Джерела публіцистичного символізму. Іміджеві символи та історичні алюзії у мас-медіа

Фахівець із теорії політичної комунікації М. Едельман роз­різняє референтні символи, за якими стоїть реальний фізичний об’єкт, конкретна особа, і конденсовані символи, функціональною особливістю яких є створення емоційного образу об’єкта, ситуації. Референтні символи Едельман пов’язує із логічним консти­ту­юванням поняття та номінацією (“ідентифікація елементів у той самий спосіб різними людьми”), а конденсованим відводить роль генератора психологічних станів, тому можна вважати, що його поділ фактично співвідносний із різницею між пірсеанським логічним і риторико-літературо­знавчим розумінням символу.

При сприйманні конденсованих символів людина абстра­гується від реальних об’єктів, які стоять за ними, і занурюється у конотативну ауру знака:

Конденсовані символи викликають емоції, пов’язані із ситуацією. В одну символічну подію, знак або вчинок вони спресовують патріо­тич­ну гордість, хвилювання, спогади про минулу славу чи приниження, обіцянки майбутньої величі — окремі із цих емоцій чи усі їх разом [26; С. 6].

Топоніми з меморіативною функцією “Мюнхен”, “В’єтнам”, “Ірак”, “Перл-Харбор”, “Уотергейт”, “Сталінград”, “Хіросіма”, “Нюрнберг” належать до типових прикладів конденсованих сим­во­лів, ос­кільки здатні репрезентувати повторювані домінанти історич­них значень і закріплювати у колективній пам’яті відповідні “уроки історії”. Публіцистичний дискурс помітно розширює семан­тичний обсяг цих слів і легко нарощує ряди формул їх переносного вжи­ван­ня: “другий Перл-Харбор”, “знову Кувейт”, “як в Іраку”, “Кучма­гейт”, “Сталінград цьогорічних виборів”, “тисячі Хіросім”, “Нюрнберг-2” [11].

Межа між референтними і конденсованими знаками не абсолютна, адже будь-який символ, особливо у політичній кому­ні­ка­ції, швидко переростає свою суто референтну роль. Референтні сим­воли стають конденсованими у міру того, як їх референ­ти набувають статусу публічних фігур чи соціальних явищ. У такому разі назва конкретної історичної події чи особи перетворюється у ро­бочий елемент словника “історичних сенсів” і лексичних засобів від­творення типового.

Стабільного рівня аксіозакріпленості у суспільній свідомості досягають різні групи конденсованих знаків: символи-особи (В. Га­вел – “символ моральності в політиці, символ особистого са­мо­збе­ре­ження в найбільш складні часи суспільного перелому, символ самої можливості ідеалізму” (ДТ, 18-24.01.03); символи-події (“…немає сумнівів і в тому, що далеко не всі оцінюють приїзд Папи з погляду церковного – для дуже багатьох це візит політичний, символ нашої приналежності до Європи” (ДТ, 23-29.06.01); сим­воли-явища (зокрема, символи-артефакти) (“Швейцарський банк – не просто стале словосполучення, таке, приміром, як турецька лазня, російська рулетка, американський імперіалізм чи вірменське радіо. Швейцарський банк – не лише один із символів Конфедерації, поряд із годинниками, армійськими ножами, сиром, шоколадом, коровами, Альпами та нейтралітетом” (ДТ, 27.04-11.05.02).

Найприкметнішою соціокомунікативною функцією символу особи, або іміджу-символу, є репрезентація груп, до яких відповідна особа належить. Через імідж-символ можуть бути означені і мікро­колективи, і цілі епохи та культури з їх основними протистояннями. У сучасному світі масові медіа виступають основ­ним середовищем творення іміджевих символів: вони сприяють закріпленню за особою соціальної ролі, а за іменем – виразного сигніфікативного потен­ціалу. Швидкість трансформації індиві­ду­ального знака в надінди­відуальний, символічний залежить від творчої потужності самої особистості і кількості “обертів” її імені у медіа за одиницю часу.

