Тема четверта Валентина Галич: Олесь Гончар крізь призму журналістики

Книга В. М. Галич «Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор» (К., 2004) – синтетична з методологічного погляду; авторка обґрунтувала своє звернення до методів добору і систематизації матеріалу, порівняльно-історичного методу у контакті з типологічними дослідженнями, методу філологічного коментування тексту, статистичного й біографічного методу. Головна ж методологічна ідея – висвітлити публіцистичну діяльність Олеся Гончара на тлі суспільно-політичного життя України 30–90-х років ХХ століття – переконливо й досконало реалізована в книзі.

Головний предмет дослідження публіцистика, взята в аспекті проблемного методу. У проблематиці публіцистики Олеся Гончара авторка виділила такі структурні одиниці: задуми в публіцистичному дискурсі письменника, митець і влада, ментальність українського народу, молодь як майбутнє нації, митець і екологія, мотив війни та миру, слобожанський мотив. Зазвичай у письменницькій публіцистиці вагоме місце займає літературна критика. Ця особливість знайшла відображення в розділах «Новітні тенденції літературного процесу в оцінці Олеся Гончара» і «Провідні митці України як уособлення духовності її народу», де подані персоналії Шевченка, Гоголя, Яновського й Довженка.

Проблема використання архівних матеріалів. Публіцистика як екзотеричне явище й неможливість її вивчення за езотеричними текстами. Висвітлення жанрового розмаїття публіцистики О. Гончара.

Розділ, присвячений поетиці публіцистики Олеся Гончара, розв’язаний в ономастичному та інтертекстуальному просторі.

Тема п’ята Борис Потятиник: семіоцентризм як інформаційна модель світобудови

Філософські аспекти сучасної науки про комунікацію. Книжка Б. Потятиника «Медіа: ключі до розуміння» (Львів, 2004) стала наслідком багаторічних студій автора над численними українськими та зарубіжними джерелами, результатом глибокого осмислення інформаційної й комунікаційної ситуації в світі.

Характеристика сучасних медіа: деперсоналізація, домінування телебачення, перетікання віртуальної картини в реальну дійсність, патогенний вплив медіа. Сучасна медіакритика прийшла до висновку, що катаклізми ХХ ст. поставили під сумнів основоположне твердження про те, що людина керується в своїй діяльності передусім раціонально зумовленими пошуками істини, добра, справедливості. З аналізу інформаційної ситуації останнього століття випливає семіоцентрична теорія Б. Потятиника.

Досі людство стояло на позиціях антропоцентричної концепції розвитку Всесвіту. Проте вона передбачає гіпотезу про існування природної межі і пов’язана з кінцевою метою. Ідеал або межа людської допитливості – знати все. Саме з огляду на близькість цієї мети можна спрогнозувати сповільнення темпів розвитку засобів масової комунікації. Тимчасом ми спостерігаємо протилежне – продовження алогічної з погляду людини ескалації інформаційних процесів.

Представники медіаекологічної школи прийшли до висновку, що інформаційне довкілля людини вже стало настільки активним і самодостатнім, що живе самостійним життям. За допомогою тексту людина звільнилася від залежності від природи, сформувала науки, мистецтва, які вивільнили її з-під влади природних сил. Але тепер людина поневолена текстом; має місце тотальна запрограмованість людини семіотичним середовищем.

Б. Потятиник запропонував перейти з антропоцентричної концепції у сфері інформації на семіоцентричну. Глобалізація під кутом зору цієї теорії – це експансія тексту. Якщо раніше наука говорила про біосферу (сферу життя), ноосферу (сферу розуму, поняття розроблене В. Вернадським, Тейяром де Шарденом, сформульоване філософом-бергсоніанцем Е. Леруа в 1927 р.), то тепер варто говорити про семіосферу (сферу інформації), у якій людина виступає як біологічний носій семіотичної системи, як записувальний, множильний і креативний пристрій.

Світом, тобто людською цивілізацією, завжди керували мегамашини, якщо під такими розуміти не перший, фізичний, рівень техніки, а складні механізми соціального управління. Серед соціальних мегамашин сьогодні найважливіше місце займає медіамашина, яка привчила людину покладатися на розповсюджувані «готові до вживання» уніфіковані інформаційні фабрикати. Здійснювана через масову комунікацію синхронія дій мільйонів і мільярдів людей взагалі є однією з передумов функціонування спільноти (нації, людства) як єдиного організму.

Медіа є плодом, який людство виносило в своєму лоні, але який людству не належить. Культура і цивілізація постають як низка проектів, що саморозгортаються, експлуатуючи людські й машинні ресурси.