Ідентифікація і символ у соціальному просторі

Широкі означення символічної активності, прийняті у сучасній соціокомунікативній теорії, зводять до мінімуму семантичні дис­танції між поняттями “символ”, “соціальність” і “комунікація”. Завдяки масовій комунікації символи виконують найважливіші со­ці­альні функції: передавання інформації, контролю і спря­мо­ву­вання поведінки, соціальної мобілізації. Одним із аспектів і вираз­ників пер­суазивного потенціалу символів виступає їх іденти­фі­каційна спеціалізація, що полягає у встановленні і доланні кордонів між культурними світами.

Символічна мова схиляє до однозначного вибору “за” чи “проти”, намагаючись привабити позитивом і відлякати вказівкою на пов’язані із символами негативи соціальної дійсності. У карикатурах радянських часів дуже легко було ідентифікувати ворога за сим­волічними ознаками: для внутрішнього ворога – нероби, спеку­лянта – це, як правило, був супермодний одяг із “лейблами”, а зображення гротескної фігури капіталіста-імперіаліста не обхо­дилося без символу долара на “грошовому” мішку чи на “циліндрі дядечка Сема”. У перехідні епохи символи активно використовують для створення чіткої демаркаційної лінії між ідеологіями. Класичним прикладом символічної ідентифікації у пострадянській риторичній спадщині вважають передвиборну кампанію Б. Єльцина 1994 року, побудовану на стратегії відвернення комуністичного реваншу і відповідних дискурсних апеляціях до колективної пам’яті (біг-борди із зображенням продуктових талонів, арештантських халатів і коротким, але красномовним підписом: “Ви забули?”). При загост­ренні соціальних протистоянь полярна символічна іден­ти­фікація (влада – опозиція, проєвропейський – проросійський вибір, “месія” – “стабілізатор”) домінує у політичних комунікативних проце­сах і переважає інші (наприклад, рефлексивно-діалогічні) види соціаль­них репрезентацій.

У тоталітарному суспільстві cимволічна мова виконує функції ідеологічного контролю. Робить вона це, вкорінюючи ідеологічні значення у всі сфери соціальної життєдіяльності. У колишньому Ра­дянському Союзі, який від решти світу відділяли не лише реальні державні, а й віртуальні знакові кордони, символи творили нову історичну космологію (“постріл Аврори”, “штурм Зимового”, “пере­мога партії більшовиків”); символічна система ідеологічних звань – жовтеня, піонер, комуніст – та ритуали їх отримання і конфірмації були основним засобом ідейно гомогенізувати сус­пільство; репертуар радянських свят програмував циклічність ідео­ло­гічного життя та зразки вшанування нових сакральних об’єктів; монументальні об’єкти ідолопоклоніння – пам’ятники, постаменти, бюсти вождів, лозунги, емблеми, транспаранти, кількість яких була особливо відчутна і нівелятивна для культурного життя у на­ціо­нальних республіках, – довершували символічний портрет то­та­літарної держави [13].

У своїй книзі про Сталіна І. Дзюба розповідає, як під час зус­трі­чі “батька народів” із Л. Фейхтвангером виникло і легко зникло пи­тання монументального культу: на критичні зауваження євро­пей­ського гостя з приводу надмірної кількості портретів і бюстів Ста­лі­на “той погодився, що сто тисяч портретів на демонстрації – це вже за­надто, але скромно пояснив, що терпить усе це лише знаючи, яку на­ївну радість дає святкова метушня її організаторам” [7].

Демонтаж пам’ятників тоталітарної епохи, швидший і по­слідовніший на заході України порівняно із східними її регіонами, був не чим іншим як частиною масштабного “демонтажу смислів”. Зміна календаря, завершена 2002 року, коли в Україні перестали офіційно святкувати 7 листопада, стала ще одним важливим етапом прощання із конотативним полем радянської дійсності. Це прощання не було ні безболісним, ні безповоротним: у символічних пози­ціюваннях постперехідної доби спостерігалася велика кількість дифузних явищ і регресій.

Верховна Рада України у 2004 році ухвалила постанову про святкування на державному рівні 85-ї річниці Ленінського Кому­ністичного союзу молоді України. Так ніби й не існувало майже п’ятнадцятирічного періоду плюралістичного розвитку суспільства, ювілей був проголошений святом не лише українських комуністів і соціалістів, а й тих, хто не відчував жодного пориву “крокувати лівою”. Негативно відреагували українські національно-демо­кра­тичні сили на пропозицію відзначати на державному рівні ювілей Щербицького (“Ювілей Щербицького: перетворення символу” (ДТ, 22.02.03). Конфлікт ідеологічних світів був показаний через контраст, дискурсну несумісність символів: “Уряд навіть голову оргкомітету призначив (із відзначення 85-ї річниці від дня народження В. Щербицького – Авт.) ... до речі, треба йому нагадати, щоб він не забув послати запрошення на бенкет таким людям, як Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Семен Глузман, мамі покійного Валерія Марченка та іншим. (...) Думаю, вони поділяться дуже теплими спогадами про час, коли країною правив ювіляр” (Р, 18.07.02).

Коли російська Дума у 2000 році більшістю голосів (380 про­ти 51) затвердила використання мелодії колишнього гімну СРСР як державного гімну Росії, з боку українських оглядачів такий реверс недемократичних символів не міг бути потрактований інакше як загроза посилення недемократичних тенденцій у російській політиці і символічна данина імперській об’єднавчій традиції: “Якби у перші роки після розвалу СРСР хтось висловив ідею про можливість відновлення у новій демократичній Росії сталінського гімну, бага­тьом це здалося б просто фантастикою. Однак з обранням президентом В. Путіна це сталося, і в черговий раз підрихтований поетом С. Михалковим гімн набув офіційного статусу. Те, що в російському суспільстві голоси протесту проти повернення старого гімну не переважили, врешті-решт, зрозуміло: Державний гімн СРСР, попри своє комуністичне наповнення, у принципі не суперечив російській державотворчій ідеї, і, вочевидь, зовсім не випадково за часів існування Радянського Союзу сама РРФСР не мала власного гімну” (ДТ, 29.03.03- 4.04.03).

Символічні позиціювання в економічній сфері так само ви­раз­ні, як і в політичній. Користуючись мовою символів, суспільство мо­делює свого соціоекономічного суб’єкта, пояснює йому мету його іс­нування та нав’язує манери зовнішньої при­стойності (одяг, обо­в’яз­кові до володіння речі, обов’язкові до виконання ритуали). За допо­мо­гою символів розрізняють соціальний верх і низ, престиж і статус со­ціального дна. Назви зовнішніх, побутових соціальних атрибутів не­суть значення досягнень і визнання. Виразна символіка у героїв ринкової епохи, які сягнули вершин бізнесового успіху. Преса оперує цими знаками із цілко­витим усвідомленням їх іденти­фікаційної ролі: “Відпочинок “силь­них світу цього” уявляється біль­шості із нас чимсь надреальним, фантастичним, недосяжним: канари, п’ятизірковий готель з такими зручностями, що їх і назви не вимовиш – усілякі там джа­кузі, акваленди, віндсерфінги…” (ВЗ, 13.07.01).