Центральна група символів національної культури, репре­зен­тована через ряд визначних імен, консолідує суспільство зсере­дини і робить країну впізнаваною для зовнішнього світу. Багато ук­раїнських авторів, стурбованих іміджем України на міжнародній аре­ні, нарікають із приводу негативного характеру символічної ре­пре­зентації на світовому рівні (екологічні катастрофи, герої “касетного скандалу”, “вороги вільної преси”, перманентні кризи) та відне­сеністю символіки лише до поп-культурного реєстру (брати Клички і Шев­ченко-футболіст). Як показують соціологічні до­слі­дже­н­ня, в Україні з її перехідним станом свідомості і різницею у куль­тур­них уподобаннях регіонів склад символів направду доволі ек­лек­тич­ний і засвідчує неусталеність групи еталонних цінностей і осо­бис­тостей, а отже – засад групової ідентифікації. Та все ж тенденції куль­турної консолідації українського суспільства не цілком без­надійні. Наприклад, за підсумками опитування, проведеного 2003 ро­ку на замовлення журналу “Кореспондент”, яке мало на меті ді­знатися думку суспільства щодо “великих українців”, виявилася серйозна орієнтація громадян на гідні історичні імена, значення яких не знівельовані ні сучасним поп-культурним цинізмом, ні політичним фаст-фудом. Найбільш обнадійливо з погляду наявності у сус­пільстві культурних традицій виглядала масова референція до імені Тараса Шевченка як прикладу “великого українця”. Загалом розподіл імен у “топ-десятці” “великих” показав таке уявлення укра­їнців про свої символи: Тарас Шевченко – 58,3; Богдан Хмель­ницький – 26,5; брати Клички – 22,3; Леся Українка – 17,8; Михайло Грушевський – 13,8; Іван Мазепа –12,0; Андрій Шевченко – 9,8; Іван Франко – 9,0; Леонід Кучма – 8,3; Леонід Кравчук – 4,5 [14]. Зрозуміло, що співжиття “ситуативних” героїв з “історичними” у цьому рейтингу зумовлене психологічними особливостями часу, тому перелік знакових імен відкритий для історичних корекцій.

Аналітики зауважують, що результати аналогічних досліджень, проведених у зарубіжних країнах, свідчать про більшу історичну “відфільтрованість” знаків колективної самоідентифікації, за­галь­но­сус­пільну погодженість щодо героїв і меншу кількість випадкових по­статей. Це дозволяло оглядачам побачити доволі виразні домінанти символічних рядів: Польща – “свято гуманізму”: 1. Юзеф Пілсудський, полководець; 2. Кароль Войтила, понтифік; 3. Фредерік Шопен, композитор; 4. Марія Скло­довська-Кюрі, учений; 5. Адам Міцкевич, поет; 6. Ніколай Коперник, учений; 7. Лех Валенса, політик; 8. Генрік Сенкевич, письменник; 9. Ян Кохановський, поет; 10. Януш Корчак, пе­дагог, письменник; Великобританія – “соціальний ба­ланс”: 1. Вінстон Черчілль, прем’єр-міністр; 2. Ісам­бард Кінгдом Бру­нель, інженер; 3. Діана, принцеса Уельська; 4. Чарльз Дарвін, учений; 5. Вільям Шекспір, поет і драматург; 6. Ісаак Ньютон, учений; 7. Єлизавета І, королева; 8. Джон Леннон, музикант; 9. Гораціо Нельсон, адмірал; 10. Олівер Кромвель, лорд-протектор; Росія – “парад вождів”: 1. Петро І, імпе­ратор; 2. Олександр Пушкін, поет; 3. Йосип Сталін, генсек ЦК КПРС; 4. Володимир Путін, президент; 5. Володимир Ленін, вождь пролетаріату; 6. Михайло Ломоносов, учений; 7. Катерина ІІ, імператриця; 8. Олександр Суворов, пол­ководець; 9. Михайло Гор­бачов, генсек ЦК КПРС, президент СРСР; 10. Георгій Жуков, полководець [14].

