Тема III. Філософія права XX століття

§ 1. Загальна характеристика філософії права XX століття

В XX столітті діапазон філософсько-правових досліджень все більш розширюється. Спадкоєм­ність з попередніми філософсько-правовими вченнями (неокантіанство, неогегельянство) помітно доповнюється новими ідеями і підходами, розробкою низки нових концепцій (онтологічного, екзистенціального, антропо­логічного).

Найбільш інноваційним напрямком думки в філософії права стає соціологізм, який будується на передумові, що право здійснюється тільки в соціальному контексті і вихо­дячи з нього може бути зрозумілим. З погляду соціології право повинно розглядатись не просто як статичний набір норм, а як процес, основою якого є соціальна діяльність людей. Право здійснюється в судах, адміністративних за­кладах, судово-виконавчих органах, юридичних конторах і т. п.; воно здійснюється в ході використання, тлумачення, застосування і створення соціальних норм з юридичне обов'язковою силою дій, забезпечених правовою санкцією політичне організованого суспільства; соціальні норми не діють автоматично; люди використовують норми, звер­таються до них, інтерпретують і застосовують їх.

Класичний (О. Конт, Е. Дюркгейм, М. Вебер, П. Соро-кін) і новітній (Т. Парсонс, Р. Мертон, Н. Луман) соціоло­гізм привернув увагу філософів і правників тому, що в ньому містилась полеміка з аналітичними установками по­передньої філософії права, її індивідуалістичними посту­латами; критика теорії суспільного договору і первинності державних статутів поєднувалась в ньому з визнанням зви­чаєвого права як історично початкового явища; на відміну від марксизму соціологізм розглядав багатоманіття впливу сил, які визначають право як функцію координації суспіль­ства; в доповнення до постійної взаємодії економічних і політичних сил, на право здійснюють вплив духовні сили, мораль і релігія.

Сьогодні менше зусиль концентрується на визначенні сутності права. Під впливом соціологізму право перестало

159

розглядатися автономною сферою норм і абстрактних уяв­лень про "те, як повинно бути" (про належне); воно тлума­читься як інтегрована частина соціокультурної реальності. Разом з тим дискусії про природу права продовжуються, і спільний підхід ще не вироблено. Так, позитивісти Сканди­навії розглядають право як інстуціонально орієнтовану дію; англо-саксонський реалізм — судове рішення по кож­ному конкретному випадку; неотомізм — справедливим рі­шенням суду, адекватним соціальній ситуації; екзистенціа­лізм стверджує, що не може бути права ізольованого від умов людського існування. В сучасній правовій онтології спостерігається прагнення реінтегрувати право в соціальну систему.

Під впливом філософсько-онтологічних робіт А. Берг-сона, Е. Гусерля, М. Гайдеггера в філософії права посили­лась тенденція звернення до природного права, але не в кантіанському значенні і не в дусі післясередньовічного раціоналізму, а скоріше в значенні, яке мали на думці Аріс-тотель і Ф. Аквінський; на противагу кантіанській філосо­фії, право розглядається як частина соціальної реальності. Західні автори дещо відійшли від індивідуалістичних ідей, від культу необмеженої власності, від підкреслювання про­тилежності праці і капіталу. Західне суспільство проде­монструвало здатність до реформ, компромісів, соціально­го партнерства і спростувало марксистські передбачення. Отримала поширення ідея "соціальності" права: індивідуа­лізму був протиставлений персоналізм, який має на увазі зв'язок особистості зі спільністю.

Сьогодні цілі правової філософії більш гнучкі і мають менше претензій, ніж у XVIII ст.: спостерігається тенден­ція відстоювання пріоритету особистості і її суб'єктивних прав стосовно державного права. В питанні про моральні засади права панує авторитет позитивного права. В преам­булах конституцій західних демократій все частіше зустрі­чаються три принципи: недоторканність людського життя, свобода, рівність прав.

