Текст у семіоцентричних інтерпретаціях

_{Концепт тексту, як і концепт знака, у семіології ви­ко­рис­то­вують на означення спільної ідеальної сутності усіх соціокультурних практик. Визначивши мову через поняття знака, Ф. де Соссюр через посе­ред­ництво цього поняття прирівняв її до інших сигніфікативних ком­плек­сів: систем технічних позначень, політичних формул, вій­сько­вих сигналів [18]. Від Ф. де Соссюра іде традиція за аналогією до мо­ви розглядати будь-які інші засоби запису й передавання інформації, зок­рема ті, що пов’язані із виразовими можливостями жестів, міміки, му­зики, кольору. Отже, до знакових систем-“мов” семіологи від­но­сять танець, пантоміму, хореографію, музичні твори, художні по­лот­на. Так само, як і природній звуковій мові, мистецьким семіо­ло­гіч­ним практикам властива кодифікованість і контекстуальна чут­ли­вість значень.}

_{Мову у семіології характеризують як парадигматичну сут­ність – впорядковану за певним принципом систему. Фонеми і їх позначення в алфавіті, лексичні елементи, зафіксовані у словнику етнічної мови, граматичні форми одного слова, граматичні правила – усе це приклади парадигматичних субсистем, які всі разом становлять макропарадигму мови.}

_{Механізм мовлення реалізовується завдяки синтагматичному порядку – поєднанню елементів парадигми згідно із визначеним структурним принципом. Так із букв складаються слова, із слів – речення. Кожен текст, епізод мовлення – це синтаг­матична форма існування системи – парадигми.}

_{Принцип зв’язку парадигми (сукупності елементів) і синтагми (способу організації елементів) залишається незмінним для знакових систем, що належать різним видам людського досвіду:}

Парадигма	Синтагма
алфавіт	написане слово
лексика	осмислена фраза
ноти	акорд
дорожні знаки	регулювання на перехресті
меню	вибір страв на вечерю
гардероб	комплект святкового одягу

Якщо сукупність знаків невербальної природи і правил їх поєднання є “мовою”, то ситуативно зумовлену групу і комбінацію таких знаків цілком природно вважати текстом. Справді, текстом у семіології називають не лише осмислене поєднання речень, а й будь-які комплекси елементів, здатних передавати ін­фор­ма­цію: фільми, телепрограми, моду, їжу, одяг, поведінку, ритуали тощо.

Пантекстуальний погляд на такі складники світу культури, як їжа, одяг, будівлі чи технічні засоби щонайперше ґрунтується на тому, що всі ці об’єкти мають значення, тобто слугують означ­ни­ка­ми певного статусу, ролі, ситуації, стосунків (наприклад, архі­тек­тур­на форма заявляє про велич, багатство чи прагнення до простоти) [25].

Знакові єдності, утворені нетрадиційними субстанціями, підля­гають інтерпретації так само, як і тексти вербальні, причому посту­лат множинності інтерпретацій застосовується незалежно від характеру знакових об’єктів. Прочитаним і плюрально проінтер­претованим може бути історичний факт, екологічна ситуація, полі­тична пове­дінка, архітектурні форми, садово-парковий ансамбль, фут­боль­на гра, зовнішність і тіло, колір і запах, вираз очей.

У семіотиці прийнято говорити про тексти тіла і зов­ніш­но­сті як комунікативний засіб, який володіє різноманітними ви­ра­зо­ви­ми можливостями. Психологи стверджують, що в ін­тер­пер­со­наль­ній комунікації до 80 відсотків інформації співрозмовники сприй­ма­ють за допомогою невербальних сигналів. Одне лише обличчя здат­не передавати до 250 тисяч відтінків емоційних “значень”, що від­по­ві­дає більш як сорока основним способам руху лицьових м’язів [38]. Разом з інтонацією і жестами вираз обличчя, а особливо очей, слугує засобом позиціювання героїв у творах кіномистецтва, їх поділу на “позитивних” і “поганих”. Промовистим штрихом до характе­рис­тики кіногероя може бути його манера сидіти, стояти чи лежати (“баришня лягли і просють”). Тривале мовчазне куріння персонажа чи його звичка замислившись ходити кімнатою у радянських філь­мах були шаблоновими означниками “глибоких роздумів”.