Символи такі ж амбівалентні, як і культура, зміст якої вони матеріалізують. Точніше, символи дають змогу впорядкувати двоїсте відчуття щодо некогерентного образу чужого або власного сус­пільства. Наприклад, в одному із опитувань на тему “хто або що для вас є символом сучасної російської культури?”, яке проводила газета “День” серед українських діячів культури, образ сучасного росій­ського суспільства вибудовувався саме за таким принципом проти­ставлення вартісних зразків культурної спадщини і “анти­сим­волів”, “негативних культурних символів”: “Такі імена, як Рос­тро­пович і Співаков, значною мірою символізують сьогоднішню ро­сій­ську культуру. Є там справді блискучі виконавці, як, наприклад, Алла Пугачова, яка вже багато років уособлює російську естраду”; “Стосовно негативних символів, які втілюють все найгірше, то в ро­сійській культурі є всебічно розвинений Володимир Жири­новський. Він зіграв ще до кінця не оцінену роль у моральному занепаді су­час­ного російського суспільства. Фактично він повернув російську де­мократію, що зароджувалася, зі шляху нормального природного роз­витку на шлях кентавра з демократичною головою і шові­ніс­тич­ними копитами. Ось цей кентавр досі крокує Росією. Потім він став ще й діячем культури – ось що жахливо. Він ніби показав, що можна в будь-якій сфері бути зухвалим і при цьому найбільш запитаним. І це не тільки російський феномен” (Є. Головаха, Д, 28.01.03).

Знак імені разом із цілим пластом прилеглих до нього культурних сенсів використовують не лише для символічної репре­зентації групи, а і для назви типового у багатьох культурах та повторюваного у багатьох історичних періодах.

Історичні постаті мають закріплені за ними “символьні” озна­ки – традиційний ресурс для означування референтів модерного дискурсу на підставі схожості (постульованої автором) сучасних дія­чів із їх історичними “прототипами”: “українська Жанна д’Арк” (про Ю. Тимошенко), “Макіавеллі з адміністрації Президента” (про В. Медведчука), “узбецький Тамерлан” (про І. Карімова), “чеченський Квіслінг” (про А. Кадирова).

Найпомітніші фігури сучасного політичного життя, які здо­бу­лися на добре означене (незалежно від оцінного забарвлення) місце у сучасних політичних процесах, негайно поповнюють ресурс пе­ре­носних назв (“палестин­ський бін Ладен”, “вакансія для українського Бальцеровича”, “претендент на українського Квас­нєвського”, “лу­кашенківський синд­ром”, “справа Мельниченка жи­ве”). Фаза непря­мої референції най­промовистіше засвідчує перетво­рення власної наз­ви у символ. Тоді слово, з’являючись у тексті, тягне за собою ланцюг перед­бачуваних, очікуваних і головне – загальнозрозумілих – асо­ціа­цій: “Пані Буржанадзе називають гру­зинською Маргарет Тетчер. Іноді вона виправдовує це порівняння, виявляючи прямоту й жорсткість” (ВЗ, 27.11-3.12.03). Найбільше важить для пе­ре­тво­ре­н­ня власної назви в обігову монету політичної комунікації ін­тен­сив­ність харак­терологічної компоненти імені, яка має, як правило, ви­разне етичне забарвлення і безапеляційно відносить “референта” до та­бору услав­лених чи скомпрометованих.

