Модуль четвертий

Вибрана історіографія новітніх праць

З журналістикознавства

Тема перша

Катерина Серажим: журналістика як дискурс

Обмежене значення поняття «текст» і застосування для опису літературної мови в журналістиці «дускурсу» як поняття у якому з’єднуються екстралінгвістичні обставини виникнення тексту, сам текст і суспільні наслідки його функціонування. В українській науці про мас-медіа першою важливість вивчення журналістики як дискурсу зрозуміла Катерина Серажим, написавши про дане явище цікаве і глибоке дослідження «Дискурс як соціолінгвальне явище: Методологія, архітектоніка, варіативність» (К., 2002). Політичний дискурс у витлумаченні К. Серажим; три аспекти: аргументаційний, вербальний і жанровий.

Тема друга Володимир Владимиров: журналістика як герменевтика

Книжки В. М. Владимирова «Журналістика, особа, суспільство: проблема розуміння» (К., 2003) узагальнила ідеї, висловлені в його попередніх працях. Походження і сутність герменевтики. Герменевтика як теорія і методологія опанування хаосом. Робота являє собою старанний виклад парадигми герменевтичного пізнання: від хаосу, незнання, до першорозуміння, інтерпретації інформації, засвоєння її одиничними особами, а потім і переходу до масового розуміння. Журналістика як головна галузь герменевтики, подолання хаосу й пізнання людиною світу.

Для журналістики В. М. Владимиров запропонував нове визначення, яке має заступити вживаний сьогодні синонім «засоби масової інформації», а саме: органи масового розуміння. Проблема функцій журналістики. Місія журналістики. Засади журналістики: принцип непорушної єдності об’єктивності й гуманізму.

Тема третя Юрій Шаповал: історія журналістики чи історія в журналістиці

До книги «І в Україні святилось те слово…» (Львів, 2003) увійшло дві наукові монографії Ю. Шаповала, які виходили раніше окремо. Перша: «”Діло” (1880–1939 рр.): поступ української суспільної думки» (1999) і «“Літературно-науковий вісник” (1898–1932 рр.): творення державницької ідеології українства» (2000). Проте обидві монографії Ю. Шаповала, претендуючи на статус історії цих видань, насправді не є такими. Їх заголовки мають важливі уточнення головної назви і завдають дослідженню вектор: становлення української суспільної думки та творення державницької ідеології українства. Це робить дані праці дуже зручними для захисту: якби хто-небудь наважився говорити про брак у них тих чи інших елементів, то дуже легко було б пояснити їх відсутність своєрідним аспектом дослідження.

Перша особливість методу Ю. Шаповала – писати не історію журналістики, а історію української суспільно-політичної думки, відбитої в журналістиці. Друга особливість – це емпірична описовість предмета, тобто газетного матеріалу. Третя особливість – зосередженість на текстах без культурно-історичного тла.

Позиція, що її зайняв Ю. Шаповал у методології історії журналістики, зумовила ще однин негативний наслідок: відсутність інтересу до авторського складу призвела до того, що дослідник часом не цікавиться тим, про кого пише. Це четверта особливість його методології. Зрозуміло, що цінність певного явища в історії журналістики вимірюється тим, наскільки опубліковані в ньому свого часу тексти увійшли до скарбниці національних надбань: літератури, публіцистики, літературної критики, науки і т. д. Ми вимірюємо історію сучасністю. У Ю. Шаповала йде емпіричний опис без врахування значимості тих чи інших текстів з погляду сьогоднішнього дня.

Усі роботи страждають від надлишку публіцистичності у змістовому сприйнятті й у вербальному викладі (стилістиці). Це може розглядатися як п’ята особливість методології Ю. Шаповала.

Під цим кутом зору говорити, що Ю. Шаповал дав аналіз явищ слід обережно, розуміючи, що його монографії наближаються здебільшого до бібліографічного описового методу.