Ці моральні норми виводяться з уявлення про недотор­канність людської гідності як критерію права і як "люд­ського виміру" основного закону. Питання про критерії права викликає суперечки між позитивістами і філософами права, про що свідчить збільшення чисельності теорій справедливості (Ю. Габермас, Р. Роульс та ін.). В західно-

160

європейській культурі християнська ідея людської гідності стала не тільки мірою прийнятих організаційно-структур­них засад політичної й правової системи, а й способом проведення демократичного процесу становлення і вибору методу прийняття рішень. В Новий час вона об'єднала фі­лософів різних поколінь, поглядів, напрямків. Завдяки їй не пройшов згубний для суспільства розрив інтелектуаль­них традицій.

В рамках юридичного праворозуміння все рельєфніше простежується розрізнення між вченнями про природне право (юснатуралізм) і власне філософсько-правовими концепціями, в яких все менше зустрічаються апеляції до природного права, або під "природним правом" розумієть­ся дещо інше, ніж в концепціях юснатуралізму. Характер­но, що подібні розрізнення в середині юридичного право­розуміння, як і в більшості розходжень поміж позитивіст­ських і неопозитивістських вчень про право, не стільки суттєві з куту зору принципового протистояння цих двох протилежних типів праворозуміння, боротьба між якими в XX ст. помітно посилилась і набула особливої актуальності у зв'язку з антиправовою ідеологією і практикою тоталіта­ризму (фашизму, націонал-соціалізму, більшовизму).

В цілому духовна ситуація і соціально-політичні реалії в XX ст. (революції, світові війни, розкол світу на два во­рожих табори, злет і крах тоталітаризму, боротьба люд­ства за виживання, пошук загального миру і світового пра­вопорядку, формування світового співтовариства народів і держав, які визнають права і свободи людини як найвищих цінностей, імперативів і критеріїв сучасної цивілізації) продемонстрували слабкість людських досягнень в сфері права і правової культури, непереборну силу ідей правової рівності, свободи і справедливості.

Характерна для XX століття ідеологічна і практична радикалізація протилежностей "право— неправо (антипра-вовий, який порушує закон)", "свобода — свавілля", "лю­дина — влада", "людина — колектив", "індивід — держава" і т. п. суттєво сприяло актуалізації ідей, цілей і цінностей юридичного типу праворозуміння, відродженню природно­го права, формуванню і розвитку філософсько-правових концепцій ліберальне-демократичного характеру.

В XX ст., як і раніше, філософія права (і в цілому нау­кове юридичне праворозуміння) розвивалось і продовжує

6 0-58 161

розвиватися зусиллями філософів і юристів. Але поступо­во центр уваги в філософсько-правових дослідженнях змі­щується в XX ст. в сферу юридичної науки, де філософія права стверджується і визнається як самостійна юридична наука (і відповідно — окрема дисципліна в юридичній ос­віті і університетських курсах), нарівні з загальною теорією права, соціологією права і т. п. В межах філософії філосо­фія права такого статусу не набула.

Показово, що основні концепції природного права і філософії права в XX ст. (зокрема, концепції "відроджено­го" природного права, "природи речей", неогегельянства, неокантіанства, екзистенціоналізму, онтологічної філосо­фії права і т. п.), які будуть висвітлені в наступних пара­графах, розроблялись переважно представниками юридич­ної науки.

Ця тенденція помітно посилюється в другій половині XX ст. Разом з тим автори відповідних філософсько-пра­вових концепцій юридичного профілю значно розходяться між собою в розумінні предмета, цілей і завдань філософії права в рамках юриспруденції, своїх методологічних під­ходах до права, в своїх філософських тлумаченнях співвід­ношення права і закону, оцінках позитивного права і т. п.

Істотні зміни відбулися і в юридичному позитивізмі, який трансформувався в неопозитивізм. З'явилась низка нових напрямків в рамках розвитку попередньої аналітич­ної юриспруденції (концепція Г. Харта, нормативізм Г. Кельзена та ін.), сформувались і набули поширення деякі нові юридично-позитивістські підходи до розуміння права (лінгвістичний, юридично-логічний, структураліст­ський і деякі інші варіанти неопозитивістського вчення про право). В цілому все це відбувалося в загальному руслі розвитку природничо-наукових і суспільних наук і безсум­нівно мало і свої позитивні моменти, в тому числі і в плані оновлення юридичної науки в XX ст., вдосконаленні поня­тійного апарату, прийомів і методів юридичного аналізу, розширенні і поглибленні міждисциплінарних зв'язків юриспруденції з другими науками і т. п.