Складну еволюцію у колективній пам’яті проходять образи завойовників, диктаторів, злих геніїв людства. Достатній строк давності чи відмінність ідеологічних контекстів дозволяє транс­формувати іде­оло­гічні символи в комерційні: наприклад, ідеологічні конотації не вла­сти­ві образові Наполеона в російському по­бутовому дискурсі (коньяк чи тістечка “Наполеон”), а у Швейцарії без жодних ідеологічних ко­мен­тарів може бути зареєстрована торгова марка “Ленін”. У тих спіль­но­тах, де проблеми історичної відповідальності не до кінця розв’язані, а сліди міжнаціональних образ не затерті остаточно, посилання на одіозні фігури стає ідеологічно фруст­раційним. Доволі проблематичними виглядали спроби вико­ристання нацистської символіки і самого образу А. Гітлера як фігури персоніфікації зла під час кампанії проти упровадження євро у Великобританії. Використання образу Леніна у рекламному дискурсі на пострадянських теренах також засвідчило травматичний характер реакцій на цей символічний ресурс. Автори й замовники реклами “Краща буржуйська плитка” і “Краща бур­жуй­ська сантехніка” із портретом вождя світового пролетаріату (поши­рюваної на біг-бордах у Дніпропетровську) змушені були від­мо­ви­тись від креативу після того, як суд виніс рішення на користь по­зи­ва­чів, обурених оскверненням сакрального символу кому­ністичної іде­ології.

Переконані у непорочності своїх символів, комуністи в Україні вели масовану кампанію дискредитації лідера націонал-демократів В. Ющенка напередодні президентських виборів 2004 року через алюзії до фашистської символіки та самої назви фашистів: “...На грузинський варіант “нашисти” не здатні, тому що наш народ за ними не піде, вбачаючи в ющенківцях продовжувачів справи дивізії СС “Галичина”” (П. Симоненко, ЛГ, 29.01.04).

Алюзивно-символічні назви дозволяють вписувати нову подію у хроніку вічності, “історизувати” її, що пов’язано із відна­ходженням культурного топосу для нового факту, вста­новленням логіки його зв’язку із подіями давноминулими, і головне, – вираженням ставлення до нього, оцінки. Алюзивно-символьний словник сучасного політич­ного дискурсу включає типові та оказіональні елементи, які апелюють до культурного та історичного досвіду багатьох країн:

Історія Франції	“Простежити зв’язок цих “сірих ревер­сив­них кардиналів” із Кучмою хоч і важ­ко, але все ж таки можна” (П, 5-11.02.04); “лідер вітчизняної Фронди Ю. Тимошенко” (П, 13.09.02);
Історія Італії	“П’ємонтом” Галичину назвав Антонович” (МГ, 20.01.04);
Історія західного християнства	“Хрестовий похід Кремля” (про бороть­бу із Чечнею) (ДТ, 9.11.02); “Кінець президентських індульгенцій і по­чаток сучасної реформації” (ВЗ, 23.03.01);
Історія України	“Третій Переяслав” (ДТ, 8-14.02.03); “350 років ЄЕП” (П, 24-25.01.04); “Натовська Січ” (про ратифікацію меморандуму, який підтримує право швидкого доступу військових сил НАТО на територію України) (К, 27.03.04); “Площа – це наші Крути. Нічний репортаж із наметового містечка в центрі Києва (УМ, 24.12.04);
Російська історія	“Нині з’явилися новітні Распутіни від культури, які користають зі своєї близь­кос­ті до перших осіб країни” (Е, 27.11.01); “Заявив, що не вважає за потрібне пого­джувати посади заступників міністрів з “більшовиками” (ВЗ, 5.06.03);
Історія Другої світової війни	“Адже загалом у Європі кордони руйнують, а між Польщею та Україною кордони будують, українців відсувають у якесь гетто, для них зводять новий Берлінський мур” (П, 21-27. 03.02);
Історія СРСР	“ГКЧП спілчанського масштабу” (про спробу провладних сил захопити примі­щення Національної спілки письменників на Банковій) (БЦ, 20-26. 02.04).

У сучасному політичному дискурсі у переносних символічних зна­ченнях широко використовують назви ієрархічного порядку, дер­жав­ної і світської вищої влади різних епох та культур – сценарії “ко­ро­лівського правління”, “царювання”, “гетьманування”, “отаману­ван­ня”: “тронна про­мо­ва президента”; “реакція його коро­лів­ської ве­лич­нос­ті”, “Путін на прес­то­лі”, “кесарі мусять пам’ятати про по­тре­би віруючих”, “отамани україн­ського сходу”, “прем’єрові бра­ку­вало національно-патріотичного па­жа у своєму почті”.

