Тема шоста Елеонора Шестакова: слово естетичне і слово комунікаційне

Актуальність монографії Е. Г. Шестакової «Теоретические аспекты соотношения текстов художественной литературы и массовой коммуникации: специфика эстетической реальности Нового времени» (Донецк, 2005) полягає в спробі створити загальну теорію словесності Нового й новітнього часу, узагальнити й об’єднати принципово безкінечний ряд емпіричних даних, а також узгодити між собою численні філософські концепції, пов’язані з буттям слова в новітню епоху.

За Е. Г. Шестаковою, віддавна існують генетично відмінні типи словесності, але присутньою в людській культурі тривалий час виявлялася лише логоцентрична словесність, атрибутом якої є націленість на вищі, позачасові, вічні цінності, екзистенційно напружений і таємний зв’язок насамперед «я» з Абсолютом. Для другого типу словесності вона пропонує свій термін: це фактоцентрична словесність, атрибутом якої є спрямованість на сучасність, репрезентація в ній неофіційної культури приватної побутової людини. Ця людина дуже довго складала мовчазну більшість, була репрезентована лише усним мовленням і позбавлена права письма, а отже, і оприявнення в культурі. Тому Ж. Дерріда цей тип культури назвав phone.

Логоцентрична словесність стала підставою створення художньої літератури, а ширше – естетичного слова. Фактоцентрична словесність стала підставою для виникнення журналістики, а ширше – слова масової комунікації. Це сталося лише в ХVІІ ст.; як відомо, перші друковані газети дійшли до нас з 1609 року. За Е. Г. Шестаковою, говорити про присутність у світовій культурі в попередні епохи фактоцентричної словесності недоречно. Цілісність словесності Нового часу можна зрозуміти лише з погляду взаємодії мови літератури і журналістики. Література не інформує про дійсність, а узагальнює її в світлі авторського ідеалу.

Полеміка з Е. Шестаковою на ґрунті застосування синхронічного й діахронічного методів для опису структур та давності існування «суміжних полів».

Тема сьома Степан Кость – історик західноукраїнської преси першої половини хх століття

Книжка С. А. Костя «Західноукраїнська преса першої половини ХХ ст. у всеукраїнському контексті (засади діяльності, періодизація, структура, особливості функціонування)» (Львів, 2006) підсумовує десятирічну працю автора в галузі вивчення історії української журналістики й виросла на ґрунті його попередніх книжок «Нариси з історії української військової преси» (Львів, 1998), «Нариси з історії західноукраїнської преси першої половини ХХ ст. (Структура» (Львів, 2002, ч. 1–2).

Методологічні ідеї С. А. Костя. Журналістика не є самодостатнім і самостійним видом людської духовної діяльності. Вона цілком залежна від характеру суспільства, у якому функціонує. Розгляд методологічних ідей розвитку української журналістики – державності, соборності й боротьби.

Ідейно-концептуальні засади української журналістики: 1) злиття віри в Бога з прагненням до державності; 2) розуміння Галичини як «українського П’ємонту», тобто такого регіону, з якого повинне прийти національне визволення всієї України; 3) виховання національно свідомого «нового» українця, здатного стати на рішучу боротьбу за Українську державу; 4) орієнтація для майбутнього розвитку між Сходом і Заходом; 5) проблема вибору союзників у боротьбі й усвідомлення необхідності покладатися лише на власні сили й концентрувати їх для цієї мети; 6) засада чину, готовності до збройної боротьби за незалежність.