Знаки і коди експресивної комунікації засобами тіла належать до декількох основних груп:

1. Фізичний контакт, доторк (у діапазоні значень від еротики до насильства);

2. Проксеміка, тобто взаємодія із фізичним оточенням, визна­чення особистого простору, дистанція між мовцями, норми якої, за свідченням культурантропологів, суттєво різняться у кожній етніч­ній групі: доволі близька відстань між мовцями, яка властива для міжособистісного спілкування, зокрема й ділового, арабів, для бри­танців уже є інтимною;

3. Спрямованість погляду і вираз очей, контактність погляду (eye-contact) і кут повороту до співрозмовника;

4. Зовнішній вигляд – фізичні характеристики і тип вбрання;

5. Кінесис, тобто мова жестів;

6. Вокалістичний тип і фон мовлення, інтонація [38].

Знаки зовнішності – найяскравіші означники сукупного “ме­сед­жу”, який мовець комунікує оточенню. Умовно їх можна поді­лити на екстер’єрні – носіями яких стають об’єкти, спеціально ство­рені для захисту чи прикрашання тіла – одяг, взуття, ювелірні вироби, і природні – серед яких виділяються динамічні (ситуативні) харак­те­ристики індивідуальності (усмішка, жести, поза) і статичні (зріст, вага, постава, колір волосся) ознаки.

Щоранку, добираючи із гардеробу речі перед виходом на вулицю, людина, за твердженням Дж. Фіске, “закодовує” якесь по­слання світові, підкреслюючи за допомогою вбрання свій соці­альний статус і наміри. Досить порівняти одяг на роботу, на диско­теку і на похорон, щоб переконатися, що вбрання – це медіа [33]. На ідеї речі як означника соціального становища паразитує реклама, пропо­ну­ючи широкий вибір символічних інтенсифікаторів (чи замінників) успіху, престижу, задоволення. Типовий представник конс’юме­ристського суспільства купує товар із свідомою чи несвідо­мою надією на те, що через річ відбудеться прилучення його до бажаної соціальної-стильової категорії – “еліти”, “модних”, “кру­тих”, “забез­печених”, “стильних”, “пристойних” тощо.

Прочитанням злочину займаються професійні семіологи – детективи (використовуючи для дослідження знаки-індекси: кров, сліди, відбитки пальців), тексту долі – астрологи (постулюючи виз­на­чальний вплив небесних тіл-знаків на створення ситуацій для тіл фізичних), прочитанням тексту хвороби – лікарі. Патологія тіла – це текст, що складається із класичних індексальних знаків – симптомів, а інтерпретується у контексті життєвої ситуації, екології, спад­ко­вості, генетики та багатьох інших природних та соціальних чин­ни­ків. Поняття “семіотика хвороби” – не метафоричний, а на­уко­вий фа­хо­вий термін, що фігурує у назвах медичних підручників з аналізу сим­птоматики. Пояснення впливу гомеопатичних ліків – це окрема ін­формаційна теорія. А поняття “семантика енергетичних ме­ридіанів” – елемент професійної мови тих фахівців, що вико­ристовують досвід східної медицини, зокрема акупунктури, для коре­гування фізичного тіла – тексту. Як свідчать популярні медіа, пропозиція “текстів” у ділянці аналізу самопочуття така ж багата, як і ринок товарів-речей. Традиційний лікар проінтерпретує “текст хворо­би”, спираючись на характеристики фізіологічного стану й аналіз матеріальних чинників патології (спосіб життя, негативні впливи довкілля). Нетрадиційні альтернативні методи, зокрема енерго­інформаційні, переносять фокус уваги на розшифровування “невидимого контексту” – “духовних параметрів особистості”, “аури”, “етики”, енергетики”, “зв’язків із космосом”. “Бабуся Віта” не вага­ючись припише виникнення хвороби сторонньому шкід­ницькому впливові (вроки, пороблення) і запропонує подолати проблему шля­хом магічних дій. Теоретично безмежні можливості вибору інтер­претацій і пов’язаних із ними діагностично-лікувальних практик звужує належність пацієнта до “власного” семіотичного потоку і ще більш індивідуальний код інтерпретації, який визначає особливий малюнок здобування життєвого досвіду у діалозі із проблемами власного тіла.