Менеджмент символічної діяльності спрямований на узгод­жен­ня стратегій поведінки та семіотики вербально-графічних сим­во­лів у діяльності груп, які прагнуть до розширення свого впливу на ма­со­ву аудиторію. Зокрема, задуми щодо майбутнього групи як по­лі­тич­ної одиниці оприявнюються через символічні акції, які програмують, спря­мовують певний розвиток подій і заохочують громадян до під­трим­ки заявленого політичного курсу. До най­па­м’ят­ні­ших і най­ма­со­ві­ших символічних акцій у новітній історії України на­лежить “живий лан­цюг”, який у січні 1990 року з’єднав Київ і Львів, символізуючи єд­ність українських земель та де­мо­кра­тичних сус­пільних сил по обидва боки Дніпра. Студентське голодування у жовтні 1990 року (“революція на граніті”), акції “Це ще не свобода”, “Хочемо правди” увійшли в історію суспільних рухів України як фор­ми активного протестного реагування громадянського суспільства на репресивні дії і авторитарну політику офіційних владних інституцій.

Через символічні форми партія, рух, культурна група:

а) розшифровує значення своєї назви, ідеологічно ідентифікує себе;

б) нагадує про суть своїх програмових завдань;

в) заявляє про мету поточної кампанії і найближчі цілі.

На початку передвиборчої кампанії напередодні виборів до Верховної Ради України 2002 року львівська газета “Поступ” по­ка­за­ла спорідненість символічної тактики багатьох політичних груп – усі вони намагалися сказати, зробити щось, що би однозначно асоцію­ва­ло­ся з універсальними вартостями, назвою їх організації і закріп­лю­вало позитивний зміст цієї назви:

партія “Яблуко” –	“проведення “Яблучного Спаса” (із роздачею яблук найбільш обділеним)”;
СДПУ –	“Григорій Суркіс заговорив українською”;
Аграрна партія України –	“проведення Дня пасічника”;
УНА-УНСО –	“вітання з-за грат із 10- літтям незалежності Андрія Шкіля”;
партія “Реформи і порядок” –	“зібрано зерно з лану Чорновола (те, що було в КамАЗі, з яким зіткнулася машина з лідером НРУ) і прагне донести його ідеї через кожну хлібину до серця кожної української родини” (П, 6-12.09.02).

Творенню символічного ореолу навколо постатей лідерів сприяють принципи символічного асоціювання та дисоціювання. Фокусом асоціацій може ставати будь-який об’єкт, здатний створити позитивну ідентифікацію, – місце, дата, особа, реліквія. До прик­ладу, інавгурація М. Саакашвілі відбувалася біля старовинного зам­ку царя Давида, який об’єднав країну і, відповідно, ритуал мав індукувати у масову свідомість образ нового “збирача земель”. Вибір Ялти як місця підписання угоди про ЄЕП оглядачі потрактували як претензію на масштабну геополітичну зміну, співмірну із резуль­татами Ялтин­сько­го договору: “Ймовірно, саме у цьому плані передбачали, що, зібравшись у Ялті вчотирьох, наші інтегратори виглядатимуть “великою трійкою” з Лівадійського палацу і ство­рять новий світовий порядок” (П, 22.09.03).

Після Помаранчевої революції 2004 року зайве теоретизувати про зв’язок соціального руху, ідентичності і символічних форм ре­пре­зентації – велетенська акція колективного духу українців стала пе­реконливою ілюстрацією взаємопов’язаності усіх цих явищ. Ук­ра­їнські друковані видання рясніли посиланнями на символіку народного опору (“Оранжева країна” (ЛГ, 5.11.04), “У помаран­че­вих трусах і з посвідченням революціонера битиме післязавтра Денні Уїльямса наш Віталій Кличко” (УМ, 10.12.04), “Росія не стане по­ма­ран­чевою, радше коричневою” (П, 16-22.12.04)), розшиф­ровували численні ситуативні конотації оранжевого кольору: “сві­жий”, “молодіжний”, “революційно завзятий”, “гарячий”, “бадьо­рий”, “крикливий”, “задерикуватий”, “чудово вплітається у барви золотої української осені”. Визначення “помаранчевого” стає визна­ченням суті самої революції: “Помаранчевий став кольором прориву всіх можливих блокад. Кольором вибуху людського в людях. Упродовж 16 днів активного спротиву майдан Незалежності в Києві засвідчував перемогу людського над владною технологією” (із виступу Ю. Андруховича на слуханнях у Європарламенті, П, 23-29.12.04).