Однак, з точки зору сутності розуміння права, юридич­ному неопозитивізму XX ст. як і позитивізму минулого характерний саме легістський тип праворозуміння.

Неопозитивістське ототожнення права і закону (пози­тивного права) — оновлено (з допомогою засобів і при-

162

йомів сучасної позитивістської філософії, логіки, лінгвіс­тики, структуралізму і т. п.).

З точки зору такого радикального неопозитивіста, як Г. Кельзен, адекватною позитивістською теорією про по­зитивне право є розроблене ним "чисте вчення про право", а "філософія права", відповідно такому послідовному по­зитивізму, — це моральна філософія, як у прихильників природного права чи у вченні І. Канта.

Для неопозитивістів "природне право", "ідея права" і взагалі все, що не є позитивним правом (законом), — це "мораль". У звільненні правоведення від такої "моралі" Кельзен і бачить основне завдання і разом з тим досягнен­ня свого "чистого вчення про право".

Деякі, не настільки радикальні, неопозитивісти допу­скають той чи інший вплив подібної "моралі" на позитивне право.

В більшості філософсько-правових концепцій помірних позитивістів підкреслюється необхідність обліку ідей і до­сягнень також і неопозитивістських напрямків правової думки і здійснюються спроби об'єктивної оцінки правових теорій юснатуралізму і позитивізму.

В кінці XIX на початку XX ст. перед філософсько-пра­вовою думкою постали закономірні питання: "Чи може справедливість розглядатися як критерій права?", а звідси випливає друге питання — "Справедливість стоїть "над" правом чи "під" правом?" Філософія права XX ст. дає дві найбільш поширені відповіді на ці питання: представники першого — правового позитивізму розглядають справедли­вість "під правом", другий напрямок пов'язаний з неото­мізмом та іншими інтерпретаціями доктрини природного права, представники цього напрямку розглядають справед­ливість "над правом".

Правовий позитивізм постановку питання про справед­ливість як критерій права вважає некоректною, бо спра­ведливість у відриві від правових реалій є поняттям, яке важко визначити в термінах науки. Найбільш яскравим представником цього напрямку є Р. Ієринг, який вбачає у принципах права мірило справедливості, а також Г. Кель­зен, який весь смисл справедливості зводить до того, щоб знайти вирішення конфлікту, джерелом якого є зіткнення майнових інтересів, і відповідно справедливість служить лише тим, чиї майнові інтереси визнаються владою.

б' 163

XX століття породжує концепції, які вимагають підко­рення позитивного права основам людського співжиття, а також характеризується зрушенням філософії права з по­зицій "справедливості під правом" на позиції "справедли­вості над правом". Найбільш яскравим представником цього напрямку був німецький філософ права Легац Ла-камбра. Для Лакамбра справедливість є основоположним принципом права, оскільки право є поглядом від справед­ливості. Разом з тим справедливість має свою власну ло­гічну структуру, яка проникає в кожне право, незалежно від його наближеності до ідеї абсолютної справедливості. На думку Лакамбра, право є спробою здійснити справед­ливість. Існування ідеалів справедливості, які знаходять своє вираження в багатьох правових системах, є прикла­дом того, що існують об'єктивні масштаби, які дають мож­ливість оцінити правильність ідеалів.

Водночас Лакамбра вказує на те, що будь-яке право є несправедливим, беручи до уваги той факт, що ідеал, який хоче реалізувати кожне право, не співпадає з ідеєю спра­ведливості, яка носить трансцендетальний характер. Тіль­ки умовно можна говорити про справедливість, оскільки у повному обсязі вона ніколи не може бути досягнена. Дос­лідник вказує на невідповідність дійсності духовній моделі права. Будь-яке право несправедливе ще й тому, що воно неспроможне здійснити справедливість через встановлення загального масштабу, застосовуючи загальну схему до всіх випадків, які часто довільно об'єднуються. Тому право мо­же бути справедливим через несправедливість.