зобов'язання з догляду за річками, порядок розпорядження майном після смерті господаря тощо; норми, які регулюють шлюбно-сімейні відносини, становище жінки в сім'ї та суспільстві, порядок узяття шлюбу, його види, порядок розірвання шлюбу (види розлучень) та ін.
Роль мусульманського права не залишилася незмінною. Так, в Османській імперії в XVI ст. та Могольській імперії в XVII ст. використання його положень у юридичній прак-
255
тиці відзначалось особливою широтою та послідовністю. Згодом мусульманські держави почали відокремлювати норми, які визначають основи віровчення та порядок здійснення релігійних культів, од світських правил поведінки. Останні, маючи опосередкований зв'язок із релігійною ідеологією, все ж таки набували характеру правових норм, оскільки мали підтримку (примус) держави. Але й зараз у багатьох країнах ісламської орієнтації релігійні норми апелюють не тільки до внутрішнього сенсу релігійної свідомості, а й до примусу.
Індуська система права широко представлена у священних текстах Шруті, що включає Рігведу (чотири Веди), Веданти й Упанішади. Найбільш відомі трактати — це закони Ману, Яйнавалка та закони Нарада.
Індуїзм містив систему правил, що ретельно регламентували все суспільне життя, приписували певний спосіб життя. "Поведінка давнього індійця тисячоліттями регулювалася релігійно-моральними настановами, що їх із розвитком класових відносин поступово витісняли норми права, а в більшості випадків зросталися з ними"1. Важливим етапом у формальному закріпленні правових норм стало створення дхармашастр, у яких тісно спліталися норми моралі, звичаєвого права і релігії. Скажімо, релігійні правила виражалися в них так: "Те є добрим, що розумні люди з двічі народжених каст хвалять, а те, що вони гудять, є гріх".
У загальному вигляді індуське право визначає зверхність звичаю над законами. Рівночасно в інших правових системах звичай не є джерелом права. Тому індуське право є звичаєвим правом, у якому домінують звичаї індуїзму.
Різноманітні норми в індуському праві застосовують до індивіда чи окремої особи залежно від того, до якої касти вони належать — брахманів, кшатрій, вайш або шудра. Поза законом донедавна залишалися парії (недоторкливі).
Судові прецеденти і законодавча доктрина не визначаються індуїзмом за джерелом права. Суддям рекомендують вирішувати справи на основі совісті й справедливості, якщо нема визначеної правової норми з якогось питання.
Подальший розвиток і зміни індуського права випали на часи проголошення незалежності Індії. Зараз воно в
1 Квашєнникова Н. А. Индусское право: исторя й современность. — М., 1982. — С.43.
256
багатьох галузях правових відносин (цивільних, шлюбно-сімейних) застосовується тільки стосовно до індусів.
4.4. Церква в системі державно-правових режимів
Від початку існування держави і церкви як соціальних інститутів між ними встановлювалися різноманітні взаємовідносини. Режим цих відносин регламентувався спеціальними конституційно-правовими нормами. Згідно з релігієзнавчою теорією існують такі види чи стани правового статусу церков в системі як демократичних, так і антидемократичних державно-правових режимів:
• держави з офіційно узаконеною і фактично панівною або державною церквою. Такі державні режими інколи називають теократичними;
• держави з конституційне визнаною традиційною релігією (конфесією) в суспільстві, яка посідає пріоритетне становище з-поміж інших віросповідань;
• держави з конституційне узаконеним відокремленням церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви.
Перший вид правового статусу церкви в державі характеризується тим, що вона є складовою державного апарату. Церкві як органові держави надано певні повноваження державно-владного характеру. Вона виконує державно-політичні та адміністративно-правові функції в державі (юридичні повноваження у кримінально-правових, цивільних справах тощо). Політичний союз держави і церкви надавав останній узаконене право брати участь у політичному житті країни (представництво духовенства в державних органах, політичні церковні союзи і партії тощо), встановлював обов'язкові релігійні церемонії під час проведення державних заходів (коронація монархів, релігійна клятва, присяга тощо). У соціально-економічній сфері союз держави і церкви базується на спільних економічних інтересах, внаслідок чого церква на основі закону отримує від держави субсидії з капіталовкладень, землю у власність, звільнення від податків. У сфері виховання та освіти встановлюється безперечне монопольне право церкви, релігійної ідеології.