У постреволюційний період образ Майдану став точкою від­лі­ку нового суспільного часу, джерелом моральних референцій в оцін­ці дій політиків. У парламентській кампанії 2006 року пома­ранчева символіка була використана на означення політичного бренду “На­шої України” та ряду ідеологічно солідарних груп. Складні об­ста­ви­ни роз­витку суспільства після виборів 2006 року – соціальні роз­ча­рування, кризи, прагматизація політичних стосунків – сприяли як процесам “історизації” образу Майдану, так і нагро­мадженню потенціалу для використання цього символу як знаку надії і готовності до нового етапу мобілізації громадянського суспільства.

Політичний проект може бути орієнтований на досягнення позитивного результату і через асоціацію із взірцем, і через сим­волічне відмежування від негативних практик, подій і кодів. Саме такі стратегії апеляції до знаків застереження були використані для обґрунтування пріоритетів німецької політики в галузі енергетики: “Німеччина юридично засвідчила своє рішення про вихід з атомної енергетики саме вчора, 26 квітня, у день річниці аварії на Чор­но­бильській АЕС”; “Федеральний міністр охорони довкілля Німеччини Юр­ген Гріттін назвав такий крок “послідовною відповіддю на Чор­но­биль” (П, 27-28.04.02). А “послідовною відповіддю” на терорис­тичні атаки у США стали нормативні акти, спрямовані на посилення візового режиму і можливостей перевірки осіб, які прибувають до цієї країни. Акти набули чинності 11 вересня 2002 року – у річницю трагедії.

Важливі проекти не лише розкривають свою суть, а й програмують свій результат за допомогою символічних номінацій (“Чисті руки”, “Дороговказ”). Назви військових операцій США в Кувейті “Щит пустелі”, “Буря в пустелі” стали класичними прик­ла­дами доповнення мілітарних стратегій магічними мовними атри­бутами. Чималий пафос був вкладений у назву операції зі знищення терористичних угруповань в Афганістані – “Безмежна справедли­вість”, такою ж метафоричною експресією відзначалася назва антиіракської кампанії, яка розпочалася 20 квітня 2003 року, – “Шок і трепет”.

Сама антиіракська військова кампанія навесні 2003 року ви­яви­лася багатою на символічні акції. Символічні ресурси були ак­ти­ві­зовані не лише у площині стосунків “Ірак” – “Сполучені Штати”, а й по лінії протистояння “Сполучені Штати – Європа”. Шеф-кухарі фран­цузьких ресторанів провели власну акцію опору, вилучаючи із ме­ню американські продукти – кока-колу, кетчупи, гамбургери. На­віть у Львові біля ресторану “Макдональдс” відвідува­чам про­по­ну­ва­ли канапки із салом (що їх, до речі, люди чемно брали, але до ре­сто­рану все одно ішли). За інформацією газети “Високий Замок” у бе­резні 2003 ро­ку, члени американського парламенту, на знак про­тесту проти “зрад­ницької”, на їх думку, політики європейських урядів, пере­йме­нували традиційну для парла­мент­ського меню “французьку” кар­топлю “фрі” у “картоплю свободи”.

