Інтертекстуальні зв’язки: текст у єдності з культурою

Запропонований Ю. Крістевою термін “інтертекстуальність” пов’язаний з ідеєю “двоголосого” слова М. Бахтіна, його концепцією “діалогу голосів” у художньому творі. Юлія Крістева уні­вер­са­лі­зу­вала це поняття, надавши йому більш текстуального (порівняно із бахтінським філософським) звучання. Вона показала, що наша­ру­ва­н­ня індивідуальних барв і знакові комплекси авторського твору – результат “глибокої переробки” семіологічних порід більш раннього походження, наслідок “радикальної транспозиції одного набору знаків у інший”.

Інтертекстуальність – це відкритість тексту до середовища культури і його численні “виходи” в інші тексти. Форми впливу одного тексту на інший можуть бути імпліцитними чи експлі­цитними, а спонуки до використання запозичень – свідомими чи несвідомими. “Попередній” текст здатен переходити в “наступний” у вигляді фрагментів, щільних пластів, або ж присутність інших авторів, текстів, концепцій дає про себе знати на рівні “слідів” та натяків анонімного характеру.

Інтертекстуальність може виявлятися на структурному, композиційному, тематичному, лексичному, прагматичному (коно­тативно-смисловому) та будь-якому іншому рівні. Користування жанрами, готовими композиційними схемами, традиційними внут­рішньо­структурними опозиціями також належить до інтер­тексту­альних явищ. Річ не лише у “будівельному матеріалі”, який перекочовує із тексту в текст, а й у єдності знакового досвіду і семіологічного світу для творців багатьох текстів.

Ролан Барт трактує інтертекстуальність як історію залучення готового концептуального і фразеологічного матеріалу у текст із культурного середовища і лінгвістичного “довкілля”:

Шматки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом тощо — всі вони поглинуті текстом і змішані в ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не може зводитись до проблеми джерел та впливів; вона становить собою загальне поле антонімічних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих або автоматичних цитат, що подаються без лапок [17; С. 218].

Повторення типових номінативних і тематичних елементів, користування напівфабрикатами смислу – кліше, парафразами, мета­форами та іншими засобами, які мова і культура пропонують творцям текстів, – типові форми імпліцитної інтертекстуальності. По­рів­няно із масово використовуваними парадигматичними ре­сур­сами мови, цитати, посилання, коментар, діалог – це очевидно екс­пліцитні способи взаємодії різних текстуальних “я”. Вони мають особливу вагу для масової комунікації.

Сучасна комунікація на основі медіазасобів – це сфера, де поняття “інтертекстуального” має найменш умовний характер. Медіативна роль журналіста – посередника між “джерелом інфор­мації” та читачем – зумовлена структурно, функціонально й інсти­туційно. Відбувається безперервний процес приєднання ідеознаків до медійного гіпертексту. Зіставляючи, протиставляючи позиції і факти, мас-медіа свідомо прагнуть “інтегральності”, діалогу, взаємо­дії інформаційних полів. Інтертекстуальність дискурсу масо­вої комуні­кації зовнішньо виявляється найперше у тому, що він – згідно із про­фе­сійними і громадянськими конвенціями цього дискурсу – передбачає певне фактуальне “джерело”. Звідси безко­нечні поси­лан­ня, крос-референції, намагання у згорнутому вигляді репре­зентувати цілий “хор” голосів на підтримку певних значень та ідей.

У сучасних медіа виникли спецалізовані жанри опосеред­ко­ваного тексту. Наприклад, матеріали рубрики “Хіт-парад подій і цитат” у львівській газеті “Високий Замок”, що культивують принцип зіставлення, мозаїки цитат, є прикладом не просто інтер­текстуального принципу, а інтертекстуального жанру: “Прези­дент України Віктор Ющенко: “Майбутня коаліція повинна об’єдна­тися навколо стра­те­гічних цілей, а не егоїстич­них устремлінь”. Щоб нас не звинуватили в упередженості, тему коаліцій проко­мен­тують неза­лежні джерела. Олександр Кулинич: “Не таке небез­печне полювання, як поділ шкури”.

Народний депутат Андрій Шкіль: “Ксенія Ляпіна сказала, що “Наша Україна” – як наречена: чекає, хто для неї буде кращою парою. Однак я б запитав: буде весілля чи ні?”. Коментує Жорж Леб’янк: “Коаліція – це шлюб, у якому ревнощі сильніші від кохання”.

Політолог Тарас Возняк: “У помаранчевій коаліції всі вважали, що “Наша Україна” – старший брат БЮТу. А ви­я­ви­лося, що БЮТ – старша сестра “Нашої України”. Президент повинен зробити висновки”. Йому підкаже Нікколо Макіавеллі: “Краще програти зі своїми, ніж виграти з чужими, тому що не справжня та перемога, що здобута чужою зброєю” (Н. Балюк, ВЗ, 6-12.04.06).

Критичний матеріал, що відбиває авторський твір у дзеркалі суб’єктивного сприйняття критика, – це, за Р. Бартом, форма “вто­ринного письма”, яка створена на основі “первинного письма самого твору”. Таким же органічним різновидом інтерактивної дис­кур­сив­ності є будь-який аналітичний матеріал, який займається концеп­туальною переробкою готових оцінок і формул.

Інтертекстуальний потенціал сучасних засобів масової кому­нікації зростає завдяки явищу інтермедіальності, суть якого у тому, що тексти, жанри і комунікативні формати, характерні для одного медіуму, коментують, критикують чи пропагують у текстах, поширюваних через інший медійний канал. Це і телекритика у друкованих медіа, і огляди преси на ТБ, і аналіз веб-сторінок чи матеріали Інтернет-форумів, вміщувані у газетах.

Вихід тексту в інші тексти – це і гра, і соціальна потреба. Мережі інтертекстуальних значень інтегрують індивіда в культуру, а соціальна функція інтертекстуальності передбачає насамперед зрозу­мілість і доступність текстів. Комунікація за посередництвом медіа тому й називається масовою, що основана на засадах інтер­текс­ту­аль­ності-загальнозрозумілості. Текст із районної газети у центральній вирізнятиметься локальною специфікою, текст із органу соціалістів у бульварному виданні змінить своє значення на іронічне, стане засо­бом означення абсурду і гротеску. Втім, саме на таких інверсіях ґрунтується більшість ефектів сучасної культури сміху.

Теорія інтертекстуальності пояснює результат впливів сере­до­ви­ща культури на окремий текст. Природним для семіології стало та­кож виникнення понять, які відображають сумарний ефект без­пе­рервного архівування текстів у колективній пам’яті. Можна уявити собі велике злиття усіх джерел комунікативного досвіду, віртуальну співприсутність усіх створених людською спільною інформаційних ресурсів. Такий грандіозний обшир семіотичної маси, яка увібрала у себе інформаційні запаси людської культури та інструменти трансляції цієї інформації, у теорії відомого тартуського лінгвіста Ю. Лотмана названо семіосферою. Вміст семіосфери – “різнотипні семіотичні утворення”; цей знаковий універсум підпорядкований такому ж ладові масштабів – глобальне, національне, локальне, – як і інші соціальні продукти та види практик. Українських культурологів турбує проблема екології української семіосфери: “Ідеться про закорінювання українства як реального середовища, як семіосфери, як української креатосфери, як достатньо “густої” і динамічної української комунікативної мережі в містах...” [11, C. 55].