Для вказаного режиму є характерним тісний зв'язок правової системи з панівною релігією. Імперативи права та
9 о_58 257
імперативи релігії в такому разі не тільки не суперечать одне одному, а навпаки, підтримують і закріплюють один одного. Право закріплює панівний статус релігії, остання освячує існуючий порядок. Часто ядро правових імперативів генетично тяжіє до імперативів релігійних і тоді порушення закону є водночас гріхом і злочином у релігійному значенні. Інколи релігійні імперативи набувають статусу правових, і тоді відхилення від релігійних норм караються законом. Саме в таких суспільствах існують релігійні злочини.
Відомо, що такий правовий статус церкви в системі державно-правових режимів довго існував за доби середньовіччя. Прикладом цього може бути також статус Руської православної церкви в Російській імперії, де релігія визначала характер суспільних і державних відносин, норми приватного життя. Але й у сучасних державно-правових режимах існують офіційні державні церкви, про що наголошено відповідно в конституціях цих країн. Наприклад, § 4 Конституції Данії декларує: "Євангелічна лютеранська церква є національною датською церквою та утримується державою". В Англії парламентові надано право затверджувати чи ухвалювати рішення церковних соборів, молитовники, церковні обряди, призначати церковних ієрархів. Представники англійської церкви є членами палати лордів Англії. Система судочинства в Англії передбачає право апеляції на рішення церковних судів у суди світські, а також нагляд із боку державних судів над судами церковними. В Ізраїлі Міністерство у справах релігій затверджує процедуру виборів вищого духовенства, президент держави призначає релігійних суддів. Особливу увагу слід звернути на статус державної церкви в країнах ісламської орієнтації (наприклад, Марокко, Туніс, Мавританія, ОАЕ, Саудівська Аравія, Алжир, Ірак, Іран та ін.). Мусульманські церкви, зберігаючи всі правові інститути, властиві державній релігії, посідають особливе становище в системі державно-правових режимів цих країн. Власне церква в цих країнах регулює всі аспекти державного і суспільного життя, а мусульманське право — шаріат є основою діяльності державно-правових інститутів, судової системи, цивільних відносин тощо.
Другий варіант правового статусу церкви в державі вирізняється конституційно-правовим визнанням у суспіль-
258
стві однієї традиційно існуючої релігії (конфесії) з-поміж інших. Рівночасно визнається, зокрема, відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви. Відповідними правовими актами регламентується як панівне становище офіційної конфесії, так і роль інших конфесій. Найчастіше цей вид правового статусу церков у суспільстві обумовлений тим, що офіційно визнана традиційна релігія має великий вплив на більшу частину населення, історично пов'язана з формуванням національної держави, безпосередньо вплетена в етнічну культуру і т. ін.
Так, у ч. 1 ст. З Конституції Греції наголошено: "Панівною в Греції релігією є релігія східно-православної церкви Христової". У ст. 2 Конституції Норвегії визначено, що "євангелічно-лютеранська релігія є офіційною релігією держави". Частина 2 ст. 13 Конституції Болгарії встановлює, що "традиційна релігія в Республіці Болгарія — східно-православне віросповідання", хоч і наголошує на відокремленні релігійних організацій від держави. Конституція Грузії підтверджує, що "держава визнає виняткову роль Грузинської православної церкви в історії Грузії та водночас визнає незалежність церкви від держави" (ст. 9). Формально в Італії не було державної церкви, але конституція держави передбачала до 1984 р. існування конкордату держави з Ватиканом, за яким римо-католицька релігія визначалась як єдина державна релігія в Італії, що забезпечувало привілейоване становище католицькому віросповіданню порівняно з іншими. Лише після перегляду Латеранських договорів, зокрема конкордату від 1929 р., було скасовано переваги католицизму перед іншими конфесіями, ліквідовано обов'язкове викладення лише однієї релігії в державних навчальних закладах і т. ін. Некатолицьким віросповіданням надано право також створювати свої організації за своїм статутом.