При виборі назви, щоб викликати найбільш позитивні асо­ціа­ції, іноді залучають додатковий ресурс етимологічного коду­вання та декодування. Автори текстів часто вдаються до семантично об­ґрун­тованого чи квазіетимологічного дешифрування власних назв, на­магаються через назву виявити внутрішній символізм ситуацій. До “ети­мологічних” асоціацій схиляє журналістів прізвище президента Ро­сії (“Путь-ін Росії”; “Распутін, Путін, постпутін”; “Пере­ПУ­ТІН”; “Раз-Путін і Газ-Путін”); англо­мов­на преса не оминула спокуси вивести певну мораль із прізвища англійського прем’єра Т. Блера на основі співзвучності антропоніма Blair із лексемою to blurr (cплутувати). Етимологічне “закодо­ву­ван­ня” належить до поши­рених рекламних стратегій. До прикладу, плакатна реклама напою “Лонгер” пояснює: “А ти знаєш, що таке “Лонгер”? Це шалений коктейль з натурального соку і горілки “Союз-Віктан”. Як­що long означає “довгий”, отже, “Лонгер” (longer) – це надзвичайно дов­ге задоволення”. Процес номінування часто пов’язаний із сві­до­мим наміром актуалізувати та інтен­си­фі­кувати символічний зміст наз­ви при її майбутній експлуатації: “Радіо “Люкс FM” продовжує пра­цю­вати в режимі позитиву та хорошого настрою, адже й ла­тиною Radio Lux означає Випромінюю світло”.

Не дивно, що назви засобів масової інформації створюють за прин­ци­пом закодовування в імені принципів, механізмів і завдань їх ді­яль­нос­ті. Названі “експресами”, “дзеркалами”, “екранами”, “кур’є­ра­ми”, “го­ло­са­ми”, “панорамами”, мас-медіа і їх окремі рубрики та про­грами зо­бов’язують себе до наповнення цих символів відповідним змістом.

Література:

1. Алексеев А. Аргументация. Познание. Общение. — М., 1991.

2. Арутюнова Н. Метафора и дискурс // Теория метафоры. — М., 1990.

3. Бауэр В., Дюмотц И., Головин С. Энциклопедия символов. — М., 1998.

4. Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть. — Л., 2004.

5. Войтович В. Українська міфологія. — К., 2002.

6. Дзюба І. Пастка: 30 років зі Сталіним, 50 років без Сталіна. — К., 2003.

7. Жюльен Н. Словарь символов, 2000.

8. Жан Ж. Знаки и символы. — М., 2002.

9. Кармадонов О. Социология символа. — М., 2004.

10. Лакофф Дж., Джонсон М. Метафоры, которыми мы живем // Теория метафоры. — М., 1990.

11. Основи політичної науки: політична свідомість і культура. — Л., 1996.

12. Пирс Ч. Начала прагматизма. — М., 2000.

13. Почепцов Г. Информация & дезинформация. — К., 2001.

14. Самые великие украинцы. Корреспондент, 2003. — № 32.

15. Словник символів культури України. — К., 2002.

16. Соссюр Ф де. Курс загальної лінгвістики. — К., 1998.

17. Тернер В. Символ и ритуал. — М., 1983.

18. Тодоров Ц. Теории символа. — М., 1999.

19. Франкл В. Человек в поисках смысла. — М., 1990.

20. Эдингер Э. Эго и архетип. — М., 2000.

21. Эко У. Отсутствующая структура. — СПб., 1998.

22. Юнг К. Архетип и символ. — М., 1991. 

23. Berger A. Media Analysis Techniques. Newbury Park, London, New Delhi, 1991.

24. Berger A. Signs in Contemporary Culture: An Іntroduction to Semiotics. Sheffield Publishers, 1990.

25. Cassirer E. Symbol, Myth and Culture. Essays and Lectures of E. Cassirer. New Haven, 1979.

26. Condon J. Semantics and Communication. New York: Macmillan Publishing, 1975.

27. Edelman M. The Symbolic Uses of Politics. Un-ty of Illinois Press, 1967.

28. Hewitt J. Self and Society: A Symbolic Interactionist Social Psychology. Allyn and Bacon, 1984. 

29. Jameson F. The Political Unconscious: Narrative as a Socially Symbolic Act. London: Routledge, 1996.

30. Mach Z. Symbols, Conflict, and Identity. Albany: SUNY Press, 1993.