Встановлюючи діагноз, споглядаючи краєвиди, слухаючи му­зику, вдихаючи аромат нових парфумів, людина, згідно з теоре­тич­ними уявленнями семіотики, перетворюється на інтерпре­та­тора (того, хто застосовує до знакових систем певні правила їх ро­зу­мі­н­ня). Наслідком взаємодії інтерпретатора зі знаком стає ін­тер­пре­тант(а) – дискурсивна чи акціональна реакція на знак, певний текст або спосіб поведінки. Робоча формула інтерпретанти за У. Еко – “те, що знак породжує у свідомості інтерпретатора” [22], “ідея, якій у розумі інтерпретатора дає початок знак” [8]. Інтер­претатор та інтерпретанта – найважливіші складники моделі семіо­зису (се­мі­озу) – процесу функціонування знаків, що становить собою єдність ге­неративних, кодувальних та інтерпретативних проце­дур. У системі компонентів семіозису можливі найрізнома­ніт­ніші варіанти функ­ціо­наль­ного зв’язку і дисфункції: знак без значення, без інтер­претатора, знак, що не породжує інтерпретанти, інтерпретатор, який не володіє клю­чем до розшифровування значень тощо.

Завдяки основній властивості інтерпретанти – здатності опосе­редковувати відмінності між різними видами об’єктів – розгор­та­ється, за Дж. Ділі, “циклічна спіраль безкінечного семіо­зи­су”. І опуб­лі­кований документ, і надісланий до редакції лист, і виставлений у вітрині товар можуть бути включені у процес осмислення та практичних маніпуляцій через неусвідомлювану операцію припи­сування їм однакової властивості – “бути об’єктом” інтер­претатив­ного інтересу. Безперервність, відкритість семіозису забез­печена можливістю переходу інтерпретанти у знак, а знака – в об’єкт, який відповідно потребує інтерпретації.

Наскільки довільною і відмінною від конвенційних значень може бути індивідуальна інтерпретація? Дослідники рецептивних проблем стверджують, що варіативність інтерпретації знака потен­ційно безкінечна, але реально семіозис завжди обмежений ситуа­тивними умовностями:

Текст — місце редукції безмежної полісемії знаків. Символи пара­диг­ма­тично відкриті для безкінечності значень, але синтагматично, або тексту­ально, вони відкриті лише для визначеного числа зна­чень [У. Еко].

У процесі інтерпретації авторська концепція активно взаємодіє із перцептивними установками сприймача. Вони обоє поділяють відповідальність за результат роботи з текстом. Здатність бути спів­творцем смислу у читача (під цією назвою семіологи часто мають на увазі глядача і слухача також) виявляється неоднаково. Відтак У. Еко вважає за можливе говорити про різні типи інтер­претатора – поверхового і проникливого, наївного і критичного. Наївний читач тяжіє до тлумачення тексту у рамках і термінах своїх наперед сфор­мульованих концепцій. Критичний читач – активний і свідомий учасник авторської гри, вільний від схематизму і догм у пе­ред­ба­че­нні й тлумаченні текстуальних ходів [8, 20]. Прийоми обману очі­ку­вань чи подвійного сюжету або багатоваріантної роз­в’язки у книгах і ху­дож­ніх фільмах руйнують прямолінійні стратегії наїв­ного читача. Вдум­ливість і досвід роботи з різними текстовими струк­ту­рами пе­ре­тво­рює наївного читача на читача критичного.

На різні алгоритми сприйняття змісту налаштовані читачі ма­сових медіа. Парадигма якісної і комерційної преси передбачає різні варіанти пошукової готовності читачів, серйозність їх намірів та рівень аналітичних здатностей. Варіативність інтерпретації – поняття, яке зобов’язує реалістично оцінювати ефекти впливу мас-медіа на аудиторію. Масові медіа змушені орієнтуватися на запити аудиторії, яка насправді є сукупністю “інтерпретативних спільнот”.