Безперечно, конституційно-правове виголошення офіційного в державі традиційного віросповідання залучало лише одну конфесію до вирішення соціально-політичних питань, до освітянської діяльності в навчальних закладах, до відповідної роботи в армії, серед співробітників правоохоронних органів, у пенітенціарних закладах тощо. Нехтуючи інтереси віруючих громадян інших конфесій, офіційна церква перебирала монопольну інтегративну соціальну функцію та функції соціального контролю (орієнтування
„* 259
населення у його діях і вчинках на загальноприйняті соціально-національні цінності).
Третій варіант правового статусу церкви в державі характеризується відокремленням у цілому церкви (релігійних організацій) від держави. Правовий режим відокремлення церкви від держави передбачає:
• відсутність контролю і примусу з боку церкви щодо громадян держави;
• невтручання держави у внутрішньоцерковні справи, канонічну діяльність, самоуправління;
• церква не виконує жодних державних функцій, соціально-політичних, адміністративно-правових (оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян тощо), не фінансується державою;
• невтручання церкви в суверенне право держави, тобто верховенство, самостійність, повноту, неподільність влади в межах території країни, незалежність, рівноправність влади у зовнішніх відносинах. Таке невтручання церкви в суверенітет держави виявляється у відсутності будь-яких правових форм союзу церкви й держави, представництва релігійних організацій в органах держави (крім консультативно-допоміжного), права законодавчої ініціативи релігійних організацій (норми релігійних канонів не є джерелом права в законодавстві держави) тощо. Релігійні організації не втручаються в систему правосуддя, не здійснюють його функцій (обумовлено світським характером судочинства, відсутністю релігійних судів, рівністю громадян перед законом і судом незалежно від ставлення до релігії), не здійснюють правового регулювання шлюбно-сімейних відносин, реєстрації актів громадянського стану;
• відсутність державно-правового контролю, примусу, іншого втручання у сферу ставлення громадян до релігії та рівноправність громадян у всіх галузях господарського, державного, соціально-політичного життя, незалежно від їхнього ставлення до релігії (незалежно від віросповідання);
• правову регламентацію діяльності релігійних організацій у державі та контроль за дотриманням ними встановлених державою законів;
• охорону законної діяльності релігійних організацій та захист прав віруючих.
260
Власне, в цих основних нормах визначається зміст і сутність режиму відокремлення церкви від держави як відповідної правової форми взаємовідносин держави і церкви, державних органів і релігійних організацій. Зауважимо, що ця правова форма взаємовідносин держави і церкви, коли церква відокремлена від держави, обумовлена низкою соціально-історичних, політичних, культурно-ідеологічних, правових чинників і тому в кожній країні має свої особливості вияву (наприклад, США, Франція, Україна та інші постсоціалістичні країни).
4.5. Правовий режим церкви в Україні
На сучасному етапі розбудови суверенної та незалежної української державності правовий характер взаємовідносин церкви й держави визначається Декларацією про державний суверенітет України, Конституцією України та Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації". Правовою формою цих відносин є режим відокремлення від церкви. "Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави", — наголошує ст. 35 Конституції України.
Основні особливості ставлення держави до церкви (релігійних організацій) та законодавчі положення, які характеризують правовий зміст відокремлення церкви від держави в Україні, є такими:
1. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, тобто держава не втручається і не забороняє діяльності конфесійних організацій, якщо останні не порушують чинного законодавства, не посягають на життя, здоров'я, гідність особи, права інших громадян та організацій тощо.
Здійснюючи цю вимогу, державні органи в Україні не втручаються:
• в усю віросповідну чи канонічну діяльність, зокрема у зміст віровчень, обрядів, церемоній культу та інших форм задоволення релігійних потреб громадян. Церковні документи, що визначають віросповідну діяльність і вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, навіть не підлягають реєстрації в державних органах;
• у канонічну структуру управління церквою, її ієрархією;
• у внутрішнє самоуправління церкви;
• в підлеглість у канонічних та організаційних питаннях
261
релігійним центрам (управлінням), взаємовідносини вищих і нижчих релігійних органів, їхні стосунки з віруючими;
• у витрати доходів і пожертвувань від культової діяльності й задоволення релігійних потреб віруючих;
• у навчально-виховну роботу духовних навчальних закладів.
Канонічна і релігійна діяльність церкви не належить до безпосередньої сфери дії норм права, якщо вона не суперечить вимогам закону. Водночас релігійні організації не виключено з установленого Українською державою правопорядку. Будучи суверенною, маючи певні права стосовно до інших організацій та осіб, держава регламентує окремі види діяльності релігійних організацій в країні, встановлює відповідний контроль за дотриманням останніми чинного в цій сфері законодавства.
З відокремленням церкви від держави остання наділяє свої органи такими владними повноваженнями щодо релігійних організацій:
• правом визначати умови й порядок утворення та існування релігійних організацій, реєструвати й вести їх облік;
• правом установлювати порядок взаємовідносин релігійних організацій, їхніх управлінь і центрів з державними органами, а також регламентувати утворення й діяльність релігійних управлінь і центрів щодо відповідальності їх перед державою. "Не регламентовані законом відносини держави з релігійними управліннями і центрами, в тому числі й тими, що знаходяться за межами України, — наголошує ст. 9 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", — регулюються відповідно до домовленостей між ними і державними органами;
• правом регламентувати межу організаційно-господарської та іншої позакультової діяльності, а також установлювати правила здійснення релігійних обрядів і церемоній, добродійної та культурно-освітньої діяльності, міжнародних зв'язків і контактів релігійних організацій та віруючих;
• право встановлювати відповідний контроль з боку державних органів за дотриманням конституційно-правових норм і законів з питань свободи совісті. Та обставина, що церква відокремлена від держави, не має значення для правомірного втручання державних органів (наприклад, правоохоронних) у діяльність церкви, бо правовий режим
262
цього відокремлення передбачає відповідальність усіх громадян, органів та об'єднань, партій і релігійних організацій за порушення чинного законодавства про свободу совісті.
2. Дотримуючись установленого в Україні правового режиму відокремлення церкви від держави, релігійні організації не втручаються у сферу держави та її органів, не виконують державних функцій. "Релігійні організації не беруть участі в діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів" (ст. 5 згаданого вище Закону). Відсутні будь-які правові форми союзу церкви й держави в різноманітних сферах суспільного життя. Церковні постанови не мають юридичної сили відносно держави і не повинні суперечити її законам.
Будучи суб'єктом правових відносин, релігійні організації не мають права втручатись у правотворчу, правозас-тосовну і правоохоронну діяльність державних органів, у механізм правового регулювання суспільних відносин, а також у систему правосуддя. Особливість релігійних організацій як суб'єкта правових відносин виявляється в тому, що їхня правосуб'єктність обмежується чітко визначеними правовідносинами, вступ у які є необхідним і неминучим для здійснення функціональних обов'язків. Останні в структурі державно-правового порядку визначаються законодавством про свободу совісті та релігійні організації. Помилковою є думка, що діяльність релігійних організацій має бути скерована виключно на задоволення релігійних потреб віруючих. Відокремлення церкви від держави, суспільно-релігійна діяльність конфесій в Україні базується на принципах свободи совісті й віросповідання, які гарантують релігійним організаціям, окрім зазначеної діяльності, широкі повноваження.
3. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг чи обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Це виявляється в тому, що:
• держава під час вирішення політико-правових завдань не надає перевагу якійсь окремій конфесії;
• держава не визнає поділу церков на панівні, терпимі чи гнані, чим відкриває можливість громадянам вільно
263
вибирати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором;
• скасовується монополія однієї конфесії в державно-правових і соціально-політичних відносинах;
• рівність віросповідань і релігійних організацій перед законом обумовлює заборону примусу щодо сповідання однієї встановленої релігії, а також поділ віруючих за ознакою належності до офіційного віросповідання. Водночас правовий режим рівності релігійних організацій та конфесій перед законом не поширюється на релігійні утворення, які не дотримуються законодавства про свободу совісті, не зареєстровані відповідно до чинного законодавства, діяльність яких припинена в судовому порядку згідно зі ст. 16 згаданого вище Закону.
Рівність конфесій перед законом чинна лише в державно-правових відносинах. Зовсім іншого змісту набуває питання про рівність релігій у суспільно-політичній сфері. У суспільстві релігійні конфесії не завжди мають рівнозначне визнання з боку громадян. Це обумовлено тим, що формування конкретного суспільства історично зв'язано з певною конфесією, яка впливала на соціальні процеси, державотворення тощо. Прикладом цього може бути Україна, історична доля якої близько пов'язана з православною церквою. Остання активно впливала на формування українського етносу й державності, консолідацію населення в національно-визвольній боротьбі. Тому її діяльність у суспільстві привертає більшу увагу широких верств населення, політиків і громадських діячів, ніж існування конфесій (приміром, нетрадиційних культів).
4. З відокремленням релігійних організацій від держави остання перебрала обов'язок захищати їхні права та законні інтереси, сприяти встановленню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та іншими релігійними організаціями. Держава бере до відома й поважає традиції та внутрішні постанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Конкретно це виявляється у своєчасному та об'єктивному розгляді їхніх клопотань, винесенні щодо них обгрунтованих рішень, задоволення їхніх майнових та організаційних вимог тощо.
5. Режим відокремлення церкви від держави не забороняє соціальне культурної та ідеологічної діяльності релі-
264
гійних організацій у суспільстві, співробітництва останніх із державними та громадянськими організаціями з питань культурно-виховної, добродійної роботи тощо. "Релігійні організації, — наголошує названий вище Закон, — мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової організації. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами" (ст. 5). Отже, правовий статус відокремлення церкви від держави не виключає участі останньої в соціально-культурній сфері, а священнослужителям не забороняє брати участь у державно-політичних відносинах. Водночас залишаються невизначеними роль і місце церкви як інституту в державно-політичному процесі. Як інтегральний чинник у державі, особливо за розбудови національної державності, церква та релігійні організації беруть активну участь у політиці держави (наприклад, зовнішній), зокрема впливають на внутрішньополітичну стабілізацію суспільства. Відповідно до цього кожна держава повинна мати певну концепцію політики стосовно до церкви, надавати моральну та організаційно-політичну підтримку національним церквам.
6. Принцип відокремлення церкви від держави покладено в основу державно-правових інститутів України, зокрема в основу інституту права на свободу совісті. Тому релігійні організації зобов'язані додержуватися вимог чинного законодавства і правопорядку. Жодна релігійна організація в Україні не може діяти, якщо вона не дотримується або порушує режим відокремлення церви від держави. Відповідно до ст. 16 згадуваного Закону в разі порушення цього режиму релігійною організацією, що є юридичною особою, її діяльність припиняється в судовому порядку.
Контрольні запитання
+ Чи є суперечність між розумінням поняття "цивілізація" в широкому та бузькому значенні?
* Чи тотожні поняття "право" і "закон"?
* Які характеристики громадянського суспільства вказують на те, що воно є дійсно досягненням цивілізації?
* Чи могли б Ви знайти аргументи, які вказували на релігійні корені права?
* Чому цивілізацію слід розглядати як конкретно-історичне буття культури?
265
Розділ V
Особистість і право
(правова антропологія).
Гуманістична природа права